Якубовський Іван, Дід Яків

Іван Якубовський, Сокіл, 1993

Народивсь я в с. Трудовач Золочівського повіту, в Галичині, за Австрійської імперії — 11 квітня 1910 року. Народивсь з оцінкою, як “нінащо”, бо мати 10 років хворіла після народження мого старшого брата Данила. Рахітичний, зі здеформованою грудною клітиною, що мою маму особливо журило, бо на “гречкосія” я не давав ніяких надій.

Пам’ятаю Австрію, вибух Першої світової війни. 1915 року, маючи 5 років на віку, я пішки, разом з усією сім’єю, дочвалав аж в околицю Житомира. Батько “зрадив” цісаря, піддавсь москалям під Перемишлем, і його зараз же пустили додому. Однак влітку 1915 р. москалі відступали, і батько з сім’єю мусив утікати перед пімстою.

Поселились на опущеному німецькому хуторі, захазяйнувались, а я щоліта пас корову на чудових дібровах над р. Тетерів. Зимою брат та мати привчали мене читати, писати, рахувати. Там же пережили ми царя, революцію, гетьманщину, а за петлюрівщини, восени 1918 року, мати помирає на “гішпанку”, а ми під зиму вернули возами в Галичину.

Після Різдва 1919 року мене прийняли в с. Трудовач у другу клясу початкової сільської школи.

Протягом трьох років навчання я визначивсь здібностями, а оскільки був фізично неперспективний на хлібороба, за наполяганням священика та керівника школи мене післали в новозасновану золочівську гімназію “Рідної школи”.

Забув я згадати, що після смерті моєї мами, через три роки, мені судилась долею жорстока мачуха, яка була страшенно проти мого навчання в гімназії. А ще на початку навчання, в 2 класі, у батька погорів увесь хліб із будинками. Мені загрожувала втрата навчання, але за наполяганням священика та бабусі, які задеклярували допомогу на утримання, а дирекція гімназії звільнила з оплат за навчання, мачуха мусила “капітулювати”, але за умови, що вона сама знайде мені “станцію” (куток для проживання з утриманням), і знайшла. Мене помістили дослівно у жебраків, де хазяйка умовилась з мачухою: “Що привезете, я йому зварю”.

Я був за оцінками відмінником, але від голодування, при слабкому фізичному розвитку, я дійшов до туберкульозу. Постійна “куряча сліпота”, анемія, виснаження, їли мене воші, блощиці, словом, “дно життя”.

Жебрачкам я писав листи за “гонорар” — кусок білого хліба, якого я не бачив навіть у рідному домі.

У п’ятому класі всю гімназію провірювано лікарем, і мене “відмітили” для особливих обстежень. Лікар викликав батька на “конкретну розмову” і поставив категоричну вимогу, щоб негайно лікувати, а передусім поправити побутові умови.

При режимі мачухи моє лікування стало “проблематичним”, але 1928 року мене спасав дядько, що якраз приїхав “у відпустку” із Канади і застав мене у ліжку з гострим плевритом. Він за свій кошт везе мене до Львова, де проф. Панчишин “ставить вирок”: перервати навчання до повного вилікування, а для лікування приймати вапно та інтенсивне харчування з висококалорійних продуктів, як яйця, молоко, масло, сметана. Це “лікувальне харчування” мачуху “збісило”, і поставила вона “резолюцію”: “їстиме борщ, як і ми всі вдома!”

Було б мені “амінь”, як би не конфлікт з мачухою. Я відмовивсь терпіти її знущання (в неприсутності батька) та зареаґував “фізичним відпором”. Знову ж (в час моєї відсутності) вона “нажалувалась” на мене, а в результаті батько мене дослівно прогнав із дому.

Ця подія була мені “щастям у нещастю”, бо я визволивсь із “дому неволі і терору”, а мене дядько взяв до себе на утримання і зобов’язавсь допомагати закінчити навчання. Він восени мав вертати назад до Канади, тож мав надії на реалізацію такого наміру. Він зобов’язавсь в гімназії, що присилатиме оплати за навчання, а в свояків (по рідній мамі) згодивсь оплачувати за утримання і поїхав до Канади. Це був якраз час початку величезної економічної кризи в світі, масового безробіття. І дядько також став жертвою цієї стихії.

Написав дядько мені розпучливого листа, додавши позиченого долара, і запевнив, що сам лежить в лікарні, а долара позичив.

Ситуація! І тут мені допомогла наша славетна “Рідна школа”, що не тільки мене звільнили від оплат за навчання, а й допомогли корепетиціями (навчанням слабших учнів) утриматись і продовжувати навчання. Вранці я голодний ішов в гімназію, після уроків ішов обідати до першого “тумана”, від якого переходив до другого “за гроші”, бо ж гімназистові гроші також необхідні. В третього я повечеряв і ввечері вертав до свого кутка у холодній кухні, перевтомлений бравсь і собі “вчитись на завтра”. Відмінником я вже не був, а “перелазив” до наступних класів, навіть з двійкою закінчив восьмий клас (грецька мова).

Пластом у ці важкі роки я не міг і не мав часу займатись, але стінгазету “Вдарять дзвони” я постійно редаґував і “видавав”. Навіть роздобувши “гектограф”, я випустив одну “тиражівку”, яку мені опікун Пласту сконфіскував, а як я через три роки попав у тюрму, мені слідчий суддя пригадав ці “Вдарять дзвони”.

Матуру складав аж зимою 1932 р., бо мусив “відступити” за станом здоров’я і не мав 50 злотих на “державну таксу”.

Матуру здав я “чудом Господнім”, бо ж з греки я “проліз” із двійкою. Про це чудо треба б широко розписуватись. Але став я “безробітним інтелігентом” на утриманні дядини, яка (пошли її Господи спасіння вічне!) була мені направду рідною матір’ю.

Влітку 1932 р. вертає дядько з Канади і… мене проганяє… Куди дітись? І знову “чудо Господнє”, бо в сусідніх Гологорах появивсь мандрівний театр “Блакитний метелик”. Трупа налічувала п’ять осіб. Питаю керівника за кулісами, чи можна б “вступити в склад”? “Можна”, — каже. Але крім акторських роль ще треба виконувати обов’язки “реквізитора”. Трупа вибирається в гастролі на Волинь, і там ще можна “щось заробити”.
Прещасливий стаю “експромтом” мандрівним актором, що разом з “трупою” на одному возі перемандрували Рівенщину аж до осені. І раптом керівник нас “розпускає”, а сам подавсь приєднуватись до якогось “солідного театру”, яких було тоді кілька в Галичині.

Я залишаюсь “на льоду”… Куди податись? В кишені заощаджених кілька злотих, за які в Бродах купую “валізу”, таку з лози плетену. На “ану ж” іду до знайомого священика, діти якого учились у Золочеві, а на канікулах ми часто зустрічались, а навіть ставили спільно якусь п’єсу за режисурою того ж священика. І знову “чудо Господнє”, бо мене приймають з відкритими раменами, як рідного, та ще й безробітного “актора”. Отець дає мені роботу в парохіяльній канцерярії — робити виписки з метрик для староства та консисторії.

Але як довго можна отак “безлично” тяжіти комусь “на шиї”? І знову “чудо”! Знайшовсь “кандидат на матуриста”, що вчивсь кілька класів у гімназії й дуже хотів би екстерном здавати матуру. Він за це пропонує “дах і стіл”, тобто ліжко й прохарчування.

Не довго я його учив, бо на Йордан мене арештує поліція та садять мене в Золочівську тюрму аж до Великодня.

З неволі вернув я до рідного села Трудовача, де прийняв мене шваґер з сестрою до свого дому на утримання, а я зобов’язавсь йому допомагати в господарстві робітником. Рівночасно я записавсь заочником в новостворений Український технічно-господарський інститут в чеських Подєбрадах, який постав на місці самоліквідованої Української господарської академії. Оплату за перший семестр жертвувала дочка сусіднього священика, що стала якраз на учительську посаду. (Молюсь за неї всеньке життя, бо багато вона мені, мов рідна сестра, допомагала в житті).

Влітку 1933 р. вступаю до участі в “ліцитації” (аукціону) за винайм саду, що кругом церкви, але на роздоріжжі. Ночами пильнував сам, а вдень діти шваґра, і восени збрав урожай, “що оплативсь”. А в селі була заснована кооператива, яка, занедбана, стала на ліквідацію. Берусь її відроджувати, хоч стан такий, що навіть не вистачало б доплати додаткових членських паїв. Вношу в оборот свої гроші, сам безплатно стаю за прилавком, шваґра заставляю возити товари з Повітового союзу, також безкоштовно. Народ це “пориває”, і за рік кооператива стає на ноги. Не знав я, що Ревізійний Союз поставив перед судом внесок на ліквідацію спілки. Сам їду до Львова “скандалити”, а тим самим знайомлюсь із “верхами” кооперації. Відвоював! Кооператива “на ногах”, є можливість і крамаря найняти, а [я до] Золочівського Союзу Кооператив — на ревізорську практику.

Не довго попрактикував з ревізорами, як дістаю пропозицію із Глинян, щоб “санувати” їх міську кооперативу та створити з неї організаційно-торговельний осередок для Глинянщини. Пропозиція може лякати, бо ж ця кооператива також “труп” для санації, але “пластун безстрашний”. За мінімальну, символічну зарплату стаю на пост “директора”, який і книговод, і зав. складом, і фактурист, касир та пропаґандист для приєднання кооператив району. Але кооперативу бракує коштів для “гуртових оборотів”. Допомагає молочарня, касир якої числиться касиром в мене. “Тисну” на Центросоюз у Львові, щоб допоміг кредитами. Але дарма! Правда, Центросоюз пропонує мені працю у себе. Неймовірне! Адже в той час безробіття праця в Центросоюзі могла бути тільки “мрією” навіть таких, які мали б туди “протекцію”.

Я відмовляюсь від такої заманливої пропозиції, роблю направду чудо, що не тільки “воскресив трупа”, але доконав “неймовірного”. Приєднав масово кооперативи округи, найняв зав. складом і організатора-ревізора. Але “посмів” попросити Надвірну Раду кооперативу, щоб мені трішки підвищили зарплату. Відмовили, мовляв, “куди він від нас піде, де зараз зможе отримати працю”? Ошелешив я їх зараз таки, виповідаючи роботу, щоб до двох тижнів знайшли собі “дурного” на моє місце. Рівночасно подаю заяву до Центросоюзу, і мене призначують на “нижчу” титулом посаду “начальника”, але із зарплатою в чотири рази вищою, з безплатним “службовим помешканням”.

Настає 1939 рік, і мене Центросоюз “передає” до Центральної адміністрації митрополичих маєтностей, де відійшов завідуючий полк. Андрій Мельник, а Митрополита “обклали” т. зв. “вирівнюючим податком”, за десять років, в сумі 600 тисяч злотих, “платних вже!” Підстава — що в адміністрації немає обліку, на підставі якого можна би орієнтуватись в прибутках маєтностей.

Сума колосальна, коли порівняти, що сама “Народна лічниця” коштувала 165 тисяч. Моїм завданням було організувати облік, що охоплював би всі маєтності, як Перегінсько (33 тис. гектарів лісів), Крилос, Зарваниця, Якторів та львівські об’єкти (Кайзервальд, бурси, т. зв. “професорська колонія” та інші).

Вибухає війна. Я при Митрополиті всю військову кампанію. Виносимо його до бомбосховища, а після окупації совєтами Львова нам, працівникам, виплачується тримісячна “відправа”, і я переходжу назад до “Центросоюзу”, що ще працює “по-старому” до 1 січня 1940.

Мене призначає голова Райспілки завторгом, але на початку березня несподівано звільняють. І знову “чудо Господнє”, бо ревізор “наш чоловік”, порадив мені “зараз таки втікати до Львова”, що я і зробив. Через день довідавсь, що з Городку виарештували всіх моїх співтоваришів, які працювали разом до 1939 року, і дуже “розшукують та розпитують за мною”.

Доповідаю про це митрополитові, який, ризикуючи собою, бере мене і переховує більше як півроку.
І знову війна, я дезертирую в Золочівщині, стаю на працю в “Народній торгівлі”, вчусь потім у Медінституті, німці відступають, я опинивсь аж у Відні. Правда, ще в 1944 році закінчив вищу торговельну школу, випускником “в педагоги”.

У Відні опинивсь і наш УЦК, з якому я зустрінув колегу із золочівської гімназії, професора Мирося Семчишина, який (о чудо!) відрядив мене в Берлін на пропаґандиста для вербування добровольців до УВВ (Українське Визвольне Військо), що мало постати при Українському Національному Комітеті (який був ще в проєкті).

Роз’їзди по військових заводах за агітуванням нічого вже не давали, бо січнева офензива совєтів блискавично посувалась до Берліна, а англоамериканська авіяція знищувала столицю майже до тла. Пережив я жахливе пекло в Берліні аж до кінця квітня 1945 р.

В останні дні нам знищують кадрові документи, а нас відряджають в Галлє в ряди СС. Я “не дурний”, втікаю “на дико” вже із майже окруженого совєтами Берліна на Захід. Ледве встигаю домчати до американців, які нас затаборували, а після капітуляції почали “випускати на родіну”. Приїздили автомашини-вантажівки, забирали всіх охочих. Нас кількох заявили коменданту табору, що “і не думаємо вертати в пекло”, а він повідомив совєтам, щоб нас собі забрали. Приїхав “чорний ворон” із конвоєм і полковник НКВД, нас розпитуючи, чому відмовляємось? Мене врятувало, що я сказав на перший погляд дурницю, мовляв, служив у Митрополита, він помер і мені нікуди вертати. Полковник думав, що я польський священик, і випустив “на волю”, перевізши на Сов. територію, бо інших помістили у підвалах “для обработки” та повезли їх за призначенням на “удобреніє сибірськой землі”.

Вернув до Львова влітку 1945 року, влаштувавсь на роботу головного бухгалтера, пропрацював до червня 1947 року. І захопила тут мене “мітла”, що горнула масово. Засудили на “десятку” (також щастя, бо в 1948 році давали тільки 25 років).

“Відрежимів” у мордовському “Дубравлазі” понад 8 років, втративши сім’ю (розлучення), дім, 1955 року вийшов за амністією.

Одруживсь, пропрацював до пенсії, реабілітували, дружина відійшла у вічність на 29 році щасливого співжиття, а тепер я у чужих доживаю віку, але пізнав, що маю дароване від Бога життя і зобов’язаний оправдати цей дар Божий. Як сеньйор Пласту приєднавсь до відродження Пласту в Україні, який вимагає великих реформ, як і вся наша незалежна Україна.

У Львові, 27 вересня 1996 р., в день Чесного Хреста Господнього

Пластун довіри дід Яків, а в миру Якубовський Іван,
і ще інвентарний № Ш-425 Мордовського Дубравлагу.

P.S.
З вересня 1922 року стаю членом третього гуртка “Пугачів” 15 пластового полку ім. Пилипа Орлика, псевдо “Пугач Сірий”, на обов’язках гурткового писаря. Веду хроніку гуртка, а в 1925 році заприсяжений після першої проби.

Маючи корепетицію ще до Присяги, я надбав і дарував пластовій бібліотеці сто примірників різної літератури, викупленої у знайомих та товаришів.

У вищих класах гімназії, коли вільний час, після шкільних уроків я віддавав на корепетиції для проіснування, однаково у Пласті редаґував і “видавав” пластову стінгазету “Вдарять дзвони” та гумористичний додаток “Гарасько”.

У тривожні дні, коли в Галичині шаліла Пілсудського “пацифікація”, ми, пластуни, щоночі, до самого ранку, сторожили наші шкільні будинки перед можливими аґресіями польської шовіністичної молоді і громадськости.

Вихований і гартований Пластом, я мав успіхи в дальших життєвих змаганнях на народній ниві в Золочівщині, Глинянщині та Городоччині до самого вибуху другої світової війни. Стійко переносив сталінсько-беріївські табори.

***

Помер у Львові 19 серпня 1997 р.Б.

З архіву Пласту НСОУ (з особової справи Івана Якубовського).

*