Остап Стернюк: Спогади бувших пластунів

Гурток старших пластунів куреня "Степові Вовки"

Я народився в Пустомитах в 1909 року. Мій татко був деканом Щирецьким. Нас було четверо: сестра Оксана, 1898 року, Володимир з 1907 року, я з 1909 року і ще була сестра Орися (Ірена).

1 і 2-й кляс я скінчив в Пустомитах ще за Австрії. В 1918 році я ходив до Народної школи. Йшла війна між військами ЗУНР і Польщtю. По закінченні початкової початкової школи пішов вчитися до Академічної гімназії на вул. Яна Сап’єги. Пригадую собі страшенну історію знищення патріотки Ольги Басараб – рідної сестри моєго швагра. Її замучили польські поліціянти-кати в катівні-тюрмі на вул. Лонцького (в слідчому арешті на вул. Яховича — ред.).

Я вступив до Пласту, навчаючись в І-му гімназіяльному клясі. Пластовим інструктором в мене був Стефан Коржинський. Його брата ми називали «Фунцьо». З пластових років пам’ятаю, що ми, пластуни, на святах несли варту біля плащівниці. На свято скаутів світу – свято Юрія – всі пластові частини збиралися на Сагарі, за горбами, за озером, на пісках. Там мали змагання по підходах, теренознавстві. По мапах мали зібратися на загальний збір в певному місці. Це було пластовим завданням. Ходили з пластунами в прогульки навіть на Гуцульщину, на Писаний Камінь, на Говерлю з Закарпаття, на Шпиці. Згадую, як в горах, на Шпицях нас захопив снігопад. Багато разів я був на пластових таборах на Соколі. Пам’ятаю, як ми робили ношу, щоб принести на гору, в табор «Сокіл» з Митрополичих палат митрополита Андрія Шептицького. Я також з гуртом пластунів ніс нашого владику на ношах. В той час Андрій Шептицький вже погано ходив в гору. Пригадую, як він смачно їв разом з нами хліб з маслом, яким частували його пластуни, і запивав, по пластунськи, чаєм з менашки.

Митрополит Андрей Шептицький на Соколі

Митрополит Андрей Шептицький в дорозі на Сокіл, 1930

У Львові було дві академічні гімназії. Основна і філія. В польсько-українській війні поляки зайняли основну під шпиталь (І-у Академічну гімназію на вул. Яна Сап’єги). Тому нас переселили в Народний Дім. І-а академічна вчилася на першому поверсі Народного Дому, а філія гімназії – на другому. Молитися ми, гімназисти, ходили до Преображенської церкви. З 9-ї години ранку була Служба Божа. Потім отець Вітошинський дуже гарно вів церковний хор. Ми співали псалми Бортнянського на церковних хорах. Мене о. Вітошинський любив і довіряв розкладувати ноти хористам і довіряв мені свою паличку для диригування. Ми також співали твори Веделя. Потім введено співи по книжках і нотах. Пригадую, що ще до о. Вітошинського хор проводив Станіслав Людкевич. О. Вітошинський признався, що він є з нашої фамілії.

Мені приємно, що мій вуйко (мамин брат) також був священиком і батьком полковника Євгена Коновальця з села Зашкова коло Львова. В долині села Зашкова мій вуйко Михайло Коновалець був директором школи. Похований на цвинтарі цього села. Звідси родом є відомий пластун «Лісовий чорт» Ромко Мармаш.

В гімназії мене вчив математики батько відомих пластунок, Сітницький – залишив про себе добру згадку в моїй памяті.

Пригадую страшні звірства, які вчинила наді мною польська поліція. Била мене гумовими палицями, роздягнули догола, вимушували, щоб я признався в приналежності до ОУН. Не добившись признання, закрили в окремій кімнаті у стоячу труну, замкнули в ній на цілу добу в стоячому положенні. Щоб не били мене вони зранку знову, прийшлося «збрехати» – що був лиш прихильником ОУН.

Ще навчаюсь в гімназії, я заложив пластовий гурток в Пустомитах, мав 7-8 хлопців і ними керував. В 1928 році, по закінченні гімназії, поступив до Богословської академії. Мене прийняв А. Шептицький. Провчився 5 літ. Закінчив її в 1933 році. В 1933 році я оженився. Моя дружина – Кисілевська. Мого тестя звали Нестор Кисілевський. Він був священиком в с. Рядчі. Фаміліант Кисілевських побудував церкву в Осмолоді. Коли батько хотів подякувати Сліпому за те, що мене прийняв до Богословської академії, він відповів, що не він мене прийняв, а А. Шептицький. Я цим дуже гордився.

В 1944 році большевицьке НКВД вивезло з моєї землі, дали 20 років Сибіру, крім того ще дали 5 поражень, тобто властиво я мав би вернутися на Галичину тільки в 1990 роках. Я працював на 29 шахті. Після смерті ката Сталіна мене випустили, але аж в 1956 році зняли судимість і другі “огранічєнія”. Жінка з Талюсею і Христею приїжджала до мене в Воркуту. Я перебув цей страшний час. Нас тримали у вічному голоді. Думалося там: чи колись наїмося до сита хліба. Той кусок хліба, що давали в Сибірі, нагадував липку масу, ніби варений. Люди гинули. Мене якось підгодовував кухар зі Львова. З Воркути втікнути було неможливо.

Кругом болота і тундра болотяна. До материка тисячі километрів. Один якось заховався у вугілля і 150 км проїхав. Не витримав голоду, вийшов на якійсь зупинці. Його зразу ж продали, бо всі службовці залізниць Сибіру були довірені НКВД. Охранка лагерів знущалася над в’язнями. Часто виводила по 50 в’язнів в тундру і примушувала кластися на болота, порослі карельською, низькою (50-60 см) березою і лозою. Ходити по тій заболоченій тундрі було важко, лиш місцеве населення Комі (коміки) їздять по ній на санях, запрягаючи в них по 4-6 оленів.

 

Що до Пласту: Пригадую, що для прогульок тяжко було дістати шатра. Тоді їх не було в продажі, як тепер. Шатра військові коштували дорого. В подорожі брали ми з собою коци, робили шалаш, спали на землі, підстеливши під себе гіллячки дерев, сіно, суху траву. В Пласті був мій стриєчний брат Богдан Стернюк. Він виїхав потім до Італії до своєї тітки Соломії Крушельницької – співачки, українки світової слави. В Пласті був і мій родак по тітці – Мармаш з с. Зашкова. Зараз ще жиє його сестра – монахиня ордену С. С. Василіянок Софія Мармаш, в с. Зашкові. Пам’ятаю відомого пластуна і пластового організатора, а пізніше відомого вченого Василя Кархута.

Давні це були часи, ох, дуже давні, а ніби вчора…

Що я зробив для Пласту як пластун? – Організував пластовий гурток в с. Пустомити з селянських дітей: Село-Пласт. З ними ходив на свято святого Юрія на Сагару. Прикро мені було, бо не мали шатрів та спорядження для подорожей. Пригадую собі далекі подорожі з Северком Левицьким по Гуцульщині. Він приїжджав до мене в Пустомити. Звідси ми їхали до Коломиї, а далі пішки до Косова і в гори, до с. Ворохти. Пригадую собі, що прогулька проходила через Гуцульщину, село Красноїля, г. Писаний Камінь, озеро Шибене, звідки гуцули дараби сплавляли, ліс по Черемошу.

Пригадую прогульки з с. Пустомит до м. Галич. Йшли пішки, переходили безліч річок і рік. Запам’яталися мені горці-гуцули тих часів, що укріплювали береги гірських рік від руйнування повінню: смерековими стінами – кашицями. Пригадую, як гуцули при будові тих кашиць оброблювали кожну смереку в так званих лорах – жолобах. Стягали з смерек кору трикутними корованями. Кору везли до гарбарень, для гарбовання шкір. Дуже трудолюбивий люд. Та прикро, що гуцули в ті часи добре пили. Видно, від несвідомості. Не було там, як в нас, “Просвіт”. Товариства “Просвіта”, “Сокіл-Батько”, “Сокіл”, “Січ” – відіграли велику роль в вихованні свідомого люду, як і організація Пласт.

Правда, товариство “Січ” за часів Дашкевича була більш радикальною, як і пізніше товариство “Луг” – організацією. Тому я і повторюю, що Пласт дав мені перш за все національну свідомість, яка в ті часи і тепер, була і є найголовнішою.

Згадую знаменитого Івана Чмолу. Я його зустрів в таборі на Соколі. Він був комендантом. Під табором Сокіл пролягала залізничка, що вела до Брошнева, до тартаків. Андрій Шептицький мав тут свої ліси і в них були жидівські тартаки з різними видами пил і пилочок. Тут вони виготовляли тоненькі дощечки для Палестини.

Скавтмайстер І.Чмола з пластунами на Соколі

Скавтмастер І. Чмола з пластунами на Соколі

З тих дощечок виготовляли пачки для помаранчів, котрі експортували жиди з Палестини на Україну-Галичину. Шептицький по матері мав зв’язки з польською національною гілкою. Мама його була з родини письменників. Але Шептицький Андрій був переконаним українцем-галичанином. Батько Митрополита сказав, що в нього серце руське, тобто українське. Українців в давні часи називали: русинами, від слова – Русь Київська. Але не треба утотожнювати назву Руський з назвою Російський.

Це є дві різні назви. Російський народ це є: Московський народ, Московни, Московське князівство. Слово Росія придумав цар, кат України – Петро І. Історики Московські привласнили собі слово Русь, як колись воєводи Мрсковскіє захопили, обдурили і привласнили собі козацьку Україну і нашу історію Княжої України – Руси, Київської Руси. Україна – це не Росія.

Більш-менш Україна Галицька мала свободу за Австрії. Пригадую собі молодіжні товариства “Сокіл-Батько” і “Січ”. Т-во “Сокіл” було подібне на польський “Сокул”. В 1914 році пригадую великий Злет “Соколів” у Львові. Я маю десь фотографію на цему святі разом з мамусею і братом Володимиром – сьогоднішнім Митрополитом. Ми були всі у гарних вишиваних сорочках.

Пригадую подібні свята “Соколів” в моїх Пустомитах. Молоді хлопці виконували вправи з списами, зробленими з дерева. На кінцях “списів” були хоруговки. Другі виконували гімнастичні вежі. Це було на площі біля школи. Сотні людей спостерігали за святом “Соколів”. Розповідала мені моя мамуля, що в нас мав місію в Пустомитах, в 1907 році Митрополит Андрій Шептицький. Мене ще не було. Брат Володимир мав декілька місяців. Митрополит мав чорну рясу і взяв Володимира на руки, бо в нас гостював. Мама переживала, щоб Володимир не “намочив” Митрополита. Не думав тоді Митрополит Андрей Шептицький, що носить на руках майбутнього (через 75 років) митрополита Галицького: Володимира Стернюка.

Такого Митрополита, як Андрій Шептицький, вже, напевно, не буде на Україні ніколи. Це світла постать в нашій історії. Був надзвичайно освічений, мав різні студії, в національному погляді був генієм. На місці його родинного гнізда в с. Прилбичі на Яворівщині нема нічого, лиш тільки камінь…

Отець Остап Стернюк, І полк пластунів Академічної гімназії

22.ХІ.1990 р.

Джерело: Музей-архів пластового руху


Найкращий лайк – це 20 гривень 🙂

Завдяки вашим пожертвам наш проект розвиватиметься далі, публікуватиме більше статей, архівних матеріалів та репортажів з історії Пласту та українського молодіжного руху.



*