Гренджа-Донський Василь, 120 років від дня народження

Василь Гренджа-Донський

Василь Ґренджа-Донський (нар. 24 квітня 1897, с. Волове на Закарпатті (нині смт Міжгір’я) — 25 листопада 1974, Братислава, Словацька Соціалістична Республіка) — український поет, прозаїк, драматург, публіцист, перекладач, громадсько-культурний і політичний діяч, приятель Пласту, редактор пластових часописів і видань, один із творців Карпатської України, редактор щоденної газети Карпатської України «Нова свобода», співредактор часопису «Русин».

Автобіографія

Та хіба ж цікавить кого доля такого червяка, як моя зкромність. Кого обходить, чи я живу, чи я взагалі не існую на цьому світі.

По моїх сальонах не висять портрети “славних батьків”, бо в мене їх, в панському розумінні слова, взагалі не було – я, як кажуть, “народився на соломі”. А, по-друге, в мене і сальонів нема, a є маленька, скромненька собі кімнатчинка, де я з родиною живу. Це і сальон, і спальня, і навіть редакція й аднімістрація… На тому самому столі, де ми обідаємо, я пишу поезії. Купа всяких писанин: і свої, і чужі (до виправлення, всякі журнали, видання, книжки, а тут тобі жінка приносить поливку і ставить просто на папери… Чи це не поетично?

Свого родинного кореня не можу прослідити в глибоку старовину, бо, як я вже сказав, “в мене предків нема” – були вони кріпаками, а знаю я тільки про свого діда, що мав вісімдесят років, як умирав.

Батько мій, Степан, одружився молодим і точно мав двадцять п’ять років і два дні, як я вперше почав плакати. Батько в мене був дуже гарний. Малим хлопцем я все молився, щоб і в мене були такі сині очі, як у батька, бо мої були і є, як у кота, – сірі. Спробую батька змалювати: отже, трохи вищого за середній росту, гарний, стрункий. Волосся чорне, а очі дивносині, як синє небо. Вуси біляві, тобто “жовті”. Якась дивна примішка. Цю прегарну красу задержав він до тридцяти п’яти років свого життя, бо пізніше праця і недуга знищили його разом з красою. Тоді, коли ненька, яка не була поганою, була завше сумною, ніколи в житті не чув я, щоб вона співала, а тільки ридала, батько мій був веселий, як соловейко в полі. Було, як косить цілий день і цілісінький день співає, що аж ліси дзвенять. А голос у нього був чудовий. Було, сусіди-косарі перекликують з ґруня і просять його, щоб іще співав. Додатково аналізуючи собі, – мав він тенор. Мене він учив співати, а я його дуже радо слухав. Його поведінка впливала на мене, що й мало наслідки на мій дальший розвиток. Тому, думаю, не будете дивуватися, коли я присвячу кілька рядків пам’яті того, кого я в житті так любив.

Він мене занадто любив і всюди за собою тягнув: я був з ним, почавши від третього року життя, на сінокосах, з ним спав разом на оборозі або в отаві, з ним разом і звірів диких відганяв від бараболь чи вівса… Було, під колибою накладе ватри, зготовимо вечерю. Батько жартує, бавиться зі мною й оповідає мені казки, а далі починає чудово співати верховинські, вівчарські пісні (які з дня на день пропадають, і ще ніхто їх не взяв під ноти), поки я не засплю. А рано – він тільки береться за косу – починає співати, а я в ряднині підходжу і любуюсь. Так, отже, мені не мати співала, а батько.

Від того часу ходив я багато по полонинах. Але я трохи збіг із дороги. Мушу ще вернутись до свого народження. Отже, друзі, я народився неживим. А що я тепер віршомазом, то можу завдячувати тільки тій бабі, що там асистувала і мною піклувалася. “Попробуймо, – каже, – в холодну воду положити його”. Так і зробила, але я все собі неживий. Тоді намочила старуха рушник і давай бити мене по спині та по грудях.

Такого, вибачте, свинства я вже не міг видержати й зачав плакати. “Живе!” – гойкнула старенька й тоді завинула мене в пеленки…

Не справляли мені ні бенкетів, ні всяких церемоній, а понесли до церкви й охрестили. Тільки як понесли записувати до метрики, то нотар Дулішкович дуже щиро “повіншував” батькові, щоб і з мене був такий добрий співак, як і з батька. (Не потрапив старенький – поганий в мене голос).

Мій дитячий вік пройшов весело біля батька. Він працював, мозолив ціле літо, але завжди був у гуморі. З гумору мені нічого не лишив, бо я, як і не меланхолік, то все таки більше ридаю, як сміюсь. Ціле літо я з ним разом ходив по полях під час сінокосів і жнив. А як батько був у гуморі, то положить мене на бика,або поставить на “пласт” сіна, щоб потім сіно завалилося зі мною… І як прийшла неділя чи свято, то повів мене на ягоди або на малини в зруб. Оріхів ліскових рвав для мене і бавився, як з товаришем. Не можу собі уявити ліпшої батьківської любови, через те я серцем і душею тягнув до нього.

Василь Гренджа-Донський

Василь Гренджа-Донський

Читати, писати він не вмів, але зате мав таку пам’ять, що міг пригадати собі події, які сталися перед роками. Казок дуже багато вмів мені розповідати. Йому можу завдячувати, що він мене навчив самостійно думати. Робив він це так, що завів мене в скрутне положення, щоб я “з біди” вилізав своїми силами. “Побачимо, що з нього буде, чи дасть собі сам ради”, говорив він.

Перша його спроба була: замкнув зимівку і сховався. Я голодний як собака, а пригадував собі, що в хаті на столі є свіженька кулеша й овече молоко. Я довго сидів і думав, а врешті зняв вікно (воно було тільки цвяхом причеплене) і вліз до хати. Тоді й батько надійшов… Друга спроба була: лишив мене на високому оборозі сіна, але забрав з собою й драбину. Тут уже й обід минає, а я думаю, що тут робити? Аж бачу: довга ношільниця приперта горі сіном.

Я гарненько спустився і щасливо досяг землі. Батько тоді обідав і сміявся…

Дітей я страшенно не любив, ні їх самих, ні їхніх забав. Як не було батька, то я сам блукав по берегах та лісах.

Я любив приглядатися високим смерекам і гладким ялицям. А занадто любив я явора тому, що він такий “кудрявий”. Часом у співі наслідував я батька, чую: з-за куща здоровезно хтось сміється. Батько був. “Погано співаєш, треба ліпше протягати…”

Чотирилітнім “леґінем” зробив я страшне діло – знайшов сірник і мало що не підпалив таки свою рідну хату. На щастя, батьки були дома й загасили… Ще тут мушу згадати сліпого діда Василя, батькового свояка, то в зимку розказував мені казки, які надзвичайно мене цікавили.

Одного осіннього дня повели мене до школи. Досить запізно, бо вже не було місця. Єдиний у селі український учитель Д. Бокотей не прийняв мене, а радив записати до мадярської елементарки. Та батько не згодився і прохав прийняти. Благав, просив, нарешті той погодився під умовиною, що батько зробить для мене лавку, бо вже не було місця. Ніколи не забуду, коли батько сокирою витесав дошку, провертів чотири діри на “ноги” і заніс те страховище до школи. Конструкцію вчитель ще другого дня, мабуть, з естетичних причин, спалив, а мене посадив між іншими.

Публікації Василя Гренджі-Донського у проекті 1939.in.ua

Так і пройшов я елементарку, а що я дуже добре вчився, то сільський намісник М. радив батькові послати до вищих шкіл і вивчити мене “на попа”. Батько сказав на те, що з його сина ніколи попа не буде (певно збагнув мою вдачу). Того ж літа батько в лісовій роботі перестудився, дістав запалення легенів і та хвороба мучила його повних вісімнадцять літ, поки, 1926 року й не понесла до могили… Впала страшна нужда на родину.

Батько кожного року місяцями лежав, ще й до того астма мучила. Пропав усякий вигляд на дальшу науку, хоч я просто дурів за книжками. Не раз я бачив, як ридала рідна ненька, як побачила мене з книжками. Але зласкавився наді мною таки той самий учитель і взяв до себе, не то за слугу не то за помічника в дяківстві… Я співав над мерцями і читав псалтир. Та згодом надоїло мені бути напівслугою і поступив я на службу до поштмайстра за листоношу. Доручував я любовні листи панночкам та паням, а що були в мене легкі ноги, то я район скоро оббігав, а поза тим брався до книжок. Увесь свій вільний час звернув я на читання, бо вже вмів я добре мадярську мову і кинувся до бібліотеки шефа. Це вони помітили і самі стали мені підбирати відповідну літературу, і навіть дозволили, щоб я на пошті і спав і мав змогу чим більше вчитись. Не раз ранні зорі заставали мене над книжкою. А що вони були майже бездітні, то стали вони мені замість родичів і любили мене, як рідного сина. Хоч я мав “фікс” (20 зол. кор.), шефова ще до того уділювала мені безплатно обід, а часом і вечерю.

Вони і самі часом пояснювали незрозумілі мені місця. Тоді я перший раз читав Петефія, Міксата, а головно любувався історією. Поезії я не любив, а краще читав оповідання. Була це література чужа, аристократична, ніяких слідів чогось рідного я там не знаходив, ба навіть не думав, що щось подібного може бути. Я багато читав і чимало дечого понахапався, однак в мене плянового вчення не було. Та підпомогла мені панночка Б. Мольнар, яка й взялася, щоб перейти зі мною систематично ввесь матеріал нижчих кляс середніх шкіл. Їй можу я завдячувати дуже багато і вдячний їй на ціле життя.

Була це вихованка того самого поштмайстра. Її взяли ще маленькою бідною сиротою, вигодували і дали середню освіту. Згодом вона стала їх поміччю і вони уважали її за свою. Була вона кілька років старша за мене. Вони всі мене любили й уважали за члена родини. Але любов і приязнь панночки до мене, як до бідного хлопця, ніяк не можу собі пояснити. Та ж вона була гарна і біля неї радо крутились паничі; за одного з них вона пізніш і вийшла заміж. Цієї любови абсолютно не можна розуміти щось вроді кохання, але любила вона мене ліпше, чим сестра брата. Де тільки могла – всюди помагала. Вона, певно, відчула, що й вона бідна сирота, така сама, як і я, і що й вона вийшла в люди тільки при помочі інших. Ото ж тільки вона взяла мене за руку, щоб показати шлях… Виписала за свої гроші підручники й вечорами почала мене вчити, так що під кінець 1915 року зміг я приватно скласти чотири кляси середньої школи. Коли під кінець 1915 року взяли й мене на різню у війні, то бідна дівчина плакала як дощ, а навіть плакала і шефова.

Василь Сокіл: про пісню Пливе кача по Тисині

Метою їх було, щоб я приватно відбув школи і став поштовим урядовцем, таки в їх домі. Відтоді такого щирого серця ніде я не находив. А коли я вже був на війні, то вона стало мені присилала журнали та всяку лектуру. А коли мене привезли в шпиталь з тяжкою раною у грудях, то вона була перша, що мене потішила своїми листами. В серці мені до неї почало щось шепотіти, але хіба ж про кохання й не думати, коли між нами стояла величезна стіна клясової ріжниці… Про те я й не думав, хоч переді мною з’являвся образ її білого личка.

Ще перед тим, 1913-го року, скочив був я до сусідньої Галичини на прогулянку. Звідтам я вперше приніс українську книжку. Були це “Гайдамаки” незабутнього нашого пророка Т. Шевченка. Ця книжка зробила на мене величезне враження, особливо від того часу, коли 1914 року мадярські війська (5-ий полк; розстріляли мою своячку, бо закинули їй, що вона “показувала дорогу москалям”, як ті зайняли Карпати… Нещасну жінку повели над річку, вбили, а мертву кинули в воду. Труп плив до 40 км і аж у селі Г. виловили та поховали. Лишила дрібні діти.

Василь Гренджа-Донський з дочкою

Вісім місяців лежав я в окопах на Україні, а потім в шпиталі в Будапешті майже два роки. За той час зложив я приватно дві кляси торговельної академії, а решту вже аж після війни. Тоді поступив на банкову службу, де перебував аж до 1921 року, коли ж то повернувся додому на Закарпаття. Багато дечого трапилося протягом того часу, але пощо описувати цілі романи і а мучити бідного читача?…

Від того часу моє життя – відкрита книжка, про яку всі знають тут, на Закарпатті. З Будапешту приніс кілька поезій і взявся за працю. Чи я що зробив, чи ні – осудять інші, тільки те знаю, що від того часу підкинений був я всяким насмішкам, переслідуванням, – часом і з боку своїх. А коли що написав, то тільки ночами, бо в день треба заробляти на кусок хліба для себе і родини, бо на Закарпатті вижити з літератури – то краще каміння товкти. І нема надії, щоб колись присвятився виключно літературі і не працював у різних інституціях… Ми були і є в чужій неволі впродовж тисячі років, ніхто не заплакав, ніхто тут не ридав над горем народу. Ви йшли вперед, а ми зістались на тому шляху, де були перед п’ятистома роками… Коли б ні спати, ні їсти не треба, то пішов би, мов апостол, у народ… Скільки там матеріялу! Скільки тем, скільки всякого скарбу, – просто невичерпне джерело красної літератури! Яка ж багата мова, які ж цінні слова! І скільки там нужди, і скільки там горя, – ніхто того не бачить, тільки той, хто в тій нужді народився.

1928

Примітка: Ця автобіографія появилася вперше друком у збірці поезій «Тернові квіти полонин». – Харків, 1923.

Джерело: Василь Гренджа-Донський. Твори у 12 т. – Т. 12, – Вашингтон, 1992. – с. 213-217.


Найкращий лайк – це 20 гривень 🙂

Завдяки вашим пожертвам наш проект розвиватиметься далі, публікуватиме більше статей, архівних матеріалів та репортажів з історії Пласту та українського молодіжного руху.




*