Декілька думок, що виникають після прочитання творів о. Блажейовського

«Мій життєпис» о. Д. Блажейовського

Для мене о. Дмитро Блажейовський був чоловіком, що вишиває ікони. Комусь вишиті ікони не подобаються, хтось ними захоплюється, а у мене якогось особливого ставлення до цього мистецтва не було, бо талант до вишивання Бог дав моїй сестрі, а мені, певно, лишив щось інше. Тож коли мені потрапила до рук книжка «Мій життєпис», відкрила для себе цілком нову людину.

Неймовірно шкодую, що було це щойно декілька місяців тому, що ми не встигли особисто поспілкуватися, а тим більше — записати інтерв’ю з о. Дмитром про роки його пластування, про бачення сучасних шляхів розвитку Пласту. Адже у життєписі він згадує буквально кількома словами, що професор Поліха «якийсь час провадив у гімназії Пласт… Ця організація додавала дещо до загального виховання». І одразу додає: «Пласт, який у своїм мотто мав Бог і Україна, мав свої сходини у неділю у часі Служби Божої. Отже, яке значення мало для студентів, а особливо пластунів слово Бог, тяжко сказати». І при тому — жодного слова про власне, без сумніву, успішне, пластування.

З перспективи свого 100-літнього життя о. Дмитро твердив, що все виховання він отримав в родині, а національну свідомість — з «Кобзаря». Яким було це домашнє виховання, можна побачити з двох життєвих уроків, отриманих від батьків. Коли хтось із дітей нарікав на важку працю і просив відпочинку, батько категорично відповідав: «На відпочинок є гріб, там відпочиватимеш вічно». Цього уроку о. Дмитро згодом був живим прикладом, адже щоб написати: «зачав сотий рік мого життя і зачинаю відчувати, що вже зближається старість», — потрібно мати неймовірну енергію, якої так часто бракує набагато молодшим. Коли в церкві малим хлопцем з цікавості почав заглядати, що дяк з книжки з нотами співає, мама його вдома побила. А на другу неділю побила перед виходом до церкви. Отже, як згадує о. Дмитро, «для мене зостало в пам’яті, що, як хтось щось зле зробив, то часом треба його перед нагодою наперед покарати, щоб цього злого не повторив». З точки зору сучасної педагогіки такий підхід може видатися абсурдним, але справді легше не чинити зла, ніж намагатися його направити, в зародку припиняти згубні звички, бо позбутися їх потім дуже важко.

о. Дмитро Блажейовський

о. Дмитро Блажейовський

Він завжди ставив перед собою чіткі цілі і йшов до них вперто, попри всі перешкоди. Але якщо Боже Провидіння показувало інший, кращий шлях, приймав його беззастережно. Ставши істориком Церкви, не просто вивчав документи, а й осмислював минуле, шукав корені тих чи інших явищ сучасного. Бувши духовним наставником, ставив до своїх парохіян високі, але прості вимоги. Високими вони виявилися для більшості людей в сучасному світі, де змінилося ставлення до авторитетів і розуміння особистої свободи, де ті, хто вимагає дотримуватися певних моральних і етичних норм, є «відсталими», «застарілими» або попросту «дурнями» (не так давно в інтернеті захоплено вітали текст, у якому твердилося, що поняття гріха придумали дурні, щоб втручатися в чуже життя). А простими ці вимоги були тому, що він не очікував від людей нічого надзвичайного: ходити до церкви і дотримуватися заповідей. Щодо заповідей — припустімо, що все зрозуміло. А навіщо ходити до церкви? Людина, яка має Божу благодать і сильну віру, йде до церкви чи виконує свої релігійні практики, бо вони обґрунтовані її вірою і почуттями; інакше вона просто не може.

Натомість більшість людей, якщо й ходить до церкви, то робить це з якихось інших спонук — для «годиться», для формування про себе суспільної думки, для середовища… В принципі, за таких мотивів можна легко змінити поведінку на протилежну: якщо знайдеться цікавіше середовище чи зміниться суспільна думка, то цього вже можна буде й не робити. О. Дмитро намагався наголошувати на іншому аспекті — виховному. Не раз на сторінках своїх книжок підкреслює, що дбати про виховання і освіту мають батьки, вчителі і духовенство. В церкві людина також вчиться — чи то з проповідей, чи то з Божого слова. І навіть той, хто вже давно все знає, може несподівано відкрити щось нове, якщо не відгородиться від цього нового власною гординею.

о. Дмитро Блажейовський з картотекою історичних матеріялів

о. Дмитро Блажейовський з картотекою історичних матеріялів

Питанню виховання о. Дмитро присвятив чимало своїх книжок, і це не випадково.

Справа в тому, що практично кожен, хто заглиблюється в історію України, знаходить багато прикладів того, що українці самі приносили шкоду собі і всьому народові. Деякі люди, не хотячи миритися з фактами, намагаються приписувати всі наші невдачі чужинцям. Інші, поверхові люди, починають вишукувати у світовій історії позитиви і всі їх приписувати українцям. Ці безглузді теорії не гідні навіть того, щоб їх тут згадувати, проте в них вірить безліч людей. Це схоже на вихваляння підлітка, що, аби почуватися «дорослим» в чиїхось і власних очах вигадує різноманітні історії про власні «подвиги».

Той, хто справді любить свій народ, бажає йому добра і процвітання, ніколи не тішитиме себе безглуздими ілюзіями: він чітко називатиме речі своїми іменами. Адже не зможе лікар вилікувати хворого, якщо не виявить хворобу і не встановить правильний діягноз. Не зможе людина покинути погану звичку, поки її не усвідомить. Не зможе й народ змінити хід своєї історії, не усвідомивши і не проаналізувавши свої колективні хиби і не мобілізувавши найкращі сили для їх подолання.

Свого часу письменник Василь Королів-Старий у своїй книжці «Згадки про мою смерть» навів багато гострих висловлювань найвизначніших українців на адресу свого народу. Справді, не так вже й багато слів похвали і у Шевченка, Франка, Лесі Українки, і у сучасників письменника, наприклад, Маланюка чи Донцова. Сам Королів-Старий, лікар за освітою, причиною багатьох негативних рис українців вважав «алькоголеву вдачу» чи, інакше кажучи, спадковий пост алкогольний синдром. О. Дмитро Блажейовський бачить корінь українських хиб у браку виховання. Він одразу попереджає своїх читачів, що не знайдуть у його книжках дифірамбів нашому народові: «мої спостереження є досить негативні про характер українців». Він не добирає для характеристики тих чи інших явищ красивих слів, не загортає правду в папірчики, а висловлюється так, як думає. Тому подекуди його слова можуть видатися образливими або, навпаки, надто сміливими.

Серед найбільших українських вад о. Дмитро називає «генетичний брак потреби єдности, сталий брак розумного планування і анархістичне кочубеївство». З цього випливають інші негативні прояви, як-от короткозорість і поверховість, байдужість, безвідповідальність, продажність і махнівство. Не зупинятимусь на цих явищах, адже кожен, більш-менш обізнаний з історією і сучасним життям, може знайти для них достатньо прикладів.

Ще одна особливість історичних творів о. Блажейовського в тому, що він руйнує звичні уявлення про національних героїв. На перший погляд може скластися враження, що він взагалі не бачить світлих постатей в нашій історії. Хоча при уважному читанні можна знайти згадки про тих, чиї заслуги автор шанує. Що ж до більшості «піднесених на п’єдестал» провідників, він констатує з гіркотою: «кращих не мали, бо не вродилися, а ліпших нарід не виховав». І справді, скількох людей у нас прославляють без розбору (не кажу про «героїв», що їх вихваляли комуністи). Великою мірою адекватну оцінку ролі особи в житті нації заважає дати старий поганський принцип: про мертвих або добре, або нічого. Звісно, для носіїв дохристиянського світогляду така засада була актуальною: адже в їхньому уявленні мертвий керував долею живих, його потрібно було боятися і йому лестити. Ще одним аспектом в оцінці наших провідників є «політичне замовлення»: часто ми поважаємо тих, кого нам підсуне владна верхівка. Для колишніх комуністів, які з незалежністю України втратили своїх ідолів, зручними виявилися постаті їхніх ідеологічних співбратів — Грушевського, Винниченка.

З цього випливало не тільки перейменування вулиць і встановлення пам’ятників, а й майже цілковита неможливість критики: посмієш твердити, що Грушевський не був президентом і що на його совісті втрати у першій большевицько-українській війні — зацькують! Віктор Ющенко «замовив» суспільну увагу до деяких історичних явищ (Голодомор, доба Мазепи, Трипілля тощо), що саме по собі правильно і потрібно, але поза тими темами все інше ніби перестало існувати. Про те, що відбувається з українською історією зараз, коли змінилася політична кон’юнктура, годі й казати. Чи не час вже нам стати самостійними у наших судженнях і оцінках?

Що ж, власне, пропонує о. Дмитро Блажейовський для поборення українських хиб? Адже самої констатації немочі явно замало: потрібні рецепти, ліки. Наведу дещо більшу цитату з однієї з його книжок:

«У 1943—1956 роках на оборону українців і українського народу зорганізовано військо — УПА. Виглядає, що майже необхідною є нова УПА на теперішній час, на оборону української мови та всього національного, культурного, економічного та морального життя, бо те все не розвивається, а поступово занепадає… Треба створити приватну, національну, культурну, економічну та моральну УГВР і виробити план та планово попровадити боротьбу за мову та національну свідомість, за культурну, економічну та моральну відбудову України. Відкладати не можна, бо час летить, і хто не йде вперед, той цофається взад».

Ольга Свідзинська


Найкращий лайк – це 20 гривень 🙂

Завдяки вашим пожертвам наш проект розвиватиметься далі, публікуватиме більше статей, архівних матеріалів та репортажів з історії Пласту та українського молодіжного руху.



*