Великий духом пластун Степан Пап-Пугач

Степан Пап

Народився 11 березня 1917 р. в селі Березові Хустського району. Ще під час навчання в Хустській гімназії (1928-1936 рр.) брав активну участь у Маріанській конґреґації і пластовому русі. Юридичні студії в Братиславі не закінчив з матеріяльних причин. Повернувся в Ужгород, де у 1941 році закінчив богословську семінарію і того ж року був висвячений на священика і призначений в село Білки.

Угорські окупанти не змогли забути його активної співпраці з урядом Карпатської України. В червні 1942 року за активну участь в Карпатській Січі і Пласті його було арештовано і після грізних катувань у слідчій тюрмі та в концентраційному таборі Варюлопош засуджено угорським військовим судом на 12 років ув’язнення, яке відбував у найбільшій і найстрашнішій в’язниці Угорщини – Ваці. Із в’язниці його було визволено після звільнення Ваца радянською армією на початку 1945 року.

Доцент Ужгородського університету Василь Ганчин знайшов в архівах Угорщини вирок генерального штабу угорсько-королівської армії, згідно з яким 17 і 22 липня 1942 року в Мукачеві притягнуто до кримінальної відповідальности 131 підсудного, серед яких і о. Степана Папа. У вироку говориться, що засуджені (переважно студенти та інтеліґенція) належали до групи, яка поставила перед собою мету революційним шляхом визволити Закарпаття від Угорщини і створити самостійну українську державу. “Підсудні проголошували, що Закарпаття завжди було українською територією, такою і залишиться, у зв’язку з чим Закарпаття, якщо треба, то збройним повстанням і революційним шляхом необхідно відірвати від Угорщини і приєднати до України”.

Після березня 1939 року, йдеться у вироку, викладачі та студенти Мукачівської торговельної академії переселилися у Братіславу, де продовжували діяти під керівництвом Юліяна Химинця. На Закарпаття був скерований Дмитро Бандусяк, який створив революційний комітет, де Степану Папу доручалось керівництво пресою. В створеному друкованому органі “Чин” в серпні 1940 року Степан Пап назвав 68 злочинів Угорської держави.

Вирок констатував, що, незважаючи на введення в області військового стану в кінці червня 1941 року, рух продовжував антиугорську діяльність на Закарпатті, організуючи збирання зброї, створюючи партизанські загони. Найактивніше в цей час діє о. Степан Пап.

Дивитися: Микола Мушинка про Степана Папа (відео)

Після звільнення з в’язниці о. Степан Пап продовжував душпастирську діяльність у Великому Салменці, яке після війни опинилося в складі Чехословаччини. Подав заяву на переселення в Україну в рамках реоптації, однак радянський офіцер, подивившись на рубрику “професія” у його анкеті, відхилив заяву із зауваженням: “Нам батюшек не надо, у нас довольно своих”. Єпископ Пряшівський Павло Ґойдич скерував його у Нижню Рибницю Михайлівського округу, де його застала т. зв. “православізація” початку 50-х років.

Степан Пап-Пугач

Степан Пап-Пугач

Позбавлений священичої праці, о. Степан Пап у 1953-58 роках працював рахівником сільськогосподарської артілі в Нижній Рибниці. У 1959 р. переселився в м. Кошиці, де ту ж посаду займав у підприємстві “Зеленіна”. У своїй хаті біля імпровізованого вівтаря він молився, відправляв Служби Божі. Згодом заочно здобув юридичну освіту і став юристом у тому ж підприємстві, а пізніше, до 1978 р., працював юристом у Кошицькому державному театрі.

У 1968 р. о. Степан Пап одним з перших залучився до боротьби за відновлення греко-католицької Церкви у Чехословаччині. Коли в результаті демократизації діяльність греко-католицької Церкви було леґалізовано, відчулася велика нестача священиків і церковної літератури. Вже у 1969 р. у празькому видавництві “Супрафон” о. Степан видав “Греко-католицькі духовні пісні” – збірник, що охоплює 178 пісень з нотами, з яких значна частина була опублікована вперше. Разом з о. Никифором Петрашевичем перевидав “Ірмологіон греко-католицького співу Мукачівської єпархії” Йосипа Маланича та Івана Бокшая з 1906 р.

Степан Пап був ініціятором відновлення і редактором щомісячника “Благовістник”, у якому, як і в багатьох інших виданнях, опублікував чимало своїх наукових праць, підбірок духовних пісень, проповідей. Видавав календарі, молитовники, підручники з історії релігії для шкільної молоді. В “Благовістнику” вийшла друком і його п’єса “Драма життя Олександра Духновича”, а у Філядельфії – драма “Князь Лаборець”.

І календарі, і журнали о. С. Пап видавав у надзвичайно складних умовах. Все це пробуджувало у читачів не лише любов до Бога, релігії, а й до своєї української нації.

Треба підкреслити, що всю титанічну працю о. Степан Пап проводив сам, поза своїми службовими обов’язками. У нього ніколи не було ні редакційного приміщення, ні машиністки, ні адміністратора. Єдиною помічницею була йому дружина Марта.

У рукописах о. Степана залишилося ще чотири драми, а також твір “Велика боротьба” – про окремі сторінки історії Закарпаття XIX-XX століть.

Сторінка рукопису книги "Велика Боротьба"

Сторінка рукопису книги “Велика Боротьба” з приміткою акад. Миколи Мушинки

Але найвизначнішою працею о. Степана Папа є “Історія Закарпаття” яка охоплює період від найдавніших часів до 1945 року. Про неї о. Атанасій Пекар з Риму писав:

“Я певний, що праця о. Степана Папа про початки християнства на Закарпатті може допомогти проникнути в складну історію християнізації українського народу”.

Першою його книгою, виданою на Заході, була багато ілюстрована монографія про історію Пласту на Закарпатській Україні “Пластовий альманах” (Рим, 1976 р.). В цій книзі пише ст. пл. скоб Іван Марґітич, Муравель: “Степан Пап-Пугач, останній Крайовий Звітодавець і командант УПУКУ, народився дня 11 березня 1917 р. в Березові Хустського району. До Пласту вступив у четвертій клясі народної школи в Хусті як вовченя і був членом гуртка “Рисі”, які були гордістю закарпатського Пласту.

У Хустській гімназії був членом куреня, якого провідником був засновник закарпатського Пласту проф. Андрій Дідик (+1931), а по його смерті проф. Юрій Шерегій-Грім. Вже як гімназист відбув кілька пластових таборів, зложив усі пластові і кілька фахових іспитів та здобув “три вірлині пера”. С. Пап був учасником двох заграничних Джемборі, два рази був заступником коменданта пластового табору, а відтак кошовим хустських пластових куренів. Коли по іспиті зрілости вони змінили свій гурток “Рисі” на курінь старших пластунів “Самітні Рисі” з метою далі працювати в Пласті, він став першим його курінним.

Восени 1937 р. вибрано його на Крайового Звітодавця, тобто на Команданта Українського Пласту на Закарпатті. Степан Пугач тоді мав усього двадцять років. Хоч він не мав щастя працювати під проводом великих пластунів Остапа Вахнянина чи Леоніда Бачинського, зате вишколився під проводом заслуженого скавтмайстра Юрія Шерегія-Грома, від якого навчився штуки пластування, як працювати й організувати пластову молодь. Тому не дивно, що протягом півтора року свого командування він дуже багато зробив для Закарпатського Пласту.

Ставши крайовим командантом, він повів закарпатський пластовий рух дорогою всеукраїнських традицій. Тому він проголосив, що Закарпатський Пласт є продовженням всеукраїнського Пласту і рахуватиме роки свого існування від заложення українського Пласту в Галичині. Дотеперішні пластові відділи назвав куренями на чолі з курінним, а пластові округи-полки назвав кошами під проводом кошового. Назву пластового часопису “Пластун” замінив традиційною назвою “Молоде Життя”, якого перше число виявилося ще у вересні 1938 р.

Орієнтація закарпатського пластового життя на всеукраїнські традиції не сподобалась чехам. Все ж таки Степан Пугач заповів на літо 1938 р. українську Лісову Школу. Рівночасно він займенував трьох молодих скавтмайстрів з куреня “Самітніх Рисів”: Олександра Блистова, Михайла Лиса і Романа Балицького. На його пропозицію Крайова Пластова Старшина відтак займенувала скавтмайстрами заслужених закарпатських пластових провідників: д-ра Володимира Бірчака, д-ра Богдана Алиськевича, Євгена Шерегія, Августина Чичуру, Якова Шепеля, Михайла Бажанського, Михайла Блеска, Богдана Рубиновича, а з провідниць Анну Устіяновичеву, Ростиславу Бірчаківну і Іванку Гірну.

Лісова Школа на Закарпатті

Лісова Школа на Закарпатті

Пластові курені існували вже по всіх містах Закарпаття. Щоб пожвавити їхню діяльність, Степан Пугач лишав ініціятиву на молодих пластових провідників. При відвідинах куренів брав з собою двох-трьох молодших провідників, щоб вони приглядалися пластовій праці, пізнавались з іншими провідниками, вимінювали з ними свої думки і набирали пластового досвіду. У той спосіб майже всі пластові провідники на Закарпатті взаємно пізнавались, листувались і розвивали ініціятиву до дальшої праці.

Степан Пугач звернув увагу теж на поширення й організацію Село-Пласту. Він наказав, щоб кожний пластун-розвідчик середньошкільних куренів, повернувшись на вакації додому, заложив пластовий курінь у своєму чи сусідньому селі. Сам він зайнявся куренями при учительських семінаріях в Ужгороді, бо з них виходили учителі й учительки, які мали нести з собою пластову ідею на село.

Вчитель Дмитро Остапчук з пластунами, Страбичово, Закарпаття, 1933-1935

Вчитель Дмитро Остапчук з пластунами, Страбичово, Закарпаття, 1933-1935

Основною ланкою, де відбувалось пластове виховання, на думку Степана Пугача був гурток, тому він видав підручник “Ведення гуртка”, який вийшов літографічно в Ужгороді 1937 р. Мав на меті видання інших пластових підручників. Він звернув свою увагу теж і на організацію старших пластунів, які мали своє окреме завдання, ідучи слідами “Самітніх Рисів”.

Середньо-шкільна молодь мала зайнятися організацією “Вовченят і Лисичок” при народних школах. Всі провідники куренів мусили пройти пластовий табір і закінчити Лісову Школу, де мали навчитися практичного пластового життя та ведення пластових таборів. Перша Лісова Школа мала на меті не тільки надбання потрібного знання, а також і зазнайомлення пластунів з новими напрямними пластового руху на Закарпатті, що їх у великій мірі накреслив Степан Пугач як крайовий командант. Його кличем було:

“Пласт – це служба народові”

За часів Карпатської України (1938-39 рр.) Степан Пугач разом з д-ром Володимиром Бірчаком і Богданом Рубиновичем уложив нові статути Українського Пластового Уладу Карпатської України, постарався про скликання пластового з’їзду, на якім згадані статути були прийняті і вибрана Головна Пластова Команда. Тоді Степан Пап-Пугач був обраний Головним Командантом УПУКУ.

Окупація Карпатської України мадярами в березні 1939 р. припинила існування і працю українського Пласту. Мадяри ув’язнили Степана Пугача і він якийсь час знаходився у їхнім концентраційнім таборі у Варюлопош. По звільненні перебував під постійним наглядом жандармерії, аж доки у червні 1942 р. його знов ув’язнили і засудили на 12 років тяжкої тюрми”.

Перший раз я побачив брата Пугача на Крайовому святоюрському пластовому святі у Великому Бичкові 11-13 травня 1934 року.

Дня 11 травня по обіді була розбудова табору біля ріки Тиси. Наш гурток ставив шатра для гостей разом з курінним Юрієм Шерегієм-Громом. Раз бачимо, здалеку наближається гурт пластунів і пластунок. Ми скоро на голову капелюхи і далі робимо, а коли наблизились гості пластуни, тоді брат Грім дав команду: “Увага! Позір!” Ми і гості стали струнко. Тоді бр. Грім говорить: “Севлюшським і Хустським пластунам три рази: Сильно, Красно, Обережно, Бистро”. Ми проголосили. На переді гостей стояли два провідники: один високий, а то був бр. Михайло Біловарій-Жирафа, а другий низький бр. Степан Пап-Пугач. Тоді той бр. Жирафа говорить: “Бичківським пластунам три рази СКОБ!” – і вони проголосили. Тоді бр. Грім проголосив: “Спочинь!”

В цьому році (2002 – прим. 100 кроків) святкуємо 85-літній ювілей бр. о. Степана Папа-Пугача. Степан Пап-Пугач був великим пластуном, будителем і просвітителем закарпатським, народолюбцем, який не обмежувався якоюсь однією ділянкою діяльности, а робив усе, що треба було: був душпастирем, теологом, журналістом, редактором, науковцем, а в першу чергу – свідомим українцем.

Він працював в тяжких обставинах, там, де було найважче і де його праця була найпотрібніша. Це була Богом дана закарпатцям людина.

Все своє життя о. Степан Пап-Пугач віддав служінню своєму народові, з якого вийшов.

Помер 25 лютого 1990 року, похований у м. Кошиці, Словаччина.

Джерело: Пластовий Шлях. – 2002. – Ч. 4 (132). – С.47-49.


Найкращий лайк – це 20 гривень 🙂

Завдяки вашим пожертвам наш проект розвиватиметься далі, публікуватиме більше статей, архівних матеріалів та репортажів з історії Пласту та українського молодіжного руху.




*

Яндекс.Метрика