Пластова стріча в 1926 р., Вражіння з прогульки

Оселя “Сокіл” з висоти “пташиного” лету (20 - 40 роки ХХ ст.).

Маленька приватна залізнична, що возить дрова на лінії Осмолода – брошнівський тартак, мчить по вузеньких шинах зі спорістю 12 кілометрів на годину. Врізуємося нахабно в ліси все глибше й глибше. Краєвид прегарний. На сінокосах грає золотом проміння заходячого сонця. Пахне сіном і сосниною. Вечоріє.

– Далеко ще до Сокола? – питаємо молодого робітника з брудно-червоною залізничою хоруговкою, якого залюбки титулуємо то паном “контролером” то “ревідентом”.

Білі зуби в широкій, веселій усмішці

– Ось Сокіл за отою горою. Скоро будемо.

Пластунки та пластуни, що їдуть також на Стрічу зі всіх закутий нашого краю, співають… Співає спершу одна плятформа, потім друга, третя, четверта… весь поїзд співає!

… а ми тую червону калину підіймемо…

Добре на душі, радісно добре!…

Ніч сповиває землю коли прибуваємо до Сокола. “Делегація” табору чекає нас при дорозі.

На її чолі зарисовується гостро при скупім світлі ліхтарки постать “атлета”.

– Волинець! – кричить весь наш “транспорт”. Радісне привитання, руки пань губляться в широчезній долоні “атлєта”-пластуна.

Хочу відвідати брата, пластуна в таборі.

– Не вільно нині – застерігається наш провідник – вже відтрубіли на супочинок! Дисципліна!

Супроти такої заяви нічого мені напиратися, товариство сміється. Йдемо за “атлетом”, що веде нас до селянської хати “на кватиру”. Дістаємо стрих зі сіном, розгосподаровуємося, пращаємося з д. Волинцем “до завтра” – і кладемось спати стомлені дорогою.

Приходить “завтра”, з розсміяним крізь сльози сонцем. Сльози – це марненький дощик, що сокоро переминає, уступаючи місця погоді, доволі ще правда химерній, бо небо далеко не чисте від розігнаних хмар.

Заходить по нас п. Волинець. Йдемо в напрямі табору, що окрився десь там на горі, серед четинного ліса, притулившися під сам бік скелистого Сокола. Всі одержуємо очевидно поіменні перепустки, бо пластова варта без них не пускає.

Ось і вартівник. Підліток – пластун з обличчям на силу поважним та діловим, тільки очи сміються…

Перевірка, пластовий уклін:

– Прошу дуже!

Таборова брама на Соколі, 1926

Таборова брама на Соколі, 1926

Трийцять кроків дальше підходимо до лісної доріжки, що веде вже просто до табору. Знову пластун біля новенької вартівничої будки. Тут перевірка треває вже коротше, йдемо під гору. Доріжка висипана дрібними камінчиками, з боку барієрка. За пять хвилин ми вже на горі. Ще кілька східців і ось лісна поляна, місце побуту і праці наших пластунів.

– Перед двома місяцями росли тут ще дерева, – пояснює наш провідник, – багато праці було…

І дійсно треба подивляти. Врізався в ліс пластовий табір, хазяїном домовитим став. Дві гарні хати з деревних брусів, високі, криті гонтами і такаж сама кухня з магазином та мешкальним чердаком. Перед кожною хатою веранда, а дальше в діл склону зелена мурава, що тягнеться аж до грища. Грище – гордість пластунів… та як самі говорять їхня “каторга”. Тут справді їхній “піт і кров” змішані зі землею, – усміхається “таборовий лікар” д. Б. Макарушка,- хлопці самі вирівнювали часть узгір’я, тут кололи кільофами кам’яні зломи на шутер, яким висипали і грище і дорогу. Калічились очевидно часто,— не звикли… Тут Волинець командував!— докінчує.

– А хати?..

– Хати будували теслі, але тільки підмурівок, стіни та вязання даху. Підлогу, внутрішнє урядження, перегороди, робили хлопці. Було їх в таборі більше, але менше витревалі повтікали так, що несповна сотка зісталась. Але ті!..

Розумію,- герої свойого діла, з душею і серцем при укоханому Пласті.

Підходить до нас проф. С. Левицький, гол. отаман Пласту. Пластуни кажуть, що дуже строгий, “майже так само як проф. Чмола“, що був до стрічі командантом табору. “Строгому отаманови” однак очі сміються, витається з нами сердечно.

Висказуємо зовсім щиро наше одушевлення. Я інформуюсь про історію повстання табору.

– Табор на Соколі – пояснює проф. Левицький – повстав в переважаючій мірі завдяки теплій зустрічі та допомозі о. прал. Тита Войнаровського та о. кан. Пясецького. За їхніми заходами віддав нам Митрополит оцю 4-гектарову площу на 50-літнє користування, разом з будівельним матеріялом на домівки. В той спосіб дійшли ми до майже власної оселі, здобули трівку точку опертя. Очевидно, що без надмірних коштів для нашої бідної пластової кишені не обійшлось. Будова і дальше поширення табору винесло і винесе ще великі суми. Щоби хоч трохи відтяжити касу організації, кожний курінь складає т. зв. таборові уділи (акції) на 5 долярів, а крім того має обов’язок приєднати членів-основателів пластового дому, які платять 1 доляра навіть у 5 щомісячних ратах. Пробиваємося…

Коло нас проходить пластовий гурток на зміну варти. Свіжі, опалені лиця, молоді груди розпирають здається пластову сорочку. Дисципліна… раз, два, раз, два… Здоровлять. Кохані наші хлопці! – думаю і тепло робиться на душі.

– Велике діло робите панове! – говорю стискаючи руку професора.

Проф.Левицький живо спростовує:

– Не ми, не ми старі, але вони, скажіть краще! На свіжій традиції ховаються, нею віддихають, нею живуть…

Кажуть – Пласт пуста забава, не бачуть, що Пласт – це кузня характерів, школа, що вчить дисципліни, карности, зрозуміння ваги збірної сили… Хто краще як вони розуміють всенародню ідею, з горіючою душею йдуть їй на зустріч, скажіть?!..

Мовчазно стискаю ще раз руку професора. Тут відповідати нічого, тут відчувається… Прощаємося на хвилину; професора ждуть таборові обовязки.

Сідаємо з краю площі на брусах і приглядаємось жвавому таборовому життю. З долини надходять все і все нові гуртки пластунів, що з ріжних закутин краю зїзджають на стрічу. Ліс довкола дрожить від окликів, сердечних привітань. Йдуть пластунки з табору в Перехрестнім, в Криворівні в Косівщині, під проводом п-ні Донцової.

Дві неділі йшли на стрічу… через Ґорґани… поверх 200 кілометрів зробили, Гуцулію нашу пізнавали…

– Славно товаришки!.. – гукає площа.

Ось проф. Іваненко пластунів-новиків, з табору в Корчині к. Сколього веде.

– Мале то, хрущі просто, але яке “зарозуміле”! Патики в троє від них більші, наплечники випхані всяким добром, крок бодрий…

– Скоб!

– Скоб! – і палиця сильнійше вдаряє об землю.

“Ой щож то за шум учинився,
Що комар тай на мусі оженився!..”

Йдуть новики, на кухню з коса поглядають. А кухня димить, зупою фасолевою з лазанками заносить…

Настрій як на маневрах. Знайомий пластун витається зі мною. Перші його слова:

– Але тут добре!.. Остро як при війську!.. – доповнює одушев-лено.

На площі йде робота. Кінчають вбивати щоглу.

– Гей рруп! …

Карно вистроєні ряди пластової братії. Чоло рядів гурток “Лісових Чортів“. Всі вони студенти і абсольвенти вищих шкіл. Найстарші “службою” пластуни. Перед фронтом біля щогли гуртується Команда. Це день розвязання табору, останній приказ і початок святкування Стрічі.

Тихо стоять ряди… Вечірнє сонце клониться за ліси, ломиться мінливим рефлексом на шпилях дерев і нище на повних, товстих фізіономіях польських поліцаїв, що саме прийшли “пильнувати порядку”. Від гір несе холодним вітром.

– Позір!

Знов тихо. І тут же з вітром лине із чотирьох соток грудей звучна, райдужна пісня…

“Цвіт України і краса
Скобів орлиних ми рід
Ясні веселі в нас лиця
Любимо волю і світ!”

Пластовий гимн… Тремтять звуки в повітрі, ото слово “воля” здається сильнійше над усе переливається, перекочується у нестримному бажанні…

Зворушлива пісня, зворушливий вид… Молодь наша, найкращі із неї…

Перекотилась пісня. Зголошуються куріні, один по однім, курінні знамена завішують на щоглу і гордо стежать як клаптики ріжно-барвного сукна мають на високій щоглі.

Командант табору проф. Чмола прощає пластунів.

Іван Чмола на Соколі

Іван Чмола на Соколі

– Дякую Вам…

У пластунів слези на очах. Як вони люблять свойого команданта! За ту гостроту його, за ту карність, завдяки якій стільки зроблено, за ту велику любов до Українського Пласту та його ідеї!

Згадайте пластунови: – “Отаман Чмола”.

Побачите як оживиться, як засяє його лице!…

Горіє ватра, розсвітлює темінь налетівшої чорним птахом ночі.

“Сходини біля Ватри Великої Ради”…

І радять пластуни, міркують що їм на будуче робити, як повести працю.

Стоїмо і прислухуємося. І чуємо як нам серце живійше у грудях б’є, радіємо вірою і захватом наших соколиків. Добре нам тут серед чудової гірської природи, серед молоді, якій вогонь запалу у грудях жевріє…

Неділя. Другий день пластового свята, офіціяльна найкраща його частина.

Курінь “Стрих” (так назвались по пластовому ми гості, мешканці стриху) являється в комплєті на таборовій площі. Кухонний “диктатор” ст. пластун Щуровський, приймає нас здоровенною шалькою какао з хлібом.

Їмо, гуторимо. На площі йде жвава підготова до пластового свята. Час минає. Окраїни площі залюднюються звільна гістьми. Хто з Підлютого, хто з Ясеня, хто з недалекого Перегінська. Дооколичне священство, селяни і… поліція. Занюхала “революцію”, насильне відривання “части”, яку не хоче ніяк від “цілости” попустити, і прийшла в двайцятку багнетів, на остро…

– Всі постерунки з околиці постягали – завважує дядько – а то злодії тепер безпечно грабувати можуть…

– Ая, – каже другий, а Ви чули оту історію з командантом постерунку з Осмолоди?

– Не дам – каже – дозволу на параду і цивільних до табору не пущу, вони бунт під моїм оком заводити хочуть!Не дам, хиба по моїм трупі!..

– Ну?

– І за годину шляґ го трафив… А потім колійка що його тіло в труні везла зі шин вилетіла, а труна в рів… Аж бевхнуло… Палець божий, кажу Вам…

Година 11-та. Приїзджають з Підлютого: оо. прал. Т. Войнаровський, Куницький, Лициняк і пр.

Богослуження. Вівтар тоне в зелені. Пластове товариство в струнких кольонах, а оподалік на зеленому тлі ліса мальовничий гурт селян-бойків, в народній ноші. Сивоволосі дядьки, жінки у вишиваних сорочках, парібки, діти… Гнуться коліна в доземному поклоні.

Хор пластунів співає…

Виходить о. прал. Л. Куницький з проповідю…

Слова теплі, десь з глибин душі добуті, слова сильні, вільні, як молодість та віра слухачів. Тремтить слово, ідеєю дише…

– Ви молодь, надія народу нашого…

Старий дядько дивиться на пластунів тепло, сердешно… І як не дивно це в наших відносинах видавалосьби, але село розуміє вже нині пластову ідею.

– Наші хлопці! – говорить село.

Говорив мені пластовий отаман, що гуцули з Перехрестного і Голов дарували пластунам будівельні парцелі та матеріял на пластові станиці.

Це найкращий хиба доказ популярности нашого Пласту, зрозуміння його ідеї серед широких мас.

Богослуження кінчиться.

– Позір?

І знов: “Цвіт України і краса”…

Слідує посвячення табору і національного знамени.

Знову одна сильна хвиля під спів пластової присяги:

“Плекатиму силу і духа і ума
Щоб нарід мій вольний могучий раз став
Щоб тиха, журлива, невольнича дума
Замовкла, а гордо щоб спів наш лунав”…

Тепер читають фондаційну грамоту. Проф. Левицький підходить зі старшиною до о. прал. Т. Войнаровського.

Пластунам сяють лиця. Це вони наділюють свойого добродія найбільшою почестю, яку має до розпорядимости Український Пласт. Це титул “Добродія Пласту з правом ношення пластової відзнаки вдячности”.

Несеться команда:

– Стріча на мій приказ тричі “Слава”!

– Слава! – лунає, аж ліс дріжить.

– Слава… Слава!… О. Войнаровський дякує зворушений.

Читають привіти від Т-ва Опіки над молодіжю, від чеських та австрійських пластунів, від У.С.С., від “Червоної Калини”, від “Нового Часу”, від данціґських студ. корпорацій, від ЦЕСУС’а, від спорт. Т-ва “Україна”, від “Укр. Спортового Союзу у Львові”…

І кожен привіт стрічають пластуни бодрим привітом:

– Скоб!.. Сильно, красно, обережно, бистро!..

Отаман викликує XVII пластовий курінь з Яворова. Яворівці одержали цього року першеньство за справність та заслуги для організації. За те, знамя XVII Куріня висітиме на щоглі перше поруч національного стягу і прапору головної команди.

– Позір! Знамя на щоглу!

Прибуває знамен на щоглі… Одно, друге, третє… і в недовзі красується весь стовб барвистою лентою прапорців, як щогла адміральського корабля. А на самій горі має величньо синьо-жовтий національний стяг…

На небосклоні, далеко, десь на шпилях лісистих гір, розлилось багровим полумям заходяче сонце.

На грищу кінчаються пластові, легко-атлєтичні змагання. Стріча і Табор суперничать серед окликів глядачів, свистів арбітра Волинця, що судить як Соломон.

Оподалік порається курінь “Лісових Чортів” над збудованням ватри.

– Останьте ще до ватри – просить нас знайомий пластун, – пластовий “кабарет” побачите! А огонь який буде!

Очивидно остаємо. Горить ватра, міліоном іскор сипле.

– Скорійш! – домагаються новики підсовуючись як найблище до огню. Очі горять цікавістю.

– Товаришу, не підходьте так близько, спалитесь як нетлі в лямпі!…

– Овва! – надувається “новик”, і махає рукою неначе хотівби сказати “раз мати родила!” – але все таки уступає в зад, слухає!

– Тихо!..

Грає кабарет, сміх лунає, оплески сипляться…

Менажерія, пародія пластового життя, співи, деклямації.

І знов оплески і знов…

Дві повних годині забуття, внутрішної погоди. Не думаєш про ніщо, не бачиш нічого тільки оцю горіючу ватру, веселі лиця пластунів, на яких граються мідяні рефлекси і чуєш такий щирий, сердечний, розливний сміх, що сам смієшся, плещеш в долоні рівно сильно і завзято як отой новик, що сівши біля тебе вигукує що хвилина:

– Знаменито, ох як знаменито, ох!..

На закінчення слухаємо “Казки пластуна” прегарної композиції таборового товариша, відай “Лісового Чорта”.

Пластунови сниться майбутня “Стріча” за 50 літ… Український Пласт з тисячами членів… І львівський курінь біля харківського, і яворівський побіч полтавського, а далі київський, херсонський…

А на високій, високій щоглі має синьо-жовтий стяг…

Слухають хлопці, очі вдивляються в могутнє полумя ватри, а думки…

Тихо. Догаряє ватра.

І нагло впадає різким дісонансом фігура поліційного комісаря, що в товаристві кількох “пшодовніків” прямує до отамана “Стрічі”.

За хвилину сповіщає Отаман:

“На домагання поліції, всі пластуни мають подати на мої руки карточки, в яких буде точно зазначене: ім’я та призвіще, заняття, місце замешкання, стан родичів”…

Ось як!..

Мої знайомі дивуються, я ні трохи. Бувало бачив я, як польська поліція розганяла сільську школу, бачив як у сліпих інвалідів шукала шпігунських, ними роблених плянів, як у малих дітей д-ра С. Шухевича переводила ревізію “Світа Дитини” та забавок. Бачив, як під час ревізії крикнув комісар до одного добродія, що покликувався на свої горожанські права з примірником польської конституції в руках:

– Конституція до кишені!

Багато доводилося бачити.

Вертаємо. Пращають нас пластуни весело, сердечно.

– До побачення!

– На черговій “Стрічі”!

– Скоб!

Стукотить залізнична колісми по вузеньких шинах. У воздусі пахне свіжим сіном. Над лісами розлилась безкрая блакить неба. Тепло.

Джерела:

  • Аристид Шишка. Новий Час, Львів, ч. 8 (267), неділя, 22 серпня 1926. Рік IV.
  • Листки Дружнього Зв’язку, ч. 55-56, 1965. Подала Юнона

*