Оксана Вацеба: Сівач зерна добра на рідній ниві

Колекція фотографій зібрана у 30 альбомах, які зберегла родина доброго приятеля С.Гайдучка – історика Івана Крип’якевича. З ініціативи Лесі Крип’якевич видавництво "Апріорі" видало 2014 року частину цих світлин у фотоальбомі «Галичина. Український здвиг»

Чи не найбільшим досягненням незалежної України є можливість пізнати правду про своє минуле, про визначних діячів, тих, хто у найскладніші періоди історії наближав нашу самостійність. Діяльність найкращих синів і дочок української землі принижували, нівелювали, а то й попросту намагалися викреслювати з історії, з пам’яті народу. Серед замовчуваних імен – професор Степан Гайдучок.

Характерно, що всі, хто був з ним знайомий, з надзвичайною теплотою й щирістю згадували про свого вчителя, колегу, батька.

Народився Степан Гайдучок на Львівщині, в селі Підтемне біля Щирця, в селянській родині 13 березня 1890 р. Був у сім’ї наймолодшою дитиною. Залишившись дуже рано без батька, Степан швидко привчився до самостійного життя. Після початкової школи в рідному селі закінчив українську гімназію у Львові. Вже в старших класах гімназії заробляв на своє утримання, активно працюючи в спортивно-рухан- ковім товаристві «Сокіл-Батько».

Цей період був, мабуть, найважливіший у формуванні поглядів С. Гайдучка. Юнацьке захоплення ідеями всебічного фізичного виховання стало згодом основою усього його життя. Український «Сокіл» у перші десятиліття XX ст., в час національного піднесення, став однією з найдієвіших виховних інституцій, зав’язком українського війська. З іншого боку, доля подарувала Степанові незрівнянного таланту вчителя – завжди підтягнутого, врівноваженого гімназійного професора Івана Боберського, якого згадував не один випускник Академічної гімназії у Львові тих років. «Боберський мав на мене в гімназії найбільший вплив», – визнавав пізніше Євген Коновалець. В учнівському спортивному гуртку під орудою проф. Боберського (який на той час був головою львівського «Сокола»), разом з Петром і Тарасом – синами Івана Франка, набуває перших теоретичних і практичних знань провідника руханки і Степан Гайдучок.

Один з пластових гуртків 1912 при Соколі-Батьку

Один з пластових гуртків 1912 при Соколі-Батьку

Тоді ж починає С. Гайдучок свої перші спроби як публіцист. Він активно співпрацював з багатьма західноукраїнськими газетами і часописами. Його матеріали друкувалися в «Ділі», «Громадському Віснику», «Новому Часі», «Раді», «Новій хаті»; в перших спортових виданнях Галичини – «Вістях з Запорожа», «Сокільських вістях», «Нашій Батьківщині», в закордонних українських виданнях – «Кана- дійський фармер», «Український Сокіл» (Прага).

У двадцятилітньому віці С. Гайдучок вступає до університету на медичний факультет. Щоб мати змогу заплатити за навчання і заробити на прожиття, викладає руханку в жіночих школах Українського педагогічного товариства у Львові та в гімназії сестер Василіянок. Не покидає праці і в «Соколі-Батьку».

За пропозицією свого наставника, учні І. Боберського восени 1911 р. утворили окремо від «Сокола» Спортивне товариство студентів вищих шкіл «Україна». Тоді, коли українська національна ідея тільки формувалася, відкриття спортивного товариства з омріяною назвою «Україна» було сміливим кроком молодих студентів в процесі національного самоствердження. Серед організаторів і перших членів товариства був і С. Гайдучок; на перших загальних зборах СТ «Україна» його обирають «начальником змагової комісії». Був він і серед засновників першого на західноукраїнських землях спортивно-гімнастичного часопису «Вісті з Запорожа» (1911) – органу українського сокільства. На сторінках цього видання надруковано чимало думок і завваг молодого автора. 1913 р. у Львові виходить перша книжечка С. Гайдучка «Вправи вільноруч». Та вже наступного року в його молодість увірвалась війна. Сокільські й спортові замисли, як і медичні студії в університеті змушений був відкласти. Його було покликано до австрійського війська, де йому довелося служити в Штирії молодшим лікарем при словінському піхотному полку. Пізніше перебував на італійському фронті. В часі відпустки в 1917 р. одружився з учителькою Стефанією Богуславською з Глинян. З Італійського фронту потрапив у Домб’є біля Кракова. Звідти, як і багато інших галичан, вірних ідеям незалежности рідної землі, непростими шляхами добирається до Львова, щоб зголоситися до українського війська. На початку грудня 1918 р. санітарний поручни С. Гайдучок став лікарем Четвертої Золочівської бригади УГА.

Дружина Стефанія пішг разом з чоловіком до війська, щоб «завивати рани героям, ходити коло хворих, добрим слс вом вливати надію в їх пригноблену душу Однак, безжальна хвороба обірвала її сповнен патріотизмом життя наприкінці грудня 1919 ] у сумнозвісному «чотирикутнику смерти» Немирові коло Вінниці. Степанові Гайдучк довелось пережити всі труднощі УГА на На£ дніпрянській Україні. Пережив і важкі табірг умови в Тухолі.

Після війни – Львів і вся Галицька Україна польських руках. Гайдучок не міг поновитися в університеті, протягом двох років був безробітний (а на руках – маленька донечка Богданка, народжена в буремний час Визвольни: змагань, єдина втіха цього мужнього чоловіка, котрий після смерти дружини вдруге не одружувався, присвятивши своє життя вихованни дочки). Нарешті влаштувався вчителем руханки у філії Академічної гімназії у Львові. Тут тривалий час, аж до вересневих подій 1939 р. всю свою енергію, завзяття віддавав роботі з дітьми. Його теплота, сердечність та віра в незалежність України передавались і його учням.

Основою Гайдучкового впливу на учнів була його любов до руханки і спорту. Не в одного гімназиста на довгі роки зародилось особливе ставлення до фізичного загартування як до основи життєвого й духовного поступу…

Степан Гайдучок і Йосиф Роздольський в Карпатах (1928)

Степан Гайдучок і Йосиф Роздольський в Карпатах (1928)

Крім самовідданої праці в Академічній гімназії та ще й у приватній єврейській гімназії, увесі вільний час присвячував справам спортивним і сокільським. У 1920-1930-і роки С. Гайдучок фактично був найавторитетнішою людиною в спортивному й сокільському житті Західної України. Він був свідомий тих проблем, які повсюдно ширились в українських селах в часи польського панування – злигодні, бідність брак лікарського забезпечення, – а звідси й погане здоров’я молоді. Тому таким вагомим своїм помічником вважав у дій ситуації спорт, фізичну культуру, фізичне загартування як засіб боротьби за сильне, здорове, гарне молоде покоління.

Та С. Гайдучок вирізнявся не тільки як талановитий педагог. Його ім’я залишиться в історії як ім’я авторитетного історіографа, аналітика українського сокільства й спортового руху в Галичині, яскравого публіциста. Його творчій працездатності можна тільки дивуватись. Бувало, в одному числі «Сокільських Вістей» чи іншого видання, друкував декілька своїх статей чи завваг. Часто підписувався криптонімом – Гакстен (Га[йдучо]к Сте[па]н) чи дивним на перший погляд псевдом Blue Boy. Зрозуміти такий підпис можна, якщо пригадати, що один із його найближчих приятелів ще з юнацьких років – Петро Франко (старший син І. Франка) підписувався Red Boy. Петрове волосся було, як і в батька, рудого відтінку…

Тематика Гайдучкової публіцистики різноманітна. Описуючи пам’ятні сторінки українського стрілецтва і підтримуючи ідеї визвольної боротьби, колишній воїн УГА мав за свій обов’язок розповідати про сучасників – провідників ідеї фізичного й духовного розвитку українського народу. Він один із перших систематизує й узагальнює досвід свого вчителя – Івана Боберського, до якого завжди ставився і пієтетом. Тривале (1914-1942) листування Гайдучка з І. Боберським, котрий від 1920 р. мешкав постійно за кордоном, потребує окремого наукового дослідження. Гайдучок перший висвітлює в пресі проблему жіночого спорту, будучи одним із його ініціаторів; активно пропагує справу викупу спортового майдану у Львові – площі «Сокола- Батька»; торкається зародження пластового руху в Галичині; подає інформації про Сокільські чи Лугові свята; друкує матеріали з методики фізичного виховання. Не втратила свого значення його історична розвідка «Фізичне виховання українського народу» (“Сокільські Вісті”, 1935, ч. 3-4). Це, по суті, одна з перших в Україні спроб цілісного бачення історії української фізичної культури і розвитку українського спорту в різних регіонах та на еміграції.

У 1920-1930-ті роки не одну статтю С. Гайдучок присвятив чи не найболючішому для кожного українця питанню – штучному поділові українських земель. Він прагнув донести своїм землякам правдиву картину життя по той бік Збруча, передовсім на спортивній ниві. Про це свідчить низка оглядів: «Ми й вони» («Сокільські Вісті», 1929, ч. 9); «Тілесне виховання в У.Р.С.Р.» («Сокільські Вісті», 1929, ч. 11-12); «За Збручем» («Сокільські Вісті», 1936, ч. 8); «Зв’язки галицьких Соколів з наддніпрянцями перед війною» («Літопис Червоної Калини», 1937, ч. 7-8); «Побратим Микола Міхновський» («Сокільські Вісті», 1939, ч. 5).

Тут, на галицькій землі, де українці відчували польське поневолення і де не було ейфорії захоплення радянською владою, ці статті й сьогодні дають змогу об’єктивно оцінити високий рівень спортивних результатів на підрадянській Україні і ту інтернаціоналізацію українського спорту, що за цим стояла…

С. Гайдучкові належить 10 книг з питань тіловиховання. Його посібник «Відбиванка» (Львів, 1930) став першим українським підручником з волейболу в Галичині. Вельми цікавою та актуальною є одна з останніх його книжок «Вплив фізичного виховання на вдачу нашої молоді» (Львів, 1938). Поки що невідома доля двох рукописів його книг, написаних вже в радянські часи: «Путівник туриста по західних областях України» (1947) та «Погляди І. Франка на туризм» (1949). Найціннішою, на наш погляд, книгою в творчому доробку С. Гайдучка є унікальна в бібліографічному чи радше історіографічному плані збірка «Півстоліття сокільських видань» (Львів, 1937). Автор подає анотовану характеристику усіх сокільських видань, афіш, листівок, відзнак від 1887 р. до 1937 р.

З реорганізацією в 1939 р. Львівського державного медичного інституту С. Гайдучок – організатор і перший завідувач катедри фізкультури. Пізніше (окрім періоду німецької окупації Львова) працює на цій катедрі старшим викладачем аж до виходу на пенсію в 1952 р.

Друга світова війна залишила нові шрами в душі С. Гайдучка. Виїхала за кордон з чоловіком Клавдієм Білинським його єдина донька Богдана, емігрувавши аж до далекої Австралії. Навіть його близькі друзі не знали про долю дочки – в умовах «радянської демократії» такою інформацією не ділились. Мешкав самітником, при вулиці Пісковій в районі Кайзервальду – Шевченківського гаю. Поруч жив добрий приятель історик Іван Крип’якевич. Приходив фотограф Юліян Дорош. Зустрічалися, прогулювалися, згадували минуле. Опікувався С. Гайдучком його приятель Юліян Децик, лікар за фахом.

С. Гайдучок мав цікаву бібліотеку. Як згадує Р. Лубківський, саме у нього придбав збірку П. Тичини «Замість сонетів та октав» (1920) в оформленні мистця П. Ковжуна та унікальний путівник І. Крип’якевича «Історичні проходи по Львові» (1932). Будучи у поважному віці, продовжував займатися спортом. Краєзнавець С. Павчак, який тоді мешкав поруч з С. Гайдучком, згадує, що взимку 1975 р. той ще їздив на лижах, щодня робив руханку. Але сталося нещастя. Посковзнувшись, зламав стегно, відмовився від операції і саме це стало причиною його смерти. На три дні переживши своє 86-річчя, помер 16 березня 1976 р.

Степан Гайдучок прожив довге, непросте життя, наповнене прагненням бачити здорову, міцну націю в своїй незалежній державі. В тій державі, яку сьогодні маємо щастя будувати, в якій нікому не вдасться перервати живий зв’язок поколінь, в якій знову знайдеться серед українського загалу самовідданий провідник, людина переконана ідеєю плекання сильної тілом і духом нації. Нації, яка сьогодні переживає великі економічні, екологічні, демографічні труднощі…

Рукописна спадщина С. Гайдучка незібрана і невпорядкована. Частину його праць, зокрема «Спомини» зберігає в рукописах його дочка – Богдана Білинська в Австралії. Дещо залишилося в родині покійного Ю. Децика. Різними шляхами до рук С. Павчака потрапив уривок спомину («Monte delia morte», 3 с.) про перебування на італійському фронті у складі 87 полку піхоти австрійської армії та фрагмент документа про галичан, які перебували в австрійських концтаборах для інтернованих за нібито антидержавні погляди («З документів минулого», 7 с.). Окрім того, колекціонер має записну книжку С. Гайдучка 1915 р., чорнові записи до «Української Загальної Енциклопедії» та рукопис праці «Мандрівництво» («Порадник мандрівника», 1929, 34 с.). Очевидно, спадщина С. Гайдучка вимагає упорядкування, згромадження в одному з львівських архівосховищ.

“Дорогому Сівачу зерна добра на рідній ниві” – написано над могилою професора Степана Гайдучка на полі 80 Личаківського цвинтаря. Віриться, що це зерно зродить щедрий врожай.

Джерела:

  1. Фотоальбом “Галичина. Український здвиг”
  2. Збруч

Найкращий лайк – це 20 гривень 🙂

Завдяки вашим пожертвам наш проект розвиватиметься далі, публікуватиме більше статей, архівних матеріалів та репортажів з історії Пласту та українського молодіжного руху.



*