Іван Чмола: Сторінки непересічної біографії

Чмола Іван

Іван Чмола, пластове псевдо «Чмоль» — осаул Товариства Українських Січових Стрільців у Львові, командант зорганізованої в серпні 1914 року у Львові сотні УСС, полковник Київськиї Січових Стрільців, один з найвизначніших керівників пластового руху в Галичині.

Іван Чмола народився 6 березня 1892 ро-ку в Солотвині, повіт Богородчани. Його батько Симеон був суддею, мати Кароліна походила з сім’ї німецьких купців Бунцлів.

Перші чотири класи гімназії Іван Олександр Чмола закінчив у Бережанах, а вищу гімназію — в Перемишлі. Там він активно долучився до громадського життя, видавав підпільний учнівський журнал українською мовою. Учнем VІІІ класу представляв перемиську гімназійну громаду на Крайовому З’їзді середньошкільних гуртків у Львові в перших днях листопада 1910 року.

Закінчивши гімназію, поступає на філософський факультет Львівського університету. Під час вакацій пройшов з друзями усі Карпати.

Перший таємний пластовий гурток під проводом Івана Чмоли

Ідея української військової організації зродилась у певній конкретній формі вперше в середовищі львівських таємних середньошкільних самоосвітніх кружків восени 1911 року. Її ініціював та першим почав реалізувати вже студент філософічного факультету Львівського університету Іван Чмола. Пластовий гурток Чмоли, поруч з гуртками Олександра Тисовського та Петра Франка, став одним з трьох джерел зародження Пласту — української національної форми скаутингу.

До цього пластового осередку входили учні Академічної гімназії, Головної державної семінарії, Торговельної школи, жіночої семінарії Українського педагогічного товариства, семінарії СС Василіянок та студенти університету. Цікаво, що зі спогадів О. Степанів виникає, що ще восени 1909 р. І. Чмола організував та успішно провів за підтримки В. Кучабського та Ф. Черника у Львові таємний гурток військової підготовки, де разом займалися хлопці й дівчата — «Мазепинський курс мілітарний». Саме тут розроблялися і перші українські військові підручники.

Активна пластунка Гандзя Дмитерко так згадує про перші організаційні пластові збори, які відбулись в залі Товариства «Січ» у 1911 р.:

В салі напівтемне… Всі розмовляють півголосом, якийсь святочний настрій. У всьому слідно обережність… Тут зібралося понад 50 учеників і учениць із різних львівських шкіл. В тім сутінку побачила я студента низького росту, чорнявого, в цвікері й вишиваній сорочці. Розмовляв з товаришами й непокоївся, що так довго сходяться. Коли вже всі зібралися, тов. Ч. (Іван Чмола — авт.) виступив із промовою. Говорив палко й завзято. Сам ентузіяст, зумів своєю мовою захопити всіх. Представив працю Пласту в Англії та вказав на необхідність такої організації в нас…

Зі всіх присутніх на зборах до Пласту вписалось 30 осіб, з яких згодом залишилось 20 активних членів. Це І. Чмола, І. Лизанівський, К. Заклинський, О. Семенюк, Р. Сушко, О. Ясменюк, Л. Голінатий, Я. Чиж, С. Дувало, О. Шац, Яцків та дівчата — О. Степанів, С. Сидорович, Г. Дмитерко, С. Древко, М. Якимович та інші. Пластова організація була поділена на два гуртки, які проводили Чмола і Семенюк.

Завданням цього пластового гуртка було передусім військове виховання і вишкіл української молоді для майбутньої збройної боротьби за самостійну Україну. Такий мілітарний ухил не був аномалією, якщо зважити на те, що Бейден-Павелл теж задумав скаутинг для військового вишколу англійської молоді. Характерно, що від перших сходин сам організатор гуртка заявив: «Наш скавтінг не має бути забавкою, а з нього має зродитися наше рідне українське військо».

І Чмола дотримав своєї настанови — програма діяльності гуртка включала стріляння з кріса та бравнінга, сигналізування, стеження, військові вправи з маршами тощо. Володіючи англійською мовою, Чмола робив переклади з праці Бейден-Поуелла, і тому, попри мілітарний характер, його гурток таки дотримувався основоположних засад скаутингу. Г. Дмитерко пише, що «в засаді придержувалися пластового порядку. Спочатку виучували теорію. Здавали іспити… До того мали ще свій правильник і предмет науки. Члени організації вважали себе скавтами та дотримувались скавтової ідеології».

Про цей перший український військовий гурток так пише Олена Степанів:

Ця організація вела більше військову як пластову роботу, бо крім в’язання вузлів, пластового ходу, сигналізації – учились ми стріляти з револьвера, пізнавати систему кріса Манліхера (покищо лиш теоретично), таборувати і підходити.

Вчились ми з малих битих на цикльостилі видань, які перекладали з польської на українську мову. З пластових прогульок пригадую собі одну до Брюхович, нічний табор на Чортівській Скалі з підходженням і двоє нічних вправ в околицях Чортівської Скали та Винник. З замилуванням розчитувалися ми в книжках, де говорилось про партизанку, виріб вибухового матеріялу і захоплювалися геройськими подвигами одиниць, чи невеликих гуртків людей, про яких розповідав Чмола, що знав численні приклади того роду з воєн різних віків.

Це ж підтверджується і в статті «Пласт як новий спосіб фізичного й морального виховання» («Здоров’я», березень 1913 р.), де подається програма діяльності гуртка І. Чмоли: стріляння з кріса та револьвера, сигналізування, стеження, військові марші з вправами і т.п.

Іван та Іриней Чмола з батьками

Іван та Іриней Чмола з батьками

В організації панували сувора дисципліна і точність. Практичний вишкіл відбувався на околицях Львова. Проводились і нічні вправи. Багато наснаги пластунам давали часті багатокілометрові прогулянки. У них не було одностроїв, але вони мали своє певне спорядження: ремені, наплечники, плащі, шатра, казани, військові карти тощо. Під час літніх ферій 1912 р. був влаштований двотижневий табір на Говерлі, де 14 учасників відбували скаутський та військовий вишкіл. Його можна вважати першим табором в історії Українського Пласту. Таким чином Іван Чмола став засновником пластового таборування, ділянки, де він заслужено був визнаний кращим скаутмастром.

Про події тих днів Основоположник Пласту Олександр Тисовський згадував так:

Майже одночасно із Пластом, що його я організував і вів у головному заведенні Академічної гімназії, почав при «Січі» організуватись таємний Пласт для військового вишколу. Його організаторами, як я пізніше довідався, були Іван Чмола, Савина Сидоровичівна, Олена Степанівна та інші. Я про це тоді не знав.

Але поміж моїми пластунами зачалася тихцем критика нашої діяльності, що ми, мовляв, повинні на пластових сходинах вчитися стріляння, нам треба приготовлятись до війни, що нам там література тощо.

Треба нам робити так, як поляки роблять. До мене дійшли вістки, що у Січовій домівці відбуваються таємні сходини і ведуться курси військового вишколу. Часто згадували у зв’язку з тим прізвище Чмоли, який мав бути ініціятором того напрямку.

А ось яку характеристику дає Івану Чмолі та його пластовому гурткові Северин Левицький:

Чмола Іван, тоді молодий студент університету. З молодих літ відданий українським визвольним змаганням, яким підпорядковував усі інші почини. Людина в деякій мірі замкнута в собі, здавалось би, навіть сувора, надзвичайно енергійна. Він ставив великі вимоги гартувати тіло й дух не тільки до інших (своїх вихованців), а й до себе. Впливав на інших своїм прикладом і вмінням, а не словесним одушевлюванням. Людина вічного чину, далека від наївного теоретизування. Знавець і любитель природи, всесторонній спортовець, досвідчений у практичних вправах. Вроджений провідник, зокрема для тих, що вміють так, як він, кинути себе всього на службу ідеї…

Чмола, своєю чергою, поставив Пласт якнайближче на службу визвольних змагань. Це були роки, коли так і чулося в повітрі, що настане збройний конфлікт між європейськими народами і державами. Треба було, отже, підготувати до цих змагань і нашу молодь. Чмола вивів пластові гуртки не так у «природу», як у «поле». Він надав першим пластовим вправам характер військового муштрування, а керівництво своїми відділами він здійснював строгою дисципліною, наказами згори вниз, меншою ініціятивою знизу. Його відділи проходили одночасно спеціяльний світоглядний вишкіл, який у відділах Тисовського повинен був мати місце щойно згодом, після вишколення розуму, тіла й характеру молоді.

У липні 1913 р. на Чорногорі відбулася перша в історії пластова зустріч. Різними шляхами у визначений час прибули на неї шість стрийських пластунів, група Чмоли (20 осіб) та пластуни з Коломиї під проводом Петра Франка. Ця мандрівка групи Чмоли в окремих виданнях називається першим мандрівним табором Пласту.

Творець української мілітарної організації та сотник УСС

Пластовий гурток Івана Чмоли став початком створення української мілітарної сили, що була першою військовою формацією нашої нації у ХХ столітті — Українських Січових Стрільців. Для оцінки ідейно-політичної вартості організації під проводом Чмоли треба зазначити, що постала вона задовго до того, як виникла близька можливість австро-російського конфлікту, отже, був це самобутній зрілий витвір української визвольної думки, що у власному інтересі, власними силами та власними жертвами казав будувати основу для дальшої боротьби нації.

12 УСС, які розташовані в 3 ряди. На звороті світлини є напис рукою “Світлини з життя Січових Стрільців. Світлив Іван Чмола”. Мине ще місяць після друку цих світлин – і у вересні 1915 р. в боях під Соколовим біля Бережан І.Чмола попаде в російський полон, в якому пробуде до 1917 р.

12 УСС, які розташовані в 3 ряди. На звороті світлини є напис рукою “Світлини з життя Січових Стрільців. Світлив Іван Чмола”. Мине ще місяць після друку цих світлин – і у вересні 1915 р. в боях під Соколовим біля Бережан І.Чмола попаде в російський полон, в якому пробуде до 1917 р.

Нова визвольно-мілітарна ідея самостійної активної участі у війні з власною збройною силою під прапором української незалежності застала ширші кола тодішнього галицького українського суспільства досить неприготованими до одностайної відповіді. Політична діяльність проводу галицьких українців в своїй практичній діяльності керувалась повною лояльністю до австрійської держави. І ця опортуністична ментальність не допускала в тім часі думки про можливість і потребу організації та сепаратного діяння української політики та української збройної сили — на випадок конфлікту з Росією. Так думала більшість українського громадянства під австрійською займанщиною.

Більше про мілітарне бачення Івана Чмоли — у статті Осипа Навроцького

А на другому боці ідейного фронту стояв гурт молодих революціонерів, людей великої ідеї та сильної віри, що серйозною, нелукавою душею сприймали заповіти Шевченка і Франка не як святочні фрази, а як зобов’язуючий моральний наказ. Це була провідна лава молодої української генерації.

Серед львівського студентства точилися гарячі дискусії на тему доцільності українських військових організацій. 3 квітня 1913 року відбулись у Львові великі збори, скликані Українським Студентським Союзом, на яких переважали голоси, що визнали «мілітарно-революційну організацію поміж нашим народом за передчасну, а навіть шкідливу». На цих та на всіх інших зборах, що відбувалися в тому часі у Львові, виступав зі словом витривалий та непохитний ідеаліст, що з великим уже гуртом товаришів боровсь за слушність свого переконання, за свою революційну ідею, в яку він глибоко вірив. Був це Іван Чмола, провідник першого українського військового гуртка. Виступаючи на згаданих зборах, він палко пропагує самостійницько-стрілецьку ідеологію. Тодішня преса тільки в коротких словах нотує його виступ, подаючи, що І.Чмола говорив про «потребу підготовки національної самооборони шляхом закладання стрілецьких дружин та ширення самостійницьких кличів поміж народом, щоб у той спосіб надати ідеалові Самостійної України реальний зміст і бути приготованими на всякий випадок евентуальних міжнародних конфліктів». Цей коротенький зміст виступу І.Чмоли ясно схоплює провідну ідею тодішніх піонерів українського стрілецького руху.

Вслід за ідеологічним підготуванням та пропагандою самостійницько-стрілецької думки йшла безперервна виховно-військова праця багатьох українських таємних військових гуртків. Для планової військово-виховної і організаційної праці засновано у Львові студентську стрілецьку організацію, якою керував окремий комітет, а на його голову вибрано Івана Чмолу. Ця студентська стрілецька організація, що була центром підготовки стрілецького руху у Львові, влаштовувала військові вправи та виховно-військові заходи, складала перші військові підручники та творила військову термінологію. Вона почала робити старання в справі легалізації українського мілітарного руху через затвердження владою статутів українських стрілецьких товариств.

Надзвичайною заслугою згаданої студентської стрілецької організації під головуванням І.Чмоли було видавання першого українського військового ідеологічного і фахового журналу «Відгуки». Всього вийшло в першому кварталі 1913 р. чотири числа. В цьому журналі вичерпно та зовсім прозоро з’ясовано ідеологічні основи українського стрілецького руху, його програмові засади та основну мету. Є це практично єдине автентичне джерело пізнання тих ідей, що були покладені в самих початках Українського Січового Стрілецтва. Ці ідеї лишилися незмінними протягом усіх трьох періодів стрілецької історії (Січові Стрільці до 1914 р., УСС та Київські СС).

18 березня 1913 року д–р Кирило Трильовський провів загальні збори першого українського стрілецького товариства «Січові Стрільці» у Львові. Головою обрано д-ра Володимира Старосольського. Після об’єднання з цим товариством студентської стрілецької організації, заступником голови став І.Чмола.

Коли Австрія оголосила 28 липня 1914 року війну Сербії і австро-російська війна була вже неминуча, організації Січових Стрільців І та ІІ у Львові об’єдналися, а їхня старшина видала своїм членам наказ негайно з’явитися до Львова та закликала добровольців зголошуватися у стрілецькі ряди. У Львові було створено стрілецький мобілізаційний комітет, до складу якого увійшли провідні діячі львівських стрілецьких організацій: В. Старосольський, І. Чмола, О. Степанівна і М. Гаврилко. Цей комітет організував протягом кількох днів першу бойову сотню Українських Січових Стрільців під командою сотника Чмоли, яка відійшла з початком серпня до села Гаї під Львовом. Про це, зокрема, згадував у своїх спогадах М. Угрин-Безгрішний:

Сотня Чмоли вправляла тоді в Гаях коло Винник. Були в ній наші перші стрілиці, О. Степанівна та Дмитерківна… Сотня Чмоли в Гаях мала старі «карабінки» Кропачка без амуніції та була без ніякого виеквіпування.

До речі, саме вояки з сотні Чмоли були першими з усусусів, хто зіткнувся з противником. Це сталося 25 серпня у Гаях, куди підійшла російська кінна розвідка. Ось як згадував про перебування сотні Чмоли у Гаях Тарас Гладилович:

Коли приїхало з провінції більше стрільців, поділив нас курінний отаман Дмитро Вітовський на більше сотень, з яких одна пішла до Гаїв, біля три милі від Львова. До цеї сотні приділили й мене. Нашим сотником був Чмола. Там ми вправляли через п’ять днів, а мешкали в школі. Весь час було чути гарматні стріли від сторони Перемишлян. Ми мали вже кріси «верндлі» й по двайцять патронів та нетерпеливо ожидали москалів і битви з ними. В Гаях було дуже приємно. Була гарна погода. Наша старшина була до нас добра, хоч і гостра. Людність села пособляла нам і даром давала молоко, яйця, масло та всячину. Спершу кріс був для мене дещо за тяжкий, однак я скоро привик до його. Четвертого дня заалярмували нас тирольські стрільці, що тікали від Перемишлян. Наш сотник негайно вислав шість полевих сторожей по шість стрільців у напрямі Перемишлян. В одній з них був і я… Так лежали ми до третьої години ранку. Вже сіріло на дворі. Втім почули ми стріли, один по другім, може з пятнайцять, у дуже близькій віддалі. Четар вислав негайно одного з нас (я всіх не знав ще по назві), щоби доніс про це сотникові. Він вернув за півтора години й сказав, що це одна з наших стеж, що йшла на схід од нас, перестрілювалася з козацькою стежею. Було це під якимось лісом. Наслідок стрілянини нашої стежі був цей, що оден з козацьких коней утік без їздця в поле, а козаки втекли до ліса.

26 серпня сотня Чмоли повернулася до Львова, а через два дні виїхала до Стрия, звідки разом з рештою усусів передислокувалася на Закарпаття.

Чмола відзначав те, що якості, набуті під час пластування (знання і навички з військової справи, організованість та дисциплінованість, товариськість, витривалість, кмітливість), допомогли першим добровольцям у військовому вишколі:

Пластовий досвід допоміг нам дуже багато, бо, як пізніше показалося, перемиський відділ знав найкраще стрілецьке ремесло, всі вправи з крісами, вправи впоряду, розстрільної, бойові походи, які ми переробляли в пластовому гуртку, стали нам у великій пригоді.

Попереду були місяці вишколу на Закарпатті, перші бої у зимових Карпатах, повернення з боями в Галичину. У цей час Чмола був чотарем у сотні Гутковського, а відтак командував сотнею, що обороняла відтінок Воловець — Верецький перевал. Після пекельних боїв на Маківці та визволення Галича, у вересні 1915 року полк УСС прибув над річку Стрипу. Розпочалися подільські бої Українських Січових Стрільців.

Сотня під проводом Івана Чмоли відзначилася у боях під Лісовичами та Семиківцями. Саме біля Семиківців Іван Чмола та багато інших стрільців потрапили у російський полон. Два роки він провів у російських таборах військовополонених. Та ось прийшов буремний 1917-й. Попереду були нові сторінки Визвольних Змагань.

Перша світлина (12 * 9) зображує 5 УСС (один з них Чмола) поруч бліндажу. На світлині є напис “Над Зол. Липою, 13.VIII.15. І.Чмола".

Перша світлина (12 * 9) зображує 5 УСС (один з них Чмола) поруч бліндажу. На світлині є напис “Над Зол. Липою, 13.VIII.15. І.Чмола”.

Співзасновник і полковник Київських Січових Стрільців

Під час багатьох тяжких боїв Українських Січових Стрільців від Карпат по Тернопіль попадали в ворожий полон в роках 1914–1917 різні групи або поодинокі стрільці. Тим усусусам, що потрапили в російський полон до Сибіру, на Волгу, до Туркестану, в копальні донецького та криворізького басейну і в інші місця Російської імперії, призначено було стати творцями нової формації Українських Січових Стрільців у непередбаченій ніким новій історичній ситуації в Україні після Лютневої революції. Їм довелося стати організаторами, ідейними керівниками та основними військовими кадрами цієї нової військової і революційної формації, що під старою назвою «Січових Стрільців» відіграла важливу роль в історії української революції та своєю безпосередньою участю в збройній боротьбі за нашу державність була в критичних моментах вирішальною силою.

У березні 1917 року новина про зречення Миколи ІІ імператорського престолу застала Івана Чмолу в посаді Дубовка біля Царицина (тепер – Волгоград). Тут він разом з великою групою старшин-українців (А. Мельником, Р. Сушком, В. Кучабським тощо) перебував під вартою в таборі для військовополонених. Думки полонених щодо їхніх подальших дій розходилися, частина виступала за збереження вірності Австро-Угорщині. Іван Чмола, «муж великий творчим духом і ділами» за спогадом очевидця, відстоював думку, щоб не чекати вирішення справи про формування військових частин з полонених українців, а покинути Дубовку і дістатися до Києва. Одного дня він таки поїхав до Києва, щоб використати свої знання та навички для побудови й оборони української держави, яка щойно зароджується. Незабаром його приклад наслідував Євген Коновалець та інші стрільці-патріоти.

Уже в липні 1917 року в київських галичан зродилась ідея створити окрему галицьку військову частину, якої завданням мало б бути вишкіл зразкової бойової формації, охорона Української Центральної Ради, збройна боротьба за відбиття Галичини і Буковини від Австрії та об’єднання з Наддніпрянською Україною. Однак двомісячні заходи «Галицько-Буковинського Комітету» в справі отримання дозволу на організацію такої військової частини були без успіху.

Щойно у середині листопада 1917 року, після падіння Тимчасового Уряду в Петербурзі, отримано дозвіл на формування галицької військової частини. 13 листопада 1917 року появилася в українській пресі, зокрема у київській газеті «Нова Рада» № 203, відозва «Тимчасової Головної Ради Галицьких, Буковинських і Угорських Українців», яка закликала добровольців ставати в ряди військової формації, якій надано назву «Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців». В тій відозві говорилося:

Ми галицькі, буковинські і угорські українці, сини єдиного українського народу, в цей важкий час, почуваючи свою відповідальність перед будучими поколіннями, не можемо бути тільки глядачами, а повинні взяти як найдіяльнішу участь в творенні нового ладу на Україні і в закріпленні тих всіх свобод, які виборов собі український народ.

Сповняючи цей наш Святий обов’язок, ми повинні створити таку силу, яка змогла б допомогти українському народові здобути і закріпити те все, що було проголошено в Третім Універсалі. В порозумінні і за згодою Генерального Військового Секретаріяту – Головна Рада Галицьких, Буковинських і Угорських Українців приступає до переводження організації військових частей з галицьких, буковинських і угорських Українців…

Відозву підписали: Іван Лизанівський,як голова, товариш голови Гр.Лисенко, секретар Федь Черник, члени: Микола Низкоклон, Іван Чмола, Євген Коновалець і Роман Дашкевич.

На оголошений поклик збиралися добровольці з полонених галицьких, буковинських і закарпатських українців, які втікали з різних російських таборів та з великими перешкодами продиралися до Києва. Найбільша кількість свідомих добровольців прибула під проводом О. Думіна з копалень Катеринославщини і Кривого Рогу (разом 263 особи) в середині січня 1918 р. Саме вони утворили другу сотню під командою І. Чмоли.

У першій половині січня 1918 року прибула до Києва з табору полонених у місті Дубовка над Волгою більша група колишніх старшин і підстаршин УСС, зокрема А. Мельник, В. Кучабський, Р. Сушко та інші, які як рядовики вступили в склад куреня Січових Стрільців. Разом із дотеперішніми старшинами та стрільцями, які вже були в складі куреня — Ф. Черником, І. Чмолою, А. Домарадським, В. Семцем та іншими, — вирішили вони реорганізувати Курінь Січових Стрільців та утворити з нього дисципліновану та боєздатну військову формацію.

Січове Стрілецтво майже одноголосно скасувало вояцькі ради большевицького зразка в курені та постановило підкорятися без застереження наказам старшин і твердій військовій дисципліні. Було створено «Стрілецьку Раду», яка в якості допоміжного при командирі органу мала вирішувати справи ідеологічного, політичного, а також організаційного значення. До її складу входив командант Січових Стрільців, команданти сотень (у т.ч. й Іван Чмола) та підібрані ними старшини. Командантом Січових Стрільців було призначено Євгена Коновальця. Заведено систематичну військову муштру, навчання та культурно-освітню працю. Старшини перебували вдень і вночі при стрільцях та працювали з повним самовідреченням. Щоб створити дисципліноване військо, старшини самі, власним прикладом, на кожному кроці впливали на стрільців, і в цей спосіб здобули собі їхнє повне довір’я та пошану.

Зображення 2 УСС (один з них Чмола) поруч шелеста. На світлині є напис “Ф. 359. НАД ЗОЛ.ЛИП. 17.VIII.15. І.Чмола”.

Вже за короткий час проявилися добрі наслідки нового стрілецького ладу в курені, який став передовою частиною українського війська в Києві. У тому ж часі змінено назву куреня на «І Курінь Січових Стрільців», відкидаючи дотеперішній додаток про його галицько-буковинське походження. З тою хвилею стали Січові Стрільці всеукраїнським військом. І такою всеукраїнською військовою формацією і своєю ідеологією, і своїм особовим складом були Січові Стрільці весь час свого існування. Командантом усієї формації Січових Стрільців був Євген Коновалець, який керував загальними організаційними і політичними справами при співучасті Стрілецької Ради. Командантом куреня піхоти призначено Андрія Мельника. Курінь піхоти складався з двох сотень, з яких кожна мала понад 200 стрільців. 1-ою сотнею командував Роман Сушко, 2-ою (з 19 січня 1918 р.) – Іван Чмола. Цікаво, що ескіз однострою київських СС виготовив саме Чмола — зі «щитиками» на комірі та літерами СС на них (щитики темно-синього кольору для піхоти, жовтого для кінноти, червоного для артилерії).

Взимку 1918 р. московські большевики почали наступ на Україну. Лише невеликі та неорганізовані військові частини були готові боронити Україну. Деякі відділи почали формувати щойно тоді, коли большевики під командою Муравйова і Антонова зайняли вже Полтаву. Українізовані полки старої імперської армії заявляли про свою нейтральність, а деякі переходили на сторону ворога.

27–29 січня большевики організували повстання в Києві: зайняли “Арсенал” та всі залізничні вокзали, Поділ та, серед завзятих вуличних боїв, почали просуватися в напрямі середини міста, де в будинку Педагогічного музею (зараз – Будинок вчителя) відбувалися безперервно засідання Української Центральної Ради під проводом Михайла Грушевського.

Курінь Січових Стрільців був від першого моменту повстання у бойовій готовності. 29 січня настала критична ситуація. Большевики дійшли до Хрещатика та Бібіківського бульвару (зараз – бульвар Шевченка), на Пирогівську вулицю і зайняли готель «Прага» (зараз – вулиця Володимирська), віддалений тільки на чотириста кроків від будинку УЦР, який вони почали сильно обстрілювати. Стрілецька казарма в Духовній семінарії (зараз — будівля Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури на Вознесенському узвозі) була оточена червоними та відрізана від центру міста і від Центральної Ради.

Сотня Чмоли, щоб не дати большевикам зайняти будинок Центральної Ради, пробилася з Духовної семінарії крізь вороже кільце та у багнетному бою відбила від червоноармійців старокиївську ділянку й готель «Прага». Відділ під проводом Чмоли з боями дійшов до Софійського Майдану. На другий день, 30 січня, відділ після бою зайняв Михайлівський монастир.

Четвертого дня боїв у місті, 1 лютого, вранці під проводом Федора Черника, Василя Кучабського та Івана Чмоли провадився трьома колонами наступ на Поділ. Колона під командуванням Чмоли, яка складалася з січовиків та решток вільних козаків, просувалася Олександрівською вулицею (зараз – Володимирський узвіз). Впродовж дня стрілецькі відділи в бою, деколи дуже завзятому, здобули Поділ із Житнім базаром і Фроловським монастирем.

Один зі знавців військової справи участь вихованців Пласту Сушка, Чмоли, Рогульського та Черника у цих подіях оцінив так: «Ці молоді старшини не мали докладного теоретичного та практичного знання, як саме вести вуличні бої, але вони придумовували вповні правильні способи вуличної боротьби».

Проте, незважаючи на перемогу українських оборонців Києва, його падіння був невідворотнім.

Большевицькі підрозділи Муравйова, що наступали на Київ із Лівобережжя, ще того самого дня станули над Дніпром. Після тяжкого обстрілу міста червоною артилерією та дводенних завзятих боїв зморені оборонці Києва в ніч з 7 на 8 лютого залишають столицю і подаються на захід в напрямі Житомира.

Січові Стрільці дістають від уряду наказ забезпечити шлях відступу з Києва на захід, а зокрема забезпечити стежами шлях зі Святошина до центру Києва, щоб Центральна Рада безпечно залишила столицю в напрямі Житомира.

Відступ Січових Стрільців та інших військових частин на захід не був відходом у безпечний тил, а тільки продовженням боротьби. Обидві піхотні сотні Січових Стрільців, сильно проріджені після київських боїв, а саме 1-ша Романа Сушка і 2-га Івана Чмоли, йшли як авангард, як охорона уряду. Доводилось зводити не раз тяжкі бої з ворогом. Зокрема, Січові Стрільці здобули важливу станцію Коростень. Пізніше 2-га сотня Січових Стрільців Чмоли зайняла Сарни.

З кінцем квітня 1918 року піший полк Січових Стрільців в складі трьох куренів по чотири сотні (в сотні 160–170 багнетів) увійшов до Києва. Командантами куренів у тому часі були Роман Сушко, Іван Чмола і Василь Кучабський.

Проте незабаром влада перейшла до гетьмана Павла Скоропадського. 30 квітня стрілецькі казарми було оточено відділами німецького війська, бронемашинами та артилерією. Німці поставили Січовим Стрільцям ультиматум: скласти зброю.

Збір усіх стрілецьких старшин вирішив переважаючою більшістю голосів зложити зброю як єдиний розумний вихід із цієї трагічної ситуації (зокрема, цю точку зору обстоювали Чмола, Сушко, Кучабський). Полк Січових Стрільців перестав існувати.

Через деякий час гетьман таки дозволив формування Окремого Загону Січових Стрільців з осідком у Білій Церкві. Щойно наприкінці вересня почалася тут енергійна організаційна та військово-вишкільна праця. Є відомості, що в цей час Іван Чмола сприяв діяльності відділів Українських Бой-Скаутів в Білій Церкві. Ще один цікавий факт — саме з ініціативи І. Чмоли створено старшинську бібліотеку СС, спеціально для якої з тоді ще австрійської Галичини привезли кілька тисяч томів — як фахово-військової, так і загальнонаукової та художньої літератури.

В останніх днях жовтня Володимир Винниченко, голова Українського національного союзу, повідомив Стрілецьку Раду, що УНС постановив виступити проти гетьмана, бо були докази, що гетьман начебто готує федерацію України з Росією. У відповідь на це представники стрілецтва заявили, що воно для рятування ідеї української державності піде в передовій лаві всенародного повстання навіть проти переважаючих сил ворога. Відповідне рішення було прийнято на засіданні Стрілецької ради ввечері 30 жовтня, участь в якому брав й І. Чмола.

Відзначившись у бою з російськими офіцерськими дружинами під Мотовилівкою, Січові Стрільці стали найбільш боєздатним відділом Армії УНР. У тому часі довелось їм бути активними учасниками історичної події, що відбулася в Києві 22 січня 1919 року, а саме акту проголошення соборності Української Держави. Під час самого свята проголошення Соборності на Софійській площі Січові Стрільці забезпечували взірцевий лад і порядок. Це історичне свято України закінчила дефіляда Дивізії Січових Стрільців і інших військових частин, яку провадив Іван Чмола, командир 3-го полку СС.

Проте незабаром знову довелося уступити Київ большевикам. Остання військова частина Корпусу СС вийшла з Києва вранці 5 лютого 1919 року. Це був курінь під командою сотника Герчанівського з групи вже підвищеного до рангу полковника Чмоли. На захід від Києва почала формуватися нова оборонна лінія українських військ — т.зв. Східній фронт на основі Осадного Корпусу СС. Фронт поділено на три групи: північну – на ріці Ірпінь під командою полк. Р. Сушка, центральну – для оборони шляху Київ–Житомир – під командою полк. І. Рогульського, і південну на шляху Київ–Фастів – під командою полк. І. Чмоли. Новий фронт складався з багатьох невеличких частин малої бойової вартості і не давав надії на затримку червоних військ, які мали в Києві значні сили. 13 лютого розгромили большевики південну групу. Почався загальний відступ. Настав цілковитий розвал фронту. Невиконання бойових наказів, самовільне залишання фронту цілими частинами, перехід деяких відділів до ворога, злочинства дезертирів, постійна відсутність зв’язку з фронтом – це страшна, безнадійна картина розкладу і хаосу, які руйнували останки збройних сил української держави.

Як місце для відпочинку і реорганізації Січовим Стрільцям було визначено район Проскурова (сучасний Хмельницький). Тут вони прийняли т.зв. Проскурівську декларацію Січових Стрільців, де підтвердили свою подальшу готовність боротися за суверенність Українського Народу і за його Самостійну Республіку.

Протягом трьох напружених тижнів реорганізації в Проскурові було сформовано із залишків частин Січових Стрільців Корпус СС. З метою організації запасних частин та поповнення Корпусу і для вишколу мобілізованих новобранців у березні 1919 року в Крем’янці було створено т.зв. Кіш Січових Стрільців, який у липні перенесли до Старокостянтинова. Кіш СС був центром вишколу усіх підрозділів СС-ів (крім кінноти) та осідком старшинської і підстаршинської шкіл Січових Стрільців.

Під проводом Івана Чмоли, який командував ним до 10 травня, а відтак знову – з середини липня, розгорнув Кіш організаційно-вишкільну працю з великим розмахом та енергією, незважаючи на важкі тогочасні обставини. Кіш став тоді також ідейним центром Січового Стрілецтва. При ньому було зорганізовано Пресову Квартиру СС, яка видавала газету «Стрілецька Думка», що була офіційним органом Корпусу СС та виразником стрілецької ідеології й визвольно-політичної думки. Кіш СС провадив активну працю з підготовки поповнення Січових Стрільців, що вели тяжкі бої з большевиками, та їх належного матеріального забезпечення.

У грудні 1919 року, коли під владою уряду УНР залишається невеличка територія, Група Січових Стрільців була дуже послаблена тифом, перевтомлена і вичерпана фізично внаслідок тривалих маршів та ар’єргардних боїв і не становила уже ніякої бойової сили. 6 грудня Групу СС було розв’язано та демобілізовано. Частина стрільців долучилися до учасників Зимового походу, інші разом зі Штабом Групи відійшли на захід, де їх інтернували поляки. Серед них був і 27-річний полковник Київських СС Іван Чмола.

Перші роки життя у мирний час

У 1920–21 роках Іван Чмола перебував у польському полоні. Відтак деякий час жив у Румунії, де працював садівником. Опісля поселяється у Відні та 1921 року одружується з Парасковією Мокроус, донькою Гната, що працював заступником директора в цукроварні Харитоненка в Пархомівці на Харківщині. Під час Першої світової війни Парасковія Мокроус працювала медсестрою у військовому шпиталі і опікувалася військовополоненими галичанами.

Повернувшись до Галичини, Чмола працює вчителем історії, географії та тіловиховання (фізкультури) у гімназії «Рідної школи» в Яворові. Одночасно студіює в Краківському університеті. Захистивши працю з геології, одержав звання магістра природничих наук.

Видатний скаутмастер та батько пластового табірництва

Після поразки Визвольних Змагань 1914–21 років багато українських військовиків вступило до таємних організацій, метою яких було продовження боротьби за незалежну Україну. Серед цих організацій провідне становище посідала Українська Військова Організація, створена бойовими побратимами Чмоля – Євгеном Коновальцем, Андрієм Мельником, Романом Сушком та іншими. Іван Чмола обрав інший шлях боротьби – через плекання нової генерації українців, готової морально та тілесно до звершень і перемог. Він з головою поринув у розбудову Українського Пластового Уладу.

У 1921 році Іван Чмола створює при яворівській гімназії «Рідної школи» 17-й курінь юнаків ім. Михайла Драгоманова та стає його зв’язковим (саме Драгоманов був патроном таємних довоєнних гуртків українських школярів, до одного з яких належав і Чмола у перемиській гімназії). Багато уваги Чмоль приділяє мандрівництву. Для прикладу, від 5 до 17 липня 1921 року яворівські пластуни під проводом Чмоля пройшли більше 80 км маршрутом Яворів – Судова Вишня – Нагуєвичі – Борислав – Урич – Козьова – Либохора – Бубнище – Дряза (Козаківка) – Яворів. Пізніше, у 1930-му, Чмоль писав: «На мандрівки муситься звернути належну увагу, бо вони дають змогу пізнати не тільки околиці табору, але доводять до тісного співжиття й зближення пластунів, зокрема в мандрівках найкраще виявляються їх добрі і злі прикмети».

Скаутмайстер І. Чмола, УСС малює таблицю на хрест на могилу на Маківці, 6 серпня1925

Скаутмайстер І. Чмола, УСС малює таблицю на хрест на могилу на Маківці, 6 серпня1925

Під час І-го Верховного Пластового З’їзду в Львові (квітень 1924 р.) Іван Чмола запропонував організувати «Обласний табір праці та інструкторства». За підтримки ВПК Чмола та курінь «Лісові Чорти» провели його попри брак коштів. У липні–серпні 1924 року біля Підлютого відбувся перший обласний інструкторський табір, де більше 100 учасників з різних місцевостей Галичини набували під проводом Івана Чмоли теоретичні та практичні знання з пластового табірництва. 8 липня 1924 року початок табору ознаменувався підняттям на 27-метровій щоглі українського національного прапора, першого в історії пластового табірництва. Скаутмастер Чмола та його помічники зуміли створити чудовий пластовий осередок праці молоді над собою. Сувора дисципліна, міцний гарт тіла, фізична праця, пластові гутірки та ватри виробляли новий тип пластуна, стали прикладом «чмолівського» стилю таборування.

Ярослав Рак згадував:

В 1924 р. Верховна Пластова Команда доручає Чмолі керівництво І. Краєвого табору в долині потоку Кам’янець біля Підлютого. Із запущеної, напіврозваленої стайні таборовики зробили прегарний пластовий табір, якого не посоромилась би жадна пластова спільнота. Працею в цьому таборі впровадив Чмола українське пластове табірництво зразу на шлях школення пластових характерів. Згідно з пластовими кличами пластуни радо й охоче, не зважаючи на труднощі будували свій табір, виконуючи навіть найтяжчі роботи. Чмола проголосив гасло: «Якщо самі собі не збудуємо, то для нас ніхто нічого не зробить». Пластуни здійснювали гарні, але тверді пластові кличі та випробовували свої сили при практичній праці. Пластова зарадність мала поле до попису і давала несподівано гарні висліди. З примітивного матеріалу примітивними засобами роблено устаткування табору, направлювано будинок та прикрашувано його. Випробувана Чмолою в УСС і в СС життєва філософія знайшла нових юних визнавців. Вони її засвоїли і з цим надбанням роз’їхалися по своїх місцевостях, де оживили кволе пластове життя, що животіло в тісних домівках і задовольнялося одноденними прогулянками – мандрівками. Такий стиль таборів був не до вподоби кому з т.зв. «золотої пластової молоді», і вони в 1925 р. вимогли на ВПК деякі зміни в таборовому порядку. Все-таки в 1926 р. при будові нового табору на «Соколі» Чмола знову завів твердий таборовий лад, що по чотирьох тижнях дав не менш блискучі висліди, як на Кам’янці.

Табір на Кам'янці, 1924

Табір на Кам’янці, 1924

29 липня 1925 року після закінчення другого обласного пластового інструкторського табору у Підлютому Чмоль з яворівськими пластунами вирушив на 2-у Крайову Пластову Зустріч у Бубнищі. Маршрут пролягав через Осмолоду, г. Малу (1516 м), г. Нерядів (1557 м) і далі хребтом Аршиця. Друга Зустріч зібрала 5–10 серпня біля 200 пластунів і пластунок. По закінченню Зустрічі усі учасники під проводом Чмоли вирушили на г. Ключ, де вони промарширували повз могилу усусусів. Відтак з Ключа зійшли до річки Кам’янки і рушили на Лавочне. На лівому березі річки Кам’янки була скеля з золоченим написом «Марширують Стрільці Добровольці у кривавий тан визволяти братів-українців з московських кайдан». Напис був добре видний з шосе. За кілометр до скелі з написом Чмоль вишикував учасників зустрічі для маршу гуртками у триряді і, коли дійшли до напису, скомандував «уліво глянь!» і «почесть дай!» палицями. Гуртки йшли на відстані 12 кроків один від одного, утворивши величавий похід. Оминувши поліційні засідки, пластуни успішно дісталися Маківки, де негайно прийнялися за впорядкування стрілецьких могил. Для своїх бойових побратимів, які назавжди лишилися в землі Маківки, Іван Чмола сам виготовив таблицю з написом «Спіть, хлопці, спіть, про волю–долю сніть», яку встановили на високому березовому хресті. Під час урочистостей на Маківці та пізніше Іван Чмола і Северин Левицький мали прикрощі з польською поліцією за організацію патріотичної акції української молоді.

Центром пластового таборування стала гора Сокіл. Тут, у Ґорґанах біля Підлютого, опікун Пласту митрополит Шептицький виділив площу під табір, офірував на нього чималі кошти і дозволив на місці будівництва рубати стільки дерева, скільки для цього буде необхідно. Так завдяки допомозі Глави УГКЦ у 1926 році було розпочато зведення найбільшого і свого роду «класичного» табору в Українському Пласті. Значною мірою до появи цього табору спричинився о. митрат Тит Войнаровський, який відвідав у 1924 інструкторський табір під проводом Чмоли і мав дуже приємні враження.

Виділена площа була дикою місцевістю, заваленою вивернутими бурею деревами та залишками якихось будівель. Тож лише невтомна пластова праця і завзятість могли усе здолати і звести цю «перлину Пласту».

Маємо багато свідчень про ту велику підготовчу роботу та труднощі, які доводилось при цьому долати. Ударною силою знову став загін під проводом І.Чмоли. 1926 року було побудовано два помешкання та кухню. За спогадами учасників того табору, Чмола мав надзвичайний талант виховника, він мав такий авторитет, що ніхто не міг відмовитися від його доручень. Програма для таборовиків укладалася комендантом Чмолою разом з обозним Яремою Весоловським, ЛЧ. Цілий день займали фізичні заняття, тяжка праця. Проте результат був гідним потрачених зусиль. Будівництво не припинялось і в наступні роки. 1928 року було зведено четверте приміщення, «Команду» для табірного керівництва та кімнату для хворих, а 1929 року – «Світлицю», в якій вільно розміщувалось 500 осіб. Була в таборі власна фотолабораторія зі всім необхідним обладнанням; а також система сигналізації, через яку підтримувався зв’язок варти з табором. Майдан та ігрище були влаштовані на запорозький кшталт. Щорічно, за проектом І.Чмоли та інженера Ю.Пясецького, проводились роботи з упорядкування: вирівняно гірський схил, пробита дорога до табору з долини Лімниці тощо.

Іван Чмола на Соколі

Іван Чмола на Соколі

Табір на Соколі відповідав найкращим зразкам європейських скаутських таборів. Українська преса широко висвітлювала життя в ньому. Стати його учасником було мрією кожного пластуна. Починаючи з 1927 року тут проводились хлоп’ячі і дівочі зміни по 100-200 учасників кожна. Табір часто відвідували представники українського громадсько-політичного проводу. Двічі це робив і митрополит Шептицький.

18–19 серпня 1927 року Іван Чмола разом з Олександром Тисовським та Северином Левицьким відвідав величну зустріч волинських пластових частин біля Олександрії.

У спогадах Івана Костюка, ЛЧ, про обласний пластовий інструкторський табір на Соколі у 1928 році серед іншого читаємо:

Двічі під час тривання табору я удостоївся неабиякого вирізнення. Під проводом «Чмоля», скаутмастра, проф. Івана Чмоли, що побував у тому році принагідним гостем у таборі, я, разом з невеликим гуртом самим «Чмолем» вибраних таборовиків, брав участь у дводенних мандрівках на Ґрофу й Сивулю. Суворість провідника й штрапаци, що ми їх мусили переживати у цих мандрівках, запам’яталися мені назавше!

У 1929 році Чмола вдруге був комендантом табору на Соколі. Спогади про цей табір та його коменданта нам лишив Володимир Янів, ЛЧ:

Наш тодішній комендант – скаутмастер Іван Чмола для мене особисто своєю згідністю слів і діл був найкращим пластовим виховником і зразком … Чмола був з раси провідників, які полонять на кожному пості. Твердий для себе, твердим він був і для вихованців, яких полонив прикладом. Бувало, в перші роки пластування він на мандрівних «випадах» з табору заздалегідь застерігав, щоб у важку туру не вибирався ніхто не підготований, і навіть старався «загубити» нездару вчасно, щоб не було пізнішого спинювання в дальшому марші. Скупий на слова і ще скупіший на похвали, він умів дати пізнати, кого цінить. У нашому молодечому запалі (ми були у віці 21–23 рр., Чмола мав понад 35 років) ми горіли, щоб не осоромитися перед «залізною людиною»… Хто може забути Виховника, що організації дав сотні зразкових пластунів і десятки провідників?

На таборі 1929 року за ініціативою Чмоля було проведено роботи з впорядкування терену. Було розширено спортивну площу, вирівнювалися та обсаджувалися деревами дороги.
У 1930 році Іван Чмола відмовився бути комендантом табору на Соколі, бо мусив готуватися до вчительського іспиту. Сумлінний у виконанні своїх обов’язків, він використав три тижні вакацій для підготовки.

Коло зацікавлень прославленого скаутмастра не обмежувалося літнім таборуванням. У січні 1930 року Іван Чмола в Славську організував перший лещетарський пластовий табір. На жаль, було небагато снігу і на нього приїхало мало учасників: крім Чмоли з дружиною були щойно чотири Лісових чорта та один юнак з Яворова. Від 27 грудня до 3 січня 1930 року відбувся другий такий табір. Його комендантом також був Іван Чмола. Табір був розрахований на старших пластунів і для того, щоб бути зарахованим до нього, слід було мати вік більше 16 років, дозвіл батьків чи опікунів, здорове серце та легені, лижний пластовий одяг і одяг для мандрівок, лижі з палицями. В програму таборування входило: оволодіння техніки пересування на лижах, поворотів, підйомів, спусків; табірництво (розкладання наметів і ватри різних типів, приготування їжі в польових умовах, вміння приготувати місце для нічлігу); надання першої медичної допомоги; змагання з лижних гонок та мандрівки. Після закінчення вишколу пластуни складали іспит за програмою таборування, яку вони проходили, і їм видавались таборові посвідки.

Навесні 1930 року у Львові виник перший та єдиний у міжвоєнній Галичині сеньйорський курінь ім. скаутмастра Степана Тисовського, який очолив Іван Чмола. Гаслом куреня ім. Тисовського стало «Вірні до смерті!».

Під проводом Чмоля відбувся влітку того ж року перший табір сеньйорів у Підлютому, де пластуни віком 25–50 років проходили таборовий вишкіл та інструктаж у справі провадження пластовими відділами. Учасниками було 40 осіб, в тому числі з Волині і Закарпаття.

За визначну працю на користь Українського Пластового Уладу Івана Чмолу було нагороджено відзнаками «За значне діло» та «Свастика заслуги».

Після ліквідації польською владою Пласту в Галичині Івана Чмолу заарештували. Він відсидів у польській тюрмі 20 місяців (1930–32 рр.). Ворог завдав удару і по його творінню: у ніч з 28 на 29 вересня 1930 р. рука зловмисника підпалила будівлі на Соколі. Шість помешкань, кухня, канцелярія та щойно завершена «Світлиця» згоріли майже повністю.

Останні роки життя

Після звільнення з тюрми влада забороняє йому вчителювати в Яворові, і він переїжджає до Дрогобича, де працює вчителем гімназії «Рідної школи» до 1939 року. У роках 1930–39, за спогадами Северина Левицького, Чмола тримав зв’язок з таємним пластовим проводом і виконував дані йому завдання.

Спогади одного з учнів Івана Чмоли

З початком Другої світової війни його заарештовують поляки та ув’язнюють в концтаборі Береза Картузька. Повертається додому Чмола з приходом радянської влади.

У 1939–41 роках Іван Чмола виконував обов’язки завідуючого педагогічним домом десятирічки. Щотижня він мусив відмічатися у місцевому відділку НКВД, де на столі лежав пропам’ятний альбом УСС, відкритий на сторінці з фотографією Чмоли.

У червні 1940 року він робить спробу втекти на Захід, яка не вдалася через зраду провідника.

22 червня 1941 року Іван Олександр Чмола був заарештований співробітниками НКВД. Його ім’я знаходимо у списку осіб, ймовірно, страчених у Дрогобицькій тюрмі (розшуки у 1941 році не дали жодної інформації; розстрільні ями на подвір’ї колишнього НКВД в Дрогобичі вдалося відкрити щойно восени 1990 року, коли ідентифікувати останки замордованих було вже надто складно. Усі виявлені тіла були поховані у спільній могилі).

Два його сини пішли добровольцями до лав Дивізії «Галичина». Щойно у 1950 році сім’я збирається у Боффало (США). Його дружина померла 3 січня 1978 року, до кінця свого життя сподіваючись, що одного дня він повернеться.


Найкращий лайк – це 20 гривень 🙂

Завдяки вашим пожертвам наш проект розвиватиметься далі, публікуватиме більше статей, архівних матеріалів та репортажів з історії Пласту та українського молодіжного руху.



Джерела:
1. Герчанівський Д. Командант Січових Стрільців: З Євгеном Коновальцем за державну незалежність України (1917–1919) // Життя і смерть полковника Коновальця: Документи. Матеріали. Спогади. Щоденники. Листи. Фотографії. – Львів: Червона калина, 1993. – С.5–40.
2. Данилів Т. Основоположник Пласту. – Мюнхен: Молоде життя, 1966. – 46 с.
3. Дашкевич Р. Артилерія Січових Стрільців у боротьбі за Золоті Київські ворота. – Нью-Йорк: Червона Калина, 1965. – 208 с.
4. Думін О. Історія Лєґіону Українських січових стрільців 1914–1918. – Львів, 1936. – 375 с.
5. Корпус Січових Стрільців. Воєнно-історичний нарис. Ювілейне видання 1917–1967. – Чикаго, 1969. – 663 с.
6. Костюк І. А в таборі на Соколі // Лісові Чорти: Їх життя і буття. 1922–1945 (Ювілейний історично-мемуарний збірник). – Рочестер: Друкарня Мирона Баб’юка, 1983. – С. 138 – 145.
7. Крип’якевич І. та ін. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.) / Упорядник Б. Якимович. – Львів: Світ, 1992. – 712 с.
8. Лазечко П. Зброю взяли дівчата // Літопис Червоної Калини. – 1993. – № 10–12. – С.18–21.
9. Левицький С. Український Пластовий Улад 1911–1945 у спогадах автора. – Мюнхен: Молоде життя, 1967. – 132 с.
10. Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія галицького стрілецтва. – Львів: Каменяр, 1991. – 200 с. Луцький Я. З історії туристично-краєзнавчої роботи в «Пласті» (1911–1930 рр.). – Івано-Франківськ: Лілея–НВ, 1998. – 60 с.
11. Пясецький П. Обласний пластовий табір на Соколі 1926 року // Лісові Чорти: Їх життя і буття. 1922–1945 (Ювілейний історично-мемуарний збірник). – Рочестер: Друкарня Мирона Баб’юка, 1983. – С. 118 – 129.
12. Рак Я. Полк. Іван Чмола (джерело до виникнення табору на Соколі). // Альманах з нагоди посвячення пластових прапорів. Чікаго, США, 1957.
13. Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво: визвольна ідея і збройний чин. – Нью-Йорк: Червона калина, 1956. – 360 с.
14. Савчук Б. Український Пласт 1911–1939. – Івано-Франківськ: Лілея–НВ, 1996. – 264 с.
15. Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921). – К.: Темпора, 2007. – 536 с.
16. Тинченко Я. Перша Українсько-Більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918) [електронна версія]
17. Угрин-Безгрішний М. Нарис історії «Українських Січових Стрільців». Перша частина. – Рогатин–Львів–Київ: Журавлі, 1923. – 128 с.
18. Українські Січові Стрільці 1914–1920. – Монреаль: Видавництво Ігоря Федіва, 1955. – 210 с.
19. Українські січові стрільці – лицарі рідного краю / упор. В. Ковтун. – Коломия: Вік, 2007. – 216 с.
20. Чемеринський А. Співосновник Пласту Іван Чмола // Пластовий Шлях. – 1996. – № 1. – С.47.
21. Четверта мандрівка Лісових Чортів (збірні спогади) // Лісові Чорти: Їх життя і буття. 1922–1945 (Ювілейний історично-мемуарний збірник). – Рочестер: Друкарня Мирона Баб’юка, 1983. – С. 109 – 117.
22. Янів В. Таборування і «Сокіл» у вихованні нового типу українця з відзначенням ролі Івана Чмоли // Лісові Чорти: Їх життя і буття. 1922–1945 (Ювілейний історично-мемуарний збірник). – Рочестер: Друкарня Мирона Баб’юка, 1983. – С. 163 – 173.

Матеріал: Іван Гоменюк, Оля Свідзинська

*