Чорний Джек: спомин з одної мандрівки з Командантом Іваном Чмолою

Стрілецькі вправи та походи перших пластунів з Іваном Чмолою в Карпатах в липні 1913 р.

Прихід проф. І. Чмоли до гімназії “Рідної Школи” в Дрогобичі

Реактивування української гімназії “Рідна Шкала” ім. І. Франка в Дрогобичі осінню 1931 р. та переїзд туди на посаду учителя географії та руханки проф. Івана Чмоли, Коменданта УПУ, стало для нас учнів вищих кляс замітньою подією.

Немов під доторком чарівної палички, в короткому часі, змінилося оте, подекуди насмішкувате, відношення професорів, тієї старої ц.к. дати до нас, як ми тоді думали, спортовців… Руханка, що була для нас “мукою” по системі проф. Мюллєра чи якихсь інших, видатних ще за небіжки Австрії посібників “10 хвилинних системів” різних руховиків – стала потребою, приємністю.

Спортовий виряд поповнився приладдям власного виробу гімназійної спортової виробні під наглядом і проводом Команданта. Появилися ратища, власного виробу, лещата виготовлені за власними зразками, а найважніше – власними руками власників… Гімназійні прогульки, що дотепер, обмежувались на час матуральних іспитів до одноденних випадів до скал в оселі Урич, до дрогобицького передмістя толоку “Залісся” та Нагуєвич, родини рідного села патрона нашої гімназії – скінчилися безповоротно. Їхнє місце занімають кількаденні прогульки краєзнавчого характеру, а надівсе прогульки з характером гірського, карпатського мандрівництва. Літом піші, а зимою на лещатах. Географічне положення Дрогобича сприяло, як немож краще цьому. У віддалі не повних 10 км на південь, підгірські розташування горбків переходять в гірські хребти та верхи Східних Бескидів.

Чи міг в таких обставинах Командант не мандрувати? Чи міг Він сам, без молоді мандрувати?

— Ні!

Про одну з таких прогульок, під проводом Команданта та Його Дружини п. Асі, хочу розказати.

Прогулька до Урича в Карпати

…Ми ще добре не засиділи нових місць в лавках 7-ої кляси, ще навіть не вспіли як слід познайомитись з новими товаришами, як на таблиці оголошень появилася оповістка про прогульку, що в ній могтимуть взяти участь учениці й учні вищих кляс. Був назначений реченець прогульки, а саме один день перед празником Чесного Хреста і один по ньому. Нині мені вже важко собі пригадати, чи сам празник припадав на суботу, чи понеділок. Прогулька мала тривати 3 до 4 дні. Погода була гарна: Бабине літо 1932 р. стояло вповні…

У визначеному дні в “мандрівничому виряді”, в числі 18 осіб – зявляємось раненько на збірку. Провірка наплечників, зокрема протидощового одіння й відходимо в сторону залізничої стації Дрогобич – Місто. Мені нині вдалося оминути перспективи повороту назад до бурси по причині браку дощевика… В останній хвилині, вже в час провірки, Славко підсунув мені свойого… Сидимо в залізничному вагоні, всі весело гуторять, а в мене клопітливі думки: Що буде, як стане падати дощ? Що мені скаже Командант І. Чмола? Знаю, мені слід на випадок дощу, держатись позаду, якнайдальше від бистрого ока Команданта. Але, чи воно взагалі буде можливим?…

Переходимо через частину Борислава, що вже розбуджується зо сну і через частину Тустанович, названою Понерлою, підходимо до доріжки в лісі, що веде на хребет гірського пасма званого Діл. Ліворуч доріжки, по деревах розміщені знакування двох туристичних шляхів. Один веде до лещетарського сховища коло села Орове, а другий до урицьких скель. Славко і я одержуємо від Команданта припоручення іти спішним маршем передом і, заки надтягне цілість, заварити під найбільшою скелею в Уричі, в обох казанах, чай. До нас впрошується ще двох товаришів з вищої кляси: Стефко та Микола.

Ми оба зі Славком в природи “довгі” й наше маршове темпо ніяк не підходить молодшим товаришам. Але вони стараються держати нам крок. По годині доброго маршу і знакування туристичних шляхів, вони розходяться в противних напрямках. Я ще малим дітваком був раз один в Уричі й мені видається, що нам слід іти вправо. Славко противно. Суперечку ладнає принагідний дроворуб – Бойко, кажучи:

– Паничі. До Урича займайте туди! – і вказує ліворуч.

Чи мені і нині можна призабути цього тріюмфального погляду Славка, мовляв, недотепа з тебе: Був вже раз в Уричі, а дороги не тямиш. Дві години маршу, а може трішки менше. Після одержаних інструкцій від Команданта, ми вже повинні бути на місці. А скель ні сліду. Зате, там, ген-ген внизу виринає вежа, нафтового шибу. Нафтовий шиб в Уричі?… Не чував такого. На щастя, так на дві стаї від стежки, вже немолода господиня копає картоплю.

– Слава Ісусу! – здоровимо і питаємо – А куди До Урича?…

– А тости зле паничі йдете. Тут не Урич, а – Ворове. Урич – і вказує рукою на далекий безлісий схил гори – за он тим верхом…

– А куди найблища дорога? – пробую питати.

– А так направці, пак казалам – і вказує в тому самому напрямі рукою. Десь поділася безповоротно ота Славкова впевненість.

– І пробує щось говорити й поза тим одним звуком, не всилі видобути з себе ні одного більше слова…

Коротка нарада. Мусимо, що сил в ногах “дути” направці, на вказаний селянкою схил гори. Зриваємо. По півгодині Стефко відстає “готовий”… В нього немає вже більше сили. По хвилині відстає ще й Микола…

Тільки ми оба з казанами прориваємось що сил в перед …Через гущаки, зруби, дебри. Це ніщо, що панахаються панчохи і штани, що рани печуть на ногах… Там, на нас жде Командант Чмола! Що скаже? Яке ми знайдемо виправдання?…

Останній схил перед нами. Ми вже не йдемо, ми вже біжимо під гору… Перед нами виринає скеля… Збігаємо, задихані, облиті потом і, чуємо свисток. Долітає, так добре нам знаний голос Команданта:

– До дороги готовсь! – А через хвилину: – Пішли!…

На хвилинку задержуємось, може вагаємось, не знаючи, що дальше робити. Свідомість, що кожна хвилина погіршує нашу ситуацію, біжимо… Вітають нас радісні оклики товаришок і товаришів…

Звітуємо Комендантові про нашу блуканину, про те, що двох загубили… Комендант хвилину нічого не говорить тілько пильно вдивляється нам в очі… Без ніякої завваги наказує станути при кінці групи й маршувати. Находу, витягаємо один одному з наплечників перекуски й ідемо невеселі, повні свідомості нашого промаху, вини перед усіми…

Зближаємось до села Крушельниця. До мосту далеко й тому переходимо вбрід річку Стрий. Зближаємось до підходу на гору Парашку, ціль нашої мандрівки. Підходимо мало вживаною туристами доріжкою в сторону Широкого Верха. Доріжка осягнувши хребет переходить в стежку, що краєм полонини веде до мисливського дімка під шпилем.

Нас кличе Командант. Одержуємо доручення: негайно йти в гору, віднайти мисливський дімок, заготовити дерево на вогонь та принести в обох казанах води… Так є! І відходимо. Маємо по два наплечники на плечах. Добрі мамці наших товаришок солідно забезпечили своїх донечок перед голодом… Смеркає,я к стаємо побіч мисливського домику. Дрова є готові. Скидаємо наплечники й, як навіжені премось в діл дебри, де повинна бути вода… Дещо важче було йти в гору з повними казанами і в теміні. Вернувшись розпалюємо вогонь і ждемо. Недовго. Надходить перша група і приносить наказ Команданта зійти негайно в низ і помочи при виході найслабшим…

Ми сьогодні вже раз промахнулися… Нам слід направити опінію в Команданта, тому бігом… Перебігаємо повз групу Команданта й задержуємось тільки на оклики останніх “мародерів”… За хвилину вже маємо наплечники на плечах. Підганяємо, може не надто лагідними словами подруг… Чи винні вони в тому, що їхні ніжки надто тендітні для двигання таких важких наплечників?… Мамця казали брати і те і те і, як я немала брати? Мусіла!… Виправдується Славця.

Інакше не пустила б була на прогульну… Не тямлю, чи в нас тоді находилося якесь співчуття до тебе, Славцю. Може і ми були надто втомлені, може тоді ми не могли зівсім співчувати…

Вже здалека помітно багаття. Дружина пана Команданта, пані Ася, як ми тоді називали – Пані Професорова, піклується нашою вечерою… Якась каша та чай. Я тоді, здається побив всі рекорди пиття плинів.

Ти, Славку ,досить довго мені дотримував товариства. Тямлю, що я таки і заснув з думкою: Пити!…

По півночі стійка. Годину. Десь поховалися зірки, що так блимали звечора. Шпиль гори окутали мряки і хмари. Починає росити дощик…

Як передаю стійку Славкові, розпадується вже надобре…

І ранок дощ… Він немилосердно цяпотить з криші… В мене нема дощевика… Треба докинути до вогню дров, тому прожогом без сорочки у дощ… Командант картає й наказує тепло зодітися. Вдягаю светер. Вогонь курить димом, його повно в кімнаті, в сінях… І тоді починає Командант гутірку… Розказує про початки будови “Сокіл”. Про ті призабуті вже тепер пісні, що там тоді народились. Мені затямилась одна “про ангела від старости”, що крадьма підглядав за пластунами, а яку співали на арію народньої пісні про “комаря”… Всі ми сиділи то і стояли мовчки, заслухані в слова – спомини…

Несподівано Командант перервав гутірку, розглянувся по виднокрузі й промовив:

– Ну, хлопці, погода буде…

– Як це Ви знаєте, Пане Професоре? – питаємо.

– Дірка в небі є!…- і вказує Командант на небо, на дещо яснішу від решти хмарку…

Справді. Внедовзі виглянуло ласкаве сонце зпоза хмар, звідкілясь прилинув вітрець та порозганяв рештки мряк… Підходимо на шпиль.

Під самим верхом здоганяють нас виклики з долу… Це Стефко і Микола. Це вони відставши вчора відшукалися в лісі та часто відпочиваючи добрели підвечір до Крушельниці. Там переночували в стодолі й світанком, в дощ, вийшли здоганяти. Комендант радий. Відбирає звіт, робить завваги відносно поведінки в терені, але не хвалить. Сьогодні, якби мені прийшлося відповісти на питання чи Командант Чмола вмів хвалити, чи висловлювати признання словами, я, далебі, найшовся б в клопотливому положенні. Я не зумів би на це питання відповісти.

Як вже ми сиділи під обсерваційною вежею на шпилі Парашки, сказав мені Микола:

– Знаєш, я боявся і соромився станути перед Комендантом нині. В мене, як тільки ми помітили вас здолу, зродилася думка завернути. Я поділився з нею із Стефком. Він не хотів. В мене була тривога, як починав звітувати. Тепер, коли звіт вже за мною, знаю, що був би зробив велику дурницю завертаючи нині… Я помітив у очах Команданта в час звіту радість.. хоч Командант, не сказав ні однго слова похвали, чи признання нам, де було зайве. Це сказали Його очі повні радості…

Такі признання уділював Командант Чмола двом неправленим у мандрах юнакам. Може Командант не вмів висловлювати признань словами? Може, вірю, і вмів, але це мусіло бути за справді гарний і великий вчинок…

З верха Парашки чудовий вид: широка долина ріки Стрий тоне в золоті осіннього полудня.

Сонце відбивалося від золотих стернів, кипить між зеленню скошених отав, що десь напевно пахнуть в’ялістю бабиного літа… Воно доторкується ніжно до чорних ораниць озимини, до бронзних картоплиськ. Десь, напевно, розціловує спілою радістю зрілі яблука в садах і сливи, що інеєм обнеслися… Ген-ген, вдалині майоріють срібними плямами криші будівель міста Стрия…

Хвилини пливуть… Славця раз-по-разу голосом, що в ньому повно захвату, звертається до Команданта, немов благає у нього потверджєння своїм настроями.

– Пане Професоре! Який тут чудовий краєвид… Скільки краси… А Професор – Командант, щось там їй відповідає й мовчить

Стрілецьким шляхом

З Парашки сходимо в сторону Сколього. З полонинного, розлогого світу, входимо в царство сторічних смерек, а ще нище – буків! Остання партія схилу дуже мальовнича, повна калинників та високих-високих самітних смерек на зрубах ліса… Прегарно звідсіль виглядають червоні черепиці дахів містечка, що нечайно зринають гострими ромбами з поза спілої зелені дерев…

Сколе обходимо боком. Прямуємо до дороги в сторону Камінки. Маршуємо історичним шляхом, шляхом першого вимаршу УСС-ів. Про це свідчитеме високо на скелі викована пропамятна таблиця…

Дорога в’ється понад потічком, що пробірається розгульною юністю поміж камені, спадає маленькими водопадами в діл, то знову розливаючись спокійним плесом немов якусь давню казку розказує… Сонце стануло в орбіті півдня, теплого осіннього дня… Перекуска. Короткий відпочинок і наказ купатися. Подруги відходять під проводом Пані Професорової дещо в гору, за закрут, а ми швидко роздягаємось. Маленький водопад аж просить полюбуватись оживною прохолодою…

Біжу. Ковзький камінь і простягнувшись во всю довжінь, сковзуюсь по шорсткій плиті в низ, до водопаду… В останній хвилині хтось з друзів мене придержав. З купелі вже нічого не буде… В мене обсунулася в багатьох місцях тіла шкіра, виступили синяки ,закривавились здряпання. Заціплюю зуби і прошу друзів ні одним словом не сказати Командантові про мою пригоду. Вдягаюся. В мене болить ціла ліва сторона тіла. Мені важко робити перші кроки, але з маршем, при маршовій – пластовій пісні, біль призабувається. Самі ноги маршуют.

Читати: Іван Чмола в УСС

Вже пнемося стрімким схилом на верх гори Ключ, славної з перших боїв УСС-ів. Там і їхня збірна могила. На могилі гарний хрест і напис: “Борцям за волю України”. На борзі плетемо вінок. Стаємо навколішки. Молимося…

Хвилинна мовчанка… Це ми, українська молодь, прийшли до Ваших могил Герої зачерпнути оживної віри-сили, щоб сповнити Ваш заповіт. Цей обов’язок, який переймаємо від Вас виповнимо радісно так, як ще недавно ми грали пластову гру… І вже пливе маєстатичне “Ви жертвою”… Воно летить в далекі доли, калатає до сонних хаток, ворушить вітками дерев, розпливається з дрібненькими краплинами дощу…

– Йдемо! – наказує Командант. Сходимо безлісим схилом. Сходити мені вниз, маючи на гумових підметках півчеревики, по мокрому схилі далебі, важко… Раз-по-разу простягаюсь на мокрій траві, як довгий. Якось воно вже так на мандрівці є, що приходиться вражуватись в ті місця, що їх найбільше стараємося захоронити… Тому падаю часто саме на лівий бік і то так ненадійно, що в мене нема спромоги будь-яким рухом зменшити тягар упадку… Чи я тоді кляв? Здається, що я зужиткував тоді ввесь репертуар відомих мені поганих слів… А на добавок Командант помітив, що в мене нема дощевика… Не сказав мені ні одного слова… Це мене дорешти “викінчило”… Коли б був Командант хоч би одним словом нагримав… А так…

Врешті, коли перед нами виринули скелі Бубнища, то вітав я їх зовсім байдуже. Може я тоді заздрив тобі, Славцю, що могла скрикувати з захопленням:

– Як тут гарно!..

Ватра горить… Всі метушаться перед входом до печери, приготовляють з галузок чатиння леговища. Мені добре сидіти без руху, обпершись плечима об холод каменя. В мене не було тоді сили самому станути в черзі і взяти чай… Я тобі, Миколо, ще нині дякую за те, що мені його подав…

Нічна тиша. Тільки ватра спалахує осяйними спалахами сухих галузок, тріскотить іскрами… Це святий вогонь висилає в темінь гірської ночі погрозливі перестороги злим духам… Не приходьте, не тривожте спокійного сну мандрівників, а то… і тільки іскри злітають в гору…

Пробую укластися лежма до сну. Даремний труд. Ще найкраще сидіти…! Тому окутуюся коцом й куняю сидячи… В 2-ій годині ночі перенімаю стійку біля вогню. Через годину мені треба розбудити тебе, Стефку. В мене нема серця переривати тобі спокійного сну…

Яж і так не можу спати… Тому спи спокійно друже Стефку і ти Славку. Я сторожитиму за вас багаття мандівничої ватри нині…

Сіріє. Докидую до ватри багато дров й поволеньки спинаюся на скелю. Прокладені місцями драбини улекшують спинання. Виходжу на шпиль.

…Мряки заслали білими прядивами молок доли… Де-не-де виринають з них замаєні спілою зеленню осені шпилі та гірські хребти. Мряки скуйовдані, розбурхані, немов море в час шторму… Гребенів їхніх филь торкаються кармінно-золоті соняшні промені. Вони мерехтять барвами, підмазуються фіолетами тіней… Хвилина і вже вони насуваються на верхи, заховують їх у собі то знов відпливають…

Там застав мене Командант. Я почув одне слово:

– Гарно!…

Поворот. Зачаділи горами

По сніданні вирушаємо в дорогу. В Команданта є свій мандрівний звичай: не ступати другий раз слідами тієї, чи попередньої мандрівки… Тому і нині ідемо в сторону села Підгородці, що принишкло між горбами, по правому березі ріки Стрий. Не доходячи до нього переходимо ріку бродом на другу сторону.

Входимо в Нижнє Синевідне. Командант купує в крамниці яйця, сходимо з дороги на стежку й прямуємо нею гірськими плаями і хребтами в сторону села Орове. У нас, жителів бурси, порожні вже наплечники. Ще вчора ми все з’їли… Грошей нема, та й навіщо вони тут придались би? В полуднє Командант обділює всіх яйцями. Ще пригорща цукру із запасу Стефка – і ми пополуднували… Захоронка якось краще подбала за вас, як про нас бурса… Може винні тут і наші апетити, що на них ми ніколи не могли нарікати…

Орове вже позад нас. Підходимо на хребет Діл та йдемо в напрямі Трускавця. Передвечірний сумерк розгорюється світлами придорожніх ліхтарень, блимає ярко крізь вікна хат, коли минаємо Трускавець.

Маршуємо гостинцем через Стебник, Сілець та Копець в напрямі Дрогобича. Кожній кільометр дороги вимагає все більшого та більшого зусилля, самозапертя… Як це добре Командант зробив, що всадив до автобусу в Трускавці найслабших… Біля півночі входимо до бурси. Ми втомлені до краю так, що не всилі думати навіть про голод. Спати. Спати, все кричить в мені…

Ранком наступного дня входимо до шкільної залі. Наші товаришки скрикують, коли підходимо до них, щоб привітатись:

– Геть! Геть! Ви зачаджені горами…

А ми, справді, просякли запашними димами ватер із кущів ялівцю та віток карпатських запашних смерек …

Льорейн, в червні 1951 р.

Примітки:

  • Чорний Джек – псевдо Юрія Федоровича, члена куреня УПС “Ватага бурлаків”, ред. бюлет. “Комета”, Краєвий Команд. Пласту в 1955. Помер серед загадочних обставин в лютім 1956 р.
  • Цей спомин передала Ася Чмола підчас відвідин її в Баффало.

ДжерелоЛистки Дружнього Зв’язку. – 1963. – Ч. 3 (52)

*