Стернюк Володимир — Митрополит підпільної Церкви

Володимир Стернюк

Володимир Стернюк народився 12 лютого 1907 р. у родині о. Володимира Стернюка в Пустомитах коло Львова. Його мама, Євгенія з роду Коновальців, була різною сестрою батька засновника УВО і ОУН Євгена Коновальця, а його старша сестра Оксана-Віра була одружена з Северином Левицьким (Сірим Левом).

Початкову освіту здобував в рідних Пустомитах. Перші чотири класи навчався в Українській академічній гімназії у Львові, де й вступив до Пласту — до 4 гуртка 1-ої чоти 1-ї сотні полку ім. Петра Конашевича-Сагайдачного (така громіздка структура була на початках в організації). Коли виїхав на дальші навчання до Есхен в Бельгії (1921 року), полкова старшина записала його до реєстру пластунів на студіях за кордоном, а в час формування нового Уладу записаний 10-м у списку «почесних пластунів» (перша назва УСП) 1-го полку.

Володимир Стернюк

Кир Володимир Стернюк

Після завершення гімназії в Есхені у липні 1926 р. вступив до місцевого монастиря Чину Найсвятішого Ізбавителя (редемптористів) і почав університетські студії в Боплато та Лювені. У 1931 р. був склав довічні чернечі обіти і був рукоположений єпископом Вінніпеґу Василем Ладикою.

Завершивши навчання, о. Володимир повернувся до Галичини і був спрямований на місійну працю на Волинь, де прослужив з перервами до 1936 року. Через ускладнення, творене польським духовенством, був змушений вернутися до Галичини, де душпастирював у монастирях ЧНІ у Станиславові, Тернополі і у Львові.

Автограф і печатка Кир Володимира

Коли вдруге прийшли радянські війська в 1944 р. і почали переслідування УГК Церкви, о. Володимир категорично відмовився підписати «перехід на православ’я» та гостро засудив псевдособор у Львові, через що був змушений перейти до підпільної душпастирської праці. Влаштувався на роботу в університетській бібліотеці у Львові, але в червні 1947 р. його заарештовано, звинувачено у зв’язках із націоналістичним підпіллям та засуджено до 5 років «виправних робіт» на лісоповалах у таборі в Єрцево Архангельської обл. Росії.

Після звільнення повернувся до рідних Пустомитів. Працював у Львові сторожем, обліковцем, санітаром «швидкої допомоги», фельдшером (для цього закінчив заочне відділення Львівського медичного училища), а ночами обслуговував вірних. В 1964 р. на його плечі ліг тягар архиєрейського служіння. 2 липня того року єдиний владика підпільної Церкви, Кир Василь Величковський, уділив єпископську хіротонію о. Стернюку і призначив його своїм Єпископом-помічником. Коли Митрополита Величковського арештували, а з часом видворили з держави, і він незадовго помер в 1972 р. в Канаді, підпільну Церкву в Україні очолив його наступник, Митрополит Володимир Стернюк. Незважаючи на систематичний тиск з боку радянської влади — обшуки, конфіскації, стеження, допити, «профілактичні» розмови, — церковне життя продовжувалося на Батьківщині і на засланнях.

Так під проводом Митрополита Володимира Стернюка УГКЦ вистояла до 1989 р., коли вийшла з підпілля і змогла розбудувати свої церковні структури. Навесні 1991 р., після повернення патріярха Мирослава Івана Любачівського в Україну, митрополит Володимир завершив своє служіння як містоблюститель глави Церкви.

У 1989 році, коли Пласт відновився в Україні, Владика Володимир Стернюк дав своє благословлення на діяльність організації, і під час урочистого заприсяження пластунів служив Архиєрейську Святу Літургію в Шевченківському гаю у Львові та промовляв до пластунів. Пригадайте собі, друзі, той час піднесення.

Присяга в Шевченківському гаї, Львів, 1990

 

Але незадовго тяжкий тернистий шлях Митрополита Володимира Стернюка закінчився. 29 вересня 1997 р. Владика відійшов по свою заслужену нагороду та завітав до своїх друзів-пластунів при Вічній Ватрі.

Відпровадили пластуни свого друга, пластуна-владику на місце вічного спочинку до крипти Собору св. Юра у Львові.

Джерела:

  1. Володимир Стернюк — Вікіпедія
  2. ЦДІАУЛ, ф. 389 (Верховна Пластова Команда), оп. 1, спр. 311, арк. 11; там само, спр. 316, арк. 10.
  3. О. Свідзинська. Некролог Митрополита Володимира Стернюка. — Вісник КПС України. — 1997.

пл. сен. Богданка Блаженко Титла, ПС

Опубліковано: «Пластовий шлях», 2015, ч. 4 (184)

*