Спогади про Ольгу Басараб

Ольга Басараб

Гандзя Дмитерко-Ратич

Львів — Відень — Рогатин…

Коли сягаю пам’яттю до початків вояцького шляху наших дівчат, то мушу вернутися до шкільної лавки в учительському семінарі у Львові. Ми, середношкільнич-ки менше встрявали в теоретично-ідеольоґічні диспути про „мілітаризм” та „антимілітаризм”.

Тоді нас не треба було переконувати, що Україні не здобути волі без збройної боротьби. Тільки мечем Україна звільниться від окупантів. Тому й легко було студентам втягати нас в гуртки для засвоєння собі військового знання. На гутірки й теренові вправи ми сходилися часто на “Кайзервальді”, але найкращий вишкіл провадив студент Іван Чмола в підльвівських лісистих околицях, звичайно в Кривчицях або Гаях. Тоді ми, поділені на два гурти противників “воювали”, висилали патрулі для викриття й розміщення сил “ворога”, щоб його найменше сподівано заатакувати й т.п.

І саме в часі таких наших військових „маневрів” пам’ятаю прихід на інспекцію Ольги Левицької в товаристві студентки Стефи Пашкевич. Вони обі були близькі приятельки й часто їх можна було бачити разом. Ми їх уважали студентками, товаришками з університету, хоч Ольга Левицька, як далеко пізніше я дізналася, була на той час урядничкою банку. В часі війни (1919 р.) Стефа Пашкевич була зв’язковою між Комітетом Начальної Команди У.С.С., що остався у Львові після виходу У.Г.А. а Начальною Командою У.Г.А.

Тоді в Кривчицях, чи Гаях 1911-1913 pp. ми „воювали” завзято й пам’ятаю, якою радістю й гордістю сповняло нас признання від Ольги Левицької, коли наш „відділ” дівчат, вишколених Іваном Чмолою переміг „противника”, бо ми знали, що панна Ольга на вправах була вимоглива й сувора… Це були бурхливі роки, в яких ми тільки приготовлялися до вояцьких діл.

Справжніми воячками ми прибули до Відня 1916 р. Софія Галєчко та я дісталися тоді на два тижні фронтової відпустки до тої чудової столиці. Спершу ми зголосилися в станиці, де нас чекали подружжя Залізняків, Ка-тамай і др. Я була ближча до Олени Залізняк, бо це колишня настоятелька Інституту У.П.Т. кн. Ольги (при вул. Міцкевича й Зємялковского у Львові), в якому я як учениця перебувала. Від неї я довідалася, що Ольга Левицька — Басараб недавно одружилася й уже повдовіла, та вся віддалася для війська. Нам піднайшли елегантний готель, після відвідин Залізняків у їхньому домі та дуже репрезентативного бюра зі шкіряними фотелями, в якому урядував Микола Залізняк. Не пам’ятаю, де ми тоді зустріли Ольгу Басараб. чи в станиці, чи в домі Залізняків чи в його бюрі. Була вона вся в чорному, мов статуя жалоби. На мій допитливий погляд — їй сльози закрутилися в очах, але миттю опанувала себе й тільки болісно стиснені уста й рух долонь указували на біль і безповоротню втрату. Вона розпитувала з зацікавленням про наші переживання, а потім живо розповідала про вояків українців у Відні. На кінець радила нам, як би то найкраще провести час у Відні, щоб відпочати й побачити, гідне уваги в столиці. Замість шукати потіхи в других, вона турбувалася, щоб ми з Галєчко якнайкраще вихіснували нашу відпустку. Дунай, Пратер, Шенбрун, музеї, театри, опера… відсторонили від нас трагічну постать Ольги Басараб, яка впевнившися, що нами займуться інші, спішила туди, де була необхідна, щоб нести потіху й полегшу обездоленим, які потребували її помочі. І в мені тоді залишилося враження незмірної духової сили Ольги Басараб, що не роз-пам’ятувала власної недолі шукаючи в людей співчуття або заставляючи їх втишати це горе . . . Вона бадьорила других, щоб не піддавалися їхньому нещасті.

Ці принагідні, непередбачені зустрічі з Ольгою Басараб перед і підчас війни доповнило ще теж несподіване побачення після війни.

Ми з чоловіком, Василем Ратичем повернулися з України 1 вересня до Галичини, та в короткому часі осіли в Рогатині, де була українська гімназія. Мій чоловік став у ній навчати українську мову, історію й географію.

Була осінь, 1923 р. Я кожного дня виходила з дітьми на прохід і раз на просторому подвір’ї гімназійного будинку з-далека завважила поспішну ходу молодої жінки, що вийшла зі школи й видалась мені знайомою. І справді, коли вона швидко мене виминала, я глянувши на обличчя, пізнала Ольгу Басараб. На мій поклик вона зупинилася й теж мене собі пригадала, хоч у мене було на руках немовлятко, а старшенького синка я вела за ручку. Ми перекинулися кількома реченнями: вона приїхала до рідні в Підгородді (3 км. від Рогатина), де була парохія її вуйка о. Кинасевича, а крім того мала справу до директора гімназії, проф. Клявдія Білинського. Своєю милою усмішкою гляділа на моїх дітей і виправдуючись поспіхом кинула на прощання “Ми ще побачимось і поговоримо!..” Ще раз повернулася з помахом руки й вийшла за браму, де її дожидав якийсь родич, що мав відвести до Підгороддя.

Ми вже не побачилися.

Залишився в моїй пам’яті останній її вигляд елегантної дами, такої іншої від колишньої скромно одітої студентки у Львові та скорбної пані в жалібній одежі в Відні.

Після її героїчної смерти донеслися поголоски й до Рогатина, що ця “елегантна дама” була зв’язковою, що роз’їжджала по Галичині й Волині та була втаємничена в усі справи тим разом підпільної військової організації…

Маямі, в грудні, 1973 р.

Родина Левицьких

Родина Левицьких

*    *    *

Роман Дашкевич

Дещо про Ольгу Басараб

Наше знайомство з Ольгою Левицькою-Басараб датується ще з первопочинів У.С.С. у Львові. Вона належала до перших і найближчих подруг моєї жінки. Олена Степанівна її дуже любила й високо цінила. Тому й у Відні 1920-21 pp. ми часто зустрічалися в тому самому ресторані й обідали при тому самому столі.

Ми любили її товариство. Це була мила розмовниця, дуже ввічлива й товариська. Говорила лагідно, спокійно. Бистро орієнтувалася в подіях і персонажах. Мала незалежні погляди, влучні й переконливі, яких ніколи не накидувала. Було приємно з нею розмовляти й вільно себе почувати. Ніколи я не завважив у неї злоби чи сарказму. Проте не належала вона до вибранців долі з т. зв. фамілій, вона була матеріяльно бідна й усе здобувала влас-ною працею, без протекцій, без впливових зв’язків. Була завжди готова помогти другим. Не знаю, наскільки користала з її помочі моя жінка, коли прибула до Відня.

Трагічну втрату чоловіка безсумніву глибоко переживала. Дмитро Басараб, високий, пристійний бльондин, був дуже поважний і стриманий. Він стояв осторонь стрілець-кич початків і не брав участи в перших формаціях. Це знову доказує незалежність поглядів і рішень Ольги Басараб. Тодішний наш журнал “Відгуки” не був блискуче редагований, Дмитро Басараб був його відповідальним редактором перед цензурою, але разом із нами сміявся з такої нісенітниці, що там появилася в одному вірші: Ми вбиті — плачемо!…” його передчасна смерть — тяжкий удар, але для такої людини як Ольга Басараб ця трагедія не могла зламати всього її життя, як це зрештою доказав її активний патріотизм у громадському й політичному житті.

Ольга Басараб не згинула за уряд Е. Петрушевича, адже Селезінку — міністра звільнили. Трудно окреслити її ролю в Українській Військовій Організації. Перш за все слід завважити, що Е. Коновалець не був першим організатором УВО. Михайло Матчак, Юрій Полянський, Осип Навроцький й інші члени “Громадського Комітету” у Львові становили завязок УВО. Коновалець хотів спершу ділити провід з Матчаком і Полянським. Почалися арешти й Коновалець утік до Ґданська. Щойно за кордоном його зробили командантом УВО.

Ольга Басараб згинула за УВО. Польська поліція тією законспірованою організацією найбільше була за-алярмована. У 1924 р. в арештах на Яховича мене переслухував Кайдан, тип грубого австрійського фельдфебля. І хоч не брався до бійки, пінився від люті вмовляючи в мене, що мушу належати до УВО, бо там є мої “камрати” Коновалець і Мельник …

Ольгу Басараб замордувала поліція. В той час я був на практиці як адвокатський конціпієнт д-ра Льва Ганке-вича. Він належав до небагатьох, що їх допустили до оглядин підчас ексгумації тіла на цвинтарі. Після повороту Ганкевич з заломаними руками схвильовано повторяв: “Як ті звірюки її змасакрували! Які страшні синяки!”… Ганкевич був переконаний, що її так били й тортурували, що вона серед тортур померла. Вона мала синяки навіть на обличчі.

Смерть Ольги Басараб не була полякам вигідна, але й живий свідок був тим більше небезпечний. Тому вибрали “самогубство”, в яке ні українці ні світ не вірили.

В цьому поєдинку з ворогом — Ольга Басараб перемогла, на вічну ганьбу польському жорстокому безправ-ству.

Куфштайн (Зах. Німеччина), 24 березня, 1974 р.

*

Довідка: Ольга Басараб, уроджена Левицька (24 липня 1889, с. Підгороддя, тепер Рогатинський район, Івано-Франківська область — ніч з 12 на 13 лютого 1924, м. Львів) — українська громадська і політична діячка. Одна з організаторок Пласту у Львові, провідниця дівочого відділу у гуртках Івана Чмоли. Закінчила Перемиський ліцей (1909), торговельні курси при Торговельній академії у Відні, навчалася на медичному факультеті Віденському університету. Працювала у торговельній школі в Тернополі, в Земельному іпотечному банку у Львові. Організаторка жіночої чети Українських Січових Стрільців. Вийшла заміж за Дмитра Басараба, який невдовзі загинув на італійському фронті. Під час Першої світової війни перебувала у Відні. Активна членка Українського комітету допомоги раненим українським жовнірам, Українського Жіночого Союзу. Працювала в українських посольствах у Фінляндії й Австрії. Членка Головної управи Союзу Українок, активістка Просвіти, зв’язкова УВО. Заарештована поляками 9 лютого 1924, закатована у в’язниці. Похована на Янівському цвинтарі у Львові (Мартиролог Українського Пласту).

Джерело: Незабутня Ольга Басараб. – Віннпег, Канада, 1976

*

Запрошую підписатися

Друзі, час від часу ми формуємо листи з найцікавішими матеріалами та подіями.

пластун Цяпка

You have Successfully Subscribed!