Охримович Марія, «Гребля»

Маруся Охримович походила зі славних галицьких шляхетських родів Охримовичів і Крушельницьких.

Її батько, адвокат, посол (депутат) Володимир Охримович, був найстаршим сином у родині о. Юліяна Охримовича і Марії з Коблянських. Один з братів Володимира, Богдан, парох Корчина, а згодом Завадова, виховав поміж іншими визначного діяча УВО і ОУН Степана Охримовича. Наймолодший брат Володимира, Юліян, вступив до таємного Пласту (гуртки Івана Чмоли) під час навчання у Львівському університеті, волею долі опинився разом з сестрою у Криму, був членом Центральної Ради, вчителював у Мелітополі і був розстріляний большевиками за зв’язок з Українським Центральним Повстанським Комітетом.

Мати Марії Охримович, Олена Крушельницька — старша сестра Соломії Крушельницької. Старша донька Олени була названа, очевидно, на честь співачки, Соломією; вона виховала трьох синів, один з яких — композитор Мирослав Скорик.

Маруся Охримович народилася 5 лютого 1906 року і була в родині наймолодшою.

Вступила до Пласту у Львові 8 грудня 1920, Присягу склала 6 березня 1921. Була провідницею 5 гуртка «Рожа» 2 полку ім. Марти Борецької. Під час шкільного навчання брала відпустку (1923), тому ступінь розвідчиці здобула щойно 16 березня 1924. Вступила до УУСП 1 вересня 1925, де стала членкою (співзасновницею) куреня «Ті, що греблі рвуть». Брала участь у жіночих таборах на Соколі як членка таборової булави. Була відзначена 4 пластовим відзначенням (9.06.1921), 2 пластовим відзначенням (9.09.1923); мала також два упімнення (тепер перестороги): 1-е 16.10.1921, 2-е 2.06.1923. Про появи одної з цих пересторог розповімо нижче, в окремому розділі.

Після закінчення гімназії Маруся виїхала в Познань для здобуття вищої освіти (тому в книзі табору на Соколі зазначена як «студентка філософії», себто загального, філософського відділу університету). Гарно грала на фортепіано, хоча музична кар’єра була їй недоступною. Про це в одному з інтерв’ю згадував племінник Марії Мирослав Скорик:

У нас вдома завжди стояло піаніно, і моя мама на ньому грала. Непоганою піаністкою була і мамина сестра, Марія, по чоловікові Вачків. Вона навіть досить серйозно готувалась до кар’єри піаністки і здобула добру освіту, та ще в молодості потрапила рукою у прасувальний валик, і тому змушена була відмовитись від концертних виступів, але викладала фортепіано. Я дуже любив слухати, як вони грали.

Оскільки Пласт було заборонено, активно включилася в діяльність спортивних товариств, що їх координував підпільний Пластовий Центр на чолі з Северином Левицьким. Належала до спортивно-туристичного товариства «Плай», одного з найактивніших відділів таємного Пласту. І далі брала участь в організації таборів на Соколі, мандрувала з «Греблями» човнами на Волинь (1932), організувала шкільну таборову оселю.

Вчителювала спочатку в Самборі, а згодом у Львові. Одружилася з сином самбірського судді Зоряном Вачковим. Тут доля зіграла з Марією злий жарт, чи може жартик. Давня галицька традиція утворювати форму жіночого прізвища від чоловічого (жінка такого-то), та ще й історичне чергування в основі перетворили її прізвище — Вачків — на «Вачкова», і з таким прізвищем вона й запам’яталася багатьом за радянської влади, так її називають і тепер в деяких публікаціях музикознавці і дослідники творчості Соломії Крушельницької. Напевно, зворотня українізація прізвища коштує нащадкам Марії великих зусиль…

Після повернення в Галичину радянської влади обидві доньки Олени Охримович, яка ще 1931 року овдовіла і втратила сина, з родинами були вивезені на Сибір. Марія Вачків перебувала в Томській області, її сестра Соломія Сокрик — в Анжеро-Суджнську Кемеровської області.

Після повернення з Сибірку. Сидить Олена Крушельницька Охримович. Стоять: Мирослав Скорик, Соломія Охримович Скорик, Марія Охримович Вачків, Михайло Скорик

Після повернення з заслання працювала вихователькою в дитячому садочку. Залишила спогади для відновленого Пласту (публікуємо нижче).

Відійшла у Вічність у Львові 13 березня 1994 року, похована на Личаківському цвинтарі.

***

Контакти між чоловічим і жіночим пластовим полками

Старший брат Марусі Андрій належав до 1 полку ім. Петра Конашевича-Сагайдачного (гурток «Льва», потім «Ластівка»). Природно, що за браком домівки один і другий гурток часом збиралися в затишному домі Охримовичів на вул. Курковій, 61 (тепер вул. Лисенка). Під час одних зі сходин хлопці запросили до себе дівчат-пластунок. Згодом дівчата також провели святочні сходини (після сходин мав бути Шевченківський концерт), на яких були присутні хлопці 1 полку, а після завершення сходин Маруся організувала вдома забаву.

Команда 1 полку зі здивуванням довідалась, що на пластових сходинах були присутні ще й двоє непластунів і одна непластунка. Прокуратор 1 полку Ярема Весоловський запротестував і оголосив розслідування у справі, ставлячи, поміж іншими, такі питання 2 полку: «Чому нас про це не повідомлено? Прецінь команда перебирає відвічальність за поступовання членів, репрезентуючих наш полк. Чи команда знає, що під претекстом пл. сходин відбуваються якісь забави, що тривали до 9 год.?». 1 полк вважав, що ситуація «обнижає дисципліну і повагу пластових законів», оскільки «на сходинах були непластуни і непластунка, які рознесуть може і фалшиві вісти про наш улад між суспільність».

У відповідь Дрот негайно (того ж дня) видав рішення (у стислому переказі): всі взаємні запрошення пластових частин мають відбуватися виключно з відома полкової команди, яка відповідає за всіх членів; в запрошеннях має бути повідомлено про можливу присутність непластунів; запросини між гуртками чоловічого і жіночого полку мусять відбуватися за відома відпоручника ВПР; тривалість сходин має регулюватися.

Натомість команда 2 полку не знайшла особливих провин у діяльності свого гуртка. На жаль, розвиток цієї справи відображений у книзі «Протоколів і карних звітів» 1 полку. Однак упімнення Марія таки отримала.

***

Спогад Марусі Охримович про пластування. Записав Любомир Довбуш 2.02.1991 р.

Я, Марія Охримович, народилася 1906 року в м. Заліщиках біля Тернополя в сім’ї адвоката Володимира Охримовича. Моя мати — Олена Крушельницька  Початкову освіту я отримала, навчаючись у школі при вчительському семинарі  Першою моєю вчителькою була професор Барвінська, за мужем — Бачинська. В 1918 році, по закінченню початкової школи, вступила до гімназії сс.. Василіянок. Тут директував отець Лежогубський. Потім директором був пан Щурат. Я перейшла до гімназії на вул. Супінського, вже навчаючись в третьому гімназіяльному класі, вступила до Пласту. Гуртки організовувалися по класах. Пригадую товаришок-пластунок з нашого класу: Ірену Стрийську, Цьопа Клавдик, Наталку Сопруку, Галю Муцовську, Ірину Гаврищак, Ірину Любчаківну (по мужу — Крихову). Опікункою гімназіяльного Пласту була Олена Степанів Дашкевич. Вона проводила з нами прогульки на Марунку, за Личаківською вулицею, перед Медовими печерами, на Чортівську скалу. Олена Степанів вчила нас орієнтуватися на теренах по мапі, розпалювати вогонь, різним таборовим вимогам, провадила пластові ігри Пригадую, що руханку в гімназії на вул. Супінського провадила професор Оксана Суховерська.

По закінченні гімназії я вступила в м. Познані на факультет фізичного виховання. 1926 року вперше була на таборі в Соколі. По закінченні інституту щорічно їздила туди. В таборі на Соколі я вела руханку, Ляся Старосольська склала через це про мене вірш: «Вигинає на всі боки, Крутить ноги, крутить руки» і т.д.

Пригадую, що в таборі на Соколі, коли я ще була пластункою-гімназисткою, нами опікувалася вчителька Дарія Навроцька, а комендантом табору була Цьопа Паліїв. Завгоспом традиційно була Люба Мрицівна, лікарем — пан Щуровський, інтенданткою — Марія Мисюк Цибикова з Перемишля. Запам’яталася традиційна прогулька на гору Високу. За один день ішли туди і назад. В таборі залишалися тільки чергові.

Гімназіяльні пластуни носили темно-синю хустину, а потім — зелену. На голові дівчата мали шапку, подібну на шолом князя Осмомисла.

Моє заприсяження відбулося незадовго до здачі матури, здається, на площі Сокола-Батька. Домівка Пласту знаходилася на вул. Бляхарській. Туди приходили відомі нам і львів’янам пластуни Чача Крушельницький, Северко Левицький, брати Стернюки, пан Чепельський і нині ще живий Стефко Коржинський. З Северком Левицьким в останній раз зустрілася за німців (1941—1944 роки).

1929 року я приїхала до міста Самбора. Пласту там не було, бо, якби був, я би ним заінтересувалася. Кажуть тепер, що там діяв курінь імені Ольги Басараб. Я про нього тоді нічого не чула. Олю Басараб я знала особисто. Вона була приятелькою моєї тітки, Галі Охримович Залізнякової. Вона жила довгий час у місті Відні, а потім у Львові на вулиці Вишенського. Ольга Басараб і Олена Степанів були великі приятельки. В часи пластування я зустрічалася з Іваном Чмолою і Олександром Тисовським, засновником нашого прекрасного Пласту.

1935 року прийшла на роботу до Першої академічної гімназії, тоді вже дозволили там вчитися і дівчатам. До роботи вчителем руханки в гімназію мене заагітувала сестра Миколи Колесси — Софія Колесса, яка також закінчила факультет фізичного виховання. Факультет фізичного виховання закінчила також відома пластунка зі Львова Уляна Сітницька, з Станиславова — Кохановська, Берладівна, з м. Коломиї — Ганкевич.

Батьківський комітет гімназії купив в Карпатах для гімназіяльного табору хату. Я, як комендант, очолювала цей табор села Корчина. Табор функціонував щорічно.

Зміни таборування чергувалися: раз — хлоп’яча, раз — дівоча. Хлоп’ячою зміною керував професор фізкультури — Павло Зимак.

В Пласті з родини Охримовичів перебував і мій брат — Андрій Охримович, «Лісовий Чорт».

Дуже здібний математик, мав дуже гарний голос, прекрасно малював. Поступив на хімічний факультет Політехніки і захворів на туберкульоз.

Пригадую пацифікацію в м. Самборі. Що до відношення до Пласту до ОУН, то тоді я вважала, що ще несформовану молодь не можна втягнути до неї. За це в Самборі члени ОУН до мене ставилися неприхильно. Зі мною були приязні пластунка Ганя Корінець. Виїхала на Захід і тільки це врятувало її від більшовицького знущання та висилки, як мене в Сибір. О, вона ніколи не відказалася б у допомозі УПА і лісовикам — партизанам. Була рішуча патріотка.

1926 року ми, пластуни, нелегально їздили весною на Волинь. Пласт там ще діяв, але під іншою фірмою. Зі мною їздив Б. Кравців і ще один пластун з семинару. Він і приймав присягу в волинських пластунів. Ми мали з собою синьо-жовтий прапор. При ньому і відбувалося заприсяження хлопців. В них ми і ночували. На Волині почалися якраз арешти. Нас попереджали бути обережними. Я переховувала прапор в своїх речах. Коли ми їхали поїздом назад до Львова, польська поліція зробила обшук. Моїх річей не чіпала, а в хлопців все було перешукане, але нічого не знайшли.

1939 року моя мама, замість побудови другого поверху нашого дому у Львові, купила хату в Карпатах, на хуторі с. Дубина. До нашої хати йшла стежка, між дубами, на гору, зразу від дороги, що веде на село Кам’янку. За Австрії там жив лікар, котрий заснував лікування, купання у ваннах з мінеральними водами Як мама розбудувала цю куплену хату, до нас в Дубину часто приїздила Ляся Старосольська.

В 1943 році я знаходилася в старшопластунському таборі біля Львова. Це був, так би мовити, неформальний, жіночий табор. Основним контингентом були студенки медінституту.

Після війни мене насильно вивезли більшовики МГБ в Томську область, сільсовет Тал-Ви, посьолок Фьодорово. Росіян там не було, лиш українці, мордовці, латиші, латвійці. Привели нас в присілок на самій границі заселеної землі. Дальше — сибірська дика тайга. Тримали нас там «освободітелі» 4 роки. Нами командував бригадир. Я домагалася дозволу виїхати до міста в Сибірі — Анжерки, до сестри Скорик. В Анжерку було вивезено батька, матір і двох синів Скориків.

Джерела:

*