Костюк Богдан, член ВСУМ, політв’язень

Богдан Костюк народився 14 лютого 1924 р. у Львові. Навчався в гімназії сс. Василіянок та Академічній гімназії. Таборував на пластових оселях “Сокіл” та “Остодір”, а Присягу склав, перебуваючи в таборі в Брюховичах 1942 року.

Член юнацтва ОУН від 1939 р., посильний уряду Я. Стецька, зв’язковий з підпіллям Р. Шухевича. Арештований 1947 року, термін у десять років відбув на каторжних роботах у “Тайшетлаґу”. Після ув’язнення закінчив Львівську політехніку. Згодом написав дисертацію, яку йому не дали захистити.

З проголошенням незалежності відновив членство в Пласті. Активний в осередку сеньйорату станиці Львів, часто дописував до “Пластового шляху”. Поряд з тим обирався заступником голови товариства політичних в’язнів.

Помер у Львові 2 червня 2003 р., похований у родинному гробівці на Личаківському цвинтарі.

У день урочистого відкриття барельєфу Йосипові Сліпому: Сергій Юзик, Ольга Свідзинська, Богдан Костюк, Петро Франко. Львів, 21 вересня 1997

Богдан Костюк. Curriculum vitae (Уривок зі спогадів)

Однієї неділі 1922 р., коли моя мама збиралася до церкви, почувся дзвінок у вхідні двері. Служниця, визирнувши, сказала: «Прошу пані, знову прийшов якийсь волоцюга». У дверях справді стояв обшарпаний, зарослий мужчина в брудному одязі. Сказав, що хотів би бачити пані. Йому дали кусень хліба й постаралися якомога швидше спровадити. Він розповідав, що йде з Росії, з полону, аж із Семипалатинська. На ті слова визирнула з дверей кімнати моя мама. Вона встигла лише скрикнути: «Леонку!» – й зомліла. Це був мій батько, який пропав безвісти 1916 р. й аж ніяк не нагадував австрійського офіцера, портрет якого висів у нас у кімнаті. Батько діставався з Семипалатинська поїздами й пішки до Мостів, де залишив свою рідню, а тоді до Львова.

Незабаром розпочалися пошуки роботи. Це був час великого занепаду, безробіття. Гроші, які батько мав, пропали в австрійських банках, його знання гімназійного вчителя математики виявилися непотрібні, та й узагалі польський уряд не хотів приймати батька на державну роботу. Щойно після звертання до Івана Герасимовича (редактора журналу «Рідна школа») батькові вдалося «зачепитися» й увійти в нове середовище. Якби не допомога бабуні з маминого боку, сім’ї було б дуже важко. Адже діти (мої брат і сестра) вже підросли, треба було дати їм освіту. Брат пішов до І гімназії по вул. Леона Сап’єги, а сестра – до гімназії сестер-василіянок на Длуґоша. А 14 лютого 1924 р. наша сім’я поповнилася: на світ прийшов я, Богдан Костюк. Мешкали ми тоді на вул. Потоцького, 104.

У шість років мене послали до початкової школи сестер-василіянок. У мене з’явилося багато товаришів, з якими я підтримував дружні стосунки ще багато років. Трохи старшим мене залучили до Пласту. Щороку в день св. Андрія ми під керівництвом  о. Олександра Бучацького ходили поздоровляти митрополита Андрея Шептицького. Він виїжджав до нас у візочку, що спершу мене дуже здивувало, бо я не знав, що він хворий. Нещодавно віднайшлася одна фотографія таких відвідин у святоюрському городі, де видно мене біля митрополита Андрея, а позаду, за дітьми, стоять о. Бучацький та Климентій Шептицький.

А кожного літа ми їздили в Карпати, на пластові дитячі оселі в Остодір. Там мені теж доводилося бачити митрополита Андрея, в селі Підлютому. Ми зустрічали його на дорозі, коли він їхав до Підлютого своєю дрезиною. Спілкування з ним зводилося до привітання, яке виголошував о. Бучацький, засновник і перший комендант новацьких таборів Пласту в Остодорі, а ми співали пісні, веселі пісеньки, декламували вірші. У березні 2001 р. я побачив себе на світлині, поміщеній у журналі «Пластовий вісник», на якій зображено А. Шептицького з групою новаків у Підлютому.

Митрополит Андрей з дітьми на таборі на Остодорі. На цьому фото Богдан Костюк себе пізнав, але інформацію ми, на жаль, не зберегли

Навіть коли польська влада заборонила діяльність Пласту, літні оселі тривали – під егідою інших українських товариств, зокрема Українського гігієнічного товариства, Комісії виховних осель і мандрівок молоді (КВОММ), й під назвою, яка сучасною термінологією звучала б на кшталт «літній дитячий оздоровчий табір», заборонити що влада не наважувалася, остерігаючись надто голосних протестів, як у самій Польщі. так і за її межами.

Навчаючись у початкових класах гімназії (І української), я разом із молодими Бучацькими, дітьми о. Бучацького, брав участь у розкопках, які Ярослав Пастернак вів у Крилосі. Від того часу в мене залишилися не тільки спогади, а й пієтизм до археології. Дуже шкодую, що у вихорі лихоліть загубилися надзвичайно популярна тоді фігурка «української Нефертіті» – погруддя молодої дівчини з косою в діадемі, виконане як реконструкція вигляду молодої княжни зі знайденого поховання.

У 1934 р., після відомого процесу щодо замаху на міністра Перацького, я вперше почув прізвище Бандери в політичному контексті. Раніше мені доводилося чути про нього від хлопців зі Стрия як про досвідченого пластуна. Після виступу на процесі ім’я Бандери не сходило з уст. Самого ж Бандеру я побачив у Львові, коли його перевозили з будинку суду до тюрми на Казимирівській (Бригідок). Моя сестра з товаришками була в натовпі, який поліція намагалася розігнати. Я побачив молодого, спортивного вигляду чоловіка, який говорив щось своїм товаришам по нещастю. Слів не було чути. У поставі Бандери, у способі говорити було щось, що привертало увагу. Він аж ніяк не скидався на людину, яка стоїть на порозі смерті. Лише згодом я довідався, що смертний вирок йому було замінено тюремним ув’язненням.

Незабутньою подією середини 30-х років було святкування «Українська молодь Христові». До Львова з’їхалася молодь усієї Галичини. Мене, серед інших новоспечених пластунів, залучили до підтримання порядку на Святоюрській площі. Керував нами Левко Дзєдзінський (один з учасників «Процесу 39» у Львові, загинув у тюрмі). Неабияке враження справила тоді на мене ілюмінація собору св. Юра. Усі подивляли талант і вміння інженера Павла Дурбака, який очолював роботи, пов’язані з ілюмінацією.

Після «золотого вересня» 1939 р., коли нас «освободили», гімназію закрили, учнів, які залишилися, порозпихали по різних середніх школах. Я потрапив до тієї, якою керував о. Лициняк. Дивне враження справляла його постать на тлі радянських «дєвушек-учітельніц». Нас змішали з ученицями жіночої гімназії сестер-василіянок, із чого вийшов чудернацький гібрид. Серед учителів були Олена Степанів та о. Гавриїл Костельник, добре відомі нам із часів до возз’єднання. Наймолодший із синів Костельника, Зенон, був моїм товаришем.

Від перших днів начальство розпочало вести антирелігійну роботу. Одним із низки заходів була організована в приміщенні консерваторії конференція учнів середніх шкіл Львова. Було обрано президію, почесну президію з членів КПРС. Спершу все йшло як задумано, виступали учні, переважно жидівки й росіянки, кожен називав своє ім’я, клас, школу, секретар зборів усе це занотовував. Однак уже під кінець конференції, на наше здивування, піднявся хлопець, який назвався Андрієм Мотою з нашої школи. Його виступ не вкладався у визначені для конференції рамки: хлопець не тільки не ганив заведені в нас релігійні традиції – свій виступ, незважаючи на протести головуючого і деяких членів президії, він закінчив словами християнського гімну «Ми хочем Бога, Він наш батько, ми хочем Бога, Він наш цар». Керівництво оторопіло, а присутні встали й підхопили рефрен. Головуючий розгубився, Моту буквально стягли з трибуни. Більше ми його в школі не бачили. Знаю, що він був у тюрмі на Яховича. Після цього випадку до школи прислали нового директора, а серед учителів з’явилися невідомі нам люди. Коли большевики втекли 1941 р., ми перешукали по всіх відомих нам тюрмах, але Андрія Моти не знайшли.

Взимку 1939 р. мені запропонували вступити до Юнацтва ОУН. Зробили це мій старший товариш Євстахій Нирка, Михайло Паронюк і Максим Шавала. Я не знаю, хто входив до складу Юнацтва ОУН, бо ми знали лише псевдоніми, і то не більше п’яти осіб. Коли почали розподіляти обов’язки, мені доручили загальний політичний розвиток. Тоді я вперше зіткнувся з жахливо низького рівня знанням історії нашого народу загалом, не кажучи вже про якісь глибші відомості й факти з історії його визвольних змагань.

Коли у червні 1941 р. у Львові було проголошено відновлення української державності й сформовано уряд на чолі з Ярославом Стецьком, я потрапив до числа його посильних. Оскільки телефони тоді не працювали, всі доручення передавалися особисто туди, куди треба. Мені довелося бігати до членів Українського комітету, членів уряду.

Через деякий час, коли до Львова стали приїжджати українці з Наддніпрянщини, мені пощастило зустрітися й ближче познайомитися з відомим письменником Іваном Багряним. За дорученням Українського комітету я їздив, переважно з Даркою Лук’янович, до Моршина, де Багряний лікувався в санаторії і редагував перевидання своїх «Тигроловів». Нашим завданням було доставити йому друкарську машинку й папір (як на ті часи, завдання не з легких) і поповнювати запаси паперу й провізії. Багряний був замкнутий, неговіркий, навіть відлюдкуватий, однак згодом став довіряти нам і зробився відкритішим.

Суспільно-громадське життя львівської молоді, головним чином студентства, концентрувалося тоді або у відродженому студентському товаристві політехніків «Основа», або у ВСУМ (Виховних спільнотах української молоді), що діяла під егідою УЦК (Українського центрального комітету) і була фактично спробою відродити, хоч підпільно, Пласт. Юрко Тисовський, син творця українського Пласту, мій гімназійний однокласник, зібрав довкола себе рештки учнів гімназій (бо переважна їх частина або виїхала за кордон, або опинилася в Сибіру, якщо не загинула в большевицькій тюрмі). Серед тих, що залишилися, були Темницький, Лесько Подолинський, Ференцевич, Зеньо Костельник, І. Цимбалістий, Я. Павлюк, С. Панчишин і ще декілька осіб. Ми збиралися в помешканні Тисовських, які жили раніше разом із Кирилом Студинським (у 1941 році його забрали совєти) у районі вул. Калічої, а потім нам виділили для домівки ВСУМ приміщення в наріжному будинку на площі Домбровського, де ми проводили пластові заняття. Була навіть спроба видавати журнал «Дорога», і вийшло навіть декілька номерів, у яких були й мої дописи під криптонімом «Б.К» або підписані «Данко». Згодом до нас приєдналися дівчата: Неля Зеленюк, Донця Ференцевич, Ірена Нагірна, Дарка Клепуц, Дарка Лук’янович, Марійка Ривко та інші. Ми ходили по селах довкола Львова (Скнилів, Домажир), організовуючи насипання символічних могил жертвам большевицького терору. За моєю ініціативою ми розшукали й упорядкували занедбану, забуту могилу Богдана Ігоря Антонича на Янівському цвинтарі.

Вид на сад за будинком Вахняниних-Студинських, теперішня вул. Глібова 15.
Фото О. Свідзинської, 2015

Дуже цікаво й почасти парадоксально, що у вишколі підпільного Пласту брали участь представники не лише ВСУМ, а й юнацьких організацій ОУН обидвох напрямків, як ОУН-Б, так і ОУН-М. Офіційно орієнтація учасника не вказувалася, хоч про неї можна було здогадатися зі світогляду й поведінки молодих людей. Заняття відбувалися переважно в домівці на пл. Домбровського, інколи ж – у саду будинку Студинського, у великій альтані з погруддям Лесі Українки.

Заняття на вишколі проходили своєрідно. Там ми читали праці Дмитра Донцова, Миколи Міхновського, вивчали історію України на основі праць Грушевського та Крип’якевича, вчилися основ орієнтації на місцевості, виживання в екстремальних умовах тощо.

Для ведення занять запрошували присутніх тоді у Львові визначних людей. Наприклад, одну з лекцій з історії літератури читав письменник з Києва Олекса Гай-Головко. Прецікавим й незабутніми були бесіди о. д-ра Гавриїла Костельника. Це дуже контроверсійна постать, і його лекції з релігії, як у гімназії, так потім і ВСУМі, нагадували радше філософські диспути, ніж звичну рутину. Вражала його глибока обізнаність із найновішими течіями філософської думки Заходу.

Про історію спорту нам розповідали проф. Степан Гайдучок і Уляна Сітницька. Тож не диво, що вишкіл ВСУМу перетворювався на своєрідний університет. Від високого теоретичного рівня не відставали й практичні заняття. Наприклад, Євген Полотнюк (Ойген, перший чоловік Ірини Вільде, який працював лісничим у Карпатах) учив нас розрізняти дерева за зразками їх кори. Практичні теренові заняття у нас, львів’ян, відбувалися на Чортових [чи, як тепер стверджують, Чотових] скелях, на Медовій печері, Погулянці. Робили ми й виїзди на гору Камула.

Загалом, у ВСУМі здобуття всіляких знань велося за програмою, яку розробив О. Тисовський. Наприклад, ми не мали одностайної думки щодо праць В. Липинського. першого «монархіста» України, чи «Призначення України» Юрія Липи. Однак врешті-решт ми вміли знаходити консенсус у всіх питаннях. Не дуже поширена ще тоді й не вельми зрозуміла для нас праця Миколи Сціборського, зокрема нове для нас поняття «націократія», теж давали ґрунт для диспутів. І саме так, у роздумах і диспутах на найрізноманітніші теми, проходило наше самовиховання.

Організаційні вишколи із здачею своєрідних екзаменів проводилися в різний час у Брюховичах, Криниці біля Кракова, Розлучі біля Самбора. Великий зліт членів ВСУМ відбувся в Самборі 1943 р. Тоді ж був похід до джерел Дністра. Ходили ми до Янова, а вже 1944 р. – на гору Парашку, на скелі біля Бубнища.

Поступово наростав, стаючи дедалі масовішим, опір німецькій окупації. А зростаючий спротив населення вимагав наявності людей, які могли б організувати довкола себе тих, хто був готовий до боротьби. Повсюдно поставали групи спротиву німецькій окупаційній владі. Їх, як правило, очолювали члени ОУН або колишні пластуни. З юнацтва і членів ОУН організовували групи по 5-6 осіб, які, пройшовши курс навчання підпільній боротьбі, виконували потім різні доручення. До однієї з таких груп, що діяла в Стрию і керував якою Ярко Цимбал, входив і я, сам проходячи військовий вишкіл і навчаючи інших, оскільки я відповідав за політично-ідеологічну підготовку хлопців…

Після матури, яку я склав у І гімназії 1942  р., я поступив до Політехніки, яка називалася тоді Technische Fachkurse, і водночас до медичного інституту (тоді це дозволялося).

Навесні 1943, коли почалося формування дивізії «Галичина», ми всі, і я теж, записалися до неї, але до мене підійшов Зенон Матла, якого я добре знав, і передав мені наказ поки що не йти в дивізію, бо для мене є важливіша робота, тож я мав бути в резерві.

Досі, хоч це сталося на моїх очах, залишається для мене загадкою смерть Ярослава Барановського, секретаря Проводу ОУН мельниківського напрямку, якого я добре знав і який часто бував у нас удома.

Богдан Костюк (справа) з родиною біля церкви св. Онуфрія. Львів, 1996

Джерела:

  • Музей-архів Пластового руху
  • Пластовий шлях. — 2003. — ч. 3

Найкращий лайк – це 20 гривень 🙂

Завдяки вашим пожертвам наш проект розвиватиметься далі, публікуватиме більше статей, архівних матеріалів та репортажів з історії Пласту та українського молодіжного руху.



*