Іван Марґітич: Хустська гімназія в боротьбі за Карпатську Україну

Гімназисти Іван Семедій, Іван Марґітич (стоять зліва), Василь Маркусь (сидить третій зліва) з однокласниками. Хуст, 28 січня 1940 р.

У Хустську гімназію поступив я в 1935-му році з Виноградівської (Севлюської) горожанської школи в третій клас. Коли я здавав заяву й документи в руки тодішнього директора Хустської гімназії А. Луковича, мене вразила його бесіда, якої я до того не чув. Це була ламана російська мова, про що я довідався з часом.

Лукович, рідною мовою якого була угорська і який сам закінчував угорські школи, бо на підугорському Закарпатті, як і по всій Угорщині, середні й вищі навчальні заклади були тільки угорські, ламаної російської навчився в російському полоні, в Ташкенті, так само, як і його попередник В. Сулинчак.

Залишився в пам’яті перший урок, яким була математика. Учителів гімназії прийнято було ословлювати професорами. На урок прийшла професор математики Соколовская. Вона одразу почала з пояснення. З якогось приводу вона написала на дошці число 55. Їй випало вимовити його в родовому відмінку. До моїх вух дійшла така фонетика: «піці дісіці піці». Я штовхнув однокласника, що сидів поруч, і спитав, якою мовою говорить ця професорка. Він відповів: «Це мова російська, маскальська». Тоді я спитав: «А звідки взялися в Хусті маскалі?» Шкільний товариш, що навчався в гімназії з першого класу, відповів, що це емігранти з Росії, які втекли до нас від більшовиків. Незадовго я довідався, що в гімназії є й українські професори, що їх більше і що між ними уродженці Закарпаття, зокрема, М. Фущич, Чічура, Небесник і навіть один із сусідніх мені Великих Ком’ят – о. Дмитро Попович, професор-катехіт для гімназистів греко-католиків. Були й емігранти з Великої України, такі як д-р Михайло Гупаловський, Самійлович, Ростислава Бирчак (дочка професора і письменника д-ра Володимира Бирчака), Балицька (дочка директора Хустської горожанської школи) та інші.

Пізніше з-поміж закарпатців працював ще професор Голіба.

До групи російських професорів, крім Соколовской, належали Кочетовая й Доброгорский. Закарпатці Олас та Лінтур вважали себе також «русскими».

Серед мадяр, що старалися говорити по-російськи, був Кудрон, а під час угорської окупації – директор Ґавел (Gavel).

Майже третину професорського складу становили чехи: Чернак, Шірмер, Андерлова. Нас вони вчили по-чеськи і з чеських підручників. І не лише мову. Підручники з фізики, хімії, математики також були чеські.
Викладачі-чехи намагалися до певної міри бути нейтральними щодо українського й русофільського напрямів. Проф. Шірмер спочатку вважався українофілом, але коли чехословацький президент Бенеш подружився з більшовицькою Росією, то й Шірмер почав загравати з русофілами.

Не дивлячись на мішаний педагогічний колектив Хустської гімназії, її можна вважати українською, бо українська, тобто – руська, мова була не тільки мовою руських підручників, але вважалася рідною в усіх класах, а російська вивчалася тільки з п’ятого класу, як чужа, поряд з німецькою. Учні, в тому числі й русофільської орієнтації, називали уроки руської мови та літератури уроками українськими, і вони дійсно такими були. Руські (підкарпатські) письменники вважалися українськими, як і письменники з Великої України.

Колишній в'язень мадярської катівні єпископ Іван Маргітич. Мукачево, 4 липня 1992 року

Колишній в’язень мадярської катівні єпископ Іван Маргітич.
Мукачево, 4 липня 1992 року

Цікаво простежити, як спрямовувалось формування національної свідомості учнів Хустської гімназії. У середовищі гімназистів вирізнялися два напрями: український та русофільський. Учні, які вважали себе українцями, мали переконання, що слова «русин» та «українець», як і «Русь» та «Україна» – синоніми і в історичному, і в мовознавчому аспектах. Підручники з історії були українськими, а викладачі – улюблені й видатні історики (зокрема, Фущич та д-р Гупаловський).

Особисто моя національна свідомість почала формуватись уже в третьому класі народної школи в рідному селі Велика Чинґава (тепер Боржавське). Саме в той час до нас прибув новий учитель Микола Медвідь, родом з Рахівщини. Він заснував у селі товариство «Просвіта», а серед молоді, у першу чергу – шкільної, молодіжну організацію «Пласт». Таким чином, я вже у третьому класі народної школи був пластуном. Ми залюбки вітались пластовим привітом «Скоб» і охоче відгукувались: «Сильно, красно, обережно, бистро».

У горожанській школі в Севлюші (Виноградові) Пласт розвивався успішно. Майже всі вчителі були українцями: Ревай, Ворон, Реваєва, Ком’ятій та інші, з яких останній ще живий і сьогодні. Чи можна було вважати себе не українцем за таких сприятливих умов. Був, правда, ще й один мадяр, який говорив про «русский язык», кривлявся з нього, але вважав, що це і є українська мова. Однак його насмішки тільки утверджували національну свідомість учнів.

У Хусті Пласт об’єднував гімназистів та учнів горожанської школи. Кожен пластун мав свій пластовий одяг і пластовий капелюх. У цій формі ми виступали при святкових нагодах, на пластових з’їздах, на з’їздах «Просвіти», у пластових таборах.

Національна свідомість і патріотизм утверджувались переважно на уроках історії. Історія – вчителька життя, вихователька патріотизму. На уроках ми засвоювали, що русини – це і є українці, а Київська Русь – наша Україна. Ми знали й те, що російський народ – братній слов’янський народ, а маскалі – простонародна їх назва. На уроках історії ми порозуміли, що сам російський народ ніколи не виступав проти українського народу. Взяти хоч би такий приклад, що великого сина України Тараса Шевченка викупили з кріпацтва, а потім з довголітньої каторги сини російського народу. Але історія доказує, що російські правителі з допомогою підбурених росіян завжди, як і сьогодні, були і є поневолювачами, колонізаторами й русифікаторами України й українського народу. Москвини уже перед татарами зруй-нували Київ у 1169 році під проводом суздальського князя Андрія Боголюбського. Поневолювання і знущання над Україною продовжували всі, як білі московські царі, так і червоні ґенсеки, навіть не перестають зазіхати на Україну й «демократи» Жириновські тощо.

Проти російської православної віри так само нічого не можна казати. Віра є віра, і є Боже, міжнародне й державне право на свободу совісті. Але проводирі російської православної віри були і є помічниками російських можновладців у духовному поневоленні та русифікації українського народу. Червоні ґенсеки в перспективі встановлення атеїстичного, тобто безбожного «світлого майбутнього», у 1946-му році об’єднались з російськими православними проводирями зліквідувати, знищити Ґреко-Католицьку Церкву в Україні, бо Українську Православну Церкву зліквідували, як лише утвердилася більшовицька диктатура. Цей альянс проти Української Ґреко-Католицьцої Церкви продовжується й до сьогодні посткомуністичними місцевими представниками «партії влади», які ревно дотримуються тих обіцянок, які давали православним виборцям під час передвиборчої кампанії. Ці місцеві представники, які за всяку ціну рвалися до влади, аж ніяк не хочуть знати про закон України від 23 грудня 1993 року про встановлення почергового моління місцевими державними органами і в тому випадку, якщо є відсутність взаємної згоди різних церковних громад. Закарпаттям рознеслась вістка, що в селищі Ясіня Рахівського району православний священик Молдавчук почав говорити про доречність української мови в богослужінні, оскільки Ясіня чисто українське село. Після того священикові вибито вікна на хаті, однак, місцеві органи влади на це відповідно не реагують.

З цього випливає безсумнівний висновок: посткомуністична місцева влада з верхівкою проросійської релігії й надалі зістаються протиукраїнськими, протидержавними, хоч і прикриваються Україною, подібно, як прикривались Україною антидержавні злочинці, розкрадачі України з прямого чи непрямого потурання самого виконуючого обов’язки прем’єр-міністра (газета «Голос України», 13 серпня 1994 року, № 154 (904)).

Єпископ Іван Марґітич

Єпископ Іван Марґітич

Такого погляду на речі навчено мене в Хустській гімназії, і я не маю сьогодні ніяких підстав його змінювати. Ще раз хочу підкреслити, що весь загал православних росіян аж ніяк не можна назвати протиукраїнським. У 1988 році я ще з двома греко-католиками (від імені тоді ще катакомбної Греко-Католицької Церкви) був у Москві на одному симпозіумі. Усі там присутні, зокрема представники московської православної інтеліґенції, ставилися до нас дуже прихильно, солідарно, по-братськи. Два православні священики – Глеб Якунін та Григорій Едельштейн – того самого року, виступаючи в американському конгресі, засудили переслідування Української Греко-Католицької церкви і просили американських конгресменів виступити на захист від переслідувань.

Як священик не можу не згадати і сяку християнську поведінку численних православних росіян.

Учні Хустської гімназії належали до різних віровизнань та різних національностей. З релігійного огляду були це в більшості греко-католики, після них – православні, римо-католики, реформати та іудеї. Десь по одному було і з інших конфесій. Офіційно класи ділилися на паралелі: руські (українські) та чеські. У руських класах навчались русини, кілька мадяр та кілька євреїв. У чеських переважали чехи, але були і євреї. Уроки в руських класах проводились руською (українською), російською та чеською мовами, в залежності від того, ким був викладач. Гімназисти, як домородні русини-греко-католики, переважно голосилися до українства.

Однак, окремі ґреко-католики, як також деякі православні, під впливом викладачів росіян-емігрантів (а ті проповідували проімперську російську доктрину, мовляв, немає української мови, не існує й українського народу, а є тільки «малорусскоє наречіє єдіного русского язика» та «малорусское населеніє єдіного русского народа», є «Малороссія как часть єдіной нєдєлімой Россіі») вважали себе «русскими». Незважаючи на антиукраїнську доктрину москвофілів, до якої тісно примикали й православні священики, маємо й таких випускників Хустської гімназії, які в мину-лому перебували під впливом російщення, а сьогодні стали авторитет-ними щирими українськими патріотами.

Характерною рисою співжиття між учнями-ґреко-католиками та учнями-православними, між українцями та «русскими», були нормальні стосунки, без злоби та ворожнечі. Назовні виглядало так, що гімназисти спілкуються дружно, хоч викладачам-росіянам була дуже не до душі національна свідомість русинів-українців.

З цього приводу наведу один епізод, що торкався мене особисто. У четвертому класі в 1937-му році одного дня під час перерви, будучи черговим, я провітрював класне приміщення і витирав дошку. Без будь-якого конкретного наміру написав на дошці олівцем такі слова: «Слава Україні! Ми українці!» Після перерви слідував урок математики, який проводила професорка Соколовская. Вона, зайшовши у клас, одягла окуляри, взяла крейду і хотіла писати на дошці. Коли помітила написані мною слова, припинила писати, зняла окуляри, повела очима по класу і вийшла. Через кілька хвилин по-вернулася з директором Трохтою, словаком за національністю. Він попросив зізнатися, хто написав, бо інакше приведе спеціаліста, який за почерком встановить автора. Я зізнався. Директор не був антиукраїнцем. Про нього говорили, що він людина інтелігентна, до всіх відноситься з пошаною. Через пару днів на коридорі підійшов до мене і пошепки сказав, що мені не варто було зізнаватися, бо він мусив тоді щось казати. Тим часом, справа дійшла до секретаря дирекції чеха Шірмера, який, наслідуючи президента Бенеша, прихильніше ставився до росіян на шкоду українців. Секретар Шірмер протокольно допитав мене у своїм кабінеті в присутності класної наставниці Ростислави Бирчаківни, свідомої людини, яка, як добра мати, виступила на мій захист. Шірмер по декілька разів ставив мені одні й ті ж питання, зо-крема, звідки в мені взявся такий ірредентний патріотизм.

Наслідком цього допиту в крайовий відділ освіти в Ужгороді було вислано домагання про моє виключення. На третю чверть року дістав я догану та «трійку» з поведінки при найкращих оцінках з усіх інших предметів. На кінець року мав я «двійку» з поведінки без заниження оцінок з на-вчальних предметів. Ужгородський відділ освіти так і не наважився виключити мене з гімназії. Професорка Соколовская після згаданого випадку дивилась на мене «крізь пальці», ніколи не викликала відповідати, але оцінку ставила не нижчу, як з інших предметів. У п’ятому класі німецької мови вчила нас професорка Кочетовая. Знаючи про мій випадок в минулому навчальному році, вона також «не по-мічала» мене, майже ніколи не просила до усної відповіді, а попри те виставляла хороші оцінки. Закарпатський «русский» Лінтур під час угорської окупації проводив уроки «угро-русского языка», ставився до мене з виразною симпатією аж доти, доки не довідався, що Марґітич також «січовик»…

Мирне, майже дружнє співжиття учнів Хустської гімназії з різною релігійною та національною орієнтацією в першу чергу було заслугою самої релігійної духовності учнів. Ґреко-католицький професор-катехіт отець Дмитро Попович утверджував не тільки релігійну християнську свідомість, але й потребу духовного самовдосконалення. Він сіяв добре зерно, і воно приносило добрий плід. Будучи ревним священиком й педагогом, щирим патріотом, відданим сином свого на-роду для учнів гімназії він підготував підручник «Апологетика й історія церкви», редагував релігійний журнал для молоді «Місійний вісник». До газет, журналів та календарів писав популярні статті й оповідання. З-під його руки вийшов єпископ-ісповідник-мученик Теодор Ромжа, три єпископи, ціла плеяда священиків та широко відомих представників закарпатської патріотичної інтелігенції. Це були ті кадри, які своєю духовністю й патріотизмом внесли вагому лепту в справу утвердження на закарпатській землі української державності, самостійної Української Держави – Карпатської України.

Читання Святого Євангелія під час Служби Божою на посвяченні пластового прапору в Хусті

Ось ще деякі приклади патріотичного духу хустських гімназистів. У Хусті, крім шкільної гімназійної бібліотеки, була ще й міська та читальня, з яких учні визичали книги, газети й журнали. Українці-пластуни читали українську літературу. Ми залюбки знайомилися з козацькими походами, перемогами й буднями запорізьких козаків. Відбувалися жваві дискусії. Мій однокласник-земляк (із сусідньої Завадки, колись Малої Чинґави), пізніше кум Федір Сочка завжди за-хоплено розповідав про запорожців, за що ми його й прозвали «козаком». У четвертому класі 1937-го року на уроці чеської мови професорка Андерлова почула, як до нього звернувся хтось із хлопців словом «козаче». Професорка запитала його по-чеськи: «Сочка, ви козак?» – «Ано, просім», – була відповідь. «Ви можете пояснити, чому ви козак?» – продовжувала випитувати професорка. «Я козак тому, бо походжу з козацького роду», – не задумувався Сочка. «Так? То є чудово!» – звучало щире зізнання.

Це був той Сочка-козак, який разом з іншими своїми товаришами безмежно радів, коли 15 березня 1939 року якраз у стінах Хустської гімназії, в її гімнастичному залі, новообраний закарпатський Сойм проголосив Карпатську Україну самостійною на чолі з Президентом отцем д-ром Авґустином Волошином. Але не діждався Федір Сочка радісного дня 24 серпня 1991-го року, коли вся козацька Україна разом з Карпатською Україною була проголошена незалежною демо-кратичною Державою, суверенітет якої закріпився Всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991-го року. Не діждався, бо передчасна смерть безпощадно перервала нитку його по-козацьки й щиро по-християнськи, з довгими роками підпільного визнавання своєї віри, прожитого життя.

Ось деякі моменти, пов’язані з Хустською гімназією, яка посередництвом учнів, випускників та педагогів має свою певну частку в тому духовному й державотворчому процесі, який довів закарпатську гілку українського народу до самостійної Карпатської України та до сьогодення соборної незалежної України.
24 серпня 1994 року


Найкращий лайк – це 10 гривень 🙂

Завдяки вашим пожертвам наш проект розвиватиметься далі, публікуватиме більше статей, архівних матеріалів та репортажів з історії Пласту та українського молодіжного руху.




*