Інтерв’ю з особистим секретарем Йосифа Сліпого отцем доктором Іваном Дацьком

Очільник УГКЦ, кардинал Йосип Сліпий із пластунами під час їх таборування

Слава Ісусу Христу!

Слава Навіки Богу!

Коли і як Ви вперше побачили митрополита Йосифа Сліпого?

Перший раз побачив його 9 березня 1963 року, коли я був в останньому класі Української Папської малої семінарії. Тоді він служив Літургію, говорив проповідь, ми, семінаристи, його вітали. Це було колосальне враження – мученик, ісповідник.

Він тоді нам, молодим українцям, давав почуття гордости, що ми не є якісь викидки з суспільства. Він подав приклад поваги до української справи, української Церкви. Йосиф Сліпий практично спинив процес інтеграції і асиміляції. Він говорив: «Народе український, будь собою!». Цитував Симоненка: «Можеш все на світі вибирати, сину, вибрати не можеш тільки Батьківщину». І повторював: «Своєї кості і крові не можна відрікатися ніколи», «Ми є одна помісна Церква, де б ми не були, чи в Україні, чи в Росії, чи в Америці, чи в Канаді. Ми всі є одна Церква».

Це на мене, тоді молодого тінейджера (мав тоді 18 років), мало великий вплив. Тож потім я рішився піти під його юрисдикцію. Він вислав мене на студії до Австрії, до Інсбруку. Тоді я як докторант приїжджав до Рима, а він мене просив виконати якісь незначні прохання. Знаєте, відповідальності починаються з малого.

А в січні 1976 року я переїхав до Ватикану і останні 8 років життя Патріарха я був його найближчим співробітником.

Відомо, що за життя в Римі він багато чого зробив. Однак мало відомостей є про його заслання. Не повністю відомо хронологію заслання. Шлях, яким він переміщався, знаємо. Збережені деякі листи. Але він ніколи не розповідав про своє заслання.

Так категорично не варто говорити. Він НЕ любив про це говорити. Але деколи й говорив. Він вважав, що це втрачений час. Переконаний був, що найкращі роки свого життя мусив просидіти у неволі. Але він знав, що це Воля Божа. Це була людина дуже твердого характеру. Він зробив свої записки. (“Сліпий Йосиф. Спомини” за редакцією Івана Дацька та Марії Горячої. Львів-Рим. Видавництво УКУ). Але і тут, хоча він більше говорить, ніж знає пересічна людина, ви побачите, що деякі речі описує дуже скупо. Ми плануємо також це видання перекласти англійською мовою, щоб світова спільнота теж змогла довідатись більше про Йосифа Сліпого.

Як Ви гадаєте, як йому вдалось це все пережити?

Скажу одне, у нього був такий характер. Він був дуже суворим, дуже багато вимагав від себе, але і від інших також.

Він спочатку хотів бути професором – був природний науковець. Він не був душпастирем. Звичайно, він і сповідав, і вінчав, і ховав. Але це не було його, так би мовити, покликання.

Важливо також, що він був людиною молитви.

Знаєте, це ж питання поставила одна канадська журналістика в 1976 році. Я був тоді з ним. Він оповідав, як його били і інше. А вона запитала: «А звідки Ви брали сили?». Патріарх тільки підняв пальця в небо і сказав «Той мені давав силу».

Можна мати залізний характер, можна бути незламним, але самої людської сили замало. Він черпав ту силу в молитві. Він старався щодня — я не знаю, як він то робив, — щодня служив Літургії.

Думаю, що, може, якби він не був таким твердим, то може і зламався. Не один зламався – вже не знав, що підписував. А він не зламався – витримав до кінця. І помилялися ті, що гадали, що дідусь вийшов — то вийшов чоловік, що мав енергію. Я тоді був дуже молодим, то я за ним не встигав. Він зробив дуже багато.

За чим найбільше сумуєте з того часу, коли були його секретарем?

Я бачив в ньому величезний моральний авторитет. То був природний провідник. Мені взагалі нині бракує тих священиків старого покрою. Які мали свої хиби, свої огріхи, але вони дуже любили Церкву.

Йосиф Сліпий був ще й дуже харизматичною людиною. Він як вирішив, то вже не сумнівався. То іноді трагедія, коли така людина на керівній посаді. В нього була дуже чітка візія. Цього мені бракує.

Також він не любив бездільства. Цілий час він мусів працювати.

Бували моменти, коли він був дуже добрим, особливо на Святвечір, або, скажімо, коли ми йому співали на Літургії. Ну, як десь насварив, то теж пам’яталось. Але це не було роблене в якійсь злобі.

То все залишається незабутнім.

Розмовляла Оксана Пужаковська

 

*