Володимир Мурський: Мої роки пластування

Друга мандрівка Лісових Чортів

Я народився в 1898 році, жив у Львові на вул. Калечій №5. За совєтів цю вулицю перейменували на Козака. Калечит був польським повстанцем, боровся за незалежну Польщу. Козак боровся проти Польщі, був застрелений польською поліцією, коли йшов у перших рядах антипольської демонстрації серед українських страйкарів.

Вперше я ознайомився з Пластом у 1911 році на вул. Коперніка у Січовій домівці. Туди мене запросили учні 4-ї гімназіяльної кляси основної Академічної гімназії. Пластом керував студент Іван Чмола, займався з нами військовим вишколом, знайомив нас, як правильно користуватися крісом і ручною зброєю — револьвером, як таборувати в лісах, у горах, забезпечувати безпеку таборування, як підходити непомітно до таборів ворога, читати мапи терену. І. Чмола користувався для пластових занять польськими військовими книжками і перекладами з них, у тому числі книжками існуючого у Львові підпільного Гарцерства. Чмола постійно наголошував, що ми не гірші від поляків. Дивіться, що вони роблять у Львові? В кожній польській школі чи гімназії поляки утворили свої таємні організації. Наголошував на тому, що військові конфлікти на Балканах можуть привести до зудару великих держав світу і нашої Австрії з Росією. Треба бути готовим до оборони, а, можливо, і до боротьби.

Поляки себе почували у Галичині під Австрією більш вільно, бо їхня адміністрація у Львові і на Галичині була масова і чисельніша.

Одного дня Чмола в домівці оголосив, що в суботу йдемо на прогулянку до Винниківського лісу і на Чортівську скалу. Залишимося на ніч. Я написав мамі записку і поклав на стіл, щоби не переживала, бо не прийду в неділю. Дуже мені запам’яталися нічні вправи, вартування, сигналізація світлом, нічне підходження до „ворожого” табору. Днем Чмола вчив нас орієнтації по австрійських мапах в районі Чортівської скали з виходом на с. Винники. Кожен член підпільного Пласту мав переписати собі деякі команди з муштри військовиків з військових підручників. До нашого Пласту повтікали пластуни з Головної гімназії, котрим керував учитель природничих наук О. Тисовський. Тих, хто там залишився, ми називали елеусами, бо вони не хотіли вчитися військовій справі, як і самого Тисовського.

Але після тих нічних вправ мати мені заборонила ходити в гурток І. Чмоли.

Скавтмайстер І.Чмола з пластунами на Соколі

Скавтмайстер І.Чмола з пластунами на Соколі

У 1913 році мої товариші з підпільного Пласту запропонували вернутися в організацію. Я мав 15 років, ростом був високим і виглядав на добрих 17. Мене запросили на Мазепинський курс, членами котрого були всі пластуни з підпільного Пласту І. Чмоли. Головою гімназіяльного Пласту тоді став Осип Квас. Нас, пластунів-гімназистів і учнів шкіл Львова, було десь більше 100. Військову справу, практичні заняття і польові вправи вели Кучабський, Квас, Крим. Заняття проходили в Стрийському лісі, на Замарстинівській стрільниці військовій та в Брюховецькому лісі.

Найзапам’ятнішим днем для мене був Мазепинський курс пластунів весною 1914 р., здається, у травні. На Замарстинівській стрільниці ми цілий день проводили військовий вишкіл-муштру, вправи з палицями як крісами, підходження по мапі до чужого табору, вчилися розставляти сторожу квадратом навколо свого табору для оборони. У вільний час читали нам Квас і Кучабський часопис: „Вічний революціонер”. Пізно ввечері варили у великих військових казанах обід-вечерю. Потім Кучабський провів репетицію по церемонії Присяги і повідомив про день Присяги. Через кілька днів нас, пластунів, привели до Присяги в тому ж Замарстинівському лісі, на великій галявині вночі.

Квас, Клим і Кучабський навколо галявини виставили вартових. Навколо заприсягаючих поставили членів організації з підпаленими смолоскипами. Ми повторяли текст Присяги, котру читав Кучабський при свічці. Суть Присяги була в тому, що ми, пластуни і члени тайного Мазепинського курсу, зобов’язуємося боротися зі зброєю в руках, як прийде на те час, за незалежність українського народу. Кучабський пояснив, що польські гарцери-скаути також приймають присяги стати на боротьбу за свою незалежну Польщу, коли на то прийде час. Квас оголосив, що літом всі заприсяжені проведуть маневри в горах Карпатах.

Але, на жаль, цього не сталося, бо почалася війна. Мене забрали до австрійської армії в 1916 році, де я прослужив 3 роки: з 1916 по 1918 рік. Поборова комісія знаходилася у Львові на вул. Валовій. Як мене забирали на війну, я навчався в 6-й клясі філії. Філія знаходилася на вул. Льва в Народному Домі. З армії я вернувся на навчання знову в гімназію.

В лавах австрійської армії я пройшов вишкіл у штурм-батальйоні. Заняття в підпільному Пласті під керівництвом І. Чмоли і Кучабського допомогли відмінно привикнути до військового ремесла. З гімназії я пішов добровольцем в УГА. Ще до того я був запрошений Д. Вітовським, в ніч на 1 листопада, негайно з’явитися у Народний Дім. Мені, як бувшому військовику і члену мілітарного Пласту, запропоновано Дмитром Вітовським у складі спеціальних боєвих відділів роззброювати львівські військові частини австрійців. Будучи в Австрійській армії, я пройшов сильну підготовку у штурм-батальйоні та дослужився до звання хорунжого (по шарзі Фрідріха). Полковник Д. Вітовський іменував мене вже в українському війську четарем (лейтенантом). В УГА я служив у розвідці, бо прекрасно володів і польською, і німецькою мовами. Нашим завданням було розвідувати, де знаходяться або звідки підходять польські військові формування.

По програній нами полякам війні за ЗУНР, я з УГА вернувся до Львова. Правильніше — то я втік аж з Наддніпрянщини з полону. Втікав разом з стрільцем-наддніпрянцем Ганчуком. І знову зловили нас поляки аж на чеській границі, привезли у Львів та кинули в тюрму на вул. Баторего, потім в Бригідки, потім у тюрму на вул. Бодовича як полоненого. Звідтам випустили. Опісля я поступив вчитися до Львівського педагогічного ліцею на вул. Ісаковича. Директорував там отець Дзерович. Тут я організував перший пластунський гурток “Бобри”.

Присяга рекрутів УГА в Коломиї, 1919

Присяга рекрутів УГА в Коломиї, 1919. Фото з Альбому 50-ліття Пласту

Отець Дзерович був великим українським патріотом і прихильно ставився до “Пласту”, відкрито говорив зі мною, що в теперішній час польської займанщини “ой як треба думати про кузню молоді, відданої українській ідеї”, якою він вважав довоєнний Пласт. Отець Дзерович похований родиною на Личаківському цвинтарі. Його могилка є біля могили моєї матусі. Коли ховали отця, директором цвинтаря був ученик моєї сестри. Могилка моєї матусі знаходиться 20 метрів вище від пам’ятника І. Франкові. Мати померла в 99 років, називалася Марія Мурська.

Окрім того, я заклав Село-Пласт в м. Бродах, у бурсі. Мав 21 пластуна. За це мене польські поліцаї посадили в тюрму, але після допиту випустили, бо не знайшли в моїх діях злочину. Але все-таки пізніше примусово вивезли вглиб Польщі, аж в м. Гангровець біля м. Познань (50 км від нього). Пригадали все: і підпільний Пласт, і мазепинські курси, і службу в УГА.

Мій курінь в Бродах носив ім’я Богуна. Я був його опікуном, а провідником пластуни обрали собі сина українського катехита Софійовського. Членами Пласту у м. Броди були учні 9—12 кляс середньої школи. Це були роки 1926—1929. У Бродах я працював учителем після закінчення навчання у ліцеї отця Дзеровича. Навчаючись у ліцеї, я став активним членом гуртка, а потім куреня „Лісові Чорти”. А сталося це так. Ми, старші пластуни, поїхали на прогулянку в Карпати. Не пригадую, де це ми стояли постоєм. Котрийсь з нас зробив собі з пластунської палиці спис із сталевим закінченням. Чи не то: Козіцький Петро? Це дуже грізно виглядало. Нас випадково зустріла в лісі старенька бойкиня і перехрестившись крикнула: „А гей, лісові чорти!” Цей оклик ми довго згадували, а вкінці і вирішили охрестити свій гурт „лісові чорти”. Найбільше ця назва сподобалася П. Козіцькому. Гурт розрісся. До нас тягнулися старші пластуни не тільки зі Львова. Гурток став куренем.

Щорічно із заслання я їздив на пластунські табори „на Соколі”. За мною і надалі слідкувала поліція і польські інспектори-візитатори. Складали на мене протоколи і доноси: „Єжи ченсто до Льова і бяже удзял у так званих обозах пластунскіх в Подлютем”. Ці доноси пересилали в шкільну управу (кураторію). Як тих доносів і компромату назбиралося вже досить, тоді міністр освіти Польщі Славомір Червінський особистим розпорядженням перевів мене як невигідного педагога на Галичині аж до м. Бидгощі.

Скаутмайстер І. Чмола б. УСС, малює таблицю на крест на могилу на Маківці, 6 серпня 1925

Скаутмайстер І. Чмола б. УСС, малює таблицю на крест на могилу на Маківці, 6 серпня 1925

Нагінка на Пласт з боку поляків почалася зразу як Галичину Рада Амбасадорів передала Польщі. Обшуки домівок, вигнання з них, переслідування вчителів, котрі вели Пласт, виклики в кураторію чи поліцію під будь-яким приводом були звичайними.

Знаю, що мого колегу по куреню П. Козіцького московські окупанти вислали в Сибір і навіть там згадували йому про „Лісових чортів”, чи не має він зв’язків з ними. Так, з нашого куреня виросла еліта і ОУН, і УПА. Куреня боялися комуністи навіть тоді, коли його члени знаходилися в еміґрації. Про ці допити Петро мені оповідав, як повернувся з концтаборів Сибіру. За кукурудзяного тата Хрущова Петра кинули копати вугілля, не мав уже здоров’я, не міг робити, але випадково був прийнятий до столярських робіт, а це він добре вмів, бо трохи навчився теслювати в молодості, і вижив. Робота була в теплі і на повітрі.

Петро був спочатку парохом у Преображенській церкві. Мав двох синів, які закінчили гімназію. На нього почалася нагінка з боку москалів за те, що редагував „Наше Слово”. Тоді єпископ перевів його в православну церкву в Сихів. Довгі роки він там працював, ще й став мітратом. Я в нього гостював і бачив цю мітру.
Тоді він мав 80 років. Його демісіювали на пенсію. Ця подія його так гнобила і зударила, що він з тої жалості помер.

За всі часи окупанти всіх мастей нищили наш найсвідоміший цвіт як морально, так і фізично. В повоєнні часи Пласт залишився високопатріотичною організацією, хоча мусів уже конспіруватися. Провідну роль у повоєнному Пласті взяли на себе довоєнні пластуни.

Старшопластунські курені виховували юнаків і юначок. Пригадую трагічні події з нашою пластункою, сестрою Северка Левицького Олею Басараб — членкинею довоєнного т-ва СС-2 і УВО. В польському львівському криміналі поліцаї її катували і мучили за членство в УВО. Але нічого не дізнавшись, закатували, та вже мертвою — повісили! Аби здурити український загал м. Львова і родину О. Басараб, пустили слухи, ніби вона сама заподіяла собі смерть. Ми, старші пластуни, на своїх сходинах у Львові якраз у ті часи з обуренням і прагненням помсти дискутували про подвиг пластунки-патріотки з підпільного Пласту: „Що робити в цій ситуації?”. І ми взяли активну участь у похоронах Олі, який перетворився на політичний протест. Дійшло до сутичок з польською поліцією від Янівського цвинтаря до міських кас. Поліцаї на конях розганяли народ нагайками, а ми стягували їх із коней і втікали у натовп. Поляки по-справжньому показали своє лице, хто вони є надалі для українців у Галичині.

Найпам’ятнішими днями мого життя в Пласті були урочистості, коли сам полковник і першозасновник мілітарного підпільного Пласту, офіцер УСС Іван Чмола від імени Верховної Пластової Команди вручив мені два ордени — дві пластові свастики. Один за участь в Українській Галицькій Армії, а другий за заснування пластунських осередків в Учительському семінарі та Село-Пласту в місті Бродах. Саме те, що це зробив легендарний „Чмоль”, мене найбільше радувало.

Щоліта я приїздив у Пластовий табір „Сокіл”. Завжди був у таборовій команді. Ми, старші пластуни, займалися вишколом юнацтва. Згадую, як ми принесли на табір на спеціяльних ношах митрополита Андрея Шептицького. Його Святості було тяжко ходити вгору через хворі ноги. Десь пообіді митрополит спитав мене: „Слухайте, Мурмурандо, а де ви і ваші юнаки миєтеся, що всі такі чисті й акуратні?” А я кажу: „А ми не миємся”. „А чому”, — запитав митрополит. Я відповів: „Бо ми купаємося в річці Лімниці по два, а то по три рази денно”. Митрополит так щиро з того дотепу розсміявся, що я і всі юнаки, які прийшли на зустріч, не могли стриматися від сміху. Бо яке могло бути миття, коли було купання?

Митрополит Андрей Шептицький на Соколі

Митрополит Андрей Шептицький на Соколі

Митрополит Андрей отримав від Українського Пластового Уладу найвищу пластову нагороду – титул Добродія Пласту

Митрополит Андрей отримав від Українського Пластового Уладу найвищу пластову нагороду – титул Добродія Пласту

По забороні Пласту після патріотичного подвигу під Бібркою нашого друга по куреню Гриця Пісецького, члена ОУН, Пласт діяв підпільно. Я особисто привів до Присяги нових пластунів у Зубрицькому лісі. Пластуни переважно стали опорою ОУН і її резервом. І по забороні Пласту ми проводили табори на „Соколі”, але вже як оздоровчі оселі. Останній раз я тут був у 1938 році.

У 1939 році польські війська вже стояли напоготові, відчували небезпеку. В таборах я брав участь у керівництві прогулянок на гору Грофу, Довбушанку, Високу, через гору Сихліс, а далі на гору Сивулю через гору Заплату. Моїми колегами в організації були: Степан Салик („Сальчо”), Яро Веселовський — оба з 1902 р., „Козіка” — тобто Петро Козіцький, П’ясецький „Баламба”, Врецьона — мав псевдо „Ганді”, Степан Коржинський „Коржик”, Юлько Воробкевич „Дзіргач”. Хоч маю 90 років з гаком, але читаю без окулярів, бо така наша „чортівська” вдача. Вільне пластунське життя на лонах Карпат, муштра в командосах штурм-батальйону Австрійської армії та в розвідці УГА багато дали мені. Фізично я був відмінно вишколений. Це мені не раз допомогло. Одного разу на пластовий табір „Сокіл” напали польські молодики-шовіністи. Я особисто бився з трьома поляками одночасно. Одному, вибачте, розвалив морду кулаком так, що загнув йому в пащеку зуби. То були молодики, що будували у Підлютім якісь курені. В штурм-батальйоні і розвідці УГА я бачив прийоми рукопашного бою та прийоми боротьби Джіу-Джітсу. Тож оборонити себе не було проблем.

Часом на „Соколі” для виховання фізичної справності ми влаштовували боротьбу між юнаками: один на один по жеребкуванню. Боролася вся старшина табору. Мені жереб визначив боротися зі спортово підготовленим і спритним Ромком Шухевичем. Хоч довго я з ним возився, але на лопатки таки поклав. Боролися всі до одного: 50 на 50. А ще в Пласті я від проводу старших пластунів відповідав за знимкування.

Для того мав цілу скриню фотоклішів. На тих знимках я і себе фотографував разом з усіма, ставлячи фотоапарат на автоспуск і бігом встигав сісти лише у перший ряд. Дивлюся я на сьогоднішні однострої пластунів: гарні, але наші були кращі. На нараменнику ми носили кольорові тороки барви куреня, при паску, на карабінчику ножик, різних причандаль на груди ми не чіпляли – це тільки заважало.

Життя в Пласті було не просто цікаве, а було патріотизмом, підготовкою до утвердження українства серед поляцтва, боротьби з усім польським. Пригадую, як ми зі своїми брідськими пластунами попідрізали телефонічні стовби на віддалі 3 км, що сполучали м. Броди зі Львовом. У цій акції зі мною брав участь Омелян Тарнавський. Він є кревник мій по Дарці з дому Тарнавських. Завдання ми отримали від ОУН.
Недавно в листі до своїх колег „ЛЧ” я написав, що мені в Польщі зіпсувався телевізор. І що би ви думали? Мої колеги з „ЛЧ”, дякуючи „Сальчо”, прислали мені японський телевізор! Отака то дружня наша світова Братія Чортівська!

П’ята мандрівка Лісових Чортів: Сокіл - г. Рипна - Ворохта. ЛЧ на г. Заплата 4 серпня 1927. Провадить Маршалок ЛЧ Пік Пясецький

П’ята мандрівка Лісових Чортів: Сокіл – г. Рипна – Ворохта. ЛЧ на г. Заплата 4 серпня 1927. Провадить Маршалок ЛЧ Пік Пясецький

Я мав брата Юліяна Мурського, 1906 року народження. Грав у футбол за спортивне товариство „Україна”. Загинув під Бродами як вояк Дивізії СС „Галичина”, будучи майором в шарзі штурм-фірера. Я народився у Львові, моя метрика записана у Волоській церкві. За Австрії ніяких ЗАГСів не існувало. Свідоцтва про народження або метрики видавала тільки церква або жидівський кагал.

Ви мене запитуєте про ту ситуацію у Львові, яка змусила провідних патріотів-українців творити Пласт. Я вам хочу сказати, що нічого само собою, спонтанно не виникає. До створення Пласту нас підштовхнули поляки. Українці Львова багато в них вчилися. Фактично до 1914 року ми з ними жили більш-менш дружно. Щодо створення польського скавтінгу у Львові, то заснування підпільного і офіційного Пласту повністю між собою пов’язані. Я був свідком того. Донині маю польську скавтську і гарцерську літературу, з якої ми вчилися ставати пластунами. Навіть в ідеологічному і патріотичному вихованні ми дублювали польське гарцерство і творили свою систему виховання в Пласті.

Пригадую, яке було захоплення поляків-гімназистів, коли у Львові навесні 1911 року постали перші легальні скавтські дружини: десь їх було 5 чи 6. Треба сказати, що вони поставали не просто самі по собі, а з існуючих у Львові вже до того дружин польського Сокола і відділів Цвічебних. І для нас, і для поляків Львів був серцем скавтського руху. Але на перших порах скавтінг постав як таємний рух. Таємний скавтінг у Львові і в окупованій Галичині (австріяками і росіянами) став фундаментом для польського руху гарцерів, а для українців-галичан — таємного мілітарного Пласту.

Проживаючи понад півстоліття у Польщі, я досконало вивчив історію виникнення скавтінгу і гарцерства, з якого ми взяли приклад, користуючись їхньою скавтською літературою. Польська патріотична інтелігенція вагоміше підійшла до створення скавтінгу, з великою перспективою і надією у досягенні виховання молоді в скавтських дружинах. У Львові поляки створили Комісію фізичного виховання, котра і дала ідею створення таємного скавтінгу, організувала перші навчальні курси. Пригадую, як Іван Чмола для нас, школярів, членів таємного гуртка „Пласт”, читав польську газету „Зорево”, де писалося про молодь, що вона є тим поколінням, яке за допомогою зброї повинне добитися реалізації ідеї вільної Польщі. А далі, аналізуючи прочитане, Чмола сказав: „А що ми маємо робити? Невже ми гірші? Нам треба також готуватися до здобуття своєї України”. Чмола мав переклади польської книжки Мялковського про скавтінг. Читаючи польські гарцерські і скавтські часописи, ми, пластуни, розуміли, що ціллю і головною ідеологією польського скавтінгу було виховати не просто громадянина, а громадянина-воїна, готового до зборойної боротьби. Це і взяв від поляків як головну ціль Іван Чмола при вихованні пластунів. Поляки прийняли англійський скавтінг як основу виховання у таємних цвічебних відділах, але без рабського копіювання англійського скавтінгу. Якщо у Львові мотором при заснуванні підпільного Пласту був Чмола, то у поляків Багінський. В майбутньому він став підполковником Війська Польського. Якби О. Тисовський за своїми переконаннями не був елеусом і пацифістом, то ніколи б його школярі-пластуни не перейшли б до мілітарного таємного Пласту І. Чмоли. Я таки знаю, бо вони були моїми товаришами по гімназії. Для нас, тодішніх гімназистів, Пласт був романтикою революційної піготовки до боротьби за своє утвердження як нації. Ми чогось чекали. Ця подібна підготовка у польських підпільних гуртках скавтінгу і гарцерства була більш агресивною і більш масовою, ніж наші таємні гуртки.

Наш Пласт постійно змагався за своє утвердження в австрійській Галичині з поляками, щоб не бути гіршими. Поляки були досить сильно організовані під Австрією на всіх адміністративних рівнях і в національному вихованні, зокрема молоді. Саме вони створили т-во Сокіл-Мати (мацежи), а ми — т-во „Сокіл-Батько” у Львові. Вони: „Стшелецкі дружини”, а ми військове т-во „Січові Стрільці 1 і 2-а”. Вони — таємні шкільні товариства, а ми також. Вони таємний скавт у львівських школах, а ми — таємний Пласт під керівництвом І. Чмоли. Вони легіон Орлят, а ми легіон Українських Січових Стрільців. Вони Скаут при т-ві „Сокіл”, а ми мілітарний Пласт при т-ві „Сокіл”. Правда, гарцери нас переважали кількісно, бо поляків у Львові проживало значно більше. У Львові я мав багато колег-поляків гарцерів з гімназій. Особисто товаришував з ними. В 1911 році вони мене запросили на прогулянку в с. Бірки Домініканські під Львовом, де їхній провідник Мялковський організував шатровий табір для вишколу інструкторів гарцерства. Але в табір нас, молоденьких хлопців, не пускали вартові, тому за вишколом ми спостерігали з крутих берегів.

Від колег поляків я дістав їхній журнал „Скавт”. Це було у 1911 році, десь під Новий рік. Видавав його їхній провідник Мялковський. Залюбки читав його і жалів, що такого ми ще не маємо. Сьогодні я часто чую полеміку між старими пластунами, мовляв, ми себе скавтами ніколи не називали. Дехто навіть ображається на цю назву. Так, Пласт — це більше, ніж скавтінг у сьогоднішньому розумінні, так як для поляків гарцер є вищим за польський скавт. Але І. Чмола хотів, щоб ми, українці, мали подібну організацію, як англійці, а особливо як поляки. Таємний польський скавтінг у Львові виник як підґрунтя для гарцерства польського.

Різниця сучасного Пласту і довоєнного (до 1914 року) польського скавтінгу тому, що Пласт і скавтінг мали готовити оборонця Вітчизни, жовніра. У всіх довоєнних скавтських польських книжках і журналі „Скавт” говорилося, що завданням хлопця повинно бути: вироблення з себе діяльного громадянина жовніра (солдата-стрільця). Сьогодні це основне кредо забуто, я вам на другий рік привезу відому серед пластунів і польських гарцерів книжку, з якої ми вчили юнаків піонірці. Написав її поляк Некрас. Там ви собі прочитаєте і наочно побачите: що то є таке пластова і гарцерська піонірка. Окрім різного ремесла, там є і рисунки: як будувати стрілецькі окопи, лежанки для стрільби, стрілецькі рови, землянки для життя під час бою в польових умовах і тому подібне. Цю книжку мала вся наша пластова старшина з 1921—1930 років і в підпіллі. На моїй книжці збереглася навіть печатка 19 пластового куреня з м. Коломиї. Навчені у польських скавтських дружинах, юнаки і юначки у 1920 році без роздумів зголосилися до військової служби, їх було 20000 тисяч. Старші зразу ж були озброєні карабінами і саперними лопатками та йшли до перших ліній стрілецьких окопів, котрі собі вже вміли викопати. У 1920 році генерал Армії Польської Галлер, як начальний вождь всіх скавтів Польщі, керував 35000 тисячами гарцежів, гарцмістрів і скавтів старшого покоління. У 1914 році в Галичині поляки мали вже 8000 підготовлених військово скавтів. В Польщі по війні я зустрічався з одним з активних діячів гарцерства польськего Казимиром Тичкою. Він хвалився, що 01.11.1918 року всі старші скавти Львова і Галичини зі зброєю в руках пішли проти наших Українських Січових Стрільців.

12 УСС, які розташовані в 3 ряди. На звороті світлини є напис рукою “Світлини з життя Січових Стрільців. Світлив Іван Чмола”. Мине ще місяць після друку цих світлин – і у вересні 1915 р. в боях під Соколовим біля Бережан І.Чмола попаде в російський полон, в якому пробуде до 1917 р.

12 УСС, які розташовані в 3 ряди. На звороті світлини є напис рукою “Світлини з життя Січових Стрільців. Світлив Іван Чмола”. Мине ще місяць після друку цих світлин – і у вересні 1915 р. в боях під Соколовим біля Бережан І.Чмола попаде в російський полон, в якому пробуде до 1917 р.

Польська піонірка, з якої ми вчилися, ставила собі завдання різними засобами і навіть іграми виробити в скавта готовність у кожній хвилині до оборони свого краю і виховання громадянина — солдата-стрільця, громадянки-санітарки. Недарма наші дівчата-пластунки якнайкраще вивчали санітарну справу. В поляків ми перейняли навіть деякі гарцерські назви: начальна команда, зарадність (зарадносць) і ін., переклали на українську мову деякі команди впоряду.

Польський гарцеж — це воїн Польщі, борець. Це є вище, чим скавт-англієць. Скавтінг для українських пластунів був одним із генетичних джерел, так само як і для польських гарцежів. Тому не дивуйтеся, чому у ті часи ми себе не називали скавтами. Якщо говорити про назву скавт-пластун, то я не маю нічого проти, якби ми виховали своїх теперішніх пластунів так, як це зробили польські гарцмістри з польських скавтів. Польські гарцери називали себе лісними людьми, бо вміли будувати собі в лісі з землі і підручних засобів схоронки, криївки і проживали в лісах від 10 до 20 днів без даху над головою. Ми, львівські пластуни, від них багато дечому навчилися, навіть як зробити з землі і глини польові кухні. Пригадую, як в домівці Пласту Іван Чмола прочитав юнакам львівських куренів (це було на початку 20-х років), що польські гарцежи-скавти збудували величезний пліт на могилах польських повстанців у м. Звіринець. Почувши це, ми, старші юнаки і пластуни, одноголосно подали ініціятиву привести в порядок Стрілецькі могили на горі Маківці у Карпатах. Чмола називав прізвища стрільчиків, які загинули там. Навесні пластуни під проводом Чмоли привели могилки до порядку.

Скавтінг у Львові першими заклали поляки. Йому у вихованні своєї молоді вони надавали першочергове значення. Роботу з його розвитку у Львові очолила Польська організація молоді незалежної заржев’яцької, організованої при газеті „Зорево”. Далі скавтінгом і його розвитком зайнявся Союз Стрілецький (звйонзек стшелецкій і польський союз військовий), а далі команда начальника польського Союзу Військового. Саме ця команда поручила терміново перекласти з англійської мови на польську книжку про скавтінг генерала Бейден Повелла. Я маю рукописи цієї книжки. Вона є цілком перероблена практично для потреб поляків і доповнена вправами з військової муштри підручника Бурзинського „Регулямін муштри”, виданого ще до 1911 року. З членів скавтських дружин і таємних молодіжних організацій, з членів „Сокола” поляки утворюють у Львові Організацію Армії Польської і Польські Дружини Стрілецькі. Ініціятором створення мілітарного Пласту в українців був Чмола при Соколі-ІІІ. У поляків значно скоріше, при Соколі-мацежи, ініціятором польського скавтінгу був Варциковскі. Саме під керівництвом Варциковського спочатку повстали в гімназіях Львова дружини шкільної молоді, котрі навесні 1911 року перейменувалися на скавтові. З історії Львівського скавтінгу знаю, що 1909 рік є роком постання таємного скавтінгу. Ідея про його створення виникла в Анджея Мялковського на вул. Зеленій. Оскільки у польських гімназіях вчилося багато українців, цю ідею підхопили й українські патріоти. Маю таке враження, що підпільний Пласт існував у головній українській гімназії вже до О. Тисовського, бо точно пам’ятаю, що середньошкільна організація військового характеру до Тисовського тут вже була.

Скавтінг у Львові його провідники на чолі з відомим політиком і майбутнім вождем Незалежної Польщі Й. Пілсудським вважали військовим пристосуванням. Недавно був я у м. Лодзі, в Катедрі. Там увічнені імена 100 скавтів-гарцерів з округу м. Лодзі, котрі загинули в боях за незалежність Польщі до 1920 року. Згадую, коли вибухнула війна 1914 року, мої польські колеги-гарцери казали, що йдуть на війну, бо є наказ про мобілізацію від команди польського гарцерства у польський легіон. Тобто я знову хочу сказати, що скавти були першими у формуванні польської армії, бо пройшли початковий військовий вишкіл. Сам Пілсудський приймав разом з генералом Галлером паради польських скавтів-гарцерів, дякував їм як воїнам Польщі у здобутті її незалежности, вручав бійцям, малолітнім скавтам, ордени – хрести військові. Як приїду на другий рік, привезу вам журнал „Скавт”, де доказом того, в якій військовій пошані були скавти у Польщі, і що собою насправді представляв скавтінг на Галичині й у Львові до 1918 року.

Тепер, коли Україна є незалежна, я на сотому році життя щасливий, що приїхав на Батьківщину з Польщі, куди мене вислали поляки за Пласт. Я щасливий, що зустрівся з пластунами моїх часів з куреня „ЛЧ” Дзіргачем, Коржиком, а також щасливий, що пам’ять наша не пропала і є в знимках музею Левандівського коша. З одного боку, щемить серце, що утворилося два Пласти: Українська національна патріотична організація „Пластун” та Українська скаутська організація „Пласт”. Можливо, в незалежній Україні і потрібна скаутська організація для всього українського народу, щоб об’єднала всі скавтоподібні організації. Але добре, що є і така організація, котра продовжує суто традиції галицького Пласту.

Недавно мене з Дзіргачем запросив пан Окуневський зі скавтської організації „Пласт” на „Сокіл”. Він дуже влучно назвав свій моршинський курінь скавтської організації „Целібат”. Дійсно, це весело і дотепно, але дивлячись на ту сьогоднішню скавтську організацію, я бачу в ній більше „целібату”, ніж „пласту”.

Чого нема у вас в організації – це особистостей, признаних усіма пластунами, нема лідерів. Лідера, в першу чергу, патріота і не на показ. У нас це були лідери-військовики Іван Чмола, Северко Левицький, Теодор Поліха – люди високоосвічені, інтелігенти, котрих знала чи не вся Галичина, люди, перевірені у боях за ЗУНР.

Юнакам і юначкам у наш час було з кого брати приклад, а саме зі старших пластунів славних куренів „Лісові чорти”, „Греблі”, „Озони”, „Санітарки”, „Довбушівці”, „Червона калина”, „Чорноморці”. Я зараз того не бачу. Зовсім відсутня, я так вважаю, національно-патріотична, революційно-світоглядна ідеологія в сучасному пласті-скавті. Немає того вогню до вирішення ідеї засобами Пласту, запалу до підготовки кожного заходу як: зустрічі, прогулянки, відзначення бойових і історичних дат, посвячення прапорів до участі в зелених святах. Ці акції в наші часи готовили не юнаки, а дорослі двадцяти-тридцятирічні пластуни. Ці прогулянки чи акції були не заради проведення, а як політичні акції з метою боротьби за українську ідею, боротьби з ополяченням поліщуків і волинян. Зараз для того є безмежне поле діяльности сучасним пластунам, проведення акцій проти русифікації Криму, Луганщини, Донеччини, Київщини, культури.

У всіх акціях наших часів мотором були старшопластунські курені, чого, на жаль, я у вас зараз не бачу. Юнакам немає в кого вчитися того призначення і цілей, для чого був створений пласт у Галичині. Хоча після 1920 року довелося дещо відійти від явної революційної діяльности й ідеї в Пласті, але вони були законспіровані. Навіть коли всім відомий лідер Пласту відійшов від керівництва, бо більше переживав за свою працю, Пласт розвинувся ще краще, ніж до війни, дякуючи саме діяльності старших куренів, котрі взяли опіку над вихованням юнацьких. За всіма юнацькими куренями були призначені ВПК перевірені старші пластуни. На жаль, того я зараз не бачу. Ну що то за керівник куреня чи пласту в Україні, коли він навіть у армії не служив, чого в нього може навчитися юнак окрім того, що той вичитає у правильнику? Правильник може вивчити і непластун.

Недавно „Лісові чорти” видали альманах, дякуючи саме пластунам цього куреня, а особливо „Сальчо”, який мав цікаву нумізматичну колекцію і, продавши її, отримав 3 000 доларів. За ці гроші і видав альманах „Лісові чорти”, що є найкращим доказом, як „Чорти” допомагають один одному. Пластунські ідеї, защеплені ще 80 років тому, підтримуються ними і нині. Є актуальні і надалі між нами, як і солідарність між пластунами та вірність Присязі.

Спогади записав з розповіді В. Мурського у 1993 р. у Львові пл. сен. Любомир Довбуш

Джерело: Музей-архів пластового руху у Львові


*