Оля Чуквінська, ЧХ: спогад про діда

Житловий курінь на Тодорі

Богдан Іванович Сітницький. Не пам’ятаю, коли я дізналась, що це його ім’я. Для мене – дідо, улюблений, люблячий, мудрий, терплячий, найліпший мій приятель, товариш моїх дитячих забав.

Він возив мене на гримучому дерев’яному возику по хаті, катуляв зі мною великі шкіряні м’ячі (думаю, що вони залишились ще з гімназії), дозволяв їздити на своїй рахівниці, переверненій кісточками донизу (хто б крім нього таке міг дозволити). Дідо навчив мене любити все, що любив сам – гори, мандрівки, лещета; родину, країну, мову, друзів; правила, правду, принципи; математику. Єдине, що йому не вдалося – навчити мене полюбити футбол.

Він возився на старих, дерев’яних саморобних лещетах – такі тепер можна побачити хіба в музеї. Вчив мене, як дихати, коли ідеш вгору; відпочивати, оглядаючи краєвиди; дивитись вниз – радіючи, як високо піднявся. Показував тризуби, вирізані на корі дерев, можливо, ще до війни. Вони були розташовані вище людського росту, розлізлі, без чітких контурів.

Ми відвідували знищені цвинтарі на Маківці і біля Бродів. З дідом я збирала мурашину кислоту, засунувши травинку в мурашник; пускала «жабки» – кидала плоскі камінчики у воду, щоб вони відскакували; купалась в жовтні в р. Зелемінь, не зважаючи на категоричні заперечення всіх навколо. Ми грали в шахи – він грав без королеви і тури. І, очевидно, перемагав. Дідо навчив мене любити книжки. Він читав вголос казки, пізніше пригодницькі романи, перекладаючи їх з польської мови.

Розказував історійки свого дитинства і юності:

– Про переправу вбрід через Лімницю. Біля Сокола вирішили перейти ріку – поділились на групи, менших і слабших взяли за руки сильніші – ідуть, і раптом свисток – АЛЯРМ! Назад – на берег і бігом на звук. Перелякались усі, вода в Лімниці швидка. Виявилось, що один з виховників впустив свої черевики в воду і розпачливо сигналізував про це.

– На кухні в Остодорі закінчилась сіль, і чергові дівчата пішли до найближчої хати, де замість солі їм дали літру ропи. Не надто розбираючись, що і до чого, ропу влили в казанок, де вже варилась каша. Таборовики пішли спати голодними. Їсти ДУЖЕ-ДУЖЕ солену вечерю бажаючих не було.

– Як він пішов з Остодора на Сокіл. Назад їхав вузькоколійкою і віз харчі, між ними пушку (металеву банку) молока. Чомусь він вирішив, що зупинки біля Остодору немає. Коли поїзд почав гальмувати, він вистрибнув на ходу. Казав, що навіть не впав, тільки банку молока випустив.

– Про шкільні і пластові газетки. Їх писалось від руки в кількох примірниках. Під статтями, малюнками, віршами замість прізвищ – псевда. І його – Кіт.

Підпис і малюнок "Кіт" Богдана Сітницького

Підпис і малюнок “Кіт” Богдана Сітницького

Такі історії мені розказували замість казки «на добраніч». Можливо, щось я переплутала у фактах, але у почуттях помилки немає. Дідо з великою теплотою розповідав про свою юність, про шкільних друзів, про своє життя в Пласті. Ватра, що горіла тоді на Остодорі, освітлювала і зігрівала його подальше далеко не безтурботне життя.

Львів, 2017

*