Коржинський Степан – 111 років від дня народження

Степан Коржинський

Степан Коржинський (30 січ­ня 1906 — 17 січ­ня 1997) – батьки Степана – Іван Коржинський (австрійський державний службовець) та Ольга, з дому Монастирська, мешкали в місті Бучачі Тернопільської обл. А на світ появився Степан в поблизькому селі Медведівцях, в домі о. Василя Коржинського та його дружини Марії, з дому Сочинської.

Народженим на початку XX століття судилося пережити дві світові війни. Перша застала Степана восьмирічним хлопчиною, якого разом з батьками виселили до Ґрацу. Там він починав навчання знову з першого класу, тепер вже в німецькій школі. Після дворічного вигнання сім’ї Коржинських дозволили повернутись в Галичину, і вона замешкала в Дрогобичі. Степан завершує екстерном початкову школу і, щоб навчатись рідною мовою, поступає до приватної гімназії Рідної Школи. За розкіш оволодівати знаннями українською платив повторною здачею іспитів у державній гімназії. А восьмий, останній клас закінчує у Львові в Академічній гімназії. В своїх споминах Степан описує участь його класу в масовій маніфестації під час похорону замученої в польській тюрмі зв’язкової УВО Ольги Басараб. Тоді під загрозою — або закриття гімназії, або звільнення директора — учнів покарали добовим перебуванням в карцері без дозволу приймати їжу. Найважливіше те, що їх допустили до здачі матури; але в університет того року українців не приймали.

Хочеться нагадати нашій сьогоднішній молоді про перешкоди, тепер їй невідомі, які в роки поневолення стояли перед українцями на шляху до вищої освіти. Треба назвати дуже обмежену кількість місць (т.зв. квоту) для українців, переслідування польською поліцією вільного українського університету та його професорів і студентів. Про це друг Степан пише у своїх споминах.

Чекаючи на обіцяну поляками квоту для вступу українців на вищі студії, Степан закінчує торговельні курси, які організували “Просвіта”. Однак торгівля його не цікавила. Втративши матір в свої 12 років, Степан ще тоді твердо постановив стати лікарем і рятувати людей від передчасної смерти.

У 1925 році поляки нарешті дозволяють 25 українцям вступити на медичний факультет університету. З цієї квоти користають три “лісові чорти” — Василь Кархут, Степан Коржинський та Іван Мрицак. З того часу медичний факультет, який згодом перейменовано на Львівський медичний інститут, був для Степана Коржинського не тільки alma mater, а й місцем постійної роботи: лікарської практики, викладацької діяльности, наукових досліджень.

Ось основні сходинки його професійних успіхів.

Навчання:

  • студент медичного факультету (1925 — 1931)
  • слухач Варшавської школи підхорунжих (1932 — 1933)

Праця:

  • кафедра педіятрії — асистент (1933 — 1946),
  • в.о. зав. кафедри (1946 — 1950),
  • доцент (1950 — 1965),
  • професор (1965 — 1974)

Наукові осяги:

  • докторська робота (1939),
  • кандидатська дисертація (1954),
  • докторська дисертація (1965),
  • диплом професора (1970);
  • автор 42 наукових праць і монографій.

У 1944 році тільки несподівана важка хвороба матері дружили затримала у Львові сім’ю Коржинських, яка вже була приготована покинути рідний край і шукати прихистку на заході Европи. Народне прислів’я — нема лиха без добра — справедливе: завдяки такому збігові обставин прекрасний лікар-педіятр багато літ рятував від біди нашу львівську дітвору та, будучи вже завідувачем кафедри вдосконалення педіятрів, виховав чимало висококваліфікованих лікарів дитячих хвороб.

А тепер час розповісти про пластування друга Степана. З його споминів довідуємося, що членом нашої організації він став під час навчання в гімназії Рідної Школи; був діяльним юнаком у 18 курені ім. Івана Франка в Дрогобичі, заснованому Михайлом Іваненком. Складав іспити пластових вмілостей, приймати які приїздила зі Стрия І. Середняцька; був учасником пластового свята в Стрию, на якому грав на флейті в оркестрі під диригуванням Миколи Колесси. Потім, будучи учнем Львівської академічної гімназії, належав до куреня старших пластунів ім.. Ф. Черника; саме вони брали участь в анти польській маніфестації на Яновському цвинтарі в день похорону О. Басараб.

Гортаючи відому книгу “Лісові чорти, їх життя і буття”, відтворимо невтомну, непосидючу й цікаву пластову молодість друга Степана, який захований за пореклами “Коржик”, а часом і ніжним “Хвостик”.

На I Верховному Пластовому З’їзді (12.IV.1924) Коржику було поручено займатися архівом і бути референтом преси ВПК. В липні цього ж року він був учасником табору на Кам’янці, де, як відомо, запущену стаю пластуни власними руками перетворили на чистенький притулок серед дикої природи — прекрасне свідчення пластової праці. Наступний рік був посвячений створенню табору на Соколі, відкриття якого відбулося влітку 1926 р. Тоді Коржик займався висилкою повідомлень і збором зголошень до табору, які враз із оплатою передавав скарбникові. Своє таборування на Соколі у 1927 р. друг Степан і ще 20 пластунів закінчили мандрівкою верхами гір до Ворохти — це була п’ята мандрівка “Лісових Чортів”.

П’ята мандрівка Лісових Чортів: Сокіл - г. Рипна - Ворохта. ЛЧ на г. Заплата 4 серпня 1927. Провадить Маршалок ЛЧ Пік Пясецький

П’ята мандрівка Лісових Чортів: Сокіл – г. Рипна – Ворохта. ЛЧ на г. Заплата 4 серпня 1927. Провадить Маршалок ЛЧ Пік Пясецький

Наступного року був учасником шостої мандрівки ЛЧ, коли 16 пластунів після вшанування пам’яті боїв на Маківці йшли горами до табору на Соколі. У 1930 р. друг Степан був в гурті 20 пластунів, які вирушили на Волинь і Полісся ламати т.зв. сокальський кордон. Це була восьма мандрівка ЛЧ, водна, човнами по ріках Рата, Буг, Луг, Стир.

Після сумнозвісного вересня 1930, коли поляки заборонили Пласт, “Лісові Чорти” тримали тісний зв’язок між собою, сходилися майже кожного місяця на т.зв. „центерки” по хатах. Відбувалися такі сходини і у Коржика в його лікарській канцелярії.

В пам’яті авторки цього допису — зустрічі з другом Степаном в 90-х роках на сходинах осередку праці пластунів сеньйорів, де, крім споминів юности, порушувалося питання відновлення організації та охоплення нею якомога більшої кількости дітей та юнацтва.

Професора, доктора медицини п. Юрія Коржинського, сина друга Степана, просимо прийняти щиру подяку за можливість скористатися родинним архівом.

А ось і китиця його власних спогадів:

Степан Коржинський до кінця життя, можна сказати, залишився вірним пластовим засадам і звичаям. Завжди підтягнутий, усміхнений, він був переконаний, що ніколи не треба здаватися, треба бути завзятим і добиватися досягнення мети, ну, і “тримати фасон”. Виховував дітей та внуків у дусі українського патріотизму, поваги до себе як українця, поваги до своєї історії, а разом з тим навчав бути відкритим до світу та його найвищих досягнень. Своїм прикладом він показував, як треба досягати вершин у справі, якій присвячуєш життя.

Вдома у нас щороку на Степана збиралися колишні пластуни: Юліян Воробкевич з дружиною Ольгою, його шваґер (мій вуйко) Лев Долинський (чорноморець), а такою Шаньо Старосольський з дружиною (брат Юрія Старосольського). А щороку 1 вересня товариство збиралося у Юліяна Воробкевича (там бував і я).

Степан Коржинський любив спорт, грав у теніс, був меценатом. Разом з інж. Рожанківським, його сином Андрієм та п. Паньковим у 60-х роках ініціювали лижні прогульки на г. Тростян, Високий Верх, Ільчу.

Згадавши подорож човнами 1930 р., батько зі мною та з Левом Долинським здійснив подорож по Дністру у 1957 р. Взагалі він любив активний відпочинок.

Грав у шахи, малював, здебільшого олівцями, був добрим фотографом, добре танцював. В молодості, під час навчання в гімназії та університеті, грав в оркестрі на флейті.

Степанові Коржинському були властиві такі риси, як обов’язковість і глибоке почуття відповідальности. Він сам дотримувався точности і переконував дітей не відкладати нічого на потім, на завтра, а все робити одразу, і в першу чергу це стосувалося медичної допомоги дітям.

Богуслава Гринів

Джерело:

  • Пластовий шлях, ч. 3 /2007
  • Музей-архів пластового руху

*