Пластун-композитор: Микола Колесса

Микола Колесса

Сьогодні (06.12) день народження композитра і диригента Миколи Колесси, сина Філарета Колесси і Марії з Янковських.

Як учень Академічної гімназії був прийнятий до 1 полку ім. Петра Конашевича-Сагайдачного 1917 року (формально зареєстрований у полку 28 квітня 1918 року), провідник гуртка “Вуж”, містопровідник, четар 1 чети 2 сотні, згодом впорядчик гуртка “Чайки”, впорядчик гуртка “Очкар”. Після поділу полку — сотник в 7 полку ім. Князя Льва. Присягу склав 12.06. (або 05). 1918 (повторно Присяга зареєстрована 17.06.1920 — у той час регулярна праця відновлювалася після війни); ступінь пластуна розвідчика отримав 9.06.1921 року. Відзначений 2 і 3 пластовими відзначеннями.

Брав участь в експедиції львівських і стрийських пластунів на г. Маківка для відновлення могил Січових Стрільців.

На фото з Маківки: Микола Колесса на задньому плані малює шкіц цвинтаря

На фото з Маківки: Микола Колесса на задньому плані малює шкіц цвинтаря

*    *   *

Микола Колесса народився 6 грудня 1903 р. в Самборі, в родині видатного фольклориста Філарета Колесси. На побажання класика української музики Миколи Лисенка батько назвав сина на його честь – і тим самим визначив багату та складну долю музиканта. Ще з юнацьких років належить до Пласту, бере активну роботу у його діяльності. За визначну працю на благо України нагороджений одним з найвищих пластових орденів – Вічного Вогню у золоті.

1928 року Микола Колесса закінчив університет і консерваторію у Празі; 1931 р. – Празьку школу вищої майстерності в класі відомого чеського композитора та педагога Вітезслава Новака. У ті роки він уже яскраво проявив себе як майстер модерного музичного слова. В 1930-х роках був викладачем Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові, в 1940-х – того ж закладу, який нова влада перейменувала на державну консерваторію. З 1953-го до 1965 року очолював її як ректор. Паралельно активно виступав як блискучий диригент із симфонічними оркестрами Львівської філармонії, Театру опери та балету. Водночас був художнім керівником і головним диригентом хорової капели “Трембіта”.

Народний артист СРСР, заслужений діяч мистецтв України, лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка, академік, повний кавалер орденів “За заслуги”, кавалер ордена Ярослава Мудрого п’ятого ступеня, Герой України, Микола Колесса виховав цілу плеяду диригентів, знаних далеко за межами України. Серед них: Степан Турчак, Іван Гамкало, Юрій Луців, Євген Вахняк, Тарас Микитка, Богдан Антків, Роман Филипчук і багато інших, а підручник “Основи техніки диригування” й донині залишається настільною книгою для декількох поколінь музикантів. Він залишив після себе багату та цікаву творчу спадщину: дві симфонії, сюїти, “Лемківське весілля”, низку камерно-вокальних і камерно-інструментальних мініатюр, хорові композиції й обробки.

Микола Філаретович до останнього дня залишався цікавим співрозмовником, мудрим порадником, активним і небайдужим громадянином, закоханим у свою справу музикантом. Спілкування з ним робило нас духовно багатшими, а сама постать ставала духовним орієнтиром.

Подано за матеріалами: wiki

Фото Богдана Гасюка (Музей-архів Пластового руху). Микола Колесса третій зліва. "Званий обід" після інавгурації Начального Пластуна Любомира Романківа. Сокіл, 10 cерпня 1997 р

Фото Богдана Гасюка (Музей-архів Пластового руху). Микола Колесса третій зліва. “Званий обід” після інавгурації Начального Пластуна Любомира Романківа. Сокіл, 10 cерпня 1997 р

*   *   *

Зі спогадів Миколи Колесси

1918 рік у Львові

Вічно чуємо одне у справі поховань тих польських “орльонт” на Личакові: що українська сторона до того перевороту, який стався 1 листопада, дуже готувалася. Річ полягає в тому, що якраз навпаки – поляки готувалися. Вони це розробили надзвичайно рафіновано. Я, правда, був тоді ще хлопцем – мав лише 15 років, але як пластун добре орієнтувався в політичній ситуації і прийшов до переконання, що це велика брехня. Сам був свідком того, що ці два місяці, починаючи від 1 вересня, польська сторона дуже готувалися. У який спосіб? Вони, польські шовіністи, намагалися підкорити вуличну чернь. Почали спроваджувати на вулиці задарма різні патріотичні спектаклі, відбувалася маса спорадичних віч на вулицях, наприклад, ставав якийсь чоловік і зачинав говорити, навколо нього збиралася менша купка, потім щораз більша – творилася маса людей, які були однодумцями в тому, що Львів – то є польська земля. Так що приготування йшло не тільки по лінії військових, т. зв. “стшельцув” у Львові не було багато, але всі напоготові, як і різні організації (скаути тощо), – щоби виступити збройно.

Десь день перед першим листопада до нас прийшла вістка, що пластуни мають зібратися на ставах, що при вулиці Пелчинській, тепер Вітовського. Сказали, що маємо бути там рано, о годині дев’ятій – на ті часи то дуже вчасно. Я вирішив піти. Тоді провідником пластунів був д-р Олександр Тисовський, людина дуже культурна, зять Кирила Студинського і великий друг його сина Юрія. Я там прийшов, але запізнився – уже нікого не було, і я пішов пішки до центру вулицею, що тепер Франка.

Там, напроти церкви, була казарма, де стояли наші вояки в австрійських мундирах і з маленькими синьо-жовтими розетками. Затримався перед Ринком: на початку вулиці Галицької, де є каплиця Боїмів, зібралася купка людей, які не могли дістатися до Ринку. А затримала їх група військових із синьо-жовтими відзнаками. Я приглядався, довго дивився на ці сцени, нарешті пішов до Народного дому. Дивлюся – рух, якийсь мужчина каже: “Прошу, ходіть сюди. Там, нагорі, маєте карабіни – перенесіть ті карабіни на поверх нижче”.

Ми кинулися, почали носити, дорогою зустрів наших професорів з гімназії. І так цілий час ми туди ходили і в чомусь помагали.

То якраз сталося на Задушний день. Цілий Личаківський цвинтар був освітлений – світло аж било, так було ясно. Поляки по-різному реагували. Я власними вухами чув, добре пам’ятаю, в котрому місці – де Пекарська робить зворот на 90 стопнів праворуч: “Тільки щоб не було крові”.

Ми дуже чекали на січових стрільців, казали: “Чекайте, прийдуть січові стрільці, зроблять порядок”.

Передусім по-дурному зачали наші розганяти ті натовпи людей – нащо? Пустили б тих людей на Ринок, вони довкола Ринку походили б – і що з того? А так не пускали – почалася стрілянина. Перше вверх, потім у людей. І почали стріляти в українців поляки. А Виговський мав у своєму розпорядженні полк новобранців із сільських хлопців, які губилися на вулицях. Ідуть вулицею, а тут постріли з вікна. Поки він туди, той збіг униз і через т. зв. “пшеходнянку” (місце, де можна перейти через подвір’я на іншу вулицю) – на другу вулицю і спокійно пішов, а револьвер заховав. Так що становище тих хлопців було дуже неприємним.

Я колєгував з одним хлопчиком, поляком, його батько був інженером при будові міського вокзалу.
Ходив із ним, дружив, раз десь на тиждень він приходив, казав брати хліб з маслом – і ми йшли у бік Чортівської скелі. Але коли хтось із поляків убив українського студента, відразу припинилися всілякі обговорення, прогулянки. Пам’ятаю, якось сідаю в трамвай, дивлюся – сидить Влодзьо. Я на нього холодно зиркнув, він подивився холодно на мене – і все. Прикро, але батьки хотіли.

З сусідами-поляками розмовляли й далі, але холодно. Не сварилися, може, деколи переговорювалися, але як і раніше.

Цивільне населення заховувалось тоді досить інертно. Крім тих, очевидно, що зголосилися до боївок і стріляли. На Вірменській вулиці, де вона перетинає Театральну, створили т. зв. “військову кухню”. Там зголошувалися жінки, щоби варити. Моя мама була дуже активною (батько мами, треба сказати, був поляком, а матір – українкою), вона одна з перших зголосилася. Щоденно десь біля обіду йшла туди варити. Якось верталася вона звідти з тіткою, сусідкою і з таким редактором Чарнецьким, йшли разом, розмовляли. І, мабуть, у нього з-за грат Вірменського костелу вистрілили.

Мама дістала дві кулі в груди, вона впала, очевидно. Заволікли її до найближчої брами, єврейки, що там жили, почали плакати. За хвильку викликали з фронту машину, а фронт був тоді біля Головної пошти. Провадив ту військову вантажну машину один з наших студентів. На великім держку – біла плашка з червоним хрестом, звичайно, та біла плашка була продірявлена в кількох місцях. Машина враз затрималася, маму виносять на ношах з тієї брами і несуть до машини. І тут я надходжу (я щодня ходив до Народного дому – подивитися): машина вже була повна поранених – якраз маму всувають, накриту військовим таким коцом.

“Що сталося?” – “Маму поранили”. Тітка сіла в машину, і вони поїхали до військового шпиталю при вулиці Личаківській, якраз біля нашої хати. Машина їде, а я біжу за машиною. На початку Личакова був дім, де завжди були вояки, там тримали варту. Один жовнір хотів мене затримати, я не слухав, побіг за машиною.

Машина заїхала у шпиталь, маму занесли досередини, а я кинувся додому. Там був мій стрийко – д-р Олександр Колесса, професор, був послом австрійського парламенту, він якраз вертався зі Східної України від гетьмана Скоропадського, дуже критично і песимістично висловлювався про нього і його уряд. Стрийко був злий, коли я вбіг у покій, де він лежав. А я до батька прийшов: “Тату, мама поранена”. Вони кинулися до шпиталю. А виглядало то так: маму принесли до шпиталю, на ношах поставили на підлозі збоку в головнім коридорі. Всюди страшний рух, до неї підходить священик – миропомазав і відійшов. Тимчасом надійшов знадвору мій стрийко, а тоді в шпиталі обслугою лікарською були німці, мадяри, хорвати, словенці, румуни, поляки: Австрійська імперія була дуже багатонаціональною. Він до них: “Я посол до державної ради”; витягнув посвідку, показав. Відразу маму взяли на операційний стіл, констатували, що куля перейшла за два сантиметри від серця. Що ще цікаво. Мама там мала сусідку – одну єврейку, яка служила в українській армії, дуже мила особа. Потім як прийшли поляки, то її розстріляли.

До тепер усе кажуть тільки про польських “орльонт”. А українські “орлята”? І не тільки українські. Я мав такого товариша, Лотоцький називався, батько – українець, матір – єврейка. Батько – м’ясник, а мама продавала кишки на ринку. Батько мав п’ятьох дітей: двох синів і трьох доньок. Отой найстарший, Людвіг, був переконаним українцем, а його молодший брат був звичайним євреєм, різником. Три сестри – єврейки.

Однак, не можна сказати, що єврейська інтелігенція більше симпатизувала українцям. Того не можна сказати, тому що єврейська інтелігенція говорила головно по-польськи, більше надавала польськости Львову. Хоча основна маса розмовляла ідиш, діалектом німецької мови, а по-польськи – дуже слабо.

Власне тому, що поляки для своєї перемоги заангажували масу отої вуличної черні, польської – безідейної зовсім, після зайняття Львова поляками в місті почалися погроми. Ота безідейна і корислива молодь, кинулася на магазини, підпалила синагогу, що колись була на Старому Ринку. Про український антисемітизм пишуть, а про те, що в перший день “визволення” Львова поляками підпалено синагогу – ні.
Мені видається, що моє ставлення до поляків завжди було однаковим. Правда, більше було, може, тієї ненависти спочатку, більше було такої нехоті. Але все ж таки я мав відчуття, що поляки є великий нарід, у великій річі то є добрий нарід. А нехіть більше була до польських шовіністів. […]

Подано за матеріалами: журнал “Ї”

ЮМПЗ 2002, Свірж, фото пл.сен. Богдана Яцишина, V

ЮМПЗ 2002, Свірж, фото пл.сен. Богдана Яцишина, V

ЮМПЗ 2002, Свірж, фото пл.сен. Богдана Яцишина, V

ЮМПЗ 2002, Свірж, фото пл.сен. Богдана Яцишина, V

 

*    *    *

пл. сен. Богуслава Гринів

Композитор, диригент, педагог

Видатний український композитор, творець диригентської школи, професор і ректор Львівської консерваторії пл. сен. Микола Колесса наближається до свого столітнього ювілею.

Народився друг Микола 6 грудня 1903 року в сім’ї українського діяча, вченого, фольклориста і композитора Філарета Колесси, в домі якого панував дух високої національної культури. В дуже приязних стосунках були Колесси з Іваном Франком, Василем Стефаником, Марком Черемшиною, в їх оселі часто бували Леся Українка, Климент Квітка та інші видатні українці того часу. І мабуть знаковим у долі їх сина є те, що своє ім’я йому запропонував світоч української музики Микола Лисенко.

В далекому воєнному 1917 році учнем філії Академічної гімназії він стає пластуном полку ім. П. Сагайдачного. Юнаки брали участь у Листопадовому Чині 1918 року як розвідники, що добре знали місто. Мати друга Миколи пані Марія щоранку готувала гарячу їжу для Січових Стрільців і одного разу мало не загинула від польської кулі, яка пройшла біля самого серця.

Невдовзі, вже по закінченні українсько-польської війни, пластуни разом з українською громадою вшановували та впорядковували могили героїв. Зокрема, декілька разів здійснювали походи на Маківку, де 1915 року московська навала розбилася об горстку українського стрілецтва.

В архіві нашого сеніора збереглася світлина з одного з таких походів у 1921 році. На ній ми бачимо пластунів Пежанського, Тисовського, Козицького, Окпиша та Колессу, який саме робить зарисовки плану гори.

Навчався друг Микола, як вже згадувалося, у філії Української академічної гімназії у Львові, після закінчення якої виїхав на медичні студії до Кракова. Однак вже за рік любов до музики перемогла, і він вступив у Празьку консерваторію на відділи композиції і диригування. Одночасно студіює музикознавство в Карловому університеті. Здобуті знання згодом вдосконалює, навчаючись вищої майстерности в класі відомого композитора і педагога Вітезслава Новака, теплі і ніжні спогади про якого зберігає по сьогодні.

Здобувши за кордоном музичну освіту, друг Микола Колесса повертається в рідну Галичину, до Львова, де майже сім десятиліть триває його мистецька діяльність, яка дивовижно поєднує композиторську, диригентську, педагогічну та наукову роботи.

Композитор Микола Колесса створив ряд самобутніх творів в різних жанрах. Це симфонічні, камерні, хорові твори, пісні, романси, обробки народних пісень, мелодекламації, сценічна музика та інше.

Диригентська діяльність Колесси почалася ще під час навчання в гімназії, де він керував учнівським хором, і тривала до наших днів. Симфонічний оркестр філармонії, театру опери та балету, хорова капела “Трембіта”, студентський симфонічний оркестр — ось ті львівські колективи, якими керував маестро як диригент.

Микола Колесса є основоположником Львівської диригентської школи. Свій досвід він відобразив, узагальнив і виклав у підручнику “Основи диригування”. Випускники його класу успішно працюють в різних містах України та за її межами, очолюючи провідні мистецькі колективи. Це такі відомі диригенти, як Б. Антків, Є. Вахняк, Ю. Луців, Р. Филипчук, І. Юзюк та багато інших.

З цього далеко неповного переліку видно, що пл. сен. Микола Колесса вклав у розвиток української музичної культури свою вельми вагому частку.

Доля, яка обдарувала його непересічним талантом, дала маестрові і радість визнання його заслуг — це той щасливий і доволі рідкісний випадок, коли нагороди не запізнилися. Микола Колесса — почесний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка, академік Академії мистецтв України, лавреат Державної премії ім. Т. Шевченка, кавалер ордену “За заслуги”, нагороджений відзнакою Президента “Герой України”.

Та мабуть наймилішою нагородою є велика шана і любов, якими обдаровують митця слухачі його чудових творів та численні учні.

*


Найкращий лайк – це 10 гривень 🙂

Завдяки вашим пожертвам наш проект розвиватиметься далі, публікуватиме більше статей, архівних матеріалів та репортажів з історії Пласту та українського молодіжного руху.



*