Як я нарешті став “Лісовим Чортом”

П’ята мандрівка Лісових Чортів: Сокіл - г. Рипна - Ворохта. ЛЧ на г. Заплата 4 серпня 1927. Провадить Маршалок ЛЧ Пік Пясецький

Змалку я любив мандрувати… Маючи всього навсього чотири роки, я, за Тарасом Шевченком, пустився в дорогу до… “стовпів, що підпирають небо”. В той час мої батьки жили у Львові, оподалік залізничої станції Львів-Підзамче.

При вулиці Жовківській 64 приміщувалася українська приватна школа їм. Короля Данила й захоронка УПТ “Рідна Школа”. У захоронці ми навчались віршів Шевченка й по-дитячому знали життєпис Кобзаря України.

Мені чогось забажалось помандрувати “у світ заочі”… Одного дня, після забави в захоронці, замість вернутись додому, я помандрував вулицею Жовківською аж до рогачки, а там, повз фабрику горілок Яна Бачевського, залізничим шляхом замандрував на Знесіння (передмістя Львова), де мене знайшов австрійський жандарм. Це, як бачите, діялось ще за Австрії, і австрійські жандарми не були мені такі осоружні, як згодом, коли я вже став підлітком, учнем гімназії й пластуном, були польські поліцаї. Я розказав йому всю історію про Шевченка і про стовпи, що підпирають небо. Добряга, мабуть українець, бо говорив зі мною по-українськи і либонь знав про Шевченка, взяв мене за руку і завів до моїх батьків, які вже зголосили на поліції про моє загублення, шукаючи за мною по всіх усюдах. Довелось мені того вечора стояти в куті…

Та мандрівництво й охота мандрувати мене вже ніколи не покидали. Залюбки я мандрував по всіх закамарках рідного міста, пізнавши його і його околиці, як рідну кишеню. Мандрував я самотужки і з пластунами, аж одного дня домандрувався до помешкання Климентія Монцібовича (Муська) при вул. Хмільовського, де мої мандри закінчилися, цим разом у пошукуванні за “Лісовими Чортами”. А сталося воно ось як.

Бувши пластуном-юнаком, членом 7-го куреня УПЮ ім. Князя Льва Першого, що діяв на філії Української Академічної Гімназії, де я навчався від 1923 року, я “залюбився” в “Лісових Чортах“. Зустрічаючись із ними при нагоді різнородних збіговищ, прогулянок, на “Соколі” та в приватному й студентському житті, вони припали мені до вподоби. А вже найбільшим моїм улюбленцем був Петро Пясецький (Пік), з яким я заприязнився під час Великодніх Свят і “Божих Гробів”, коли то під його командою доводилось мені кожного року сповняти почесну службу стійкового біля Плащаниці й під час Воскресної Утрені у Храмі Святого Юра.

Склалось так, що в 1930 році, після розв’язання Пласту, більша частина членів нашого куреня не реактивізувалася в тайному Пласті, чи пак у секретно існуючих старшопластунських куренях. Лише нас шістьох: Володимир Таранович, Олекса Курчаба, Олекса Сокіл, Микола Лебедь, Роман Рогожа і я —не закінчили свого пластування в УПЮ. По гімназійній матурі у червні 1931 року ми обидва з “Капралем” (таке було пластове порекло нашого курінного — Володимира Тарановича) були прийняті в члени 3-го куреня УСП, де вже на рік раніше були вище згадані друзі. А й нелегко було туди дістатися! Мабуть, добрі рекомендації наших виховників і зв’язкових (Влодка Врецьони, Яра Гладкого й Івана Сенева) були нам у цьому помічні. А може й наша діяльність у Пласті й поза Пластом спричинилася до цього. Не знаю, як хто, але я за весь час мого пластування тільки й мріяв про те, щоб не розставатися з Пластом і стати якнайскоріше “Лісовим Чортом”. І мої мрії здійснилися.

Посвята прапору куреня "Лісові Чорти"

Посвята прапору куреня “Лісові Чорти”

У червні 1931 року, тиждень після матури, Роман Рогожа (Мала), що вже рік раніше гордився бути Лісовим Чортом, сказав мені “дуже секретно”, що Лісові Чорти готові прийняти мене в свої члени, тільки я мушу прийти до них на “обнюхування”… “Яську, — казав Мала, — у п’ятницю дня такого й того маєш бути о годині 6-тій вечора на Марійській площі побіля каварні “Де ля Пе”, де ждатиме на тебе твій батько — “Пузон”. “Який батько, що за батько”? — зарепетував я. “Мовчи! Ти нічого не знаєш”! — таємничо усміхаючись, відповів Мала. Ми з Ромком були однолітки. Він народився 9-го липня 1913 року, а я 6-го серпня того ж року, отже на 27 днів він старший за мене. Він здавав матуру на рік раніше, і в 1931 році, коли я тількищо став “цівіс академікус” і абсольвентом УАГ, Мала вже був на першому році студій на Львівській Політехніці. І як не було послухати його наказу? Точно в означений час я з’явився на побачення з моїм “батьком”.

Показалося, що “син”, тобто я, був тільки знайомий зі своїм лісово-чортівським батьком Ярославом Макарушкою (Пузоном) і знав його, як і інших Лісових Чортів тільки “з видження”. Я відрекомендувався по пластовому моєму майбутньому “батькові”, і він, попихаючи мене одною рукою поперед себе, почав зі мною розмову, випитуючи мене про все і про вся. Проходжуючись зі мною по Марійській площі й Академічній вулиці в напрямі пам’ятника Фредра й будинку “старого університету” при вул. Миколая, мій “батько” ставив різні питання, а я мав давати йому короткі відповіді. Про що він тільки не випитував мене! І про батьків, і про братів і сестер, і про навчання в школі, і про мої пластові знання, і про “декалог націоналістів”, і про Адама і Єву… І це було, мабуть, те “обнюхування”, про що секретно згадував мені Мала.

Продовжуючи допитування, неначе в суді, ми й не зчулися, як різними закамарками, головними й побічними вулицями прийшли на “постій” ЛЧ, що того дня приміщувався в помешканні Муська при вул. Хмільовського. Я вже знав той будинок, в якому мешкала родина Монцібовичів. На першому поверсі жили там мої пластові друзі з 7-го куреня, Стефко і Влодко Брики разом з батьками (проф. д-р Іван Брик і мама з роду Король), у яких я густо-часто перебував. Там я застав старих знайомих, також “з видження” або спільного пластування: Муська, Піка, Дуська, Балама, Адя, Шаня, Парасілюса, Слона, Влодка, Бемоля, Шприцу, Щура, Маньку та інших “Лісових Чортів”, про яких память затратилася, а серед них Малу, що, як завжди, привітав мене дружньою усмішкою на його постійно молодому обличчі. Мене представив присутнім мій “батько”, і почалося дальше “обнюхування”…

Лісові Чорти

Лісові Чорти

У суматосі, метушні й на веселих “балаках”, у яких перед вів Пік, Слон ненароком копнув мене в коліно, і це мабуть було “пасовання” мене на “Лісового Чорта”… Зовсім так, як це робили німецькі студенти-бурші, або наші корпоранти з академічних корпорацій “Батурин”, “Дніпро”, “Чорне море”. Тільки корпорантам з такого пасовання зоставалися близни (шрами) на обличчі, а в мене зосталася близна на коліні, якою я аж ніяк не міг пишатися, як це робили корпоранти… Після дискретного “пронюхування” мене як нового “інтруза” була поважна, а після поважної весела програма, на якій я почувався вдоволений і щасливий, як у рідної мами.

Побуваючи вперше серед моїх нових пластових друзів, здавна мною вимріяних Лісових Чортів, з якими моя кострубата доля зв’язала мене оце вже 50 років, я радів, як мала дитина… По закінченні збіговища ми всі розходились “конспіраційним способом” по домах. Ми з Малою подалися на морозиво, запиваючи моє прийняття в “Лісові Чорти” безалькогольним пивом з української фабрики безалькогольних напитків “Здоров’я”.

Ще того самого року, в часі Різдвяних Свят, я був міхоношею для “Лісових Чортів”, що колядували по домах українських громадян довкола Храму Святого Юра, при вулицях Полоцького, 29-го Листопада, Льва Сапіги, Міцкєвіча й Чарнецького, не “на рідну кишеню”, а на благородні громадські й політичні цілі.

Упродовж наступних років я ще декілька разів побував на принагідних збіговищах, виконував різні доручення курінного проводу, брав участь у виступах, що їх потайки влаштовували “Лісові Чорти”.

Працюючи від 1931 року аж до розвалу Польщі секретарем Головної Ради Українського Протиалькогольного і Протинікотинного Т-ва “Відродження” у Львові (не за гроші, а за саме Спасибі!), всяко сприяючи Богданові Кравцеву (“Графові”) у пластовому видавництві “Вогні”, студіюючи на львівському університеті, музикуючи разом з Леонідом Яблонським (Ябцьом) та нашою спільною оркестрою на львівських балях, вечерницях, а вліті, під час шкільних ферій у “Живці-Черчі”, у “Стаховій Волі” й “Зелем’янці”, вряди-годи “замешкуючи” у львівських поліційних арештах і разом з Малою “відпочиваючи” три місяці в бережанській тюрмі, а в часі війни виконуючи ролю дольмечера й пропагандиста “Адольфа Серапонтовича Армії” — я завжди, по своїм спроможностям, пам’ятав про пластовий закон і кодекс “Лісових Чортів”.

А там покотилися роки… Всі ми розбрелися по світі. Одні на студії, другі на додаткові студії у тюрмах і в “Березі Картузькій”, ще інші займали різнородні підрядні й керівні становища у власних чи загально-громадських і політичних установах і організаціях. Чимало з-поміж нас відійшли на “Вічну Ватру”, пропали без вісті або полягли в нерівному бою за Батьківщину… Після війни, у 1945 році, ті, що зосталися при житті, зійшлися знову. Поповнивши наші проріджені ряди новим нарибком і допливом свіжої крови, ми знову розбрилися по всьому світі, щоб служити Богові й Україні, собі й Батьківщині на користь, а Пластові й Великому Племені “Лісові Чорти“ на славу!

Іван Р. Костюк

*