Уривки з видання “Гартуйсь!”, Гайденав, 1946

З нотатника юнака

Галайко. З нотатника юнака. Пластовий табір

Було це літом 1946. р. Пластунки й пластуни Гайденавського Коша проводили це літо в пластовому літньому таборі в Бетерсгаймі. Вони мали на меті, серед природи, в лісі, над водою поглибити своє пластове знання на ступень пластуна учасника.

Ще в Гайденаві робились великі приготування. По закінченні приготувань кошова Команда рішила ще інші дрібні справи і було вже назначено день від’їзду. Кожна і кожний з великою терпеливістю очікували того дня, на котрий було назначено від’їзд. І хоч їм дні здавались вічними, то всеж таки цей день від’їзду приліз «слоневою ходою». Всі спішили на означену годину до пластової домівки, де мав бути збірний пункт.

Спочатку кожний з великою цікавістю оглядав все довкруги, але не довго. В кожного в голові завирували сотні тисяч думок, котрі наводили сум і жаль за своїм рідним, дорогим і нічим в світі незаступним. Але що робити… А тепер треба тут себе підготувати до майбутнього змагу, щоби бути готовим в слушний час стати до бою в обороні свойого, рідного, — майнула кожному ця думка, котра і повернула недавно страчену веселість та дзвінкий сміх. По короткому марші пластуни прибули на своє місце, де ждала на них важка праця.

Як і всюди, так і тут були важкі роботи, котрі в’їлись добре декотрим пластунам в шкіру, а ті втрачали духа; але ж вони не цілі ть! Більша частина не втрачала духа, а мужньо, дружньо по пластовому поборювали одну перешкоду за другою. І як є написано в святому письмі — «стукай — відчиниться», — «шукай — знайдеш,» держалися пластуни і твердо постановили собі: «змагаймось — поборемо».

Як завжди після лютої зими надходить гарне, чарівне тепле літо, або після бурі спокій і сонце, так само сталось і з нами, бо після тяжкої праці прийшли хвилини, де кожний, скільки хотів, смалив тіло на сонці, або мочив його у воді студеній та прозорій, або вдихав собі повітря свіже, запашне, як сіно, що недавно звезене до стодоли, або поскладане у стоги.

Після упорядкування табору життя в ньому пішло своїми рейками, з котрих ні на центиметр не вискакувало. Плян дня був такий: вставання було о сьомій годині ранку і зараз відбувалася рання руханка. По руханці прибирання табору, миття до половини, а твердошкірі стрибали собі у воду холодну, як крига, бо це їм справляло приємність. По прибиранню і миттю була збірка, відчитання наказу, рання молитва та пластовий гимн з підняттям національного прапору. Після цієї церемонії був сніданок. До обіду були пластові заняття. О дванадцятій годині обід, і пообідова тиша аж до підвечірку пів до п‘ятої. А по цьому вільні заняття аж до вечері, котра була о сьомій годині. О дев’ятій годині була вечірня молитва і опущення прапору. А після цього всі сходились до ватри, де відбувалися гутірки, співи й інше. А в одинадцятій годині стійковий ударяв в гонг, давав знати, що починається нічна тиша, яка тривала аж до сьомої години ранку. І за таким взірцем минав день за днем, крім неділь та свят. Деколи відбувались прогулянки групами, а деякі з них були і на великі віддалі.

При закінченні табору деякі пластуни і пластунки здали першу пробу і зложили приречення. По чотирьох тижнях перебування серед природи всі здорові, загартовані і сильні духом повернулися до Гайденав, до бараків, котрі покинули, але, на жаль, не на завжди, а лише на деякий час. Всі були раді, що не змарнували часу через вакації, а використали його і тим самим здобули собі те, що пригодиться не раз в житті. Повні сил, з охотою почали новий шкільний рік, і в думці у кожного були веселі спогади і нові пляни.

Подорож по Німеччині не уявляла нічого цікавого. Скрізь руїни, який неприємний настрій, який смуток!

Після цілонічного стояння в Аахен поїхали ми дальше, проїхали стацію Беверсталь, яка є вже в Бельгії.

Бельгія…, це країна гориста, на перший погляд мало цікава й немовби не має нічого, щоб можна було зацікавитись нею. Але, коли ближче до неї приглянутись і прислухатись, що про неї говорять, то це країна, в якій можна багато цікавого довідатися. Ми чули, що в Бельгії добре живеться, а тепер можна було переконатись, що це правда. Всього в місті під достатком: і харчів і одежі. З оповідань мешканців того міста можна було уявити собі картину життя бельгійців, а саме, що вони живуть добре і цілком задоволені.

Їхали через околицю, де ввесь час тягнулися фабрики, заводи, копальні. Проїхали коло двохсот кілометрів і ніде невидно клаптика засіяного поля: все бугри, гори, ліски. Ввесь час ширяємо в тунелях: за час під ранку до шістнадцятої години приїхали двадцять тунелів.

На джемборі

На джемборі

Під’їжджаємо до Франції.

На стадії Жемонт (бельгійсько — французький кордон), яка вся була обвішена національними французькими прапорами, наш потяг зустріли з привітом французькі пластуни. На стації фрінцузькі журналісти робили знимки з цілого потягу, з нас, потім нас у вагонах, на яких один з наших пластунів понамальовував різні пластові емблеми.

Під’їжджали до цієї стації зі страхом — бо не мали дозволу на в’їзд до Франціїї, тут мала вирішитись наша «доля» — бути чи не бути на Джемборі. Але все пішло добре. Наш англійський провідник прийшов і сказав, що все залаголжеио, і ми можемо їхати далі, що нас, звичайно, дуже втішило. Дорога вільна.

На «Джемборі»…

*    *    *

Олень. Ватра

Всі ватри на Джемборі, влаштовані при співучасти різних народів, були побудовані на однаковий взірець.

Серед великої площі на підвищенні, або навпаки на зниженні розкладались дві, три ватри — колодязі, а між ними місце виступу. Інколи для більшого ефекту освітлювалося прожекторами. Перед виступаючими ставився мікрофон, так що всі глядачі могли все чути. Виступи були здебільша мімічні. Для більшого зацікавлення час від часу на арену виходив диригент. На таких виступах довелося й нам, українцям виступати поруч з іншими народами. Успіх був великий. Викликали нас до повторення виступів. Але на цьому ми не обмежилися і вирішили зробити ватру власними силами, на зразок ватр, які відбувалися у нас на Україні. Хотіли показати пластунам світу наші пластунські звичаї.

Ватру почали нашим пластовим гимном, після чого було виголошення на трьох мовах коротких промов.

Програма, в яку входили спів, танці й товариські гри, тривала біля двох годин. Ця ватра внесла різноманітність в джемборівському житті. Гості, ділилися своїми вражіннями і розпитували про нас, наше життя і наше минуле. Ця ватра залишала найяскравіший з усіх спогадів за наше перебування на Джемборе. Гадаємо, що ця ватра довзволила і чужанцям ближче придивитися і познайомитися з нами в наших танцях і співах відчути душу нашого народу.

*    *    *

М- д. Українська Служба Божа на Джемборі

(зі споминів учасника)

Наш пластовий духовник о. Др. П. має дещо заклопотану міну. Знову якийсь клопіт? Так — але на цей раз приємний.

— «Просять нас, щоб ми влаштували для французів і взагалі для чужинецьких пластунів нашу Службу Божу, і то вже в четвер. При цьому повідомлено, що до Св. Причастя в східньому обряді зголосилося вже понад 250 пластунів. Я, очевидно, пропозицію прийняв, але що тут зробити, щоб це Богослуження випало якнайкраще?»

Справа дійсно дуже серйозна. Ми знали, що чужинці вже давно цікавляться нашим обрядом та долею нашої церкви і хотіли б тепер побачити наше Богослуження в цілій його красі. Прогавити таку нагоду, як тепер, було б непростимим гріхом, але таким же гріхом було б розчарувати наших справжніх приятелів і симпатиків. Служба Божа — під кожним оглядом поважніша справа, як виступ під час ватри. Час короткий, сили не вистарчальні, але треба діяти.

По короткій нараді команди делегації вирішено запросити з Парижу одного або двох наших священиків, а також хор. Хоч щодо останнього були дві думки: просити хор з Парижу, а друга — самим заспівати, хоч на це було мало виглядів. Скептики закидали все — і брак голосів, і брак нот. Оптимісти розумували по своєму: тепер літні вакації і ледви хто зі співаків сидить в душному місті; а як хор не приїде, то ми будемо «в крапці». Не лишається ніщо інше, як готовитися самим.

Так і зроблено. З нічого прийшлося творити щось, і вже при перших пробах справа була вповні безнадійна. Вівторок минув, в середу рано хористи розпочали працю наново. Показалося, що все таки справа не безнадійна. Перші «успіхи» підбадьорували, хоч не один «числив» на те, що приїде хор з Парижу і…

Над вечір приїхав о. Др. П. з двома священиками, о. Бачинським і о. Жолкевичем, але хор — не приїхав. Оптимісти горою, хоч не є певні того, що завтра прийдется, може, пілкнути гірку «пігулку» від скептиків. У великій пригоді став хорові о. проф. Желкевич, довголітній досвідчений диригент. Поправив, вигладив, приобіцяв допомагати від престола. Пізно в ніч всі поснули в очікуванні завтрішнього дня.

Тиха, спокійна ніч під зоряним французьким небом… Як Марива біліють шатра наших сусідів — французів, біліють стовбурі беріз… А думка лине до інших беріз, що там далеко — далеко за сотні, тисячі кілометрів, в покиненій Батьківщині. Хто там тепер вдивляється в них, кого вколисують вони на тихий сон? Хто там очікує соняшного дня щоб віддати славу Творцеві? В яких святинях, на яких вівтарях? Чи ж не під такими берізками відбувається там Безкровна Жертва, коли храми збезчещені, коли в них «моляться» інші служителі?

Доколі, Господи, доколі?

Душа рветься, в грудях щось палає. Не для нашої слави, Господи, отсі наші завтрішні приготування, не для нашого вивищення, а для Тебе, Отче наш. Нехай не наше, а Твоє імення святиться завтра, в цю хвилину, коли ми, відірвані від нашої рідної землі, відірвані від рідних святинь, своїми негідними уста чи будемо молиться за свій нарід, за помордованих по тюрмах концтаборах, за тих, що їх ворог вирвав із рідних хат, і безжалісно кинув в чужі піски та сніги, за тих, що зрезигнували із особистого щастя та замінили його на боротьбу за святі наші ідеали. Нехай завтра, як і сьогодні, по всі дні сповниться на нас Твоя воля свята! Господи, дай нам духа молитви, дай нам жару душі, що в ньому перегоріло б все, що низьке в нас, все, що самолюбне, щоб в тому жарі перетліли всі наші особисті бажання, а щоб високо вгору вибухло велике полум’я любови до Тебе і до нашої Батьківщини!

Дай, о, Господи!

Біліли берези, тихесенько віяв вітер… Із сходу… може із рідних піль та лісів.

Сходилися пластуни. Діти, юнаки, старі. Так і відчувалося, що тут річ не в жодному пописі, а в спільній молитві. Маленька площа перед капличкою не в силі помістити всіх. Прибувають щораз нові групи пластунів під проводом своїх духовників.

О, французька молоде, чи не кривдили ми тебе, думаючи, що Ти пішла на ліво?

Ми не відчуваємо вже більше, що ми між чужинцями. Що з того, що ми не знаємо їхньої мови, а вони нашої? Ми маємо тепер одну мову, що сильніша за українську чи французьку. Це мова наших сердець, щира, невимушена, нелукава. Чи не сердешним теплом віє від цього сивоголового скавтмайстра – англійця, від рослого, зосередженого ровер – скавта — бельгійця, або з полумяним поглядом французького скавта — священика, що з відкритою книжкою, перекладом нашої Літургії французькою мовою, чекає на початок Богослуження? Чи не відчувається зворушення на вид намальованих спеціяльно на наше Богослуження намісних образів ісуса Христа та Божої Ма* тері, знаючи, що це зробили чужинці для нас? Пощо ж тут слова?

Мовчіть уста, коли говорить серце…

Це ніщо, що чужинці не розуміють слів наших молитов. Перед кожною літургійною молитвою і піснею французький священник пояснює їх. Ні,—це не було пояснення,а пламенна молитва.

І мимохіть стають перед очима ті десятки чужинців, головно бельгійців і голяндців, членів монашого чину оо. Редемптористів, що покинули вигідне життя в своїй батьківщині і посвятилися на службу Богові в рядах української греко-католицької Церкви. Тепер вони знову в своїй батьківщині, але не перестають бути добрими українцями та є якби не офіційними амбасадорами української справи закордоном. Видно є якась таємна притягаюча сила в нашому обряді та в нашій землі, якої ми, на жаль недоцінюємо. А шкода.

І вкінці незабутня хвилина — Св. Причастя. Приступають до Столу Господнього діти, юнаки, старі. Один за одним… Десятки, сотні. Причащаються Тіла і, може і вперше в житті, Крови Господньої.

Душе, що ти думаєш тепер? Думко, куди ти летиш?

Многоліття, «Боже Великий, Єдиний» — цілування по східньому звичаю намісних ікон і — Богослуження скінчилося.

Нам дякували за духовий пир, як казали, бажали кращої долі нам і нашому народові. Ми відходили з певного рода жалем, що покидаємо місце, на якому ми пережили стільки святих та зворушливих хвилин. Ми повертали до своїх занять з тією свідомістю, що з’єднали для нашої Церкви і для нашого Народу друзів, тим більше цінних, що пластунів — членів Великої Сім’ї.

І чи не одного ми в цей четверговий ранок навчилися?

*

Довідка: Місячник Станиці Гайденав, видає СУПЕ у Німеччині, Бритійська зона. Рік 1, ч. 1, лютий 1948

Джерело: Пластовий музей-архів у Клівленді (Парма, Огайо, США), з архіву проф. Леоніда Бачинського

Завантажити: Гартуйсь! Гайденав, 1946 (pdf)

*