Юрій Старосольський: Іван Чмола. Доповідь у 50-річчя УПС і розв’язання Пласту

Чмола Іван

Кожна жива організація, особливо така як наша, щоб постати, діяти й сповняти своє завдання, мусить мати ідеолога, провідника-організатора і практичного здійснювача завдань. У нас у Пласті цей здійснювач нашого основного завдання: виховати доброго українського громадянина, це пластовий виховник. На мою думку, Іван Чмола був у Пласті передусім таким виховником.

Є виховник, що знанням теорії виховання, особливим розумінням цеї теорії, особливим даром логічного думання і формулювання думок і тверджень, може магічним чаром пламенного слова, діє на своїх вихованків, учить їх, формує їх світогляд та стиль життя.

І є другий тип виховника: він скупий на слова, може не великий мистець уживання цього слова, може не словесний чемпіон ідеї, але він несе пластову ідею і пластовий зміст та стиль життя так виразно, твердо й послідовно в своєму власному житті, у поведінці, у простому слові наказу, вказівки чи поради, у практиці пластування, а передусім у прямій зустрічі з молоддю, що вони неначе променюють із його істоти. Він, майже без зайвого слова примушує своїх вихованків добровільно, своїм власним внутрішнім хотінням, власною юнацькою потребою, ідеалізувати його, робити його героєм і зразком до наслідування. Він не вчить, але від нього вчаться. Здається мені, що такий виховник створює між собою і своїми вихованками певне суб’єктивне відношення. Ідея, світогляд, стиль життя стають тоді не абстрактними поняттями, а радше реальною тямкою втіленою в конкретну людську постать виховника.

Так я бачив – і бачу – нашого Івана Чмолу і так я відчуваю і завжди відчував суб’єктивно свою уяву Івана Чмоли.

Уперше побачив я його в 1917-му році, коли приїхав він до Львова як старшина УСС-ів з України, здається з Херсонщини, де тоді стояли УСС-и, щоб передати привіт і добре слово від нашого батька, також Усусуса. Я пам’ятаю, як сиділи вони з мамою на фотелях у великому салоні нашого діда Шухевича, а потім, як йому треба було відходити, як ще довго стояли серед кімнати й говорили, бо мама хотіла знати усе й все більше про тата й Україну. А ми з братом стояли увесь той час біля стіни майже за фортепіяном і дивились – дивились… Бо ось там стояв перед нами правдивий і живий Український Січовий Стрілець, герой української ідеї, що приїхав з поля бою. А тоді ще були герої і була в хлопців апотеза геройства. Вона осталась в нас і надалі, коли була програна, коли «встоятись не було сили».

Перша світлина (12 * 9) зображує 5 УСС (один з них Чмола) поруч бліндажу. На світлині є напис “Над Зол. Липою, 13.VIII.15. І.Чмола".

Перша світлина (12 * 9) зображує 5 УСС (один з них Чмола) поруч бліндажу. На світлині є напис “Над Зол. Липою, 13.VIII.15. І.Чмола”.

Коли Іван Чмола, молодий старшина, вернувся з великого стрілецького походу, він знав, що це не була остаточна поразка, а тільки зупинка в дорозі, для підготовки нового маршу до тієї самої Великої Мети. Цю підготовку бачив він у вихованні нового покоління, яке прийняло б ту саму велику Українську Ідею у своє серце, яке було б готове маршувати знову, сильне, загартоване тілом і духом, характером і практичним умінням. Він, пластун від перших днів Пласту – знайшов те покоління у пластунів, де ріс новий люд, і в його методі та змісті виховання. І уявив собі пластовий табір як найкраще практичне середовище пластової й патріотичної підготовки.

У березні 1924-го року, на першому Верховному Пластовому З’їзді у Львові, Іван Чмола, професор гімназії Рідної Школи в Яворові і зв’язковий тамошнього 17-го Пластового Полку, кинув думку, щоб улаштувати «Обласний Табір» праці й інструкторства, на якому зійшлись би пластуни цілої Західньої України. Верховна Пластова Команда не мала тоді – як пише Сірий Лев – ні одного золотого в касі й нівідкіль реальної помочі, крім зрозуміння в Слуги Божого Андрея, нашого вічного й вірного приятеля. Зате був ентузіям і пластові руки і пластова зарадність. Не було теж часу, бо ідея зродилась щойно в березні, а літо було не за горами. А все-таки ідея Івана Чмоли стала дійсністю: 8-го липня 1924 року розпочався перший Обласний Пластовий Табір на Кам’янці б. Підлютого. Це був справді Чмолівський табір: ідеєю, організацією, змістом і духом. З-під хребта Аршиці гнався долі потік Кам’янець, а поруч йшла дорога з полонин. Між тією дорогою й потоком стояла велика стайня, а поруч дві круглі колиби. По той бік дороги була невелика соняшна поляна. Це й був наш табір.

Там зустрів я вдруге Івана Чмолу: він прийшов туди пішки з Яворова з гуртом своїх пластунів. Я справді не можу в думці відлучити Івана Чмоли від цього першого нашого обласного табору. Тільки він, його ідея, організаційний хист, завзяття і ентузіязм, який полонив ін-ших, міг зорганізувати і пустити в рух такий табір за всього три місяці. Усе, що ми тоді дістали був «блокгауз», невживана вже стайня, повна того, що остається в овечій стайні, а зрештою порожня. Руками пластунів під проводом Чмоли вичищено цю стайню. Згадує Сірий Лев («На Сліді» ч. 6, 1936) «Двісті фір сміття винесли пластові руки на ними споряджених ношах у хвилі бистрого Кам’янця». Зрубали перш усього струнку ялицю і поставили щоглу 27 метрів високу і підняли на гору наш прапор. Рубали смереки, будували лежанки – так звані «причі», збудували кухню в одній з колиб, магазин тощо. Тільки даху не встигли полатати й ночами капав нам дощик на голови.

Правду сказавши – не усім нам, бо мій Гурток «Вовки» з Першого Пл. Полку Петра Конашевича у Львові десь роздобув пів т. зв. австрійського шатра й розвісив над своєю лежанкою: на ньому збиралася вода з дощів. Серед усієї цієї роботи похожав наш Комендант Чмола, давав накази, вказівки, а, передусім, сам прикладав рук. І так почався перший Чмолівський табір зі суворою, спартанською, але пластовою програмою. Рано вранці, в шостій годині, ми всі бігли купатися в потоці. А він, що від свого джерела, збираючи рештки снігів, гнався по каменях у вічній тіні смерек, був холодний як лід. Ми нарікали в дусі, але голосно удавали зухів і переганялись до води. З нами – очевидно – Чмола. Треба було не тільки сили духа, але й фізичного здоров’я, щоб відбути табір. Кілька з нас мусіло відійти.

Це справді був особливий і неповторний табір, щось як і його творець та комендант. У пізніших таборах був комендант, а між ним і таборовиками стояв і діяв обозний (тепер «бунчужний»). Від нього чули ми накази, на нього нарікали… На Кам’янці ж між комендантом й нами не було посередника, хіба черговий, з яким Чмола обговорював порядок дня. А так ми бачили й відчували біля себе тільки Івана Чмолу, коменданта, провідника, вчителя практичного пластування й виховника. Він був нашим героєм, бо був і стрілецьким старшиною й у всьому кращим за нас. Він поривав своєю особистою твердістю і своїм прикладом імпонував беззастережно і примушував хотіти бути таким, як він. Він не говорив багато, навіть при ватрі; я не пригадую, чи говорив він багато про Україну, не чув я від нього «великих слів велику силу», але я знав і відчував, так як ми усі знали й відчували, що це «любій отчизні наш труд».

Стрілецькі вправи та походи перших пластунів з Іваном Чмолою в Карпатах в липні 1913 р.

Стрілецькі вправи та походи перших пластунів з Іваном Чмолою в Карпатах в липні 1913 р.

Молоді відчувають і цінять і подивляють, коли в того, хто їм говорить, слова згідні з його ділами. У Чмоли – ми, його вихованки – знали, що він справді був таким і діяв так, яким був сам і як нам казав діяти. І давав він нагоду кожному з нас, передусім на пості чергового, практикувати, вчитись, старатись і осягати. Я добре пригадую, як старалися ми, з усією силою молодої амбіції, бути на висоті Чмолівського сподівання. Я добре пригадую, коли наступного року таборували ми з Чмолою в Осмолоді над Лімницею, він доручив мені, тоді ще юнакові, вести цілий табір на зустріч на Бубнищі.

Пригадую, як обговорив зі мною шлях хребтами Ґорганської Аршиці, як звернув увагу на мапі на те місце, де треба було трапити на добру стежинку, щоб не заблудити і як я нервувався вважаючи, щоб не згубити початку тієї стежки на кам’янистому хребті, де взагалі ледве був слід між мохами й жерепом; який гордий був я, коли знайшов слід доброї стежки праворуч вниз, а Чмола спокійно кивнув головою, що було в нього правдивим признанням. На словні похвали був він дуже скупий.

На закінчення Обласного Табору на Кам’янці, як неначе іспит нашого вироблення, помаршували ми на зустріч на Манявському Скиті. Чмола назвав нашу виправу «Ведмежою Турою» і здається і планував він, щоб такою вона була, бо вела через дикі й стрімкі верхи Ґорганів. Він казав тим, які не почуваються сильними, не вибиратись і заповів, що не буде зупинятись, щоб шукати по дорозі тих, які будуть губитись. Я знаю, що ми добре затямили цю «Ведмежу Туру» і я не можу не згадувати її, думаючи про Івана Чмолу: як планував він її з нами, як організував прохарчування в дорозі, як передбачав перешкоди такі, як, напр., пограничну сторожу, яку нам треба було «обережно минати», і як не щадив себе й нас, щоб дійти до мети, згідно з пляном. І пригадую наше завзяття й зусилля, щоб не остатись позаду нашого коменданта-виховника, щоб не завести його сподівань і показатись гідними його самого. Мені здається, що те уміння Івана Чмоли викресати у своїх вихованків таке завзяття й зусилля було основною силою його, як виховника. Воно є теж основною силою кожного доброго виховника.

Нью-Йорк, 26-го жовтня 1980 р.

Джерело: Пластовий шлях. – 1981. – Ч.1 (64). – С.17–21

*