Мартиролог українського Пласту

Мартиролог українського Пласту

Книга, яку ви тримаєте в руках, присвячена українським скавтам — членам Українського Пласту, що загинули в обороні своєї рідної землі. Щоб зрозуміти, хто і на яких підставах включений до такого переліку, слід відповісти на два питання: хто є пластуни і кого слід вважати загиблим у боротьбі.

Хто є пластуном?
Відповідь на це питання, на перший погляд, доволі проста: пластун є той, хто склав Пластову Присягу або новацьке приречення. Однак відомо, що Український Пластовий Улад (УПУ) доволі строго ставився до своїх членів, тому плинність кадрів подекуди була дуже високою. Стати пластуном учасником і скласти Присягу було нескладно, складніше було щодня відповідати вимогам Пластового Закону.

Найпоширенішими причинами виключення з УПУ були погане навчання («злі поступи в науці») та порушення Пластового Закону, зокрема, т. 12 (пиття алкогольних напоїв або куріння). Документи фіксують, наприклад, виключення члена 1 полку за плагіят. Поширеним було позбавлення членства з формулюванням «викреслений з куреня як безвартісний».

Як дослідникові слід ставитися до цих і подібних випадків у біографіях часто непересічних особистостей? Чи пластова кара позбавляє людину почесного звання пластуна?

Ми дотримувалися думки, що Пласт перш за все виховна система, засіб для досягнення великої мети — формування нового люду. І кожна причетна до нього особистість в процесі свого самовиховання бере від цієї системи стільки, скільки бажає і може. Складно визначити, якою саме мірою Пласт впливає на формування характеру, адже це процес індивідуальний і вплив на нього має багато різних факторів. Однак можна з певністю твердити, що якщо на шляху дитинства чи молодости людині трапилась нагода стати пластуном, ця нагода так чи інакше змінила її життя. Хтось досягнув найвищого ступеня гетьманського пластуна скоба, а хтось перебув в організації лише півроку, але ці півроку могли лишити глибокий слід в його душі. Так само й саме виключення часто є надзвичайно сильним виховним засобом, і відомі непоодинокі випадки, коли виключені просили повернути їх в організацію, були готові пройти знову шлях від прихильника. Слід також пам’ятати, що більшість подібних випадків траплялося з юнаками — дітьми віком 12-16 років, які тільки вчилися на власних помилках, тому судити їх за їхні дитячі проступки ми не можемо.

Зрештою, виразну відповідь на це питання дав провід 1 полку ім. П. Конашевича-Сагайдачного. На сторінках полкової книги зафіксовано факт виключення з Пласту гімназиста, пластуна учасника гуртка «Вовк» Миколи Бориса: «виключений 19.04.1918 за несповнюванє пл. обовязків». Під час Листопадового перевороту у Львові М. Борис загинув у вуличних боях з поляками. Це було зафіксовано в гуртковій книзі [1]. Якби члени полку вважали цього гімназиста негідним, «колишнім» пластуном, його доля не мала б їх цікавити.

Так переважно й стається з давніми друзями, з якими припиняються контакти. Але обставини його смерти зафіксували провідники полку, і в пам’яті організації Микола Борис залишився пластуном, хоч згодом його ім’я й призабулося.

Друге питання, яке закономірно виникає у зв’язку з визначенням приналежности особи до Пласту, — які форми існування організації слід розглядати як автентичні. Самозрозуміло, що основною формою є напівлегальний Український Пластовий Улад, який вів офіційну реєстрацію своїх членів і видавав їм посвідки. До речі, такі посвідки з’явилися ще до війни, у 1913 році. В архівах збереглося декілька посвідок членів довоєнних гуртків Тисовського [2]. Відомо, що такі ж документи використовував Петро Франко на Філії Академічної гімназії, але жодного виявлено не було. Ймовірно, в архіві збережено лише ті посвідки, які їхні власники здали провідникам у зв’язку з виходом з організації або заміною документів на нові.

Титул заповненої виказки Булаєвича

Титул заповненої виказки Булаєвича

Після офіційної заборони Пласту більшість його частин не перестала діяти. У листуванні часопису «Молоде життя» і звітах референтів ВПК знаходимо чимало свідчень підпільної діяльности волинських пластунів.

Коли Верховна Пластова Команда була ліквідована, ведення реєстрів припинилося, однак провід Пласту створив інші форми діяльности. Документальних свідчень про приналежність тої чи іншої особи до підпільного Пласту немає (є надія виявити в архівах списки учасників пластових таборів, організованих Комісією виховних осель і мандрівок молоді), в цьому випадку слід спиратися лише на спогади поодиноких пластунів та матеріяли комісії з історії Пласту, що діяла у 1960-х роках при Головній Пластовій Булаві. Як свідчать учасники підпільних пластових гуртків, робота у них відбувалася так само, як і до заборони, за винятком вживання одностроїв і ведення документації; кожен член таких гуртків усвідомлював свою приналежність до Пласту, який, на жаль, не міг виступати публічно.

Певні застереження у дослідників викликає зарахування до пластунів членів Доросту «Рідної школи». Ця організація була спробою легалізувати працю з негімназійною молоддю на засадах всебічного самовиховання. Статути для неї укладав О. Тисовський, очевидно, використовуючи пластову методу, організаторами на місцях були переважно вихованці Пласту. Однак проіснував Доріст недовго, бо невдовзі був заборонений польською владою. Деякі осередки Доросту, як от у Верхньому Синьовидному, фактично вивели з підпілля таємні пластові гуртки, що були заборонені поляками ще у 1920-х.

Під час Другої світової війни в Галичині утворилося дві організації, що займалися вихованням молоді. Перша — «Курені молоді» на окупованих німцями українських землях (1939—1941 рр.), друга — «Виховні Спільноти Української Молоді» (1942—1944 рр.). І якщо друга була легальною формою існування Пласту, мала чітку структуру, продуману програму, провідників і улади (що мали назву «племена»), то перша виникла майже стихійно в багатьох містах і містечках при Українському Центральному Комітеті, який на початку свого існування і сам мав спонтанний характер роботи, тож форми діяльности слід було розробляти вже після утворення низових клітин. Северин Левицький у своїх спогадах доволі критично висловлюється з приводу «Куренів молоді», твердячи, що пластовий характер мали лише поодинокі осередки, організацією яких займалися колишні пластуни [3]. Щоправда, Северин Левицький не був безпосереднім свідком діяльности цих структур. Натомість спогади одного з організаторів таборів та вишколів «Куренів молоді» Володимира Ґоцького [4] свідчать про те, що ця формація доволі скоро набула виразного пластового характеру.

У цій книзі зараховуємо до пластунів лише вихованців «Куренів молоді» у Ярославській та Холмській гімназіях [5].

Прапор Бойківського куреня, зберігається в пластовом музеї в Пармі, Огайо, США

Прапор Бойківського куреня, зберігається в пластовом музеї в Пармі, Огайо, США

До числа пластунів зараховуємо також дорослих, які тим чи іншим чином долучилися до розвитку організації. Головною умовою для включення їх до основної частини книги була наявність пластового діловодства (зв’язкового, опікуна, голови Пластприяту тощо) або пластової нагороди (звання добродія Пласту). Натомість ті громадяни, які симпатизували Пластові (правдоподібно, були його приятелями), але ніяким чином не були включені в його структуру, подаються наприкінці, додатковим переліком. Не виключено, що цей останній перелік може бути значно розширений.

Герої, мученики, жертви
На друге питання дати відповідь значно складніше. Адже серед тих, що полягли у боротьбі за Українську державу у XX столітті, були не лише вояки армій різних країн. До цієї боротьби ставали часом люди, що не були революціонерами в душі і за нормальних обставин виконували б зовсім інші суспільні ролі.

Про військові формації, в рядах яких воювали пластуни, читач знайде довідки наприкінці цієї книги. Варто лише зазначити, що не всім пощастило боронити Україну у власних збройних силах — в Армії УНР і Української Держави, Українській Галицькій Армії, «Карпатській Січі» і Українській Повстанській Армії.

Іронія XX століття полягала в тому, що часто українцям доводилося стояти по обидва боки барикад; воюючі імперії використовували присутність українців у своїх арміях не лише для їхнього взаємного винищення, а й для закладання конфліктів на майбутнє. Під час Другої світової війни пластуни захищали Польську Республіку, вони зголошувались до Дивізії «Галичина», мріючи, що вона перетвориться на українську армію, їх мобілізували до лав Червоної армії. При тому жоден з окупантів не мав певности, що набрані до війська українці щиро захищатимуть його інтереси. Але ж чи ті, що воювали в арміях чужих держав і на чужих територіях, не заслуговують на наше вшанування? Чи поручик австро-угорської армії, що поліг на італійському фронті, захищав інтереси імперії, яка вже валилася на очах? Чи можна твердити, що червоноармієць, який загинув на підступах до Берліна, не боровся за власну землю? Безліч прикладів свідчать про те, що всі вони були саме українськими героями, хоч волею долі носили чужі однострої.

Однак підневільні українські громадяни держав-окупантів гинули не лише зі зброєю в руках. Вони становили потенційну загрозу для кожного режиму, а тому кожен режим їх жорстоко переслідував.

Розстріляні без суду карпатські українці, в’язні радянських і німецьких концлагерів, а особливо закатовані у перші дні німецько-радянської війни арештанти не були безглуздими, марними жертвами. Попри те, що подекуди ці люди не виступали проти панівного режиму та їхня вина не була доведена навіть лукавими суддями, режим знав: на місце загиблих явних борців прийдуть інші, які, може, ще й не сказали свого слова.

На місце тих, хто воює збройно, прийдуть ті, що воюватимуть словом, піснею чи навіть науковими відкриттями. Пластуни ж, виховані відповідальними громадянами своєї майбутньої держави, становили особливу небезпеку. Тому Пласт було заборонено в Польщі, тому за радянських часів на «доручення» КҐБ працівники львівського архіву укладали реєстр вихованців організації, яка не існувала вже десятки років.

Зараз ми не можемо сказати, чи використовували зібрану інформацію проти когось із колишніх пластунів, але зрозуміло, що в разі потреби її було б використано.

Серед включених до книги є й такі пластуни, що загинули випадково під час Другої світової війни. Звісно, воєнні обставини не сприяли збереженню життя. Але ці люди гинули саме тому, що інші держави билися за володіння українськими землями. Обставини деяких смертей ще варто було б дослідити, як ось загибель в дорожній катастрофі у Львові о. Степана Луканя, однак ці питання, напевно, виходять поза компетенцію Пласту.

Окремо слід згадати людей, щодо яких за матеріалами кримінальних справ чи спогадами сучасників складається неґативне враження. Часом доводиться чути: той чи той — зрадник, він виказав інших під час слідства. Можливо, й виказав, але він розділив з ними їхню долю, і невідомо, наскільки тяжчим був його хрест через моральні страждання. Та й чи можемо ми, що живемо в інший час і в інших обставинах, судити когось, хто загинув понад 60 років тому? Жоден з нас не пройшов шляху тортур і приниження, жоден не може сказати, як саме повівся би він сам у подібній ситуації. Ми є лише відстороненими спостерігачами, яким, хвалити Бога, не дано вповні пізнати всього жаху XX століття. Приклади багатьох жертв радянських тюрем і концлагерів свідчать про відважне і свідоме прийняття обставин ув’язнення як покути за вчинки свого життя. Соловецький каторжанин, колишній комуніст, радянський академік Матвій Яворський працював понад фізичні можливості людини, зносив усі ‘знущання, намагаючись відпокутувати свій «злочин комунізму», і відмовився вийти «на волю», поки Україна не буде самостійною [6].

До цієї книги не ввійшла інформація про тих, хто, повернувшись з ув’язнення, жив тривалий час в умовах відносної свободи. Ці беззаперечні українські герої заслуговують на особливу увагу з боку Пласту, і їхнє життя, сподіваємося, буде висвітлене в окремих книгах. Натомість на сторінках «Мартиролога Українського Пласту» представлені імена тих, чия смерть була безпосереднім наслідком тюремних тортур і виснаження.

Тисовський з пластунами, г. Маківка, 1921

Тисовський з пластунами, г. Маківка, 1921

Як ми працювали над цим виданням
Від часу виходу в світ брошури «Матеріяли до пластового мартиролога» за редакцією Володимира Мороза минуло вже більше 10 років. При підготовці цього видання ми спиралися в основному саме на «Матеріали до пластового мартиролога», однак абсолютну більшість довідок вдалося уточнити і доповнити. Зокрема, встановлено долі багатьох зниклих безвісти, кого як побратими-пластуни, так і українські історики вважали загиблими. Доля деяких із них і досі залишається невідомою, проте довідки про цих осіб не подаються, якщо існує достовірна інформація, що вони не загинули в той час і за тих обставин, як вважалося раніше.

Повна біографічна довідка має таку структуру: на початку подається прізвище, ім’я особи, імена її батьків (у формі «син/дочка такого і такої»). Далі в дужках зазначаються пластові, повстанські, літературні псевдоніми, дата і місце народження, дата і місце смерти. Назви місцевостей і їх приналежність до більших адміністративних утворень подано згідно з сучасним поділом. Довідка починається з підтвердження приналежности до Пласту (найвищий досягнутий пластовий ступінь і діловодство, курінь, гурток, місцевість).

Після цього наводиться інформація про навчання, працю, громадську діяльність, приналежність до політичних, військових структур, дані про репресії щодо особи з боку окупаційних каральних органів, обставини загибели, посмертні нагороди, реабілітація. Само собою зрозуміло, що частина інформації може бути ще невідомою, тоді вона або просто опускається, або, як у випадку з датами народження, заміняється знаком запитання.

Джерела інформації подаються одразу після біограм. Зазначимо, що вказані джерела далеко не вичерпують бібліографію про кожну конкретну особу, а вказують на ті видання і документи, які підтверджують факт приналежности до Пласту, основні біографічні дані та обставини загибелі. У всіх випадках перевага надавалася першоджерелам, якщо такі були виявлені.

Завдяки сприянню друга Олеся Криськова та підтримці директорки Центрального державного історичного архіву України у Львові (ЦДІАУЛ) п. Діани Пельц у нас виникла можливість систематично опрацювати матеріали з історії Українського Пластового Уладу, що зберігаються у ЦДІАУЛ. Це справи з фонду № 389 (Верховна Пластова Команда, м. Львів), фонду № 404 (Редакція «Молодого життя») та інших. Фотокопії архівних справ, що стосуються Пласту, виготовляв Олексій Оніщук. Станом на березень 2013 р. вже опрацьовано близько третини фонду ВПК (330 справ), весь фонд «Молодого життя», а також фонди з Івано-Франківського обласного архіву, що стосуються Пласту.

Окрім того, багато інформації про пластунів зберігається у фондах Державного архіву Львівської области. Зокрема, це стосується членів УВО і ОУН, які перебували під слідством польської поліції, а також членів громадських об’єднань, наприклад, Українського Студентського Спортового Клюбу.

Вся нова інформація вноситься до бази даних членів УПУ створеної на основі Списку-каталогу [7], що його працівники львівського архіву виготовили 1954 р. Нові матеріяли дали змогу виправити деякі помилки, усунути повтори, розкрити певну кількість пластових псевд і додати до реєстру членів Пласту нові прізвища.

Таким чином кількість записів у базі даних зросла до 8 тисяч. Проте працю над реєстром загиблих ще не можна вважати завершеною.

Просимо читачів, які мають додаткові інформації або зауваження до книги, надсилати їх за адресою: triphilon@gmail.com.

Над виданням «Мартиролога Українського Пласту» працювала редакційна група у складі Ольги Свідзинської, Андрія Сови, Юрія Юзича. Консультації та фотоілюстрації надавали Володимир Мороз, Микола Посівнич, Андрій Ребрик, Володимир Муравський, Тарас Гривул, Павло Хобот, Лідія Купчик, Тарас Зень, о. Михайло Димид, Мирослав Сипа, Роман Гавриляк, Петро Содоль, Дарія Котлярчук, а також родичі включених до книги пластунів. Для оформлення розділу «Перелік громадських організацій, військових формувань та політичних утворень, членами яких були пластуни» зображення відзнак зі своїх колекцій надали Степан Пахолко та Олексій Оніщук. Обробку фотоілюстрацій виконав В’ячеслав Стебницький.

Літературно відредагувати текст допомогли Лідія Чир і Маргарита Жуйкова. Фінансове сприяння у підготовці книги та її публікації забезпечило Пластове видавництво. Усім співробітникам висловлюю щиру подяку.

Примітки

  1. Центральний державний історичний архів України у м. Львові (далі ЦДІАУЛ), ф. 389, оп. 1, спр. 305, арк. 12 зв.
  2. Посвідки зберігаються в: ЦДІАУЛ, ф. 389, оп. 1, спр. 961.
  3. Северин Левицький. Український Пластовий Улад 1911—1945 у спогадах ав­тора. — Мюнхен: Молоде Життя, 1967. — С. 90—91.
  4. Володимир Ґоцький. Спогади сина Перемиської землі. В 2-хт. — Т. 2. — Рим — Львів: Свічадо, 2005.
  5. Перелік організаційних форм, у яких існував Пласт на українських землях, дивіться в довідковій частині.
  6. Семен Підгайний. Українська інтелігенція на Соловках. Недостріляні. — K.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008. — С. 55—57.
  7. Список-справочник на членов пластунских организаций, подчинявшихся Верховному Командованию украинских молодежных организаций (пластунов), г. Львов.

Текст: Ольга Свідзинська, Львів, 2013

*