Воробкевич Юліан – Дзіргач

Юліан Воробкевич

Друг Юліян прийшов на світ 13 листопада 1906 р. у с. Великий Говилів (тепер Теребовлянського району Тернопільської области) в родині молодого греко-католицького священика Лева Воробкевича і Софії з Мацілинських.

Отець Лев від 1903 р. був співробітником пароха о. Григорія Олесницького. Після смерти о. Григорія в 1905 р. о. Лев ще два роки був адміністратором парохії у Великому Говилові. Коли малому Юліяну було два роки, його батько став парохом у с. Горигляди (тепер Монастириського району Тернопільської области), що знаходиться на лівому березі Дністра в його мальовничому каньйоні. Будинок священика знаходився на самому березі норовливої ріки, так що повінь іноді досягала нижньої частини саду.

Юліян та старший від нього на два роки брат Роман занурилися в романтику забав над водою разом з сільськими дітьми, спостереженням за працею рибалок та перевізників через Дністер. У селі була поромна переправа. Сам пором місцеві селяни називали “чайка” — зовсім як колись козаки-запорожці свої човни. Перевізники мали чимало роботи, бо сільське пасови-ще знаходилося на протилежному березі, і корови треба було перевозити через ріку туди й назад. А за пасовищем височіла стрімка скеля з печерами, і тільки крута вузька стежечка вела на плоскогір’я над Дністром, яке називали Городищем. Над самим урвищем ріс кремезний одинокий дуб, що його було видно з усіх кінців Горигляд. Назва села, яке має майже 600 років, оповита леґендами. Біля Городища на високому правому березі ріки є давня козацька могила, з якої видно всі навколишні села. За одним з переказів, на ній був високий стовп, угорі обвитий клоччям зі смолою. Вартові «з гори гляділи», чи не йде вороже військо, а в разі небезпеки запалювали клоччя.

Брати навчилися добре плавати, а гребти, стоячи в хисткій рибацькій “душогубці”, не складало труднощів. Стихія весняних льодоходів, великих повеней, коли після злив у Карпатах вода в каньйоні Дністра піднімається й на 10 метрів, захоплювала хлопців. У 8-річному віці Юліяна застала там Перша світова війна.

Хоча вона несла з собою жахіття руйнувань, смертей, переслідувань при чергових змінах влад, на хлопців, що ще не дуже усвідомлювали небезпеку, справляли враження великої пригоди перестрілки через ріку, переходи військ по тимчасових переправах, які можна було спостерігати з власного подвір’я. Вони бачили австро-угорські, російські війська, а пізніше Українську Галицьку Армію, війська Української Народної Республіки, большевицькі загони та насамкінець польське військо, що окупувало Галичину.

Незважаючи на поразку визвольних змагань, у вихованих в українському патріотичному дусі хлопців (батько студентом брав участь у боротьбі за створення українського університету у Львові) зростала надія на волю України. У 1918 р. високорослий 14-річний гімназист Роман, старший брат Юліяна, без відома батьків записався добровольцем в УГА, тільки його не взяли через малоліття.

Десятирічним хлопцем Юліян вступив до Станиславівської української гімназії, яку закінчив з відмінними оцінками у 1925 р. Завдяки батьківському вихованню та романтиці дитинства він з захопленням сприйняв пластові засади, і у відновлюваному в 1921 р. Пласті став пластуном 11 куреня УУПЮ ім. гетьмана Івана Мазепи. За спогадами Юліяна, пластунами опікувалися гімназійні професори Гнат Павлюх та Осип Левицький. Г. Павлюх був членом Окружної Пластової Ради в Станиславові, а О. Левицький, колишній сотник УГА, начальник пресової квартири при Начальній Команді УГА, редактор журналу “Український Пластун”, відновив Пласт у Станиславові, вів широку виховну роботу, часто проводив пластунські прогулянки з наближеними до військових “тереновими вправами”.

Юліян успішно склав три пластові іспити і став пластуном-скобом, брав участь у 1-ій та 2-ій крайових пластових зустрічах на Писаному Камені біля Косова 12-14 липня 1924 р. та на скелях Довбуша біля с. Бубнище 2-6 серпня 1925 р. і бачив на 2-ій зустрічі, як на недоступній прямовисній скелі “Вежа” пластуни Роман Шухевич та Іван Сенів встановили синьо-жовтий прапор. Під час 1-го пластового вишкільного табору на Кам’янці біля с. Кузьминець, організованого в 1924 р. колишнім офіцером Українських Січових Стрільців Іваном Чмолою, Юліян пройшов за 4 дні так звану “Медвежу” туру, найскладнішу з трьох, пропонованих пластунам, за маршрутом: г. Висока — г. Ігровище — г. Сивуля — с. Зелена — г. Довбушанка — г. Хом-‘як — с. Ворохта — с. Манява. У 1925 р. він вступив до 3-го куреня УУСП “Лісові Чорти” з пореклом “Дзірґач”, а пізніше був обраний до керівництва УУСП.

Дзіргач

Після матури Юліян навчався на будівельному відділі Політехніки у вільному місті Данціґ (тепер м. Ґданськ у Польщі), де був членом української студентської корпорації “Чорноморе”, а також поширював у Галичині підпільний націоналістичний журнал “Розбудова Нації”. У цьому йому допомагали батьки. Отець Лев на той час перейшов на парохію с. Білобожниця біля Чорткова і незабаром став чортківським деканом. Софія, мати Юліяна, рішуча й смілива жінка, сама виїжджала на станцію за сином, правлячи бричкою, складала під власне сидіння синові валізки з підпільною літературою, тож польській поліції зовсім не випадало обшукувати по дорозі пані деканову. Отримавши диплом інженера-будівельника, Юліян повернувся до Львова і відразу був заарештований польською владою за підозрою в участі в українському визвольному русі, а через кілька місяців звільнений з львівської тюрми “Бриґідки” за відсутністю доказів завдяки вмілій обороні відомого адвоката В. Загайкевича.

У Данціґу Юліян товаришував з колегою, пластуном куреня “Лісові Чорти” Атанасом Міляничем (псевдо “Слонь”), який після закінчення Політехніки був співорганізатором Кооперативи Інженерних Робіт (КІР) у Львові, що проєктувала і будувала церкви, будинки, молочарні “Маслосоюзу” та інші промислові споруди в Галичині. Юліян після виходу з тюрми влаштувався там інженером, а пізніше познайомився з сестрою друга “Слоня”, дочкою священика Миколи Мілянича та Євгенії з Лужецьких Ольгою, що закінчила Український інститут для дівчат в Перемишлі, де була активним членом Пласту (псевдо”Пінокіо”). Взаємні почуття та спільність інтересів зблизили Олю та Юліяна, і в 1935 р. вони одружилися. Друг Юліян був також членом Українського технічного товариства (УТТ) у Львові, а в 1935 р. був обраний на рік членом ради УТТ і членом Комісії розбудови українського промислу. У 1939 — 41 рр. він був головним інженером артілі “Промбуд” (так радянська влада перейменувала КІР).

Друг Юліян був учасником Національних зборів у Львові 30 липня 1941 р., що проголосили Акт відновлення Української держави. Улітку 1944 р. він разом з дружиною та дітьми виїхав у Чехословаччину, де працював на різних інженерних роботах, а після приходу радянських військ був поміщений в табір для переміщених осіб, звідки родину спрямували у Галичину, а його, як в’язня, в жовтні 1945 р. відправили в Магаданську область, де він працював на будівництві шосейної траси Магадан — Оймякон, — спочатку рік як в’язень, а після звільнення за відсутністю доказів вини — як вільнонайманий інженер до 1948 р. Потім друг Юліян повернувся до Львова, де працював у Львівському відділенні інвентаризаційного бюро “Укрінк”, а потім у Західноукраїнському філіялі проєктного інституту “Діпросільелектро” у м. Львові, де проєктував будівельну частину сільських гідроелектростанцій. Він був висококваліфікованим спеціялістом з проєктування залізобетонних конструкцій. Навіть після виходу на пенсію його запрошували до участи в проєктуванні готелю “Дністер”, автовокзалу на вул. Стрийській у Львові та інших споруд.

Виступає Уляна Старосольська. Справа Ярослава Фіґоль, Оля Воробкевич, Юліян Воробкевич, за спиною Нома П’ясецька, Степан Коржинський, ?, Євген Довбуш, Богдан Генега ... Богдан Гасюк, Львів, 1991. Фото від Богдана Гасюка

Виступає Уляна Старосольська. Справа Ярослава Фіґоль, Оля Воробкевич, Юліян Воробкевич, за спиною Нома П’ясецька, Степан Коржинський, ?, Євген Довбуш, Богдан Генега … Богдан Гасюк, Львів, 1991. Фото від Богдана Гасюка

Пластовий гарт та спомини дитинства в с. Горигляди завжди притягували Юліяна до водної стихії. У 1953 р. він з дружиною Ольгою й дітьми, його колега з Данціґу професор Юрій Величко з дочкою та досвідчений каяковець з Івано-Франківська Анатоль Проскурницький здійснили перший в Галичині післявоєнний каяковий похід Дністром від Миколаєва до Заліщик. Почин Юліяна підхопила молодь, і разом з нею його не раз бачили Дністер, Німан, Прип’ять, озера Литви та Карелії.

Друг Юліян брав участь у церемонії підняття синьо-жовтого прапора над Львівською ратушею 3 квітня 1990 р., того ж року вельми активно включився у відновлення Пласту як сеньйор Львівської станиці. Він ініціював відновлення пластового табору “Сокіл” та після сеньйорської поїздки в Підлюте виконав первісний проєкт його відбудови. На жаль, доля не дала йому змоги продовжити здійснення своєї мрії. Стомлене серце українського патріота і пластуна перестало битися на 88 році життя 31 травня 1994 р. Друг Юліян Воробкевич спочиває на Кривчицькому цвинтарі м. Львова. Поряд з ним дружина Ольга та мама Софія.

Богуслава Гринів

Джерело: Пластовий шлях, ч. 1 /2007