Як починався чар пластування

А пам’ятаєш, друже Тарасе, одну з перших мандрівок куреня УПЮ ім. Полуботка в Стільсько (Львівська обл.)? Коротко про мету. На той момент в нашому курені було два гуртки. Завдання було роз’їхатись паралельними напрямками, електричками зі Львова і в певний час зустрітись в зазначеному місці і часі.

При чому молодший гурток повинен був прибути швидше і тримати оборону, а старший гурток несподівано мав напасти. Терен мандрівки – ліси, пора року – зима, відстань між точками виходу з електричок – 30 км. Знаєте, ніби банальна легенда, але спробуйте це зараз без мобільних телефонів і GPS, тільки з картою двохкілометровою. З погляду сьогоднішнього дня це просто «чотири пера».

Ми вирушили в суботу зранку. Доїхали приміським поїздом Львів-Ходорів до ст. Вибранівка. Перших 5 км ми йшли сільською дорогою до сусіднього села згідно з мапою. Оскільки я планував цю мандрівку, то провадив гурток, для мене це була велика гордість і честь. Коли закінчились село і автомобільна дорога стало трохи страшно. Ґрунтова дорога була тільки полем за селом, далі ми йшли лісом тільки за компасом. Всі можливі стежки були засипані снігом. Через кілька годин взуття було мокре, щастя, що ми перед виходом на шкарпетки вдягнули целофанові кульки.

Спорядження – це особлива тема того періоду: чоботи – це ті, в яких ходив в п’ятницю до школи, тільки краще напластовані, щоб воду настрашити. Всі були озброєні перекускою. Ковбаса з хлібом та маслом була значно краща, ніж зараз, а от з кип’яточком не повезло. Оскільки часу на вогонь не було, дехто мав термос: не простий, а супер – китайський зі СКЛЯНОЮ колбою, так що більшість з них ми там і залишили.

Мандрівка лісом була довгою, кілька разів думали – можливо повернутись, щоб встигнути на останню електричку з тієї станції, де вийшли, але йшли вперед. Найщасливіша мить була, коли вийшли на окраїну села, де мали зустрітись з молодшими друзями. Затрохи ми знайшлись. Не зовсім вдалось напасти непомітно, але на тій галявині, де вони нас чекали, ми якийсь час ще «мастились» сніжками.

Нас ще чекала дорога до електрички. Ми практично на неї встигали (ночувати немає де, повідомити батьків немає як). Вся дружня братія в мокрих черевиках дала крос на довгу дистанцію. Найбільше запам’ятався друг («НЕВЕЛИКОЇ» комплектності) Кулібаба, здається, ми готові були нести його на руках. На щастя, на останніх кілометрах нас врятував попутній автобус і ми встигли на поїзд.

Так починався чар пластування.

Р.S. Перед тим як стати пластуном, я був дуже активним юним залізнодорожником (у Львові є дитяча залізниця.) Іван Нецько казав:

«ходи до Пласту, бо тим хлопцям треба передати секретний конверт до Тернополя, але так, щоб тебе ніхто не бачив. Тому треба заїхати електричками зі сторони Хмельницька, це можеш зробити тільки ти». Це потім я знав, що це – Велика гра, а тоді я повірив.

А мандрівка була. Це був маленький початок одного з найкращих періодів в житті. Далі буде…

Джерело: Ростислав Добош. 20 котячих кроків. Альманах до 20-річчя куреня «Целібат Мурлики» / упор. І. Гоменюк. – 2011. – 208 с. + 8 с. іл.


Найкращий лайк – це 10 гривень 🙂

Завдяки вашим пожертвам наш проект розвиватиметься далі, публікуватиме більше статей, архівних матеріалів та репортажів з історії Пласту та українського молодіжного руху.




*