Карпатська Україна у спогадах очевидців, 1938–1939 рр.

Кадр з фільму "Срібна Земля"

До популярних напрямків соціально-гуманітарних досліджень в Україні віднедавна належить метод усної історії, головним предметом вивчення якого є суб’єктивний досвід окремої людини. Цифрова революція кін. ХХ – поч. ХХІ ст. і наявність багатьох невивчених пластів «репресованої пам’яті» у посттоталітарному українському суспільстві сприяли активному залученню усноісторичного методу для розробки різних тем з історії минулого століття (досвіду тоталітаризму, війни, окупації, репресій, колективізації, Голодомору, депортацій, національно-визвольних рухів тощо).

Метод усної історії у дослідженнях подій Карпатської України 1938–1939 рр. використовувався лише епізодично. Зокрема, в 2010–2011 рр. під час підготовки документального фільму «Срібна Земля. Хроніка Карпатської України 1919–1939» було записано відеоінтерв’ю з 16 свідками та учасниками подій на Закарпатті 1938–1939 рр., які стали також частиною проекту «Жива історія».

Під час польових досліджень група авторів фільму опитала вихідців з різних куточків Закарпаття та Галичини, що представляли неоднорідні соціальні групи (інтелігенція, робітники, селяни), були вихідцями з міста чи села, переважно українцями (русинами) за етно-національною ознакою, і в 1938–1939 рр. їм було від семи до двадцяти одного року. Більшість опитаних свідків вже відійшли у вічність, а їхні спогади про пережите стали набутком історичної науки.

Національне пробудження

Опитані респонденти свідчать у своїх родинних історіях про активні пошуки національної ідентичності, які були знаковими для всього двадцятирічного періоду. Насамперед, ці пошуки відбувалися в освітній, мовній та культурній сферах. «Рівень навчання, на жаль, був не дуже високий, тому і культурне життя в розумінні сучасному почалося після 1919 року, коли Закарпаття було приєднано до Чехословаччини. Тоді почали працювати поступово в різних селах «Просвіти», поступово почали організовуватися кооперативи, і почали вже виходити газети, – розповідає Степан Стойка із с. Крицево Тячівського р-ну. – До речі, що характерно, за Чехословаччини у містах були спеціальні міські читальні. У Хусті також така читальня була… Я тоді вперше побачив газети «Діло» з Галичини, оскільки були там з Галичини викладачі, то спеціально були газети з Галичини. І такі освітні осередки були міські, але вони мали певне значення для розширення культури і науки у різних регіонах і в різних містечках».

Степан Стойка

Степан Стойка

Особливу роль у зростанні української національної свідомості на Закарпатті відігравало наукове товариство «Просвіта», засноване в Ужгороді 9 травня 1920 р. Станом на 1934 р. у краї нараховувалося 8 філій, 219 читалень та 16 200 членів товариства. «Просвіти» у селах були потужними осередками культурно-освітнього життя. Зазвичай село вважалося національно свідомим, якщо в ньому функціонувала читальня цього товариства. «Товариство «Просвіта» у нашому селі знаходилася у школі, – пригадує Михайло Шваб із с. Великі Лучки Мукачівського р-ну. – Там проходили святкові зібрання, вечори, різні програми, проводилися різні концерти. Звичайно, українського спрямування… Там звучало наше слово і наша пісня, яка також є основним складником національного пробудження і національної свідомості української».

Водночас набувала популярності українська скаутська організація «Пласт» (назва тут увійшла до широкого вжитку після 1927 р.). До 1928 р. на Підкарпатській русі діяло 37 пластових відділів, у яких було 768 осіб. Михайло Шваб, який був курінним пластового куреня ім. Федора Корятовича при Мукачівській торговельній академії, відзначав роль цієї організації в національному вихованні молоді: «При Пласті були заняття: співи, заняття по природознавству… Крім того, майже кожного літа ми відвідували або організовували пластові ватри, брали участь у пластових сходинах, з’їздах, які находилися у селах Мукачівської округи… Це якраз і впливало на наш розвиток національної свідомості».

Михайло Шваб

Михайло Шваб

Рушійною силою національного відродження на Підкарпатській Русі були учителі й педагоги, політична орієнтація яких часто мала вирішальний вплив на свідомість молоді. «Якщо вчитель був українофіл, тоді у школах велися на наближеній до української мови навчання і виховували дітей в національному дусі. Якщо був русофіл, мадярон – тоді навпаки – всьо проти українства, і там російську мову капали, шо було дуже чуже воно, не сприймалося населенням, тому шо то не зрозуміле», – розповідає Михайло Петричко, якому довелося навчатися у Мукачівській гімназії, де серед викладацького складу переважали професори-русофіли, емігранти з царської Росії. Водночас сусідня Мукачівська торговельна академія, де навчалася сестра Михайла, була справжньою «кузнею націоналістів».

Поряд з цим тривала постійна боротьба між головними суспільно-політичними течіями краю, яка відображалася і на побутовому рівні. «У селі були протистояння постійні, – пригадує Михайло Петричко. – Фактично три напрямки були на Закарпатті: українофіли, русофіли і мадярони. Між ними були вічно тертя, навіть доходило до бійок. То всьо було на порядку дня. То не припинялося і не починалося, то тривало постійно: і в школі, і на вулицях, і де хочете. Усюди йшла боротьба, протистояння. Але верх брав все-таки український бік, тому що він був близький до людей. І люди розуміли, люди до того скоріше ся горнули. А мадяронський рух був дуже напівмертвий, він був все такий. А русофільський лише тими емігрантами, а емігранти були фактично чужими людьми для місцевого населення».

Михайло Петричко

Михайло Петричко

Попри запеклу політичну конфронтацію, національно-культурна й релігійна толерантність поміж різними етнічними групами населення залишалася візитною карткою Підкарпатської Русі, що підтверджують слова Панька Поповича із Великого Бичкова: «Ідуть до церкви. Один іде у синагогу, другий іде у православну церкву, третій іде в мадярську церкву, четвертий іде у греко-католицьку. По дорозі йдуть, але розходиться кожен до своєї віри. Так що фактично такої ворожнечі не було, була взаємна допомога. Основний критерій був його відношення до роботи».

Панько Попович

Панько Попович

«Дуже толерантні [відносини], як тепер прийнято говорити. У нас не було ніяких суперечок ні на національному ґрунті, ні на релігійному, ні на якому абсолютно», – засвідчує Михайло Петричко. «Були угорці, були євреї, як ми їх називали, жиди були, прихильно ставилися до нашої української ідеї і підтримували навіть. Підтримували на голосуванні теж українську свідомість, українську ідею, сторону», – пригадує Михайло Шваб.

Загалом опитані респонденти позитивно відгукуються про чехословацький період на Закарпатті, що став «золотою добою» в історії краю. Тоді існували сприятливі умови для національно-культурного та соціально-економічного розвитку в рамках демократичного ладу. «Я повинен щиро сказати, що народ і тоді і тепер пам’ятає чеський період як період позитивний. І якоїсь ворожнечі проти чеського уряду не було», – оповідає Степан Стойка. Михайло Петричко додає: «Чехи був народ дуже демократичний, а президентом в них Масарик був, прекрасна людина-гуманіст. Вони зробили дуже багато для Закарпаття». Микола Паращанець із Буштино каже, що «то були грамотні люди, вони нікого не обідили, ні з ким ся не сварили», «вони робили, виконували свою роботу, свої обов’язки, але добросовісно, культурно і чесно».

«Господарі на своїй землі»

Ставлення чехословацької влади різко змінилося в 1938 р., коли політичні сили на Підкарпатській Русі висунули вимоги до Праги надати краю обіцяну ще в 1919 р. крайову автономію. «То вже чехи також поставилися більш агресивно до того», – відзначає Михайло Петричко. «Справа в тому, що автономія висіла вже в повітрі з першого дня приєднання до Чехословаччини, але чехи говорили, шо ми не маємо кадрів, інтелігенції, все, – то ви не можете ще мати автономії. І то тяглося. А в 1937–1938 роках, коли вже в нас тут були кадри свої, інтелігенція, то ми ставили рішучо питання про автономію. І ця автономія була надана лише в 1938 році».

Про події, пов’язані з призначенням лідера українофільського напрямку на Закарпатті отця Августина Волошина на посаду прем’єр-міністра автономного краю, розповідає його прийомна дочка Анастасія Халахан, що стала свідком мітингу, організованого угорськими активістами наприкінці жовтня 1938 р. біля стін будинку отця, в якому також розміщувався сиротинець, де мешкало понад 20 дітей різного віку. «Вони вже зібрали мітинг і під нашим домом вигукували, кричали… напиті були, і камінням кидали в наш будинок. Навіть розбили вікно. А коли побачили, бо засвітили, ми начали плакати дуже, у вікнах побачили дітей, то схаменулися. А ще хтось там із наших вихователів вийшов і сказав їм: «Що ви робите? Тут же діти живуть!»… Так мадяри, отак вони нам мстили. Вони нас називали «діти Волошина» і такими українками». Семирічна Анастасія запам’ятала евакуацію до Хуста після передачі Ужгорода, Мукачевого та Берегового Угорщині за результатами Віденського арбітражу 2 листопада. На новому місці для дітей організували будинок. Дітьми опікувалися сестри ордену св. Василія Великого. Августин Волошин, що багато часу приділяв урядовим справам, все-таки знаходив декілька годин для своїх прийомних дітей.

Анастасія Халахан

Анастасія Халахан

Водночас угорське населення південних районів Закарпаття, яке після 2 листопада 1938 р. опинилося у складі Угорщини, з великою радістю зустріло прихід нової влади, сприймаючи це як акт історичного возз’єднання з матірною державою та відновлення історичної справедливості. «Я з великою радістю прийняв угорців, – пригадує Андор Надь, мешканець села Петерфольво на Берегівщині. – Ми зробили привітальну браму… Старша сестра вивісила угорський прапор на вікні. Пам’ятаю, як в четвер прийшли угорці, а чехи вже вночі всі пішли. І як прийшли угорці, ми прийняли їх з радістю. Багато хто плакав… Біля церкви маленька дівчинка прочитала вірш – і угорський солдат поцілував її… Ми раділи, що зайшли угорці».

З українського боку збереглися цікаві свідчення про організовану Угорщиною спільно з Польщею диверсійно-саботажну операцію проти Карпатської України восени 1938 р., яка мала дестабілізувати ситуацію в краї, підготувати ґрунт для повстання місцевого населення проти влади А. Волошина у Хусті та окупації краю угорськими військами. «Були спеціально організовані на мадярській стороні групи озброєні. Вони мали завдання йти на території Карпатської України і тероризувати населення, навіть до фізичних розправ: вбивали, настрашували. Вони думали таким чином знесилити Карпатську Україну – і вона падає сама до рук. Але то не вийшло», – пригадує Михайло Петричко. «Створили в 38-му році, коли появлялися мадярські терористи і польські терористи, і почали звершати диверсії: зривали мости, будинки на Іршавщині, та й сюди на Виноградівщині. До того була створена така самооборона. Йшли добровільно хлопці. Ніхто їх туди не посилав. Не-силою не гнав», – відзначає Микола Савчук [16], маючи на увазі загони Карпатської Січі, що були утворені на зборах у Хусті 9 листопада 1938 р. для захисту кордонів автономної Підкарпатської Русі.

Микола Савчук

Микола Савчук

«Із перших днів всі знали, шо для того, щоб Карпатська Україна утрималася, треба мати силу військову. І начали організовувати Карпатську Січ. Ця організація практично зводилася до того, що в кожному селі старалися, щоб були такі групи», – пригадував Михайло Петричко.

Січовик Петро Гаврилко розповідає, як проходив вишкіл поблизу Хуста під керівництвом вихідців з Галичини, колишніх офіцерів польської армії: «З Галичини багато хлопців приходили, які нас учили воєнну справу. Ми ходили на Нарцисне поле в Хусті. Рано пошли, і там до обіда занімались» [21]. У січні-лютому 1939 р. Гаврилко разом з кількома буштинськими січовиками охороняли будівлю автономного уряду в Хусті. Січовиків забезпечили уніформою, дворазовим харчуванням і ночівлею в будинку, винайнятому для потреб Карпатської Січі, де також оселилися втікачі з Галичини.

Петро Гаврилко

Петро Гаврилко

«Там вся молодьож йшла будувати Закарпаття, Вільну Україну. Вся молодьож на 95 %… Там було з усіх сторін. Із Закарпаття було [най]більше… З нашого села тоже пішли в Карпатську Січ, добровольці, – пригадує Іван Мирон із с. Росішки на Рахівщині. – Збирали муку, крупи та фасолю, все таке для Карпатської Січі».

Богдан Пришлякевич зі Львова був одним із керівників галицьких добровольців, які впродовж 2-ї пол. 1938 – поч. 1939 рр. групами переходили польсько-чехословацький кордон для вступу до відділів Карпатської Січі. «Коли ми дізналися, що на Закарпаттю твориться незалежна держава, – розповідає він, – хлопці організувалися і групами переходили без приказу. Навпаки, нам не радили йти, бо на невидимість ми йшли. Але молодого не втримаєш. І молоді хлопці нелегально через Карпати ноччю прорвалися на Закарпаття, прийшли озброєні легкою зброєю до Хусту».

Богдан Пришлякевич

Богдан Пришлякевич

Віховою подією в історії Карпатської України стали вибори до крайового Сойму, проведені 12 лютого 1939 р. Вони відіграли важливу роль у легітимізації державницьких планів уряду А. Волошина. Кампанія проходила в досить стислі терміни, адже тільки за три тижні був сформований список кандидатів від проурядової партії – Українського Національного Об’єднання (УНО). «Вибори проходили, була тільки одна партія. Якоїсь підготовки виборчої, такої як зараз, не було, та й не було можливості. Проходило це в досить швидкому темпі», – розповідає Степан Стойка. «Коли були вибори, було таке всенародне підняття. І було кинуто гасло відзначити вибори старими традиціями. Тоді по всіх селах, по вершинах запалили вогні. І все Закарпаття відзначало таким чином оці вибори, таким традиційним методом запаленням, як тоді казали, ватри. Горіла ватра по карпатських вершинах на знак виборів».

Хоча волевиявлення відбувалося на безальтернативній основі, що можна назвати плебісцитом довіри до місцевого уряду, респонденти впевнені, що вибори відбулися на досить високому рівні із дотриманням усіх демократичних процедур. «Оці вибори проходили, хтось може не повірить, але дуже демократично і без ніяких фальсифікацій, тому шо тепер більше на фальсифікаціях живемо, а тоді було сказано: “хочеш голосуй, як хочеш”…», – розповідав Михайло Петричко.

Респонденти відзначають велике піднесення, яке охопило населення Закарпаття у період існування автономного уряду, особливо після проголошення незалежності Карпатської України 15 березня 1939 р. З останньою багато хто пов’язував надії на краще життя. «Якось спонтанно серед людей зародилася якась така воля до того, щоби мати свою власну країну, навіть в рамках Чехословаччини, свою власну невеличку автономну область, де би вони могли самі господарювати. Це якось виникло спонтанно, і на підставі цього руху була створена Карпатська Україна», – резюмував Степан Стойка.

«Розуміли це прямо, шо будемо вільні, будемо мати свою мову, будемо мати свою державу, будемо господарями в себе вдома на нашій землі рідній, – відзначає Михайло Шваб. – Оце у нас і було рушієм нашої свідомості». Їх доповнює Михайло Петричко: «Люди відчули, шо вони є господарями на своїй землі, і шо вони мають перед собою райдужні перспективи, тому шо уряд Волошина уже мав розроблені плани економічні, соціальні і всякі… І люди знали, шо Закарпаття все-таки не бідний край, і на ліси, і на копалини, і як туристичний центр може бути. То всьо бралося до уваги. І люди може хтось і так з національних переконань голосував за зміни у житті».

В обороні Карпатської України

Проголосивши незалежність на засіданні Сойму 15 березня 1939 р., Карпатська Україна була змушена одразу оборонятися проти збройної агресії сусідньої Угорщини, регулярні війська якої 14 березня 1939 р. розпочали наступ на Закарпаття. Не маючи достатньо сил для опору, уряд Карпатської України на чолі з президентом Августином Волошином вночі з 15 на 16 березня вирішив покинути столицю краю. Від’їзд президента Волошина з Хусту особливо боляче сприйняли його діти-сироти, більшість яких залишилася згодом на окупованій угорцями території. Його прийомна донька Анастасія Халахан пригадує, як їх розбудили вночі, щоб попрощатися з «татком». Однак він так і не наважився поглянути дітям у вічі востаннє, провівши перед нічним від’їздом Богослужіння.

Настрій, що панував 16 березня 1939 р. на вулицях покинутої урядом столиці, вона передала наступним чином: «Рано проснулися, а в Хусті вже стрілянина, вже гуркіт. І це у дворі в нас. Ми, як діти, цікавилися. Всі споглядаємо, роти порозкривали, дивимося – людей багато. Дві вантажівки роздають зброю – гвинтівки… Роздавали кожному семінаристу, чи хто там були, хто згодився йти боронити Карпатську Україну. Там роздавали і сухий пайок. І та колона рушила…». «На тому подвір’ї, де ми, діти, були, вистроїлося десь до двадцяти хлопців січовиків, – розповідає інша сирота Варвара Василиха. – Вони там проспівали «Ще не вмерла Україна». То ті хлопці віддали там рапорт який. Пам’ятаю ще ті січовики співали «Нам поможе святий Юрій і свята Варвара». І вони з тою піснею з двора пішли».

Варвара Василиха

Варвара Василиха

Січовик Микола Паращанець, який разом з відділами Карпатської Січі прибув на заклик до Хуста із навколишніх сіл, розповідав, як із 50-80 новобранців кожному четвертому роздавали гвинтівки Манліхера часів Першої світової війни. З огляду на погане озброєння й незначні шанси на успіх у боротьбі з угорськими регулярними військами, група січовиків вирішила розійтися по домівках, так не і вступивши в бій з агресором. «Було доста не розумне діло, – зізнається Микола Паращанець, – тому шо мадярська [армія] була одіта, до зубов озброєна, а ми хлопці босі і голодні ішли переставати армію… Люди подказали, вже було по полудню, понад вечір, каже: ідіть, складіть зброю там, де вам давали, та й тікайте домув. Так ми розійшлися. Зброю лишили, бо немож було…».

Микола Паращинець

Микола Паращинець

Серед опитаних респондентів збереглися поодинокі свідчення про бойові дії в Карпатській Україні 14-18 березня 1939 р. Проф. Юрій Сливка ще дитиною став свідком сутички між карпатськими січовиками та угорськими військами на березі р. Латориця поблизу с. Нова Давидково Мукачівської округи: «Вся дітвора була на березі річки. І ми бачили бій між січовиками, які були на іншому боці берега річки, і мадярськими військами. Стрілянина почалася вже під вечір, вже видно було, як кулі летіли».

Юрій Сливка

Юрій Сливка

«Говорили, шо сутички були в Горонді і Страбичові, де сільські січовики протиставилися, воювали проти, захищали і не пускали мадярські війська на свою територію. Були такі сутички і в Горонді, і в Страбичові», – пригадує Михайло Шваб.

Угорське населення радо вітало прихід «визволителів» Святостефанської корони. «Мадяри дуже охоче приймали угорські війська», «зразу була побудована арка, був там мадярський прапор і російський прапор».

Свідки яскраво і детально описують угорський терор і репресії проти активних діячів українського визвольного руху, доповнюючи в такий спосіб наявні мемуарні й нечисленні архівні матеріали про виміри свавілля угорських військових в окупованому краї. «Ви знаєте, шо мадяри чинили на Закарпатті? – запитував Михайло Петричко. – Середньовічні звірства. За слово січовик розстрілювали на місці без ніяких питань. «Укра», «укра», «укра», це українець – стріляли на місці…». Батько Михайла був змушений емігрувати за кордон через активну громадянську позицію в часи існування Карпатської України. «Всі інші українського напрямку мусили або ховатися , або доти пішли геть, або тихенько сидіти, тому шо з мадярами бесіда була досить коротка – в табір, розстріл, знущання, шо хочете».«І от в нашому селі появилися мадярські жандарми, – пригадує Юрій Сливка із с. Нове Давидково. – Вони були цікаво одягнуті: шапка в них була, а на шапці були пір’я – куфта. Вони справляли дивне враження на нас, дітей, бо ми це перший раз бачили. І ось ті жандарми арештували багатьох січовиків і активних учасників визвольного руху. Всіх їх завели у сільську хату. Ця сільська хата була недалеко від нашого двору. І ми мали можливість чути, як мадярські жандарми допитували. Потім уже ми дізналися, що голками під нігті забивали і дальше так знущалися над січовиками». «І бачив, як після окупації Закарпаття, мадярські жандарми із села Страбічова вели обв’язаних дротом людей. Вели на жандармерію і там їх, звичайно, катували, – оповідає Михайло Шваб. – Кровавих, побитих уже. То я на свої очі бачив, бо наша хата якраз при дорозі, яка йде із Страбічова до Лучок».

Репресії окупаційної влади викликали спротив з боку населення. Респонденти розповідають про діяльність в горах партизанських загонів та поширення антиугорських листівок. «Населення дуже боляче сприйняло прихід мадярів на Гуцульщину, особливо молодь дуже переживала, що пропала наша Карпатська Україна; виступала проти них. Писали листівки, і в тих листівках писалась: «За мадярську солонину не віддамо Карпатську Україну». І ці листівки приклеювали на видних місцях…».

Прихід нової влади позначився на долі героїв у різний спосіб. Хтось продовжив збройну боротьбу з окупантом підпільними методами вже в нових умовах, будучи за це репресованим мадярами, а потім повторно радянською владою; хтось був змушений переховуватися весь період окупації; когось мобілізували до угорської королівської армії і відправили на Східний фронт воювати проти Радянського Союзу; хтось після приходу Червоної армії на Закарпаття восени 1944 р. був мобілізований до радянського війська чи став добровольцем 1-го Чехословацького армійського корпусу під командуванням Людвіга Свободи; а дехто розпочав підпільну боротьбу проти радянської влади у 2-ій пол. 1940 – поч. 1950-х рр. Куди б не вела їх доля, всі вони мали досвід участі у подіях 1938–1939 рр. на Закарпатті, що для більшості стало переломним етапом в життєвій біографії.

Матеріал: Олександр Пагіря

Джерелоhttp://www.territoryterror.org.ua/


Найкращий лайк – це 10 гривень 🙂

Завдяки вашим пожертвам наш проект розвиватиметься далі, публікуватиме більше статей, архівних матеріалів та репортажів з історії Пласту та українського молодіжного руху.




*