Роздуми на тлі українського спротиву

Євромайдан або ж Революція гідності, Україна, Київ, 2013-2014, фото - ст.пл.скоб. Артем Жуков

Про час
Для батьків новонародженої дитини цінний кожен новий день її життя. Ось дитинці 2 дні, ось 5, а ось цілих 7. Згодом рахують дні і тижні, а потім відзначають кожний новий місяць…

Ми чекали нашої Революції. Ніхто не знав, коли вона народиться і що має статись для того. Але те, що станеться якесь «щось» і переповнить глечик, сумнівів не було.

Чомусь останньою краплею стала ненамальована карлючка диктатора.

Ще тому 10 років, пригадую, говорили: українці — дивний народ. Вони обирають для революцій надзвичайно несприятливий час. Чому б не помітингувати влітку чи пізньою весною — ніяких снігів-морозів, не треба теплого одягу, грілок для ніг і гарячих чаїв щохвилини. Але, звісно, це виправдано для хліборобів: хто протестуватиме тоді, коли треба садити городи, орати поле, косити луки, збирати врожай… А от пізньої осени вже є «вільний час». Хліборобська натура перемогла й на Майдані: навесні клумби на Хрещатику господарські мітинґувальники дбайливо засадили редискою і помідорами.

Під час Помаранчевих подій все було просякнуто якимось історичним символізмом: перший тур виборів — за день до 1 листопада, другий, сфальшований, — на свято Архистратига Михаїла, коли почалися протести проти неправди. І цього разу люди вийшли на Майдан 21 листопада. Цього ніхто не планував — так сталося. Але в тому, що це сталося саме на Михаїла, Архистратига війська Господнього, і в ролі Михайлівського золотоверхого монастиря у подальших подіях було щось особливе.

Від того дня ми рахували вік українського спротиву. Перша ніч хронікувалася щопівгодини. Вистояний день був подвигом, бо щогодини очікували нападу чи якоїсь катастрофічної зміни ситуації. Були дні, чи, власне, ночі, коли рахувалися години до світанку, і кожна така ніч була страшною. «Майдан стоїть уже 10-й день», — писали у соцмережах активні учасники; «Паризька комуна простояла 73 дні. Майдан — поки що 60», — підраховували шанси політологи.

До лютого ми отримали багато особливих дат у календарі протесту. Більшість цих дат збіглася чомусь у середині місяця: 18 лютого, кривавий «мирний наступ» (і треба ж було таке словосполучення вигадати!); 19 січня, Водохреща на Грушевського; 20 лютого, масовий розстріл демонстрантів, день, коли з’явилося поняття «Небесна Сотня»; 21 листопада, початок Евромайдану; 22 січня, перші загиблі — день Соборности, тепер вже не земель, а української нації. Відтоді учасники тих подій щомісяця згадують, кожен по-своєму, «як це було». Пригадую, відео про перший день і той історичний запис у Фейсбуці Мустафи Найєма побачила щойно через 4 місяці.

ФБ допис Мустафи Найєма

ФБ допис Мустафи Найєма

Раніше якось було не до того.

Але дуже скоро ми «виростемо», і після лютого 2015, можливо, чекатимемо вже аж другої річниці.

Таке воно, людське сприйняття часу.

Про диктатора
Лютий 2010 року, Київ, 12-й Крайовий Пластовий З’їзд. Ми всі сумні й невеселі, відчувається невпевненість у завтрашньому дні. Щойно оголосили офіційні результати президентських виборів, які не давали жодних підстав для радости. Розрядити обстановку вирішив завжди позитивний друг Богдан Гаврилишин. Він двічі — перший раз членам статутової комісії, а потім і всьому з’їздові — розповів про свій досвід спілкування з Януковичем: про те, як організував для прем’єра сніданок з потенційними інвесторами у Давосі, про те, як аналізував перший проект тієї самої Угоди про асоціяцію, яку Янукович не зміг підписати. Друг Богдан намагався олюднити постать нового президента: переповідав почутий від нього анекдот («має почуття гумору»), згадував про спільний політ зі Швайцарії до Києва і їхню розмову під час того польоту («допитливий, відкритий до нових знань»). Та як не старався друг Богдан, диктатор залишився самим собою, а наша думка про нього як про людину не особливо змінилася…

Богдан Гаврилишин

Богдан Гаврилишин

Дивно, але багато хто сподівався, що Я. таки поїде до Вільна і підпише документ. Цього очікували до останнього моменту — попри вже оголошену офіційну відмову, попри пояснення Азарова та «говорящих голов» з Партії Регіонів. Дивилися трансляцію саміту ЕС і чекали: може, він таки встане, підійде до того столу… Майдан скандував «під-пи-ши!», привіз до Вільна гігантську ручку.

Але це від самого початку було намарне.

Україна давно не називала його на ім’я або прізвище. Не тому, що боялася. Бо гидилася. Для мене він став «Я.» після недолугої реклами 2004 року. Для когось — Чивокуня чи хтось іще.

Я. був іншим — абсолютна більшість із нас не знає таких людей. Не знав його й Богдан Гаврилишин. Щоб знати і розуміти бандита, треба або бути добрим тюремним психологом, або вийти з того середовища, в якому ріс і формувався Я. Не належу до психологів і мало знаю людське дно, але, як зараз усвідомила, стикалась із особами, що мають зовсім інший, аніж мій, життєвий досвід. Як неспеціялісту, мені складно сформулювати мотиви їхньої поведінки, їхнє ставлення до світу та до людей, — це радше інтуїтивне відчуття, а нелогічні висновки. Інтуїція каже, що Я. мав схильності до деспотизму. Йому треба було володіти — іншими людьми, майном, тваринами. Він заволодів Україною і не збирався цим володінням ні з ким ділитися. Правдоподібно, розраховував обдурити Путіна, але не зміг. Доволі ймовірно, що він бив своїх підлеглих. Свідчень про побиття ніхто ніколи не давав, тим більше, що для дорослого чоловіка подібне приниження ганебне. Про це лиш ходили чутки. УЛьвові ще пам’ятають, як потрапив до лікарні після «прийому» у прем’єра тодішній міністр транспорту Георгій Кирпа. На хвилі «одкровень» і відхрещування від колишнього володаря члени «президентської команди» в лютому розповідали, як панічно боялися повідомити його про щось неприємне, тупцяли під дверима і шукали, хто ж то піде з поганою новиною. І, певно, усі бачили нервово-радісну Ганну Герман в кулуарах Верховної Ради, коли вона, усміхаючись, вирекла: «Янукович трохи краще, ніж диявол».

Розуміли ми це все чи відчували, але від перших днів протестів усі знали, що не маємо права не перемогти. Що або він, або Україна. І всі розмови закінчувалися навіть не гаслом «Слава Україні!», а коротким твердженням: «Ми переможемо».

Про злого генія
Диктатор ніколи не блищав інтелектом. За його спиною завжди стояв якийсь злий геній, який забезпечував його кар’єру і для якого ця кар’єра була навіщось потрібна. За часів СССР це, зрозуміло, було всесильне КҐБ. Але хто керував Я. згодом, за його президентства? Цей хтось, очевидно, потребував, щоб Україна якнайшвидше втратила свою незалежність — адже комбінація з Я. розігрувалася ще 2004 року.

2013 року якось непомітно, практично нізвідки взявшись, вулиці українських міст заполонив «український вибір». Рекламні щити стверджували, що «Український вибір» — «за здоровий спосіб життя», пояснювали, що самолікування — «дороге задоволення» і пропагували спортивні майданчики. Трошки згодом громадянам почали повідомляти, що вони, громадяни, «управляють країною», і це чудо відбувається щодня, а не лише на виборах. Ближче до листопада 2013 року, коли ще уряд нібито активно рекламував асоціяцію з ЕС, з реклами «Українського вибору» ми довідались, що щастя наше у Митному союзі.

Автором (засновником) і провідником цієї структури, яка іменує себе Всеукраїнським громадським рухом, був і залишається досі Віктор Медведчук. Чоловік, який завжди намагався керувати українською політикою, хоч останні 10 років здебільшого залишався «в тіні». Заглиблюватися в біографію цієї особи немає ані найменшого бажання, тож якщо хтось раптом із ним не знайомий, то google вам допоможе.

Хоч у Києві я перебувала здебільшого в центрі, часом доводилось спускатися в метро. На кожному ескалаторі справа і зліва обов’язково висіло по дві аґітки «Українського вибору». Ближче до Майдану вони були заклеєні революційними рекламками чи просто замазані фарбою. На околицях міста — чистенькі: або неторкані, або ретельно помиті. «Український вибір» не шкодував грошей, щоб «попереджати» про небезпеку Асоціяцї з ЕС, бо це «одностатеві шлюби», «зростання цін», «втрата робочих місць». Потім, як за книжкою, міністри, «говорящі голови» від ПР і учасники «антимайда- нів» почали повторювати те саме. Зайдіть на сайт «Українського вибору», і ви знайдете там тексти публічних виступів Азарова і Чечетова.

За тиждень чи два після початку Майдану «Український вибір» оприлюднив «план дій». Тепер у метро можна було довідатись, що він складається з трьох пунктів: «зупинити асоціяцію з ЕС; вступити до Митного Союзу; встановити народовладдя». З двома першими пунктами було все зрозуміло, а що вони мають на увазі під «народовладдям»?!

Уже згодом, коли банди невідомих захопили будівлі обласних адміністрацій в Донецьку і Харкові та будинок СБУ в Луганську, коли почали проголошувати «народні республіки», пригадалася та реклама «Українського вибору». Ще пізніше натрапила в мережі на плакат, що зображав карту України, поділену різними кольорами на 9 частин. Поверх карти — два написи: «Український вибір» з логотипом і адресою інтернет-сторінки та фраза «Нам потрібна власна мрія». І білява дівчинка в суконці і баночкою фарби в руці, яка ніби й написала цю фразу про мрію. Здається, з цієї карти почалася діяльність «Українського вибору» у 2012 році. Навесні 2014 Віктор Медведчук, знехтувавши другим пунктом програми, уже втілював цю свою мрію з перемальовування карти України, а озброєні марґінали в Донецьку і Луганську повторювали не зовсім зрозумілі їм слова «федерація» і «референдум». І, звісно, не могли до пуття пояснити, чого вони хочуть, бо, виглядає, покровителі не вважали за доцільне їх навчити.

Від 2004 року тема поділу України стала звичною. Після виборів і соціологічних опитувань постійно виринала та сама двоколірна карта. А українці й самі почали доводити одне одному, що «ми такі різні».

Не різні ми. Я переконувалась у цьому щоразу, коли таборувала в різних областях України. Ми бачили це на Майдані. Власне, на обох Майданах. Доводилося чути «та кому воно, дитинко, треба» на Старосамбірщині і «я знаю, що можу щось змінити» на Дніпропетровщині. Доводилося спілкуватися з провідником «Меморіялу» у Львові, який нічого не знав про Соловки і Сандармох, і зі звичайним донецьким робітником, який намагався відновити історію свого роду попри те, що 50 років прожив зі зручною, але брехливою леґендою… Україну треба пізнавати. А чи пластуни докладають до цього достатньо зусиль? Скільки таборів пересічний курінь зі Львова провів принаймні за Збручем? А як часто приймав у себе гостей з Донеччини на Різдво? Приблизно 10 років ідея «діти зі Сходу на Святвечір» наштовхувалася в Галичині на тихий спротив (відновити її вдалося лише після Помаранчевого Майдану).

Що українці робили для того, щоб зміцнювати позиції української мови? «Толерантно» переходили на російську навіть в Києві, хоч цього ніхто й не просив. Ми самі собі винні. Бо ні уряди, ні президенти, ні чиновники не змогли протистояти Людям України, коли вони раптом чогось захотіли. Не переставаймо хотіти, панове!

Про людей
Десь у перший місяць Майдану люди питали, чим відрізняються протести 2004 року від 2013. Основна відмінність, звісно, полягала в тому, що 2004 року ми жили під Кучмою. Непевним, але більш-менш передбачуваним. Тоді, попри паніку деяких політиків, ми знали, що в нас не стрілятимуть. Зараз передбачити хід подій було складно. Але зрозуміло було, що буде кров — напевно, багато крови.

Євромайдан або ж Революція гідності, Україна, Київ, 2013-2014, фото - ст.пл.скоб. Артем Жуков

Євромайдан або ж Революція гідності, Україна, Київ, 2013-2014, фото – ст.пл.скоб. Артем Жуков

Після короткого хаосу життя на Майдані почало структуруватися й організуватися. Кожен знаходив собі застосування там, де було треба і де він міг. Пластуни ще могли зателефонувати чи забігти в офіс КПС і спитати, де потрібні робочі руки. Хоча… Здається мені, що ми часто себе переоцінюємо. Так, у нас є прекрасна виховна програма, яка має стимулювати шліфування особистостей на новий люд. Багато з нас швидше за інших орієнтується у складних ситуаціях, практично кожен пластун вміє навчити інших. Але ми не вміємо виходити поза рамки організації.

Попри безліч соціяльних проектів, які виконує за програмою юнацтво, ми звикли варитись у власному соці. На Майдані і поза ним можна було побачити безліч цікавих, активних, здібних людей, які не були ніколи в Пласті, але мають «пластові» риси характеру. А багато хто просто на Майдані відкривав у себе нові здібності, виявляючи, як це чудово — бути комусь потрібним. Напевно, таким людям було складніше це осягнути, аніж пластунам, що мають змалку виховуватися на допомозі іншим. Звісно, приємно було бачити вихованців організації на провідних позиціях то тут, то там — тут згадаю лиш одну людину — засновницю «Відкритого університету Майдану» Юлю Кочерган, яка свого часу новачкою пластувала у мене на табоpi. Але набагато цікавіше було зустрічати нових волонтерів, бачити нові обличчя і розуміти, що Україна справді має неймовірний людський потенціял. Громадські діячі, що працюють у різних ділянках ще з часів радянської перебудови, якими б активними і заслуженими не були, вже вичерпали свої сили, втомилися або зациклилися на чомусь одному. Натомість молоді люди, зі сміливим поглядом на світ, і ті, які щойно знайшли себе у публічній діяльності, можуть ще багато дати Україні.

Сказане не означає, що Україна й без Пласту дасть собі раду. Якщо попри всі перешкоди організація досі існує, вона потрібна. Але нам слід шукати нових, відкритіших до інших форм діяльности. А що дуже важливо — творити програми для дорослих молодих людей, які, хоч і не пластуни, хотіли б брати участь у нашому житті.

Активніше шукати середовища тих, хто зможе стати виховником.

Загалом, мені здається, Пласт дещо втратив на своїй обережній позиції. Ми стримано не афішували присутність членів та вихованців організації на Майдані, ми навіть домовились не називати публічно пластуном пораненого сотника Андрія Жупника. Хоч виглядало це майже як відречення від своїх. В інформаційному просторі Пласту практично не існувало, а як десь і з’являвся, то знову ж у «своєму соці». А коли настала війна, діти і підлітки в селах Київщини самі почали творити собі «козацькі загони», вчитися виживанню і розвідці. Без провідників чи вмілих старших друзів — майже за Сетоном-Томпсоном. І Пласту не виявилось поряд, щоб підхопити їхню ініціятиву, допомогти, унапрямити. Зараз саме такий час, коли люди, раніше далекі від громадського життя, відчули бажання діяти і спрагу до всього українського. Якщо ми зможемо підхопити цю хвилю, принесемо користь Україні. Але нам треба позбутися почуття унікальности.

Про красу
Краса виявилась однією з особливих рис українського спротиву. Активний творчий люд на Майдані немов отримав крила. Від перших днів протесту (їх прийнято називати «студентськими») на сцені залунали нові, щойно народжені пісні. Разом з тим твори, добре знані у вузьких колах шанувальників, почула багатомільйонна (якщо врахувати усі трансляції) авдиторія. Наприклад, не знаю, чи мав колись стільки слухачів гурт «Хорея козацька» зі своєю давньою українською музикою. Акція «вивчи український гімн» відбулася прекрасно (напевно, усі вже бачили відео, де дворічний хлопчик співає «Ще не вмерла»?) — я казала, що треба починати масово вчити інші твори, наприклад, «Боже великий, єдиний». Тільки для цього треба, щоб зі сцени їх виконували не хори, а Руслана з Вакарчуком.

Щоправда, доволі скоро серед майданівців утворилася «партія проти пісень і танців», страшенно невдоволена Русланою та її «ліхтариками». Однак пісні лишалися основним об’єднавчим чинником для сотень людей, завданням яких було просто стояти на площі і які іншого заняття собі не знайшли.

Розмальовані каски мітингувальників

Розмальовані каски мітингувальників

Надзвичайний сплеск ми спостерігали і в кіномистецтві. Найбільший авторитет серед глядацької публіки завоювали режисери і оператори з «Вавилону 13», які творили й далі творять своєрідну кінохроніку спротиву. Як вони самі висловилися, їхня творчість — це данина українській революції. Напевно, кожен має епізоди, які найбільше вразили. Для мене таким і досі залишається коротке відео з Грушевського, в кінці якого чоловік бере шину і зникає у вогні. Цей епізод називається «Обличчя», його вже давно розібрали на шматки для різних відеосюжетів… Поряд з «Вавилоном» дуже цікаво, хоч, може, не так інтенсивно працює студія «БІМБА production», колективи Громадських Тб, які зараз існують вже чи не в кожній області, і багато інших. А які прекрасні антивоєнні пластилінові мультики роблять діти з анімаційної студії «Крок»!

Але всього цього можна було очікувати. А ось неймовірні народні візерунки, які порозквітали на касках і щитах захисників Майдану, на вуличних фортеп’янах, а згодом — на стінах під’їздів і сірих бетонних парканах, виявилися чимось несподіваним, хоч таким самобутнім і природним. Так вибухнула барвами звільнена від пут українська душа. І мені, направду, навіть шкода, що живу у Львові, а не десь в Дніпропетровську, бо галичани, здавна духовно вільніші, зараз не переживають такого мистецького пориву.

Про характери і цінності
Останнім часом ми сильно змінилися. Речі, які раніше видавалися вкрай важливими, перестали такими бути. Люди, з якими раніше сяк-так підтримували контакти, стали або безмірно далекими, або безмірно близькими. Ми почали більше любити сьогоднішній день. Бо це єдине, що у нас є.

Ми стали набагато відвертішими і категоричнішими. Те, що раніше треба було «завивати в папірці», говориш співрозмовнику в очі, як є. Якщо треба вилаятися — ми лаємося, якщо треба плакати — ми не соромимося сліз. Ми стали злішими і нетерпимішими до неправди. Годі, українець не може завжди бути м’якотілим добряком, що підсміюється собі кутиками вусів, поки сусід виносить запаси з його клуні. Безконечно толерантний зрештою гине, бо не може за себе постояти і себе оборонити.

Основною цінністю для безлічі людей, які раніше, може, були цинічними і байдужими, стала Україна. Не далеке минуле, не запис в паспорті, а ця земля, на якій живеш, ці люди, що поруч із тобою, і щось — як писав Василь Стус — лівіше серця. Ти не можеш більше жити розміреним життям. Можливо, те, що ти робив раніше, справді важливе і потрібне. Але не тепер. Тепер те, що лівіше серця, наказує, що слід робити. І ти мусиш слухатися. Якщо ти не вмієш чи не можеш воювати, є ще безліч інших справ. Одягнути дітей Героїв Майдану. Пошити «балаклави». Зібрати гроші на бронежилет чи прилад нічного бачення. Вести курси української мови чи історії.

Виготовити кілька тисяч синьо-жовтих прапорів. Відбудовувати зруйновані міста. Сидіти в шпиталі біля хворого. Спілкуватися з людиною, що ні за яких обставин не виїде з Донецька. Збирати книжки для тих, хто їх потребує.

Однак фактом є наявність іншої, «безтурботної» чи «колишньої» України. В розпал Майдану, коли вулиця Грушевського ховалася в чорному диму, один карпатський готель почав надсилати підписникам і незнайомцям запрошення «провести вихідні на лоні чудової природи, з такими й такими вигодами для тіла». Всі, хто почитав цього листа, вилаялися у відповідь. Не час зараз.
Коли твій мозок зайнятий нагальними справами, тіло виконує нову, часом незвичну роботу, тоді все гаразд. Але іноді доводиться приїхати додому, вийти в місто, відволіктися — і не можеш знайти відповіді на питання: що зі мною? Чи що з цими всіма людьми?

Кадр з фільму "Золотий вересень", режисер Тарас Химич

Кадр з фільму “Золотий вересень”, режисер Тарас Химич

2010 року, коли вийшов документальний фільм «Золотий вересень», мене, та й не тільки мене, зачепив його пролог і епілог. Режисер використав для обрамлення фільму цитату з євангелія від св. Луки: «Як було за днів Ноя, так буде й за днів Сина Чоловічого: їли, пили, женилися, виходили заміж, аж до дня…», — тим самим підкреслюючи, що життя в передвоєнній Галичині було розміреним і буденним. Ми мали інакше уявлення про ті часи. Адже світова війна витала в повітрі, всі знали, що вона почнеться як не нині, то завтра, намагались вгадати, що стане приводом для її розв’язання, зрештою, готувалися, робили якісь запаси… І ми не погоджувались із баченням режисера.

І щойно зараз, дивлячись на Львів, розумієш, що режисер таки мав рацію. Адже ось, поруч з тобою, є та, друга Україна, у якій не точиться війна, не шукають даху над головою біженці, де нічого не змінилося. На чужих тобі людей просто не звертаєш уваги і робиш свою справу. Але коли це свої, пластуни… Іноді це лякає — як в момент, коли опівночі доповзаєш до тепер майже «своєї» квартири на Володимирській в Києві, згрібаєш останні сили, щоб ще переглянути пошту, і читаєш: «Ну, помайданили трохи, треба повертатися…» Тоді намагаєшся притлумити біль і змусити себе ніяк не реаґувати, нічого не доводити — просто змовчати. Або нічого не намагаєшся взагалі. Так було надвечір 18 лютого. Там, у Києві, куди тими днями вже не змогла поїхати, виносять з-під барикад загиблих, рятують поранених, друзі шукають одне одного, і ти поширенням найціннішої інформації по всьому світі намагаєшся їм допомогти, — аж раптом хтось тобі телефонує з приводу сходин станичних в домівці на Винниченка, хтось цікавиться коректурою чийогось тексту, а хтось має намір збирати писанкарів… А ти просто не можеш зрозуміти, про що ці всі люди говорять. Бо слова і фрази — якісь чужі, незнайомі і дивні.

Хоч соцмережі знають зараз практично все про всіх, не завжди можна вирахувати, хто в якій Україні живе. А перехід в «інший» світ постійно болючий і неприємний. Ось навіть наш журнал «Пластовий шлях». Хотілось би писати про те, що ми зараз переживаємо і робимо. Навіть не «хотілось би» — про інше писати й думати неможливо. І через те, що неможливо писати й думати про інше, складно готувати до друку статті «з того світу» — як хтось десь мандрує собі засніженими Карпатами чи навіть як воно пластувалося в далекому минулому. Це багато хто зараз відчуває, тому не пише.

«Зустріла» в мережі подругу, яка не раз дописувала про різне до нашого журналу. Питаю про те, інше. Як посувається наукова робота, чи не має для нас чого написаного. І майже відчуваю, якою буде відповідь. «Та вже півроку не пишу тої роботи… Мені інше не пишеться після того, як ствола до скроні приставили». А коли випадково зустрічаємося «вживу», то просто сидимо і розказуємо одна одній про досвід. Про те, що робимо, що переживаємо, що вдається і що не вдається. І про те, що не договорюємо, навіть у побіжних замітках у мережі, бо ж рідні читають. А їм іноді краще не знати.

Так ми й живемо. Думки, а часом і тіла усі там, де точиться бій за нашу землю і за нашу ідентичність. Цього бою, як і протистояння на Майдані, ми не сміємо програти. Бо це бій за наше існування. Вже потім — колись — повернемося до звичного життя. Хоча, не виключено, нам потрібна буде для цього допомога. Але це буде потім. А зараз — пробачте нам. І не судіть, бо й ми не судимо.

Про війну
Після побиття протестувальників під стелою на Майдані Незалежности та сутичок на вул. Банковій у парламентської опозиції існував єдиний юридичний хід — відправити уряд Азарова у відставку шляхом голосування. Щоправда, якби рішення не було ухвалене, то на поточній сесії його розглядати вже не можна було б. Опозиції було чудово відомо, що голосів не вистачить, однак в останній момент комуністи заявили, що вони теж за те, щоб уряду висловити недовіру. Справу поставили на голосування і провалили.

Увечері того ж дня (це відбувалося 3 грудня 2013 року), згорнувши «чайну точку» на Інститутській, ми сиділи в домівці КПС, грілися, заряджали телефони і, очевидно, обговорювали перспективи Майдану. Тоді відбулася моя розмова з одним зі знаних пластунів-аналітиків — цю розмову й досі пам’ятаю майже дослівно.

— Є дві перспективи, обидві для нас несприятливі. Перша: все це швидко розженуть. Друга: намагатимуться затягувати процес, поки люди самі не розійдуться. При тому всіляко іґноруватимуть протести.
— Якщо вони будуть розганяти, людей приходитиме дедалі більше.
— Так. Врешті Я. злякається і втече.
— Думаєш, втече? А що тоді?
— А що? Тоді будуть нові вибори…
— І війна з Путіним… — я висловила цю думку і злякалася… — Її ми також мусимо виграти. Мусить бути новий Конотоп.

В уяві постала картина втечі російської армії з-під Конотопу… Де я її бачила? Хоча — Боже, відверни це від нас, я не хочу війни! Це ж скільки людей поляже…
— Ні, Путін не дурний, він з нами воювати не стане.
— Чому ти так думаєш?

Марко Паславський - капітан Армії США, рядовий батальйону Донбас

Марко Паславський – капітан Армії США, рядовий батальйону Донбас

Віктор Гурняк, загинув в Луганській обл.

Віктор Гурняк, загинув в Луганській обл.

Євген Подолянчук

Євген Подолянчук, загинув в Донецькому аеропорту

Микола Гордійчук, загинув біля Авдіївки

Микола Гордійчук, загинув біля Авдіївки

Далі пішли різні стратегічні розрахунки, розповідь про нашу систему протиповітряної оборони, про епізод з Тузлою, коли Путін погодився з вимогами України і відступив. Всі ці арґументи виглядали доволі переконливо, так хотілося, щоб так і було… Я так і жила подальші місяці з думкою, що «Путін воювати не стане».

Аж поки не прийшла війна. Вона почалася 27 лютого з міста, в якому я народилася і прожила 17 років. Де й досі живе мій старший брат, його донька і син, його онук — єдиний нащадок чоловічої статі, продовжувач роду — носій прізвища…

Одразу по тому, 1 березня, Путіну знадобився дозвіл на ведення бойових дій. І він цей дозвіл отримав. Байдуже, що прийнятий у Росії документ лише давав право «в разі потреби» «захищати» якесь російськомовне населення, себто взяти під свою юрисдикцію людей, що мислять себе не українськими, а радянськими громадянами. І байдуже, як це тоді чи тепер називалося: від того дня ми жили в стані війни. Я їхала до тата, щоб привітати його з 85-літтям, і спокійно обдумувала кроки, які слід зробити. Жодної тривоги чи непевности. Дивно це…

Про Крим
Пласт у Криму одразу припинив свою діяльність. Бо зараз це неможливо. Росія не терпить громадської активности, тим більше — з українським колоритом, тим більше — не під її керівництвом. І коли хтось скаже: «А як під час Другої світової існував Пласт — ВСУМ?», то я лише спитаю: а куди він подівся під час радянської окупації?

Мене часто запитують, чи справді всі кримчани так сильно хотіли в Росію. Якщо хотіли, то хай собі мають. Ні, неправда. Тих «буйно помішаних» зовсім небагато, вони просто дуже голосно верещать і дуже аґресивні. Їх легше побачити у різних трансляціях, на мітинґах, на «референдумі». Набагато складніше побачити тих, хто проти, і тих, кому поки що байдуже. Так само, як складно почути українську мову в місті, де розмовляти нема з ким, бо «не прийнято», а ті самі «буйно помішані» кидаються на україномовних людей з лайками або й з камінням. Ми серед них жили. У нас там лишилися друзі і знайомі — здебільшого члени українських товариств і кримські татари.

Більшість кримського населення — це радянські люди. Вони втратили свої корені, бо їхніх батьків чи дідів свого часу привезли туди, на зруйнований війною і знелюднений півострів, і наказали там жити і працювати, нічого не питаючи. Пізніше, коли життя більш-менш наладналося, поїхали й інші, з усіх кінців Союзу, шукачі «де краще». Усіх їх навчили бути однаковими, «не висуватися», задовольнятися тим, що є, любити «родіну», партію і чергового вождя.

У них немає рідних мов, бо звідки б не походили їхні батьки, їх навчили, що тут всі говорять російською, а з тих, хто не вміє, у школі сміються. У них не було віри, бо звідки їй взятися у радянської людини?

Якщо прабабця десь вечорами шепотіла молитви чи читала Біблію, то з неї теж слід було сміятися, бо так вчили в школі. Хоча потім якось часи змінились, і всі стали формально-православними. Бо так треба. Але це не дало ані віри, ані розуміння релігійних моральних засад. Вони не мали традицій, бо всі традиції їм заступило «8 березня», Дід мороз і ще, може, «9 травня». До всього цього звикли, і це стало зручним.

Якісь зміни завжди потребували зусиль, а докладати зусиль вони не вміли. Вони звикли не любити всіх, хто «інший». Тому вони не любили кримських татар. Кримські татари у своїй більшості ніколи не були радянськими: у них була віра, бажання зберегти мову, були традиції і корені. А ще у них було розуміння несправедливости: вони знали, що те, що вчинили з їхнім народом, було неправильним, тому вони всіма силами прагнули це змінити. Ця несправедливість не дала їм змиритися, звикнути, полюбити «родіну», партію і чергового вождя і стати як всі.

Звичайні, неаґресивні радянські люди звикли і до України. Тим більше, що це не вимагало від них особливих зусиль: Україна була надто толерантна до всього. Так вони й жили своїм життям, якось давали собі раду, дотримувалися встановлених правил, особливо не пручалися, коли сильні світу цього ці правила обертали проти них. Вони сильні — їм можна. Не протестували, бо що то дасть…

А одного дня з’ясовується, що все буде інакше. Якийсь бандит оголошує себе «найсильнішим», а на вулицях міста з’являються невідомі з автоматами, а що гірше — відомі з автоматами, бо головоріз-невдаха з сусіднього дому вже ходить паном, для нього нема ніяких законів, у нього зброя, а ви ж колись сварилися з ним через його п’яні бійки серед ночі. Думаєш, забув? Головорізи злопам’ятні і мстиві. Тепер зброя у нього, а в тебе нема… На першому поверсі хтось на двері сусідів почепив плакат «тут живе фашист, який хоче смерти ваших дітей». Який «фашист»? Ти ж знаєш ту родину — такі тихі старенькі, добрі, інтеліґентні. Дитина їхня в Києві вчилася, закінчила університет, уже, казали, працює десь. І який дурень таке пише? Підстерегти вночі і добре понадавати, щоб знав… Та жінка каже: не лізь, бо ще на нашу голову біду накличеш! І наступного ранку, зустрічаючи сусідку, яка прибирає чергові мальовидла з дверей, ти відводиш погляд і бурмочеш привітання собі під ніс.

6 історій про анексію Криму. Фото: Віктор Гурняк, Insider

6 історій про анексію Криму. Фото: Віктор Гурняк, Insider

Писали в інтернеті, що буде мітинґ біля Шевченка. Піти, чи як? А як туди йти — ти ніколи не був ні на яких мітинґах. Сідаєш в тролейбус і їдеш в напрямку парку, наче у справах. На перших сидіннях три пенсіонерки жваво обговорюють, як це воно добре буде в Росії: і пенсії більше, і взагалі жити краще. Інструкції до ліків по-російськи, бо як вже набридли ці фашисти з їхньою мовою. Якийсь чоловік пробує їм щось заперечити, але вони здіймають божевільний крик, а одна з них виштовхує його з тролейбуса, розмахуючи палицею. Він ще кричить щось навздогін, але не чути — тролейбус від’їхав. Біля входу до парку, де пам’ятник Шевченкові, багато людей, є українські прапори, стрічки… Пенсіонерки спереду дико сичать, до них приєдналося ще кілька однодумців, але ти не слухаєш, а дивишся у вікно і рахуєш міліціонерів, які засіли в кущах. Серед них якісь двоє в цивільному з фотоапаратами… І їдеш далі в тому клятому тролейбусі, з якого несила вийти. На «референдум», звісно, ніхто з родини не йде, але «вони» й так все давно вирішили. Зранку розійшлася чутка, що знайшли тіло того татарського хлопця, Решата Аметова, який зник ще на початку березня — казали, що його викрали головорізи з «самооборони». Бачив знімки. Понівечений весь, певно, довго його мордували. За що? Хотів протестувати, сам-один. Вдома трійко малих дітей лишилось. І треба йому то було? От якби всі вийшли, а то що — один? Їх же багато. А ми? А що — ми? Сестра з Києва пише, мовляв, чому ви не протестуєте? Ну, їм простіше там, в Києві. А тут… Хай би тут спробувала… Та й нащо? Україна нас кинула, віддала Путіну. Вони там про все давно домовились…

Приблизно таким був березень 2014 для пересічного українця в Криму. А після того прийшли нові закони, з’явились рублі, на роботі сказали, що без російського паспорта всіх звільнять, в магазині купити нічого — все розмітають приїжджі, оті з Росії. Фірма закрилася, гроші на картці пропали — Приватбанк все заблокував. Добре, встиг в інше місце влаштуватися. Жінчину клініку «націоналізували» — прийшли люди з автоматами і сказали, що це відтепер державна лікарня.

Зелені чоловічки. Фото: Віктор Гурняк, Insider

Зелені чоловічки. Фото: Віктор Гурняк, Insider

Власник виїхав кудись. Сусідка з першого поверху померла — довели до інфаркту тими «фашистами». Весь під’їзд прийшов на похорон, бо ж людина була хороша. Чоловік її тепер живе у дочки, в Києві. А в квартирі їхній якісь буряти, кажуть, що купили. Працюють у міській адміністрації. Бачився з однокласником, він служив в українській «Альфі». Розказав по секрету, що як тільки то все почалося — ті «зелені чоловічки» з’явились — їм з Києва прийшов наказ розблокувати всі будівлі. Але їхній командир відмовився, і всі його підтримали. Начальство попереднє повтікало з Януковичем до Росії, а ті якісь «майдануті» — чого їх слухати? Каже, треба було командира нейтралізувати і виконувати наказ. Або писати рапорт на звільнення. Вони здуру прийняли російську присягу. А тепер от відправляють його на Кавказ. Ті, що були «ідейні», ті всі давно в Донецьку, а йому не довіряють. Прийшов прощатись. Навіть не знаєш, вірити чи ні (тут змальовано типових кримчан і типові ситуації, яким не обов’язково шукати прототипи у реальному житті. – прим. автора)…

***
Чи так буде завжди? Не буде. Життя багато чого вчить. Але за свободу, за звільнення з багаторічного духовного рабства можна заплатити тільки кров’ю. Можливо, це такий закон. Не знаю, де він існує і хто його сформулював, але так є. А ще — поваленням ідолів, яким людей примушувано поклонятися.

Про Донбас
До Львова я приїхала одразу після закінчення школи, щоб вступити до університету. Мала запрошення, як казали колись в Галичині, «на стацію» від пана Мирослава Меркуна, активного члена Львівського крайового братства вояків ОУН-УПА. Тоді й познайомилась із дивовижною жінкою, представницею давнього роду Корончевських Антоніною Меркун, мамою Мирослава. На жаль, наше знайомство було дуже коротким. На той час пані Антоніна мала вже 92 роки, але господарювала вдома сама. Одного дня, поки я їздила по пластових таборах, а Мирослав перебував у Моршині, де Спілка політичних в’язнів і репресованих, до якої він належав, будувала санаторій (зараз реабілітаційний центр ветеранів ОУН-УПА «Говерла»), пані Антоніна впала в хаті і зламала стегно. Восени її не стало.

Пані Антоніна відбула з родиною заслання в Сибіру, там поховала чоловіка. Була сильною жінкою. Напевно, радянські репресії найкраще гартували характери. Хоча ні: без залізної волі й бажання жити наперекір усьому люди в тих умовах здавалися. Вона не здалася. І Україна була для неї найвищою цінністю.

Не пригадую, при якій нагоді у нас виникла ця розмова, але, напевно, це найяскравіший спогад із нашого спілкування. «Чим ви всі займаєтеся? Потрібно їхати піднімати Донбас!» — категорично наказувала пані Антоніна. Мені, очевидно, боліла доля власної малої батьківщини, тому почала говорити щось про Крим. «Та що твій Крим? Це неважливо! Потрібно піднімати Донбас. Якщо не українізуєте Донбас — втратите Україну!»

Фото з Майдану

Фото з Майдану

Її слова стали несподівано актуальними 2004 року, коли отрута суспільних болячок почала розливатися по Україні. Болячки у нас були всюди, але тут виявилися найнебезпечніші. Вже тоді ми дуже болісно відчували наслідки своєї бездіяльности. Хоча мало хто саме так сприймав ситуацію. І тоді вже мені, слідом запані Антоніною, доводилось пояснювати львів’янам про втрачені можливості і про наслідки, які це може мати для країни. Ентузіязм швидко згасав, і після якогось року скандування «Схід і Захід разом!» громадськість знову почала стару пісеньку: «А все-таки ми різні».

Адже набагато простіше визнати фатальний розлам України по Дніпрі, знизувати плечима і казати: «Та ми їх ніколи не переробимо». А десь на побутовому рівні просторікувати про те, що «в разі чого» Галичина відділиться від того «клятого сходу», бо ж «вони тільки заважають».

Українці ніколи не любили кордонів, які штучно створювали між частинами України окупанти. Але ті кордони, які створювали самі, здебільшого у власних головах, вважали чи не священними. Так тривало від часів Козаччини, «чорних рад», на яких переможцями виходили ті, хто густіше сипав золотом і красивіше балакав. У 1920-х пластуни чи не першими зрозуміли шкідливість т.зв. «сокальського кордону», яким Польська Річ Посполита обмежувала передусім культурний обмін між Галичиною і Волинню. Численні пластові водні мандрівки Волинню і Поліссям мали на меті не стільки опанування плавзасобами, скільки спілкування з людьми. На кожному місці постою мандрівники перш за все шукали контактів з місцевими селянами, запрошували на ватри, розповідали про те, що знали. Після відродження Пласту ми замкнулись у власній шкаралупі, дуже нерадо когось до себе допускали, а тим більше нерадо висувались самі. «Місцеві» для сучасного пластового табору — завжди загроза, в якій частині України це б не було. І «місцеві» це завжди відчувають і починають робити капості, щоб відстояти свої права на зайняту територію. Навіть експериментальний таборовий етап «село», запроваджений колись на «Легіоні», референтура табору дуже швидко ліквідувала. А щось таке як підгодовування місцевих пастушків на кухні новацького табору, як це було колись в Старяві за інтендантства Івана Кліща, зараз взагалі є немислимим…

Якби ми знали Україну та її людей, якби цінували Слобожанщину не менше від Гуцульщини, зараз було б набагато легше у інформаційній війні. На превеликий жаль, ми дізнаємося про ті чи інші місцевості лиш тоді, коли там стається щось неґативне. Ми налаштовані бачити і сприймати погане.

Те, що добре, ніби мусить бути само собою. І дивуємося, що, виявляється, Слов’янськ — це чудовий курорт, а Сіверський Донець — річка, по якій також цікаво сплавлятися, громада Ізюма спроможна організувати тривалу толоку в закинутому парку на диво всій Україні, а в Бердянську теж є море…

Не знаю, чи багато людей пам’ятає антивоєнні мітинги в Донецьку і Луганську. Частина їх учасників уже давно роз’їхалася по вільних містах і селах, бо власне життя і безпека рідних дорожчі за рідний дім. Одні не вірять, що колись повернуться, бо не знають, чи зможуть бачити очі зрадливих сусідів.

Інші живуть лиш пам’яттю і мріють потрапити додому. А є ще ті, хто залишився. Кого, як і за радянських часів, страшно називати, щоб раптом не нашкодити, хоч страх цей наївний, адже окупанти давно усіх знають. Там живуть в постійному страху опинитися в застінках чи підвалах, але таємно доглядають чи переховують наших поранених, знаходять однодумців, слідкують за ситуацією на фронті, дратуються від кожної вістки про переговори і домовленості. Деякі партизанять. Чим менше ми про них знаємо, тим партизанять успішніше. Часом їхніх загиблих окупанти, як і в часи УПА, не дозволяють ховати. Тільки причини тепер прозаїчніші: окупантам не вистачає моргів і цвинтарів для своїх…

І ще Донецьк молився. Довго і витривало молився. Ще в березні 2014 зібрались в самому центрі міста представники різних конфесій і почали щоденну молитву за мир в Україні. Просто: за мир. їх розганяли, арештували священиків, деяких примусили виїхати «протягом 24 годин». До останнього протрималися, здається, тільки протестанти, але в окупантів вони «поза законом». Коли стало небезпечно збиратися навіть по хатах, стали молитися приватно.

Мітинг в Донецьку

Мітинг в Донецьку

Мітинг в Донецьку

Мітинг в Донецьку

Я питаю львів’ян: а ви на таке здатні? Ви можете щодня збиратися на молитву — не щонеділі в церкві після Літургії, куди більшість приходить «для годиться», а з власної волі? Не тоді, коли безпосередньо життю вашому нічого не загрожує, а тоді, коли на голову летять уламки від стрілен різних «градів» і «ураганів»?

Більшість із нас не була раніше на Донеччині. У когось «по той бік» з’явилися тепер віртуальні друзі в соцмережах. У когось є реальні знайомі, родичі. Поки там б’ється хоч одне українське серце — ми відповідальні за нього. А воно точно не одне.

Наша війна — це більше війна за нас самих. За нашу честь і за нашу свободу. Це дуже добре розумів Сашко з маленького містечка Щастя на Луганщині, який свого часу сказав своєму синові: «Мені дуже шкода, що на твою долю не випала війна за честь країни. Бо якби ти пішов на ту війну і повернувся живий, я був би впевнений, що решту життя ти проживеш достойно».

Про майбутнє
Люди хочуть знати майбутнє. Люди взагалі хочуть знати все, чого не знають. Колись, коли я вперше стикнулася з Пластом на вишколі виховників УПЮ, а було це на початку грудня 1991 року, наші думки також були зайняті майбутнім України. Щойно відбувся референдум і перші президентські вибори. Зайве й казати, що вислідами ми не були задоволені. Тоді один з учасників вишколу в якійсь перерві між гутірками сказав мені: «А ти думаєш, то так скоро все стане? Ні. Після теперішнього матимемо ще двох поганих президентів-чоловіків, а потому прийде жінка, і аж тоді буде Україна».

Не знаю, чи його то було власне передчуття, чи й справді популярне в січні 2014 «пророцтво Будзинського» було записане ще на зорі нашої Незалежности. Очікування на спасительницю жіночої статі загалом характерне для українського національного характеру — свого часу я розвивала теорію про те, що Козаччина і подальші століття сприяли виродженню українських чоловіків, які були сильні і відважні у боях з ворогом, а вдома чи на зимівниках потрапляли «під каблук» до жінки, яка, як говориться в одній народній казці, ними «всі кутки витирала». Нехай пробачать мені читачі-чоловіки, але такі характерні риси, як невміння приймати рішення, коли воно мусить бути авторитарним, невміння вимагати послуху від підлеглих та самоусунення від поточних проблем протягом багатьох років шкодили нашим державникам. Але жінка не розв’яже ніяких проблем тільки тому, що вона жінка! Ніяким чином не можна розраховувати, що хтось розв’яже наші проблеми, поки ми лежатимемо горічерева в холодочку і чекатимемо, що вареники самі пострибають до рота (як це робить популярний фольклорний персонаж). Добре буде не тоді, коли «прийде» одна якась особа, а коли ми перестанемо сподіватися на порятунок від доброго правителя.

Так само не стане раптово добре від магічного «перевертання прапора» (певно, кожен стикався з людьми, які щиро вірять, що в Україні всі негаразди через прапор, який, мовляв, навмисно перевернули — далі, залежно від уподобань адепта, називається прізвище «зловмисника» чи доба в історії України, коли ця жахлива подія відбулася, — і щойно відновиться «колірна справедливість», усе в нашій країні владнається… само собою). Само собою не буде нічого. Це вже зрозуміли зараз тисячі волонтерів, про це говорили звичайні учасники протестів на Майдані.

Славнозвісна "йолка"

Славнозвісна “йолка”

«Пророцтво Будзинського» справдилось в частині дат: ювілей Шевченка Україна відзначала вже без диктатора. До речі, спростовуючи авторство цього пророцтва, Церква оприлюднила деякі цікаві факти з життя о. студита Германа Будзинського (у хрещенні — Григорія), який на початку 1920-х років був дуже активним членом 1 пластового полку ім. Петра Конашевича-Сагайдачного у Львові. Тож ці інформації дозволили доповнити довідку про видатного пластуна.

Наше майбутнє матиме перспективу за умови утвердження трьох складових: чесна праця кожного для спільного добра (про це вже було вище), свобода і віра в Бога. Про свободу говорилося також багато. Окрім звільнення душевного потрібне, як не банально це звучить, повне очищення України від окупантів. Залишивши невелику частину чужого війська на нашій землі, ми дали йому змогу в будь-який момент розвернутися в армію. Це й сталося. 1991 року, за кілька днів до проголошення Незалежности на фестивалі «Червона рута» в Запоріжжі пролунала пісня львівського співака Василя Чуди- ка, у якій він виклав своє бачення змін у державі. Головної умови, яку автор повторює у кожному куплеті— «останній ворожий (совітський) солдат перетне наш кордон» — ми так і не виконали.

А потребу у вірі змалював простими і зрозумілими словами Митрополит Андрей в останні хвилини свого життя. Ці слова записав свого часу і передав нам інший пластун — о. Йосип Кладочний, який чергував коло смертного ложа Митрополита (див. книгу Петра Шкраб’юка про життя о. Кладочного «Виноградник Господній»):

«Україна увільниться зі свого упадку та стане державою могутньою, з’єднаною, величавою, яка буде дорівнювати другим високорозвинутим державам. Мир, добробут, щастя, висока культура, взаємна любов і злагода будуть панувати в ній. Все те буде, як я кажу; тільки треба молитися, щоби Господь Бог і Мати Божа опікувалися все нашим бідним, замученим народом, який стільки витерпів, і щоби ця опіка тривала вічно. Прощаюся з Вами. Будьте сильні і стійкі в вірі, витривалі і ревні в служінні Господу Богу!»

Вірю, що так воно й буде, якщо наші молитви будуть такими ж щирими і сильними, якими вони були на Майдані. Бо з нами Бог!

*

Автор: Оля Свідзинська, Львів

Джерело: журнал “Пластовий Шлях”, числа 2 (178) 2014, 3 (179) 2014, 1 (181) 2015