Андрій Гречило: Український прапор

Прапор військового флоту УНР, затверджений 27 січня 1918 р.

У кожного народу є свої священні атрибути, які його культуру, традиції, історичну пам’ять. Серед них важливе місце займають національні символи — герб, прапор, гимн, — які є об’єднавчим фактором для формування нації.

Витворення поняття «національні кольори» і затвердження національних чи державних прапорів для більшости сучасних держав припадає лише на ХІХ—ХХ ст. Зокрема, прапори Німеччини, Франції, Великобританії, Італії чи США набули свого сучасного вигляду лише протягом останніх 2-3 століть. Варто зазначити, що якихось єдиних правил, за якими формуються національні прапори, немає. Іноді вони певним чином пов’язуються з історичною традицією, іноді за основу беруться традиції активнішого регіону, в якому ініціювався процес національного відродження, іноді на це впливають певні культурні, політичні, релігійні чи природні особливості.

Утвердження синьо-жовтого прапора як національного однозначно можемо датувати 1848 р. і пов’язувати з українським національним відродженням в Галичині та Буковині. Кольори прапора походять від герба Галицько-Волинської держави (Руського королівства) — золотого лева в синьому полі, — який з’явився в другій половині XIII ст.

Революційні події так званої «весни народів» 1848 р. дали галичанам поштовх для українського самоусвідомлення. Утворена 2 травня 1848 р. Головна Руська Рада порушила проблему національних символів на таємній раді сьомого засідання 16 травня, а вже 18 травня було вирішено, що «знамя земли рускои тутейшои єсть левъ, а цвhты руски жовтый и синый». 25 червня на вежі львівської ратуші було вивішено «хоруговъ рускои барвы, а при ней зъ лhвои стороны хоруговъ польску», хоча Головна Руська Рада відмежувалася від цієї події, й у газеті «Зоря Галицька» заявлено, що «то не Русини оучинили, и наветъ не знаютъ, кто тоє оучинивъ». Щоправда, вже через рік Головна Руська Рада клопоталася, щоб під час урочистостей 15 травня 1849 р. на ратуші Львова була встановлена хоругва «руска синожовта и чорножовта ракуска» (тобто австрійська. — А. Г.), а згодом пробувала з’ясувати, за чиїм наказом ці прапори знято того ж дня.

Прапор Національної гвардії в Яворові (1848 р.)

Прапор Національної гвардії в Яворові (1848 р.)

Незважаючи на українсько-польські домовленості про спільне використання національних символів під час створення загонів національної гвардії, в Галичині почалося активне її формування під польською атрибутикою. Це викликало обурення й опір українського населення. Протестаційні листи йшли від сотень громад. Тому почалося стихійне формування таких загонів (наприклад, створення української гвардії в Дрогобичі у липні 1848 р. та освячення там синього прапора з жовтим левом). А 20 вересня Головна Руська Рада видала відозву до українського народу у справі організації національних гвардій. Дано рекомендації про вигляд прапорів таких загонів: на синьому полотнищі з одного боку мав бути жовтий (золотий) лев, що спинається на скелю такої ж барви, а на зворотному — патрон місцевої церкви. Досить швидко національні гвардії були створені в Яворові, Стрию, Бережанах, Станиславові, Жовкві та інших містах. До Головної Руської Ради зверталося багато сільських громад із проханням допомогти «штандар руский зо Львова спровадити», з огляду на складність виготовити його на місці. Це спричинило значне поширення простіших у виготовленні прапорів «у руських барвах» — з двох рівновеликих горизонтальних смуг, синьої та жовтої. За тогочасними трактуваннями синій колір — «якъ чисте небо южнои Руси» — мав уособлювати мир і спокій, жовтий — «якъ тіи зорницh на ясномъ небh» — означав прагнення народу до просвіти.

Поступово національні барви поширюються на закарпатські землі, а з початком масової еміґрації українців у кінці ХІХ ст. за океан — і на поселення в Америці. На українських землях, що входили до складу Російської імперії, де українофільський рух вважався царським режимом ворожим і переслідувався, національні кольори почали утверджуватися лише після революції 1905 р. в середовищі свідоміших верств населення. Подальше публічне обговорення на цю тему на сторінках львівських і київських часописів у 1911—1912 рр. довело історичну традицію синьої та жовтої барв не лише в Галичині, а й на Наддніпрянщині. Фактично, ці публікації припинили будь-які дискусії про те, які кольори слід вважати національними для українців, але в них не робилося навіть спроб встановити порядок барв — яка з них верхня, а яка нижня. Досліджені нами кольорові ілюстративні матеріяли (листівки, плакати) та різні прапори і стрічки з написами засвідчили, що використовувалися обидва варіянти. Нічого дивного в цьому немає. Наприклад, поляки на той час також використовували і біло-червоні, і червоно-білі прапори, лише затвердження 1919 р. біло-червоного прапора Польщі на державному рівні остаточно вирішило це питання.

Справжнім вибухом українського національно-визвольного руху були події після повалення самодержавства в Росії в лютому 1917 р. Вже 25 (12 ст. ст.) березня 1917 р. в Петрограді відбулася масова 20-тисячна маніфестація солдатів-українців і студентської молоді під синьо-жовтими та червоними прапорами. 29 (16 ст. ст.) березня вже в Києві проведено «свято свободи», на якому українські солдати йшли окремою колоною під національними прапорами, а ще через три дні понад 100-тисячна маніфестація стала кульмінацією відродження українського життя в Києві. Під час маніфестації 1 квітня (19 березня ст. ст.) «прапорів було більше ніж 320 самих національних». Протягом наступних тижнів відбулися маніфестації та інші заходи під українськими прапорами по багатьох інших містах, зокрема в Харкові, Катеринославі, Чернігові, Полтаві, Сімферополі, Севастополі, Одесі. Процес українського національного відродження охопив не лише етнічні території, а й регіони центральної Росії, Сибіру, Туркестану, Далекого Сходу та інші землі — скрізь, куди доля завела українських поселенців, військовополонених чи репресованих. На відкритті першого Українського військового з’їзду 18 (5 ст. ст.) травня 1917 р. «на сцені по-за містом для президіума розгорнувся синьо-жовтий прапор з написом «Хай живе національно-територіальна автономія. Депутація з Петрограду».

Поштівка з синьо-жовтими прапорами (Петроград, 1917 р.)

Поштівка з синьо-жовтими прапорами (Петроград, 1917 р.)

Поштівка з синьо-жовтим прапором (Броди, 1902 р.)

Поштівка з синьо-жовтим прапором (Броди, 1902 р.)

Паралельно з цим використовувалися червоні прапори, трактовані як міжнародні символи революційоного руху, та малинові, з якими пов’язувалися легендарні козацькі традиції.

За юридичними та вексилологічними нормами прапори, які складаються з горизонтальних смуг, називаються в порядку від верхньої до нижньої. Однак у газетних і мемуарних публікаціях, у поетичних творах автори дуже часто називали український прапор довільно. Особливо утруднює з’ясування питання поширена в Центральній Україні манера називати прапор «жовто-блакитним», тобто у зворотному порядку кольорів знизу вгору, що, зрештою, часто трапляється й у наші дні (хоча сучасний прапор України й визначений чинним законодавством як «синьо-жовтий»). Так, М. Грушевський у своїх споминах про згадану маніфестацію 1 квітня 1917 р. тричі описує прапори як «синьо-жовті», але тут же подає анекдот про двірника, який побачив маніфестантів з «жовто-блакитними» прапорами. У статті С. Єфремова вони вже «блакитно-жовті», а газета «Нова Рада» називає ці прапори «синьо-жовтими». Натомість Д. Дорошенко пише про цю ж маніфестацію (в якій також брав участь): «Гордо маяли в повітрі жовто-блакитні прапори (колір — символ нашого блакитного неба і золотої пшениці на полях)». Хоча навряд чи він наводив би таке пояснення кольорів, якби жовтий колір був згори.

Власне, поширенню національних кольорів на Наддніпрянщині значно сприяло саме асоціятивне сприйняття прапора та тлумачення його змісту як «блакитне небо і жовтий лан пшениці». Така версія дуже добре відповідала українській ментальності та світогляду, дуже легко сприймалася в усіх середовищах. Тому саме такий порядок барв й утвердився. Характерно, що в київських виданнях не було жодних дискусій щодо порядку кольорів, а лише невеличка замітка про потребу використовувати темніші відтінки — синьо-жовті. На виданих 1917 р. в Петрограді поштівках авторства О. Литвиненка подано блакитно-жовті прапори. У червні в київському видавництві «Вернигора» видано 100-тисячним накладом брошуру «Катехізис українця», в якому національні барви вказані як «синьо-жовті». Цікаво, що в кінці року в цьому ж видавництві вийшла поштівка Б. Шіппіха «Згинуть наші воріженьки», на якій був жовто-блакитний прапор. Натомість на виданому в той же час плакаті «1917» маємо синьо-жовтий.

Подібний різнобій 1917 р. був і з прапорами військових підрозділів.
Проте жовтневий переворот у Петрограді та проголошення 20 (7 ст. ст.) листопада 1917 р. Третім універсалом Української Народної Республіки значно прискорили розвиток подій. Перший законодавчий акт, який врегулював нарешті порядок кольорів на прапорі як блакитно-жовтий, був здійснений 27 (14 ст. ст.) січня 1918 р. Тоді Центральна Рада на засіданні під головуванням М. Грушевського затвердила тимчасовий закон про флот УНР, у якому визначалося для українського військового та торговельного флотів саме такі прапори. У деяких публікаціях хибно подавалося, що нібито 22 березня 1918 р. був затверджений якийсь «закон про жовто-блакитний прапор». Однак в протоколах засідання про це не згадується, бо таке питання взагалі не порушувалося. Насправді М. Грушевський виніс того дня на розгляд Малої Ради проєкти зображень герба і печатки, виконані В. Кричевським.

Такий же порядок кольорів на прапорі залишився й за правління П. Скоропадського.

У листопадi 1918 р. почалася нацiонально-визвольна боротьба на Захiднiй Українi. 1 листопада на львівській ратуші «перший раз від 1849 р. показалися українські фани, перший раз відітхнув український Львів, скинувши з себе пута вікової неволі». На засіданні Національної Ради 13 листопада прийнято Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-угорської монархії, яким проголошено Захiдно-Українську Народну Республiку, а також затверджено її символи, зокрема фіксувалося, що «Державний прапор є синьо-жовтий».

Прапор військового флоту УНР, затверджений 27 січня 1918 р.

Прапор військового флоту УНР, затверджений 27 січня 1918 р.

Недавно виявлено документи про усталення нових військових прапорів для Дієвої армії УНР та Галицької армії у 1919—1921 рр. Основою для них став «національний прапор (дві рівні полоси верхня блакитна і нижня — жовта)». Такі ж прапори фіксуються на малюнках авторства Ю. Буцманюка та Л. Перфецького, які були учасниками визвольних змагань, а також у проєктах Конституції України 1920 р.

У міжвоєнний період на окупованій Польщею Західній Україні почалася дискусія про порядок кольорів на прапорі. Цю плутанину внесла видана 1935 р. у Львові брошура Т. Скотинського «Український герб та прапор». Прихильники жовто-блакитного варіянту постійно апелювали до «правил геральдики», а їхні опоненти — до усталеної протягом 1917—1920 рр. історичної і юридичної традиції. Насправді ж геральдика вивчає і регулює норми складання гербів. А прапори створювалися за різними принципами, без якихось жорстких норм, іноді без жодного зв’язку з гербами, що й призвело до появи в середині ХХ ст. окремої спеціяльної історичної дисципліни — вексилології. Тому говорити про такі «правила геральдики» зовсім безпідставно.

Новий український військово-морський прапор, затверджений 16 липня 1918 р.

Новий український військово-морський прапор, затверджений 16 липня 1918 р.

Командні хоругви Галицької армії (1919 р.)

Командні хоругви Галицької армії (1919 р.)

Однак, коли 1939 р. було проголошено незалежність Карпатської України, Перший Сейм Карпатської України 15 березня в Хусті ухвалив закон ч. 1, у якому, зокрема, зазначалося: «§5. Барва державного прапора Карпатської України є синя і жовта, причому барва синя є горішня, а жовта є долішня».

Через те, що непорозуміння тривали й після війни серед українців на еміґрації, Українська Національна Рада 27 червня 1949 р. ухвалила, що до остаточного встановлення державних символів незалежною владою в Україні, національним прапором є синьо-жовтий.

В УРСР державним прапором за Конституцією 1919 р. (ст. 35) було прийнято червоне полотнище із золотою абревіятурою (пізніше доповнене золотим серпом і молотом). 21 листопада 1949 р. Указом Президії Верховної Ради УРСР червоний прапор з написом «УРСР» було замінено двоколірним, верхня смуга якого (2/3) — червона, а нижня (1/3) — лазурова. У верхній частині прапор мав золоте зображення серпа, молота і п’ятипроменевої зірки. Вживання лазурової барви пояснювали тим, що нібито «під лазуровими прапорами український народ на чолі з Богданом Хмельницьким боровся проти чужоземних загарбників і возз’єднався з російським народом», хоча жодних історичних джерел для таких тверджень не було.

Синьо-жовтий прапор, як і національні прапори інших народів СРСР, піддавався радянським режимом всілякому паплюженню. Поширювалися різні вигадки, наприклад, що синьо-жовті барви нібито запозичені Мазепою з шведського прапора або що такі кольори «дарував» галичанам цісар, однак ці нісенітниці легко спростовують історичні матеріяли. В кінці 1980-х рр. питання легалізації національних барв стало одним із основних у процесі українського національного відродження. Зрештою 28 січня 1992 р. Верховна Рада України розглянула й затвердила постанову «Про Державний прапор України». Нею визначалося: «Затвердити Державним прапором України національний прапор, що являє собою прямокутне полотнище, яке складається з двох рівних за шириною горизонтально розташованих смуг: верхньої — синього кольору, нижньої — жовтого кольору, із співвідношенням ширини прапора до його довжини 2:3».

Український синьо-жовтий прапор повернувся до використання у всіх сферах життя. Символ національного відродження повернув собі статус державного.

Довідка

Гречило Андрій — доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського Національної академії наук України, голова Українського геральдичного товариства.

*