о. Степан Пап і його Велика Боротьба

Степан Пап

Ім’я автора цієї книги я вперше почув у 1957 році у празькому Карловому університеті від свого професора Івана Панькевича, який на лекції з давньої української літератури познайомив нас з «Нижнєрибницьким рукописним співаником» 1817 р., запозиченим йому священиком Нижньої Рибниці Степаном Папом <1>.

Саме тоді він готував до друку студію про цей рукопис. Вона вийшла вже після його смерті. У 1968 році, коли на хвилях Празької весни була дозволена діяльність Греко-католицької церкви, він час від часу заходив до моєї пряшівської хати та на роботу в Дослідний кабінет україністики позичати книжки, яких не було в публічних бібліотеках. Ці відвідини більшої інтенсивності набрали в 70-80-их роках, коли він щомісячно привозив з Кошиць у пряшівську друкарню матеріали для «Благовісника», що виходив під його редакцією <2>, а звідти забирав із собою частину надрукованого тиражу журналу. При тих поїздках він майже ніколи не оминав нашу пряшівську хату, від 1973 р. – пастушу колибу в Курові, яка була місцем мого літнього перебування при виконуванні функції пастуха колгоспної худоби. Від 1978 р. він відвідував мене у котельні пряшівського житлового кварталу «Sídlisko III», де я до липня 1990 р. працював кочегаром. Ці наші зустрічі майже завжди набували характеру дискусій на актуальні теми. Для мене це була неабияка школа, бо в о. Степана була феноменальна пам’ять і глибокі знання, зокрема з історії Закарпаття. Він по пам’яті міг цитувати невідомі мені джерела та майстерно ілюструвати свої твердження власними спогадами та спостереженнями. А оратор він, як священик, був чудовий.

Степан Пап регулярно постачав мене церковною літературою, зокрема своїми власними виданнями (яких було неймовірно багато), я його – потрібною йому літературою. Деякі свої праці він інколи дарував мені в кількох, а то й у кількох десятках примірників, щоб я їх роздавав своїм знайомим або висилав за кордон. Йшлося, зокрема, про видання, які під його редакцією вийшли на хвилях «Празької весни» 1968 року та пізніше у Празі – після легалізації Греко-католицької церкви і скасування політичної цензури, зокрема «Греко-католицькі духовні пісні» та «Ірмологіон». До останньої було долучено його ґрунтовну розвідку «Розвій церковного богослужбового співу (простопінія) в Мукачівській єпархії» (с. 181-200) та чотири грамофонні платівки з церковними піснями, наспіваними потомственним священиком Никифором Петрашевичем. У часі т. зв. «нормалізації» (після 1970 року) ці видання було заборонено офіційно розповсюджувати, і я їх поширював напівлегально не лише удома, але й за кордоном, зокрема в Україні. Степан Пап познайомив мене з Никифором Петрашевичем, який теж був бездоганним оратором, співаком та глибоким знавцем церковного співу візантійського обряду. Свої праці (публіковані й не публіковані) С. Пап часто дарував мені у машинописних копіях <3>.

Степан Пап-Пугач

Степан Пап-Пугач

Дізнавшись, що я є учнем Івана Панькевича і саме від нього довідався про нього і його «Нижнєрибницький рукописний співаник 1817 року», він у 1975 році подарував мені оригінал цього цінного рукопису з кількома листами І. Панькевича до нього. Свій подарунок він мотивував словами: «Іван Панькевич здійснив гарний опис цього рідкісного рукопису, однак опублікував з нього лише три світські пісні. А в ньому є десятки набагато цінніших духовних пісень, які свідчать про високу культуру нашого народу. Зараз у вас є багато вільного часу, візьміться за опрацювання цього рукопису, а я подбаю про його видання. Таким чином ви би вшанували пам’ять свого професора і збагатили давню карпатоукраїнську літературу новими творами». Приймаючи цей цінний подарунок, я обіцяв о. Степану це зробити, однак, будучи завантаженим іншими справами, я швидко з’ясував, що це мені не під силу, і відкладав реалізацію цієї обіцянки з року на рік. На жаль, я так і не встиг виконати бажання Степана Папа <4>.

Крім «Греко-католицьких духовних пісень» та «Ірмологіона» С. Пап опублікував десятки інших книжок на релігійні теми. Наведемо хоча би деякі з них. У 1971 р. він видав у Пряшеві перший україномовний молитовник «Христос – моя сила», який витримав кілька дальших редакцій. В тому ж 1971 р. у Римі вийшла брошура С. Папа «Духовна пісня на Закарпатті». Йому належать і перші (на жаль, і досі єдині) українські книжки для священиків легалізованої Греко-католицької церкви у Чехословаччині: «Панахида – Парастас – Похорон» (1969), «Хресна дорога» (1970), «Великий збірник» (1975), «Похоронні проповіді» (1978), «Весільні проповіді» (1979), «Тайна покаяння» (1984), та україномовний підручник Закону Божого для шкільної молоді «Біблійний катехизм для грекокатоликів» (1982). Усі вони появились друком у Пряшеві.

Ці книги, видавані в «соціалістичній» Чехословаччині на догасаючих хвилях Празької весни, в значній кількості поширювались і на Закарпатській Україні та в Галичині, де друк релігійної літератури підлягав суворій цензурі, а Греко-католицька церква була офіційно заборонена й існувала тільки у підпіллі. А завозити ці книжки із Пряшева на сусіднє Закарпаття (правда, неофіційним шляхом) було набагато простіше, ніж завозити релігійну літературу із західних країн. Читання і поширювання цих книжок (на відміну від т. зв. «буржуазно-націоналістичної» літератури Заходу) в Україні не підлягало кримінальній відповідальності і не вважалося злочином. Отже, С. Пап, живучи у Чехословаччині, проторував дорогу і до відновлення Греко-католицької церкви в Україні.

Першою книжкою С. Папа історичного характеру був «Пластовий альманах» (Рим, 1976, 196 с.). Це – ґрунтовна історія «Пласту» на Закарпатській Україні, написана його керівником під псевдонімом «Пугач» (пластове ім’я С. Папа).

У західних країнах значною популярністю користалася книга С. Папа «Початки християнства на Закарпатті» (Філадельфія, 1983, 220 с.), видана до 1000-ліття хрещення України з благословенням філадельфійського архієпископа Степана. Один з найвизначніших істориків закарпатоукраїнської церкви о. Атанасій Пекар у вступі до книги наголосив: «Праця о. Степана Папа базується на найновіших джерелах і на безпосередніх історичних студіях, які майже одностайно вказують на Історичне Закарпаття, де найскоріше з усіх українських земель закоренилося християнство, ще заки святі Кирило і Методій встигли зачати свою місійну працю у Великій Моравії під кінець 863 р.» (с. ІV).

Щоб віддати себе повністю науковій праці, Степан Пап 1987 року вийшов на пенсію. Саме тоді лікарі встановили в нього невиліковну недугу – рак печінки. Тоді вже частіше, ніж він до мене у Пряшів, заїжджав до нього у Кошиці я, приносячи йому потрібні книжки. Знаючи про свою хворобу, С. Пап з неймовірною інтенсивністю паралельно працював над двома великими проектами: «Історія Закарпаття» та «Велика боротьба». Користаючись безпосередніми джерелами та виписками з літератури, він сторінку за сторінкою друкував на машинці у чотирьох примірниках. Коли працю або окремий том вважав закінченим, всі чотири копії заносив у палітурню, де їх оправляли у тверді обкладинки <5>. Знаючи, що в умовах суворої цензури кінця 80-х років, він не зможе опублікувати свої праці ні у Словаччині, ні в Україні, він один переплетений примірник залишав у себе, другий передавав своєму шваґрові (брату дружини) о. Миколі Пайкошу в село Середнє на Закарпатті, третій висилав своїм друзям в США, а четвертий дарував мені.

Сторінка рукопису книги "Велика Боротьба"

Сторінка рукопису книги “Велика Боротьба” з приміткою акад. Миколи Мушинки

У січні 1990 року, коли т. зв. «оксамитова революція» в Чехословаччині була на вершині, а в Радянському Союзі горбачовські реформи («перебудова», «гласність» та «демократизація») набували реальних контурів і прямували до розпаду останньої імперії, ми з сином Олесем відвідали його в кошицькій лікарні. Він був слабий, однак при повній свідомості вітав мене з політичною реабілітацією: «Ви ще молодий і вас чекає світле майбутнє. Тепер ви зможете реалізувати свої плани на ниві науки, культури, але й політики. Я, на жаль, змушений відійти з цього світу».

Через пару днів дружина о. С. Папа подзвонила мені, що чоловіка вже виписали з лікарні (вмирати дома), і він просить мене відвідати його. При відвідинах він передав мені оправлений том «Великої боротьби» (понад 500 с.) та ще не оправлену копію машинопису третього тому «Історії Закарпаття», останні сторінки якої він, у великих болях, лежачи в ліжку, продиктував своїй дружині. Передаючи мені ці цінні матеріали, С. Пап зауважив: «Серцем я відчуваю, що надходить кінець комуністичній тиранії і жаль мені, що я не дочекаюся бажаної волі. Я вже не побачу видання цих праць, що були найвизначнішим моїм життєвим доробком. Та хотілось би, щоб їх люди читали. Якщо зможете, подбайте про їх видання!». Тут же він просив дружину у випадку потреби фінансово підтримати видання цих праць: «Господь Бог нам не дозичив власних дітей, – казав він. – Наші діти, це – книги, частина яких залишається в рукописах. Не пошкодуй наших чесно зароблених грошей для їх відправлення у світ».

Я обіцяв зробити все, аби виконати волю свого старшого приятеля й учителя. Через пару днів – 25 лютого 1990 року він, прийнявши Святі Тайни, віддав душу Богові. Мій некролог <6> був єдиною згадкою в пресі Чехословаччини про його героїчне життя <7>.

Третій том «Історії Закарпаття» я, згідно з його бажанням, дав оправити, а перший заніс в редакцію пряшівського тижневика «Нове життя», домовившись з його головним редактором Олександром Зозуляком, що газета протягом двох-трьох років буде в кожному номері друкувати двосторінковим підвалом працю С. Папа, а після завершення друку кожного тому видасть його окремою книжкою. Таким чином, протягом трьох років читачі «Нового життя» щотижня будуть знайомитися з новими поглядами на Історичне Закарпаття <8> і щороку матимуть змогу ці статті оправити в окрему книжку або придбати готову, вже оправлену книжку.

Реалізацію цього задуму О. Зозуляк доручив редактору Федору Барні, який погодився кожну подачу мовно й стилістично відредагувати <9>. У першому підвалі («Нове життя», 1990, № 28, с. 3-4) я подав вступ до праці, спрямований, в основному, на представлення читачам біографії С. Папа. У дальших – слідували підрозділи з його праці. Серед читачів праця С. Папа мала значний успіх. Чимало з них вирізували її й відкладали, щоб після закінчення оформити в окрему книжку. Та на 14-ій подачі друк праці без будь-якого пояснення було припинено. І Зозуляк, і Барна мотивували це тим, що праця С. Папа «занадто українсько-націоналістична» і, мовляв, не відповідає потребам русинів Словаччини, яким газета призначена в першу чергу.

У 2001-2003 роках усі три томи «Історії Закарпаття» було видано в Івано-Франківську <10> з моєю вступною статтею про життя і багатогранну діяльність автора <11>.

Обкладинка книги "Велика Боротьба"

Обкладинка книги “Велика Боротьба”

Цілий ряд його праць і досі залишається в рукописах, наприклад: «Хорові духовні композиції композиторів Закарпаття і Пряшівщини» (понад тисяча сторінок нот з обширною вступною розвідкою); історичні драми – «Білі хорвати», «Драма боротьби проти закріпачення», «Драма боротьби за віру предків» та «Драма опору відсуджених на смерть». Дещо з цих праць знаходиться в мене, а більшість – в його шваґра о. Миколи Пайкоша в с. Середнє Ужгородського району.
Конче потрібно окремим томом (або серією книжок) видати його публіцистичні статті, розкидані по періодичних виданнях багатьох країн і сьогодні недоступні навіть науковцям.

«Я іду слідами Олександра Духновича», – заявив о. С. Пап на початку 70-х років минулого століття, випускаючи у світ (як і О. Духнович) молитовник, катехизис, збірник духовних пісень, календарі, народні драми, етнографічні, теологічні та історичні праці і навіть цілий «Ірмологіон». Та він пішов далі, ніж О. Духнович, друкуючи все це українською літературною мовою, яка в часі О. Духновича знаходилася в пелюшках, а офіційно не була визнаною. Саме за свою чітку українську орієнтацію він пізніше став «неприємлемим» ні для керівників «Русинської оброди», які відмежовувалися від усього українського, ні для представників Греко-католицької церкви, які взяли курс на словакізацію візантійських обрядів, а С. Папа вважали «зрадником», оскільки він 1950 року з цілою парафією в Нижній Рибниці прийняв православ’я. Та «зрадником» вважали його і представники Православної церкви, оскільки він при першій нагоді (1968 року) повернувся до первісної Греко-католицької церкви і всі свої сили віддав її відродженню.

Передачу мені машинописної копії «Великої боротьби» С. Пап супроводжував приблизно таким коментарем: «Тисячолітнє панування мадярів над карпатськими русинами я знаю лише з літератури та архівних джерел, а останній період перебування русинів під владою мадярів (кінець 19 і початок 20 ст.) – із спогадів моїх земляків старшого покоління. В 1939-1944 роках, однак, я на власні очі бачив і на власній шкірі зазнав фанатичний шовінізм мадярських фашистів, які з благословення Гітлера неймовірними тортурами придушували нашу боротьбу за свободу. В часі, коли тисячі українських патріотів були мучені в тюрмах Угорщини або змушені були емігрувати за кордон, угорський уряд лицемірно заявляв світові, що слов’янські народи, в тому числі й карпатські русини, лише під Святостефанською короною і під проводом мадярів мають усі умови для всебічного розвитку своєї культури.

На щастя, історія не виправдала надії Гітлера і його васала Хортія на всесвітнє панування. Закарпаття волею більшості населення 1945 року возз’єдналося з українським народом. Однак воно в рамках Радянського Союзу не здобуло очікуваної волі, хоч і вступило на шлях національного відродження. Та коли Україна стане самостійною й незалежною державою (а станеться це в близькому майбутньому), потім і Закарпаття, стане її вільною й щасливою складовою частиною.
Та я, повчений гірким досвідом, не виключаю, що прийде час, коли і в нашому краї підіймуть голови антиукраїнські сили, які будуть вимагати відриву «Угорської Русі» від України і її повернення в лоно Святостефанської корони, куди вона ніби «історично» належить на основі тисячолітнього перебування в державних кордонах Угорщини. Моя праця на основі історичних фактів і власних спостережень має показати людям, що співжиття карпатських русинів-українців з мадярами зовсім не було таким ідеальним (зокрема, від другої половини 19 століття), яким намагаються представити його антиукраїнські сили. Воно було позначене великою боротьбою нашого народу за національні, соціальні, релігійні і культурні права».

Як виглядала ця ВЕЛИКА БОРОТЬБА і в чому вона полягала, читач довідається із самої книги.

Степан Пап. Велика Боротьба by Andrij

Примітки.

1. Paňkevyč I.: Další nálezy ukrajinských písní a veršů na východním Slovensku. Nižnorybnický rukopis z r. 1817 // Národopisný věstník československý XXXIII. – Praha, 1958. – Č. 3-4. – S. 202-206.

2. «Благовістник» як «духовна газета для підкарпатських русинів» виходив в Ужгороді під редакцією Августина Волошина, Емілія Бокшая та Теофана Скиби (1921-1939). У 1946 р. був відновлений у Пряшеві єпископом Павлом Ґойдичем, однак 1949 р. знов заборонений і лише 1968 р. у зв’язку з легалізацією Греко-католицької церкви знов відновленій як україномовний орган Пряшівської Греко-католицької єпархії. До 1987 р. його фактичним редактором був Степан Пап, хоч в тиражі були наведені інші відповідальні редактори (І. Лявинець – 1969-1970; Е. Корба – 1971-1978; Фр. Данцак – 1978-1991). С. Пап певний час редагував і словацькомовну версію «Благовістника» – «Slovo». Під його редакцією виходив і щорічний додаток до журналу «Календар Благовістника» (1970-1974) пізніше – «Греко-католицький календар» (1980-1985). Слід підкреслити, що всі ці видання С. Пап редагував сам з дружиною, паралельно зі своїм цивільним заняттям, не маючи ні редакційного приміщення, ні секретарки, ні друкарки, ні адміністратора. Про такі, нині звичні засоби техніки, як комп’ютер, факс, електронна пошта, тоді і чути не було. Усе доводилось робити вручну і здавати в друкарню машинописи без поправок. Коло його співробітників у той час було дуже вузьке, бо майже вся тогочасна українська гуманітарна інтелігенція (письменники, журналісти, педагоги) була атеїстичною. На сторінках вищенаведених видань С. Пап опублікував кілька сотень власних статей на різні теми. Щомісячник «Благовістник» виходить досі русинською (латинським шрифтом) та словацькою мовами як орган Ордена св. Василія Великого в монастирі Сошествія Св. Духа у с. Красний Брід Меджилабірського округу (шеф-редактор Теодор М. Кость).

3. Наведу хоча би деякі машинописні копії, подаровані мені С. Папом: Князь Лаборець. Народна драма-оперета у трьох діях. – Карлові Вари, 1975, 45 с.; Драма Закарпаття. Історична драма (49 с.); Драма життя Олександра Духновича. Історична драма (10 с.); Мадярська статистика (15 с.); В ім’я святої Мадярської корони (14 с.); Красне поле (30 с.) та інші.

4. 4 жовтня 2008 року я запозичив «Нижнєрибницький співаник» директору Інституту славістики Словацької академії наук в Братиславі Петру Женюху, який описав його в працi «Nižnorybnický spevník z roku 1817 – znovuobjavený rukopis» (Slavica Slovaca 47. Bratislava 2012, č. 2, s. 118-144) із словацької точки зору – як пам’ятку «словацької греко-католицької писемності». Я був би радий, якби хтось із українських лінгвістів розглянув рукопис з української точки зору – як пам’ятку західноукраїнської мови і культури лемківської провеніенції. Опис П. Женюха дає для такого висновку досить аргументів.

5. Він був свідомий того, що за машинописами в той час уважно стежили органи безпеки, тому, щоб обминати їх, на першому листі він наводив якусь фіктивну нейтральну назву праці словацькою мовою, наприклад «Dejiny literatúry», і лише на дальшому листі – справжню назву мовою українською.

6. М. Мушинка: А ми його не помічали. Степан Пап // Нове життя, 1990, № 11, с. 3. Із авторів Словаччини через двадцять років після смерті С. Папа найбільшу пошану віддав йому як «найбільшому греко-католицькому історику другої половини 20 століття» о. Йосафат Владимир Тимкович, ЧСВВ.: Найвекшый грекокатолицкый історик (20 років од смерти Штефана Папа // Народны новинкы, Пряшів, 2010, ч. 11-12, с. 2.

7. Крім згадуваного некролога та вступів до його книжок, я присвятив С. Папу такі статті: С. Пап. Початки християнства на Закарпатті. Філадельфія, 1983 // Українське православне слово, Бавнд-Брук, 1984 (рец.); передрук: Нова думка (Вуковар, 1986, № 56, с. 51-53; Отець Степан Пап – найвизначніший український священик Пряшівщини // Християнський голос, Мюнхен, 1990, ч. 18, с. 2 (некролог); Степан Пап і його «Історія Закарпаття» // Нове життя, 1990, № 28, с. 3-4 (вступ до газетної рубрики); Книжка про історію Закарпаття // Наше слово, Варшава, 1991, № 28 (рец. рукопису); Книжка для віруючих і атеїстів: «Наша віра» Ст. Папа // Шлях, 24.02.1991, с. 6 (рец.); Відновлення «Благовісника [С. Папа] // Християнський голос, Мюнхен, 1992; Терниста дорога священика-народолюбця // Краянка, Ужгород, 1994, ч. 1, с. 98-100; Я іду слідами Духновича. До 20-річчя від смерті о. Степана Папа // Дукля, 2010, № 1, с. 52-55.

8. Під терміном «Історичне Закарпаття» С. Пап розумів, крім Закарпатської області України, Пряшівщини і Лемківщини – теж колишні «руські» землі північної Угорщини, середньої Словаччини та північно-східної Румунії, асимільовані вже у 18-19 ст.

9. Праці Степана Папа останнього періоду його життя і справді вимагали ґрунтовної редакторської правки, бо вони були друковані на машинці часто по пам’яті, без попередньої підготовки і наступного редагування. Щоб не переносити папір із української в словацьку машинку, С. Пап часто тексти латинкою транслітерував азбукою. Інколи в його текстах є повторення тих самих речей. А автор вже не встиг прочитати те, що він надрукував, та виправити допущені помилки. Та й українська літературна мова, якою він писав свої праці, не була бездоганною. Йому більше йшлося про зміст як про чистоту мови.

10. Пап С. Історія Закарпаття / Редактори: Ігор Пелехатий, Марія Вуянко, Володимир Криворучко та Ірина Шумада. – Т. І. Від найдавніших часів до 1514 року. – Івано-Франківськ: «Нова Зоря», 2001. – 560 с.; т. ІІ. 1526-1717. – Івано-Франківськ: «Нова Зоря», 2002. – 448 с.; т. ІІІ. 1716-1939. – Івано-Франківськ: «Нова Зоря», 2003. – 648 с. (Разом 1656 с.)

11. Там само, т. І, с. 3-9.

Автор: проф. Микола МУШИНКА, доктор філологічних наук, академік НАН України

*