Обраний

Гімназисти Іван Семедій, Іван Марґітич (стоять зліва), Василь Маркусь (сидить третій зліва) з однокласниками. Хуст, 28 січня 1940 р.

‒ Іване, виходь! Виходь, друже! Виходь, зраднику! Ми звідси не підемо, доки не вийдеш, – двійко галасливих дідуганів добряче веселилися, щораз ловлячи примруженими очима невиразну постать, чия тінь увижалася часом у вікні ужгородського будинку. Той-таки будинок з півгодини тримали вони в облозі.

Несолідною поведінкою нагадували хлопчаків-гімназистів, яким кортіло виманити надвір потрібного для вуличної розваги друзяку. Під цю хвилю напевно відчували себе школярами, бо колись навчалися разом у Хустській реальній гімназії – геть посивілі Юрко Білинець та Василь Маркусь (Маркуш). Аж тепер, п’ятдесят років потому, з веселою злістю вигукували поперемінно ім’я однокласника Івана Семедія, що так недоречно привласнив собі подобу єпископа Мукачівської єпархії ГКЦ.

Звісно, в цій історії годі було обійтися без Івана Семедія – Антагоніста нашого Героя. Хоч самого героя цієї оповіді, четвертого в компанії гімназистів-однолітків (Івана Марґітича), під вікнами єпископського будинку бути не могло, оскільки перебував він тоді у Великій Чинґаві, в родинному селі, що давно перемінило давнє ім’я на Боржавське. Невгамовні дідусі-кумедники, ясна річ, здогадувалися, що єпископ Семедій, взнавши про можливий візит, полохливо заліг на дно – знайомий голос півгодини тому до них озвався, як видзвонювали його з телефону-автомата, останнього з вцілілих в ужгородському середмісті.

Гімназисти Іван Семедій, Іван Марґітич (стоять зліва), Василь Маркусь (сидить третій зліва) з однокласниками. Хуст, 28 січня 1940 р.

Гімназисти Іван Семедій, Іван Марґітич (стоять зліва), Василь Маркусь (сидить третій зліва) з однокласниками. Хуст, 28 січня 1940 р.

Гімназисти Іван Семедій, Іван Марґітич (стоять зліва), Василь Маркусь (сидить третій зліва) з однокласниками. Хуст, 28 січня 1940 р. (зворот)

Гімназисти Іван Семедій, Іван Марґітич (стоять зліва), Василь Маркусь (сидить третій зліва) з однокласниками. Хуст, 28 січня 1940 р. (зворот)

Вернемося до витоків історії нашого Героя – спробуймо осягнути ліпше сповнене невтомного діяльного чину життя незрадливого в переконаннях і вірі Івана Марґітича. Заодно збагнути важливе про відійшле в минуле покоління його однолітків. Молоді люди, народжені на початку 20-х років минулого століття, покоління особливої долі, зоставили незнищенний слід в закарпатській історії. Їх становлення припало на період швидких перетворень у житті краю, у час значних випробувань, героїчних вчинків і соціальних травм. Впадає в око схожість їх на сучасних молодих, що недавно проявили себе головною рушійною і творчою силою в революції Гідності, а тепер власним потом і кров’ю рятують країну в нині сущій російсько-українській війні.

Часовий проміжок між двома Світовими війнами запам’ятався на наших теренах стрімкою еволюцією суспільно-політичного життя, внутрішнім пориванням молодих змінити ідеологічні та культурні парадигми. На очах одного покоління щойно засвоєні традиції українського народовства зазнали живого розвитку, увібравши в себе дух і надбання модерних соціальних рухів та настроїв. Це виглядало як ривок, зрушення в народному самоусвідомленні та самовизначенні. Схоже, тогочасне Закарпаття стало тим місцем в нашій історії, де спробували дати відклик на “позитивну поразку” Української революції. Власне, тої революції, в триванні якої наше суспільство проіснувало майже повне століття, щоб лише тепер, може, отримати належну розв’язку.

У житті юнака Марґітича та його друзів з Хустської державної реальної гімназії (1935-1941) національна українська самосвідомість утвердилася досить рано. До цього приклалися гімназійні навчителі та професори – Юліян Ревай, Михайло Фущич, Андрій Ворон, о. Дмитро Попович, Михайло Гупаловський, Ростислава Бірчак. Також сприяли цьому тодішні “Просвіта” і “Пласт” – молодий Іван Марґітич був редактором гімназійного пластового журналу “Скоб”, пластове його ім’я “Муравель”. Зростало нове покоління закарпатської молоді із задатками майбутніх інтелектуалів, чим виявляло себе анінайменш не згіршим за європейських ровесників. Їх розум, творчі емоції та енергія сприймали передові тогочасні ідеї і захоплення. З ними Закарпаття вже не могло б більше здатися забутою світом землею, “землею нізвідки”, провінційною дірою Європи.

Свято Весни, Чорна Гора, Виноградів, спільне фото з Єпископом о. І. Марґітичем

Свято Весни, Чорна Гора, Виноградів, спільне фото з Єпископом о. І. Марґітичем

Міжвоєнне те покоління наших земляків вчинило власний цивілізаційний вибір – на користь української національно-культурної орієнтації та модерного перетворення суспільства. Цим відкинута була можливість нав’язаної чехословацькою владою альтернативи – дивнуватого поєднання архаїки в тогочасній версії “Русского міра” як спроби навернення до минулих форм життя з надією віднайти загублену в часі тиху заводь, до якої колись втягло знаних в історії краю культурно-релігійних діячів XIX ст., а також іншої версії розриву з дійсним сучасним, яку тоді являв рух місцевих фашистів-чорнорубашечників на чолі з С. Фенциком та А. Бродієм. Власне кажучи, схожий варіант пропонувався закарпатцями і в наші дні – зі спробою підсунути молодим фарсовий покруч у вигляді “політичного русинства” – зі зрадою рідному світу, коли так само втрачається можливість позитивного відклику і розвитку. Якраз про це з наголосом застороги і відразою говорив о. Іван Марґітич на початку XXI ст., відводячи від біди нерозумних, схильних попастися на дурну обманку: “Всяких перевертнів, безбатченків, яничарів треба вважати на рівні з невірними, безбожниками, а так само й некультурними, бо замість шанувати людину, вони готові її ненавидіти, але й цілком її знищити за патріотизм, любов до свого до рідного”.

Нам важко знати напевно, якими були соціально-політичні вподобання молодого Івана Семедія в часи гімназійного життя. Він, певно, не надто відрізнявся в своїх уподобаннях від однолітків. Знаємо, що керував юнацьким хором гімназії, непогано вчився. І все ж подальша доля Антагоніста нашого Героя виглядає в певному сенсі трагічною. Здогадно, одразу після військової поразки Карпатської України і з настанням угорської окупації краю з ним трапилося недобре – неначе злам особистості, що так обмежив у майбутньому його внутрішню свободу і можливість вибору. З часом це проявиться більше, і вимушений його конформізм виглядатиме як зрада собі. В зрілих своїх роках часом виявиться надто залежним від людей настирних, галасливих і безпардонних – біляцерковні обивателі згодом навчаться-таки ним маніпулювати, притлумлювати волю. Забігаючи наперед, зазначимо, що в останнє десятиліття земного свого життя він все ж дозволив зробити з себе раба середовища, піддався банальному житейському опортунізму. Так чи інакше, але свій шлях він обрав сам.

Після закінчення гімназії Семедій та Марґітич разом вступають до Ужгородської духовної семінарії. Для Івана Марґітича то був цілком природний вибір, бо ще зі шкільної лави він не раз уявляв себе християнським місіонером де-небудь в Африці чи Азії. Незабаром для нього настало перше страшне життєве випробування: влітку 1942 р. дух ненависті та нищення спробував зламати його тіло і душу в Мукачівській катівні “Ковнер”, далі – в’язниця угорського міста Вац. Того літа Марґітича та ще з півтори сотні молодих патріотів-закарпатців, учасників українського націоналістичного підпілля, після арешту угорською контррозвідкою було піддано кількатижневим неймовірно звірячим катуванням і мукам. Виною їм ставили читання підпільної газети “Чин” і проукраїнську пропаганду. Ті перші випробування показали стійкість та духовну силу Марґітича, але й утвердили в головному життєвому виборі – служіння Богу й рідному народові.

18 серпня 1946 року після завершення студіювань в Ужгородській духовній семінарії Марґітич приймає священичі свячення, що їх довершив єпископ Теодор Ромжа. Згодом про цю визначальну подію свого життя згадував так: “Батькові було не до душі, що я висвячуюсь неодруженим. Мамка вже тоді не жила. А сім’я була велика – семеро дітей. Я був найстаршим. Але мав свою думку і мене не вдалося переговорити. Я свідомо брався до цього стану. Смерть матері утвердила мене в моєму намірі. Я зрозумів, що дочасне життя – скороминаюче. Хотів повністю жертвуватися для служби народу, а сім’я накладала певні обмеження. Це не виглядало так, що я беру на себе якийсь страшний тягар. Я не відчуваю його і по сьогодні”. Спершу для нього призначена була парафія в Севлюші (згодом – Виноградово), а вже від початку листопада 1946 р. – триваліша священицька праця в церкві Успіння Богородиці в Рахові. Аж ось 10 лютого 1949 р. до нього прийшли. У той день він вінчав молодят, коли у храм навідались майор “безпеки” у супроводі двох працівників райвиконкому – має їм віддати ключі від храмового приміщення. – “Даємо вам три дні на роздуми, і для вас усе зостанеться, як було, якщо заявите про перехід на православ’я”. – Він їм у відповідь, що не має тут про що й думати, бо все раніш для себе вирішив. – “Ні, дасте нам відповідь через три дні”. Отож, Іван одразу поїхав до батьків у Велику Чинґаву.

Стара церква в с. Боржавське, вхід залитий бетоном

Стара церква в с. Боржавське, вхід залитий бетоном

Вдома його не полишили в спокої. Приходили “безпекаші” зранку, відбирали паспорт, аби пообідь йшов за ним у Виноградово. І так кілька тижнів – щоденно туди-назад пішки. Цією грою хотіли тримати в напрузі і також відвадити від підпільної душпастирської діяльності. Вирішив остаточно перейти на нелегальне становище. Вдома обладнана була схованка – приперта великою скринею частина кімнати. Разом з ним підпільно правили служби й інші духовні вигнанці – оо. Іван Роман, Іван Горінецький, також Петро Орос з Білок та Іван Ченгерій з Олешника. Ними зацікавились “органи”. Згодом троє перебралися жити до Іванової тітки, що мала вільну кімнату. Незабаром все скінчилося для гурту мандрівних священиків – Петра Ороса застрелив у дорозі підісланий “безпекою” міліціонер, о. Марґітича ж у березні 1951 року заарештували. Гуманний радянський суд призначив для нього 25-річний термін табірного ув’язнення.

Кримінальна справа о. Івана Маргітичка

Кримінальна справа о. Івана Маргітичка

. . .

У 60-х роках о. Марґітич налагоджує тісні контакти з греко-католицьким підпіллям, що діяло в Галичині, навіть увійшов до його керівництва. Скінчилося це новим тюремним ув’язненням. Відтоді про нього вже знатимуть як про всеукраїнського масштабу релігійно-політичного дисидента і правозахисника. В сімдесяті роки відбулося його становлення як релігійного інтелектуала, зі своїм самовизначенням утвердився як людина радикальних церковних і україноцентричних політичних поглядів. Таким він і залишиться до кінця життя. Через те й виглядає цілковитим нерозумінням показ непересічної постаті Марґітича в спрощеному образі “народного” єпископа. Маю на увазі зображувальний та інтонаційний ряд в стилі набитої руки Дмитра Кешелі – це коли лагідний селянин-священик мантачить на призьбі власного сільського дому якусь там мотику чи косу.

10 листопада 1987 р. Івана Марґітича висвячено підпільно на єпископа – хіротонізацію провів єпископ Софрон (Дмитерко), поклавши на нього обов’язок служіння українським вірникам Закарпаття. Настійний у праці, живучи у звичній життєвій напрузі, владика невтомно боровся тоді за легалізацію Церкви і повну свободу віросповідання. Пізньої осені того ж року стає делегатом від Комітету захисту УГКЦ на конференції в Москві, присутній на засіданні в будинку Радянського комітету захисту миру, коли вперше було офіційно заявлено про потребу її легалізації. І тоді ж як член Комітету виступає на нелегально скликаній прес-конференції для закордонних журналістів, що її організували журналіст Александр Огородніков та священик Глєб Якунін. Владики Павло Василик та Іван Марґітич ще раніше стали ініціаторами й підписантами відкритого листа на адресу Папи Римського Івана Павла II про вихід УГКЦ з підпілля і потребу легалізації цієї церковної інституції. Під тією відозвою стояли підписи 2 єпископів, 23 священиків, 2 ченців, 4 черниць і 170 вірників.

Першим на Закарпатті владика Марґітич у квітні 1989 р. відкрито відправляв службу Божу – в Ужгороді, на Кальварії, незабаром до нього приєднався також о. Юрій Федака. Це був той останній рік, коли міліція переслідувала греко-католиків, розганяла їх зібрання і накладала значні грошові стягнення на непокірних священиків.

Єпископи та священики української греко-католицької церкви в Москві домагаються прав для Церкви і її визнання

Єпископи та священики української греко-католицької церкви в Москві домагаються прав для Церкви і її визнання

20 листопада 1989 р. Церква нарешті легалізувала свою діяльність в Україні. Марґітич сказав про це так: “Два найсвітліші дні в моєму житті. Перший, коли дістав повідомлення, що легалізовано ГКЦ, про яку говорили, ніби вона мертва і вже ніколи не воскресне. І другий, коли в 1991 році комуністи одноголосно проголосили незалежність України”. В січні 1991 року Папа Римський Іван Павло II видав буллу – нею іменував Марґітича єпископом-помічником Первосвященного владики Івана Семедія, а в лютому 1993 р. наділив його функціями єпископа синкела для українців Мукачівської греко-католицької єпархії.

Співпраця Івана Марґітича й Івана Семедія виглядала в тих роках конфліктною, в деяких речах непримиренною, оскільки перший твердо дотримувався ідеї будівництва в країні єдиної Української помісної церкви з повсюдним впровадженням української мови в богослужінні, а другий обстоював збереження сепаратного стану Мукачівської єпархії щодо УГКЦ. До всього додамо, що окремі важливі рішення владики Семедія часто приймалися деінде, і навіть поза межами України.

Настановчим у діяльності владики Марґітича було переконання: “Єдність церковна стала б основою загальнополітичної єдності нашого народу. Попри все, ґрунт для єднання є. Усе тепер залежить від первосвящеників. Дійшли б вони до згоди, а паства піде за ними”. Ще постійно наголошував: “Один народ, одна мова, одна віра”. Поміж тим, така його тверда позиція добре перекликається з думками непересічних і знаних в Україні релігійних попередників. Про бажання створити єдину помісну Українську народну церкву колись висловлювалися Андрей Шептицький і його рідний брат Климентій. Те саме бачимо в публічних висловлюваннях Марґітича, коли казав про постійний діалог церкви з модерним секулярним світом та представниками інших церков і релігій. На тверде переконання владики, міжконфесійні відносини в Україні належно вести толерантно та виважено.

На зустрічі з папою Римським Іваном Павлом ІІ

На зустрічі з папою Римським Іваном Павлом ІІ

І тут доречно згадати, як Андрей Шептицький у 30-х роках на прохання російського церковного діяча графа А. Волконського щонайменше сім разів їздив до Папи Римського, аби дозволено було Шептицькому курувати греко-католицькі общини в Росії. Російські емігранти-католики настійно просили його про заступництво і можливість церковним громадам працювати вільно. Даремно було б заперечувати й те, що єпископ Марґітич і вл. Андрей мали по-своєму непрості відносини з Папським престолом, що зазвичай керувався власними мотивами в розв’язанні проблем релігійних взаємин на теренах України. Шептицькому і Марґітичу, так і не надто часто згадуваному в наш час о. Гавриїлу Костельнику, винятково складній і трагічній фігурі в історії нашої країни, йшлося про те, щоб реформувати греко-католицьку церкву шляхом демократизації, здобути для неї автономію культурного і релігійного життя, врешті-решт створити єдину “Київську народну церкву”.

Натомість, даремно шукати в діяльності єпископа Івана Семедія схильності до католицького реформаторства і релігійного модернізму, та й у соціально-політичному аспекті виглядав він радше консерватором, а в дечому навіть і ретроградом. Жодним чином не заперечити того, що своїми настановами пастві і своїми діями він виказував прихильне ставлення до насаджуваного тодішньою комуністичною владою, що вже доживала свій вік, мертвої архаїки і нахрапистої агресії “політичного русинства”.

. . .

Марґітичем керувала ще одна надідея – церква в Україні мусить стати єдиною і неподільною. Для цієї мети належить працювати, йти крок за кроком, вчитися виваженій і толерантній співпраці з іншими церквами. Результатом має стати утворення єдиної Української помісної церкви. Замалим, так він вважав, було б Церкві вибратися з підпілля – важливішим є вийти з катакомб розділення, зашкарублості і провінційності. Між тим належне вирішення проблем міжрелігійних взаємин в Україні вважав неможливим без утвердження прав і свобод українського народу, без вільного функціонування української мови в усіх сферах життя – і всередині Церкви теж.

Його слова: “Єдність народу – це та велика сила, яку ніхто і ніщо не може перемогти. Тому нас стараються всіляко роздроблювати: і на різні, хоч і подібні між собою релігії, і на численні, хоч загалом дуже схожі партії. Не можна вважати патріотами тих людей, які сприяють роздробленню”.
І лишень тільки згодом, після відходу з земного життя, стають щобільш зрозумілішими духовна правота, дійсна велич і сила Марґітича. У своїй боротьбі і стражданнях він не програв, позаяк посіяні ним зерна таки зійшли. Його час настає щойно.

Колись не без глибшого змісту було сказано: “Багато званих, та мало обраних”. Владика Іван Марґітич – обраний.

Автор: Володимир Кришеник, текст поданий скорочено, повну версію статті читайте в науково-мистецькому часописі “Екзиль”, ч. 2, 2015

*