Улас Самчук: Сьогодні й Завтра

Улас Самчук

Ці два вирази мають ту характерну рису, що вимагає ясного й точного усвідомлення їх головної сути. Бачити сьогодення й відчувати завтра. Правильно бачити й бодай приблизно відчувати.

Немає то нічого спільного з якимсь особливим мистецтвом чи, вийнятковіш, – пророцтвом. Треба просто чутися на землі, мати відкриті очі та вуха:
Але не кожному й не завжди то однаково вдається. Можна бачити багато й водночас нічого. Можна дивитись під ноги й спіткнутись; можна задивитись у далечінь і також спіткнутись. Можна ще бачити муху, а не помітити слона, як це є у знаній байці Крилова.

Бачити точно й виразно дійсність… Розуміти дійсність… Не входити в конфлікт із дійсністю.

Наша доба особливо жадає цього.

Виступив на кін історії Гітлер. Більше виразної індивідуальности не можна собі уявити! Вистачило перечитати один плакат його перших мітингів. Одначе не всі його пізнали. На його щастя якраз ті, яким найбільше треба було пізнати. Загляньмо в першу ліпшу газету тих днів і знайдете там живу, втілену сліпоту.

Хто пригадує товсті томи такого Еміля Людвика. Тридцять другого року той премудрий жидівський віщун переконує нікого іншого, як Mycoліні, що в Німеччині не може й бути подібний режим, як у Італії…

На цій точці жиди програвали і програють… Не дивлячись на всі їх золоті мішки.
Для більшого підкреслення ще один подібний віщун – Лев Бронштайн-Троцький. У своїй автобіографії, він авторитетно зазначує: «Ніяка велика робота не мислима без інтуїції, себто без того підсвідомого чуття, яке, дякуючи теоретичній і практичній праці, може розвинутися й збагатитися, але яке повинно бути заложене у самій природі людини». Але ми знаємо й його інший, не менш блискучий, афоризм: «Я відійду! Але відходячи, так брязну дверима, що вся Росія здригнеться». А не відійшов і не брязнув. Його виволокло ґепеу майже у підштаниках із ліжка і відправило у мандрівку, з якої він уже не вернувся… Мабуть, мало він мав від тієї інтуїції. Так само, як і тоді, коли творив своїх меньшовиків… Ціла його «фельдмаршальська» кар’єра завдячує чуттю та інтуїції Володимира Лєніна.

А у нас? Це питання виїмково важливе. Колись і тепер. І колись були Мухи, що твердили: «Пролетаріат не має батьківщини», і тепер ті мухи не вимерли. Сьогодні на «батьківщині пролетаріату» за такі слова пустили б «в расход». Не менш докладно мусимо поводитись і ми. Бо скільки ще ходить по вулицях таких Мух, які зустрівшись сердяться: «Бачите! Ви цього хотіли…» Так, ніби, коли би вони «не хотіли», то не сталося б. Що вони такого не передбачали і передбачати не хотіли – про це історія промовчує.

Не досить виразно маємо рішене це питання й ми, націоналісти. І це нас найбільше обходить. Бо будучи такими, мусимо подвійно бути чуйними. З цього приводу маємо до себе найбільше претензій, бо не вистачить лиш зватись націоналістом. Тепер, у наш час… Поки ще не пізно.

Націоналістом зватись – це не тільки приємність. Це насамперед обов’язок, і то суворий. Думати глибоко, бачити зірко, чути уважно. Добу, людей, обставини… Не впадати в перебільшену ґрандоманію, і не загубитися в дійсно гігантських подіях, якими історія оперує.

Все це нас рішуче зобов’язує… Нас, кожного, без виїмку! Без огляду на те, чи любимо себе, чи не любимо; чи горді ми, чи не горді; чи розуміємо свої хиби, чи не розуміємо. Мені, траплялось, казали:

«Не критикуймо себе. Це може пошкодити…» За цю наївність можемо дорого заплатити. Не будемо критикувати себе самі, зроблять це інші, по нас. Історія нікому нічого не дарує.

З другого боку: не зробимо цього отверто й відважно – створимо критику іншого сорту. Ту, що лазить по вулицях, по каварнях, по приватних хатах. Ту, що риє й червоточить, що ломить наше здоров’я з нутра. Як націоналіст, чуюся надто гордим, щоб боятись виразности. Як українець, не маю права лишатись байдужим і зрезиґнованим… Те й друге особливо підкреслюю…

Бо ще недавно мали ми право бавитись різними питаннями. Культура верхів чи низів? Схід чи захід? Політика опортуністична чи принципіяльна? Сьогодні мусимо вже сказати остаточне: так! Доба вимагає виразности, а з тим і чину. І вдивляючись у її вимоги – кажемо: не верхів і не низів – а культура здорового глузду. Не схід чи захід – а захід або небуття. Не опортунізм чи принциповість – а рішуча внутрішня принциповість. Теоретично ці питання вияснені і вияснені добре.

Слідує другий етап: конкретний, практичний чин.

Він бо якраз окреслить нашу духовість… Він бо скаже, чи варто історії возитись з нами, чи дотепніше буде викинути нас під колеса й розчавити. Одна з цих дилем буде вирішена, і то дуже скоро… Нам, розуміється, не може бути байдужим, котра з них переможе…

Бо змінилися також наші цілі. Колись ми думали одно: коби лиш державність. Сьогодні бачимо, що не сама державність є якорем спасіння. Межі держав сьогодні соваються, мов гадюки. Немає причин думати, що все залежатиме від цих меж.

Сьогодні бачимо інше завдання: державний зміст. Те, що виповнює державні межі. Те, що втримає народ на поверхні й без меж так само, як і з межами. Те, що врешті-решт, змусить межі лишатись межами, навіть коли це комусь не подобається. Це завдання на сьогодні. І відповідно цьому ми повинні себе ладувати в дорогу. Відповідно цьому ми мусимо формувати нашу духовість.

Уривок з листа У. Самчукові

Уривок з листа В. Бірчака У. Самчукові

Чи робимо це в належній мірі? В належній – ні. Розміри нашої чинности не можна назвати вистачальними. Те, що робиться, – добре, але мусить бути ліпше, більше, ширше. Мусить бути усвідомлене все від А до Зет, не лише одиницями, а загалом. Всі мусимо знати й бачити дійсність. Особливо ті, що тут, на чужині, яких життя найчутливіше товче і які, чей же, йшли сюди, щоб, відступивши, готовити наступ,

В ім’я чого мусимо? Та в ім’я того, що це закон сьогодні. Що інакше не можна, що лише таким чином можемо вдержатись на поверхні планети. Глухий, сліпий, без’язикий відчуває й розуміє, що наше сьогодні не жарт, і не порожнє слово.

Ніколи ще в історії з такою виразною певністю не ступав по землі найвищий, біологічний закон, який звучить в тому змислі, що тільки вибраний має право на повне людське життя. Все, що лишається поза поняттям цього права, буде потоптано й буде призначене на небуття.

Маємо право заплющити на це очі? Ні! Хочемо бути скреслені з листи вибраних? Ні! Хочемо признати себе кандидатами на паріїв? Також ні! Так що ми хочемо? Хочемо боротись.

Так. Хочемо й будемо боротись. Лише, перш за все, мусимо очистити наше поняття боротьби з намулу певних забобонів, якими обдарувала нас спадщина минулого. Мусимо прояснити наше моральне обличчя, виразно усвідомлюючи собі, що є наша духова сила, що є безсилля, що є плюс, що мінус.

Перечитуючи нашу скромну пресу, особливо її ще скромніший ідеолоґічний сектор, мимоволі приходиш до несимпатичного переконання, що тут нам не все ясне. Перш за все брак виразної провідної лінії взагалі. Друге – струмки й струмочки певних думок часто себе перехрещують, творячи хаос у думанні. По-третє – помічається певна відсталість і моральна кволість. І, нарешті, на всьому лежить печать безмежної абстракції, так, що в конечному висліді твориться враження, ніби ми направду надіємось на якусь манну небесну чи якесь Боже чудо. А коли візьмемо маленьку брошурку, здебільша призначену для «ідеологічного вишколу» мас, знайдемо в ній таку масу згущеної бомбастики, що розвівши її на рідшу плинність, можна сміливо залити нею цілу Европу.

Стільки імперії. Стільки направо й наліво «тремти»: та ми неповторне «сузірря мільйонів» і така «буйна кузня сили», включно аж до «колоніальних коркових шоломів», що людина мусить себе щипати за ніс, чи не є де якийсь дивертисмент гумористичного мандрівного театру. Так і нагадується, що творці тієї «духовности» росли переважно на бруках Варшави, поблизу пана Заглоби.

Розуміється, що вся ця бутафорія мусить бути рішуче перекреслена. Мусимо знайти слова, вирази, образи і сцени для ідеологічного школення мас інші. З іншим духом, з іншим змістом. Невже ми думаємо, що тільки німцям чи большевикам потрібні різні трактори, різні «специ», різні винахідники тієї чи іншої синтетичної ґуми, різні конструктори, механіки… Можна так думати, але тоді всі мрії про імперії та «коркові колоніальні шоломи» матимуть подвійно ґротескові форми!

Тисячі, десятки тисяч українців сьогодні в центрі Европи. Навкруги них кипить велике творче життя. Крутиться не коловорот ярмарочного каруселю, а коловорот мільйонів машин, кується криця, твориться головокружня швидкість технічного поступу. Все то повинно змусити нас поважно задуматися й поважно зважити дійсну суттєвість нашого сьогодні. Мусимо твердо й чітко усвідомити, що тільки й тільки той матиме слово в сучасности, хто пізнає й відповідно до всіх вимог нашого сьогодні застосується.

Ось найновіша стаття «Народжена духовість». Читаємо:

«Між тим, що посідаємо тепер, між сьогоднішньою нашою духовістю, зокрема літературою, де ця духовість найповніше виявляє себе, і тим, що було вчора; між «Золотим гомоном» Тичини і «Суворістю» Липи; між «Брехнею» Винниченка і «Чотирма шаблями» і навіть «Вершниками» Яновського – прірва. За останнє двадцятиліття українська духовість проробила величезний процес».

Це в одному українському журналі… У житті воно інакше. Бо коли ми думаємо, що «Чотири шаблі» чи «Вершники» є герольда нашої духовости сьогодні, то це може наводити лише на смутні розважання. Бо, читаючи ті речі, проти волі пливеш думкою у далекі степи, між коні, між шлики, між брязкіт шабель… І бачиш, як і сам автор, половців, а й ще далі, батийські й тамерланські орди, і чуєш гамір, як ось у цьому уривку з «Вершників»: «Лютували шаблі, коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного, а гелгання бійців нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за чередою, ось і розбіглися всі по степу, і Оверко переміг. Його чорний шлик віявся по плечах. «Рубай, брате, білу кість!» Пил спадав. Дехто простягав руки, і йому рубали руки, підіймав до неба вкрите пилом і потом обличчя, і йому рубали шаблею обличчя, падав до землі і їв землю, захлинаючись передсмертною тугою, і його рубали по чім попало і топтали конем…»

Ні, панове! Це не картина з часів половецьких набігів. Це, як каже автор, «був серпень 1919 року». Це була, можливо, духовість тієї романтичної доби, і так її треба розуміти. Це тоді, якраз по столітній перерві, вилізли на денне світло різні ошликовані Оверки та музейні булави. Це тоді буйно гасало розперезане й розхристане отаманство – хай відважне й бравурне, але також духово порожнє, як і та духовість, що його породила. Тут знову прийдеться звернутись до Донцова й попросити нам вияснити, яка то різниця між тим хоробрим сходом і не менш хоробрим заходом. Знову прийдеться рівняти Чингіз-хана і Цезаря; знову пригадати село Лютецію, з якого виріс Париж, і збурення Києва, який так і не вернувся до свойого первобутнього призначення.

Дмитро Донцов

Дмитро Донцов

Але ми всього того згадувати не будемо. Все то було сказане у свій час і сказано незле. Треба лише це ще раз уважно перечитати. А коли вже ми при духовості, то, до речі, не буде, зайвим завважити, що духовість нашої доби не має абсолютно нічого спільного з тим Оверком. Навіть будь він двічі хоробрим і тричі бравурним. І там на степах, де Донбаси й Криворізькі комбінати… І там той Оверко вже напевно зліз із коня і засів за танковий волант чи за керму літака. А ми знаємо, що махати ціпом чи шаблею зовсім не те саме, що вести трактор чи атакувати лінію Мажіно стрімголов із літака. Це є кардинально різні поняття, і вимагають вони різного підходу, різної хоробрости.

А дивлячись на картину сучасної війни, хоч би так, як представляє її фільм «На заході перемога», ми з нашою шабельною та шликовою духовістю чуємося безмежно безрадними. Бачиться й розуміється, яку колосальну роботу, яке напруження волі, скільки великого й глибокого знання необхідно проробити, щоб хоч здалека достосуватися до вимог нашої дійсности. Це просто б’є нас, мов довбнею, по голові й каже нам, і повчає, що найбільшою хоробрістю нашого дня є навчитися пізнати, освоїти психологічно й опанувати техніку. Як це неприємно, як це брудно, як у тому мало бравури, але факт є фактом. Це є основне завдання сьогодні, а ще основніше буде воно завтра.

Завтра. Невиразне, наповнене тривогою і острахом. Зо спущеним заборолом і опанцероване безліччю найхимерніших можливостей. Особливо непевне й невиразне воно для такого «сузірря мільйонів» і такої «буйної кузні сили», якими є ми. Ми вже бачили на прикладі Закарпаття, що та «буйна кузня» викувала, коли нам не було кому водити автобусів і продавати в аптеці ліків…
Хоч мій песимізм не всі поділяють.

Мені зазначив один товариш, що я не розумію певних символів та образів. Признаюся – так! Не розумію.

Можна дивитися на речі різно. Романтично, символічно, футуристично. Одначе у всьому треба відчувати певну межу й певну мистецьку закономірність.
Без цього – поминаючи виховну суть – символи й образи будуть лубком, як ті малюночки гусарів на ярмарочних дитячих забавках.

Але можу це зрозуміти, дивлячись з іншого боку… З боку цілости справи, про яку говоримо… Коли візьмемо на увагу ввесь комплекс т. зв. духовости, на якім виростають всі ті казкові дикарі. Духовости, про яку ми щойно говорили. Тієї самої «духовости», яка так далеко від дійсности, як атмосфера Марса від Землі.

Певно, що думати категоріями реального у мистецькій формі не можна, коли те думання направлене у бозна-якій площині… Так само, як не можна застрілити зайця, мірячи на місяць. І найнесимпатичніше в цьому, що це явище не спорадичне. Можна з певністю сказати, що значна частина нашого суспільства думає й чинить такими ось катеґоріями. Маємо більше ніж досить даних висловлювати подібні твердження, коли зважимо обставини всіх тих «еміґрантських» буднів, у яких, мов інфузорії в гнилій воді, множаться напрочуд дивні групи, групки, які мріють категоріями різних «білих коней на небі».

Приходиться стикатися з людьми, на перший погляд нормальними, які захлинаючись розповідають вам бабські небелиці про те, як то вони увійдуть до Києва, кого туди пустять, кого ні, як займуть там всі міністерські стільці, як будуть казково жити-поживати й добра наживати. Придивившись до тих лицарів ближче, приходиш до переконання, що коли ті люди і попадуть до Києва, то перш за все мусять мати діло з психіатрами.

Ні. Ті десятки тисяч українців, що знаходяться на еміграції, що працюють по заводах, по різного роду установах і підприємствах, що мають ті чи інші фахи, чи ті, що студіюють – не сміють так думати. Це було би божевілля. Всі ті працюючі й продукуючі мусять пам’ятати, що Україна ніяка не Америка, ніяке Ельдорадо.

Україна – це дійсність, яка вимагає у першу чергу людей праці. Людей, які щось уміють і щось докажуть. Людей зрілого політичного думання і людей конкретного практичного чину.

А все то можна знайти, усвідомити й удосконалити тут. Тут, де дійсність зовсім не казкова, а вщерть наповнена напруженою, кипучою, творчою працею. Не бачмо лише тріюмфи Гітлера. Ті тріюмфи й ті рожі на вулицях Берліну під колесами його авт – це лиш ознаки тих «непроспаних днів», коли планувалась і негайно приводилась у чинність велетенська праця мозків і рук. Кожний, хто має очі і вуха, може про це пересвідчитись. Тож цей народ, що нараховує дев’ятьдесять мільйонів, день і ніч жене великанську машинерію найрізноманітнішої праці й, розуміється, що висліди її тріюмфуючі. Удар за ударом наносить він цілому ворожому світові. Не крок за кроком, а миля за милею ступає він вперед не лише на полях боїв, а передовсім, що є значно важливіше, на полях творчої роботи внутрі. Ті мільйони чужих робітників, які перепрацьовуються з лопатами в руках, це ніяка фантазія.

Ті мільйони машин, що денно й нічно без перестанку крутяться, це також ніяка фантазія. І требa сподіватися, що завтра будуть при праці нові мільйони людей, і нові мільйони машин піде в рух. Треба сподіватися, що чинність тієї машинерії не тільки помножиться, але й пошириться, завоює нові простори, зискає нові терени для виладування своєї творчої енерґії. І творча чинність завтра не піде у напрямку витворення безлічі зайвих речей, яких не буде кому споживати. І опиратиметься вона не на золоті та біржовик спекуляціях. Та чинність піде на скріплення, на поширення, на розбудову. Вона піде вглиб і вшир, вона опереже континент доцільними лініями комунікації, вона побудує господарські лінії Зіґфріда, вона утвердить і закріпить здобуте мечем.

Зміняться також сенс і напрями політики. Не думаймо собі, що й надалі головним її внутрішнім акумулятором будуть маси, політичні групи, політичні рухи. Не думаймо, що й надалі вона буде темою всіх кав’ярняних відвідувачів, модною балаканиною великопанських салонів. Коли масові рухи й лишаться надалі, то не вони будуть носієм політичного думання. Це будуть заклади, масові школи душевного, тілесного і ідеологічного удосконалення, це будуть знов-таки масові фабрики модерної людини. Це буде досконалий апарат, досконало школена армія, прямим завданням якої буде виконання згори укладених планів господарчих офензив. Дух і кров, а не «свобода й братерство» – ляжуть в основу ідеології будучого. А це у свою чергу викличе нові методи, нові поняття й нові способи чинности самої політики.

Нічого ми не досягнемо, коли не захочем цьому вірити, або це не вдовольнить наших утертих поглядів чи смаків. Можемо й надалі, як це було в минулому, тішити себе, що не такий вже чорт страшний, як його малюють. Можемо ставити прогнози, що ось, мовляв, обізветься хтось здалека, що довічні ідеали «свободи» й людської «індивідуальности» не дасться зрушити; що та хмара, яку бачимо на овиді, не є хмара, а лише стовп куряви, а коли хмара, то вона напевно до нас не дійде; що її розжене якийсь вітер… Це все ми знаємо з недавнього минулого. Ще не стерлись із пам’яти ті чисельні дискусії всіх пророків минулого ліберального світу, які, щоб не сталося, намагалися обернути дійсність у такий бік, щоб вона не була для них так страшною. Пророчили заломлення, упадок наступаючої сили. Пророчили її недовготривалість. Пророчили їй небуття. А коли їх бажання не сповнялись, коли світ розвивався так, як вимагала цього його природа, коли головні рушійні сили не тільки не заломлювались, а поступали й крушили на свойому шляху все, що їм противилось, тоді маловірні пророки лиш сердилися й кидали вам у вічі: «Так ось є! Маєте! Ви ж того хотіли». Хочеться їм ще раз сказати: «А ви ж, приятелі, того не хотіли».

Ні. Не справа у тому – хочемо чи не хочемо. Ніхто нас не питає, коли наступає та чи інша доба в історичному бігу життя народів. Не є важливим «не хотіти» чи «хотіти». Є важнішим дивитись на речі так, як вони є. Розуміти їх. Не чекати, поки вони застукають нас несподівано, а відповідно до них застосуватись і відповідно озброїтись.

Тим більше, що у дійсності прийдуче завтра не таке вже й страшне, коли дивитись на нього отвертими очима. Для тих, що думають, для тих, що шукають, для тих, що дерзають, для тих, що не терплять застою, для тих, що борються, – наше Завтра дає невичерпальну поживу, безмежне поле діяльности. Наше завтра змете з поля бою всіх немічних і всіх кволих.

Так. Сила завтрашнього дня є виключно силою відповідно оформленого заліза, і закони тієї сили матимуть не менш залізний характер. Ця істина є й для нас зобов’язуючою.

Тому є бажаним про це думати й про це говорити. А ще більше бажаним застосуватися до цього практично. Не буде великим гріхом, коли з’явиться у нас роман чи вірш, чи драма, чи навіть вряди-годи добра стаття, яка розбавить трохи степову романтику, яка внесе дихання тієї опікаючої творчої сили й творчого напруження, яка наблизить нашу психіку до того великого короля королів і диктатора диктаторів всього цивілізованого мира, ім’я котрому є техніка. Не біймося, що це знизить нас до чорних і нечистих річей. Не біймось, що це зведе нас з висот неба до глибин землі. Не біймось також, що це порушить нашу козацько-степову традицію, стлумить романтику днів, коли людина так безжурно й так легко могла дихати чистим повітрям широт, співати журну пісню про круторогі чи Сагайдачного, і плакати, плакати чистими невинними сльозами, сидячи на камені порогу Ненаситця. Немає вже ні Лугу Широкого, ні Гуляй-Поля, ні Ненаситця. «Не вернеться!» І не треба, щоб верталось. Ніколи не треба. Хай лишається у віках, у музеях, на підмостках театрів, у книгах, але життя хай іде своєю дорогою, хай творить нову романтику, хай прийдучі по нас бачать і знають, що ми також були предками й жили неповторно.

На нас наступає Захід. Його мандрівка була довга й повільна. Сьогодні він перед нашою брамою! Грізний, на сталевих машинах Захід. Зовсім не той, про які нам торочили польські Ґетрихи, краківські «кур’єрки» та інші носії духа Заглоби. А справжній Захід, автентичний. Той, що літає через океани, що плаває через океани, що воює стрімголов літаком, що димить заводами Зіменса, що свою минувшину документує не тільки штанями й шаблями, а й вежами Собору Паризької Матері Божої та творами Томи Аквінського.

Цей Захід перед нашими брамами! Його очі скеровані зірко на Схід і його залізні щупальці обмацують уважно землю, на котрій щойно витикаються перші паростки великого засіву.

Маймо відкриті очі і вуха!

Джерело: журнал “Екзиль”, ч. 1, 2015

*