6 історій про анексію Криму: фоторепортаж Віктора Гурняка

6 історій про анексію Криму. Фото: Віктор Гурняк, Insider

Пам`яті Віктора Гурняка

Рік тому в Криму пройшов так званий “референдум” про приєднання до Росії. До моменту його проведення практично всі адміністративні будівлі та військові частини української армії були блоковані озброєними людьми у формі без розпізнавальних знаків, яких прозвали “зеленими чоловічками”.

Через рік президент Росії Володимир Путін визнав, що це були солдати елітних частин російської армії. Справжні підсумки референдуму не відомі. За оприлюдненими даними 96,77% населення півострова проголосувало за його приєднання до Росії. Хоча працювали в той день в Криму журналісти ніде не бачили такої явки.

Анексія півострова відбулася практично безкровно. Велика частина українських військових частин добровільно залишилися на території Криму, і лише частина вийшла на материкову Україну.

За минулий рік практично жодна країна в світі не визнала Крим частиною Росії. Але увагу світової громадськості від незаконної анексії буквально відразу ж було відвернуто війною на Донбасі.

Через рік після тих подій, журналісти INSIDER згадують події та атмосферу в Криму під час анексії.

Сергій Щербина: “Бандити з Києва”

На кордоні з Кримом з боку Херсонської області неподалік від Цюрупинська вже стояли українські військові, окопали БТРи і поставили бетонні загородження. Над блокпостом на Перекопі було піднято російський прапор.

Огляд машин і перевірку документів, що в`їжджали до Криму, проводили озброєні бійці так званої “самооборони Криму” і співробітники місцевого “Беркуту”.

Козаки в Севастополі. Фото: Віктор Гурняк, Insider

Козаки в Севастополі. Фото: Віктор Гурняк, Insider

Особливих проблем із в’їздом не виникло, якщо не враховувати обшуки. Але всю красу відносин місцевого населення до гостей з материкової України ми змогли оцінити вже в Сімферополі.

На одній із заправок міста ми зупинилися випити кави. Жінка, яка вела за руку дівчинку, подивившись на нас і на київські номери наших машин, сказала: “Ось, бандити з Києва приїхали”.

Діалог з “ветераном Беркута”

Євпаторія. Ми їхали до однієї з блокованих військових частин. Уява малювала картинки з радянських буклетів про облогу фашистами Брестської фортеці. Реальність була зовсім іншою.

Під тією частиною навіть не було “зелених чоловічків”. Біля паркану тихо стояло двадцяти осіб. Вони цілком могли б бути звичайними “тітушками” з Маріїнського парку в Києві. Деякі були в “козачій” формі, але більша частина – “у спортивному”.

Там же ми вперше поспілкувалися з цією “самообороною Криму”, як вони себе називали. Люди, які стояли під частиною, дивилися на нас і на київські номери з недовірою, але агресії не виявляли. Тільки один хлопець у шкірянці з георгіївською стрічкою зважився заговорити з нами. Але розмови не вийшло.

З іншого боку паркану ажіотажу теж не спостерігалося. Солдати стояли в караулі “в повній бойовій готовності” і здивовано дивилися на нас і наші пакети з їжею, що ми їм привезли. Але з нами вони не розмовляли.

З частини вийшов офіцер. Ми представилися і запропонували допомогу. Він тихо, але впевнено сказав, що проблем із забезпеченням немає і зник за КПП.

Український військовий у Криму. Фото: Віктор Гурняк, Insider

Український військовий у Криму. Фото: Віктор Гурняк, Insider

Тоді ми ще не знали, що солдати кримських військових частин – переважно місцеві жителі. Але вже почали розуміти, що облога Брестської фортеці – це з іншої історії.

Ще під’їжджаючи до частини ми помітили машини, які явно нас “вели”. Через кілька кілометрів нас обігнав старенький позашляховик і став “притискати” до узбіччя. З нього вийшов сивий худорлявий чоловік в “міському камуфляжі” і пристебнутим до ноги пістолетом. Тоді зброя була ще в дивину. На рукаві в нього була нашивка “Беркута”.

Чоловік представився членом організації “ветеранів “Беркута”. Він чемно і серйозно попросив нас “не влаштовувати провокацій”. “Ми, жителі Євпаторії, хочемо, щоб у нас був порядок, і все було тихо-мирно. Ми мирні люди”, – наполягав чоловік з пістолетом. Ми запевнили його, що зброї у нас немає, і ми налаштовані мирно.

– Скажіть, а які настрої взагалі у місцевих жителів? Ви за Росію чи за Україну? – Запитали ми його.

– Зрозумійте, нам все одно. Нам скажуть, що тут буде Україна – залишимося громадянами України. Скажуть – Росія, значить, візьмемо паспорти і станемо громадянами Росії. Нам важливо, щоб все було спокійно, – відповів “ветеран” Беркута”.

Перша стрілянина і діалог з капітаном

Вранці, 8 березня у новинах передали, що невідомі люди захоплюють будівлю військкомату в Сімферополі. Одна з наших машин поїхала туди. Все було тихо і мирно поки “зелені чоловічки” з автоматами не помітили, що їх знімають на телефон з автомобіля.

Тоді вони відкрили стрілянину по машині. Як з’ясувалося пізніше, кулі пробили всі 4 колеса. На щастя, ніхто з тих, хто перебував в автомобілі, не постраждав. Колеги “на ободах” змогли виїхати до стоянки найближчого великого торгового центру.

Зелені чоловічки. Фото: Віктор Гурняк, Insider

Зелені чоловічки. Фото: Віктор Гурняк, Insider

Це був чи не перший випадок стрілянини з початку окупації Криму. Відвідувачі ТЦ намагалися оминати прострілену машину далекою дорогою, скоса поглядаючи на київські номери. Колеги вирішили викликати на місце міліцію, яка формально ще була українською.

На тій же стоянці до мене підійшов татарин-таксист і запропонував відвезти в офіс кримсько-татарського телеканалу ATR і запросити знімальну групу.

Поки ми їхали на старенькій “Волзі”, таксист міркував уголос: “Ось, чеченці підпалили Ічкерію, коли у них було 5000 бойовиків. У нас можуть бути десятки тисяч. Ми можемо воювати за Україну, але у нас взагалі немає зброї. Скажи там, в Києві, щоб нам передали зброю, а?”. Відповідей для нього у мене не було.

Офіс ATR тоді нагадував фортецю. Над будівлею був піднятий кримсько-татарський прапор, територія обнесена парканом з колючим дротом, а на прохідній сиділа озброєна охорона. Поряд чергувала машина ДАІ.

Журналісти телеканалу відразу погодилися їхати на місце. Знімальну групу посилили охоронцем. Коли ми повернулися до обстріляної машини, то застали там місцеву опергрупу, яка знехотя проводила огляд місця події і шукала зброю.

Ми вирішили звернутися за допомогою до правоохоронців з Києва. Через одного з нардепів від ВО “Свобода” я спробував зв’язатися з новопризначеним генпрокурором Олегом Махніцьким. До вечора мені передали контакт співробітника прокуратури Олега Шемякіна, його відрекомендували як прокурора Криму і попросили викласти йому ситуацію.

Я передзвонив Шемякіну і розповів історію обстрілу, але у відповідь почув:

– Все зрозуміло, але я – прокурор Севастополя. А вам потрібен прокурор Криму.

– А хто зараз прокурор Криму?

– А Бог його знає.

Увечері того ж дня ми поїхали до озера Донузлав, щоб передати рації нашим морякам. Нас пустили на базу і запросили на борт десантного корабля. Там ми зустрілися з командиром бригади надводних кораблів Віталієм Звягінцевим.

Віталій Звягінцев. Фото: Віктор Гурняк, Insider

Віталій Звягінцев. Фото: Віктор Гурняк, Insider

Моряки були розгублені. Чотири українські кораблі стояли в озері і не могли вийти в море, оскільки росіяни затопили кілька наших кораблів на виході з бухти.

“На висотах вже стоять мінометні розрахунки. Якщо ми відкриємо вогонь – вони нас просто потоплять з усіма командами. А в Києві тільки говорять – “тримайтеся”. Як триматися – не уточнюють”, – говорили офіцери. Ситуація погіршувалася складною атмосферою у команді – командир не виключав можливість бунту, так як серед матросів було багато кримчан.

З бази нас проводжав один з командирів десантного корабля “Ольшанський”. “Вами всі пишаються”, – сказав я йому, намагаючись підбадьорити. “Чесно, мені соромно”, – відповів офіцер, подивившись у небо.

Українські кораблі в Донузлаві. Фото: Віктор Гурняк, Insider

Українські кораблі в Донузлаві. Фото: Віктор Гурняк, Insider

Євген Будерацький: Знайомство з “поребриком”

До Криму ми в`їхали 2 березня через Красноперекопськ. Кримчани, з якими підтримували зв’язок в дорозі, попередили, що ніякої української символіки в машині бути не повинно, та й сам факт, що ми – журналісти, в цілях безпеки краще було б не афішувати. Приблизно так і вчинили.

Вже на в’їзді на півострів довелося зіткнутися ніби як зі “старими знайомими” – на блокпосту стояли озброєні люди, одягнені у форму спецпідрозділу “Беркут”. Багато хто тоді говорили, що ці “беркута” з Севастополя. Збентежило те, що ці хлопці розмовляли вже якось дуже “по-російськи”, з акцентом, який не властивий навіть кримчанам.

У середині квітня всю Україну облетіли кадри зі Слов’янська, де один з озброєних загарбників будівлі СБУ використовує в своєму лексиконі незвичне для українського жителя слово “поребрик”. Пізніше це стало одним з перших доказів того, що війну на Донбасі спровокували громадяни Росії.

Я почув це слово вперше в березні на в’їзді в Крим від “севастопольського Беркута”. Тоді я не надав йому особливого значення.

Українські війська виходять з Криму. Фото: Віктор Гурняк, Insider

Українські війська виходять з Криму. Фото: Віктор Гурняк, Insider

8 березня в Ялті

Так вже вийшло, що в Ялті ми опинилися якраз напередодні 8 березня. У місті було незвично тихо. Той, хто коли-небудь був у Ялті на Міжнародний жіночий день, в курсі, скільки народу приймає містечко в цей час, незважаючи на, здавалося б, зовсім некурортний сезон.

Те, що в Ялті практично не було туристів, ми переконалися в готелі, де зупинилися на нічліг. Виявилося, що ми – чи не єдині поселені до готелю. Адміністратор розповів, що “броні на березневі свята було багато, але в останній момент практично всі від неї відмовилися”.

Вечірня прогулянка Набережною Ялти напередодні 8 березня минулого року мені запам’ятається надовго. Я часто бував тут раніше, але ніколи не бачив її настільки порожньою – криком “Слава Україні!” ми злякали хіба що місцевих котів.

8 березня кримськотатарські жінки проводили пацифістську акцію, вийшовши вздовж доріг населених пунктів зі своєю національною і українською символікою. Чоловіки в акції участі практично не брали, стежачи за порядком з боку. Автомобілі, що проїжджали повз активно підтримували акцію, що на деякий час підняло наш дух.

На наступний день ми відправилися до Феодосії, де планували відвідати наших десантників. Уже під’їжджаючи до частини, помітили велику кількість “зелених чоловічків”, безліч російських прапорів і антиукраїнських транспарантів.

Як я ледь не став “зомбі”

Єдиним містом, де не відчувалося ніякої підтримки української армії, був Севастополь. Правда, ще на в’їзді в місто ми знову були здивовані “севастопольським Беркутом”.

Рудий чоловік, розмахуючи автоматом, з яскравим кавказьким акцентом прокричав: “Відкрийте машину!”. Спроби зрозуміти, чого хоче цей “беркут”, не увінчалися успіхом. Мабуть, з російською мовою в цього бійця було туговато, і він компенсував дефіцит лексикону за допомогою АК.

Севастополь зустрів російською символікою, атмосферою свята і ненависті. Народ на вулицях щиро радів, смакуючи російський тріумф. Все українське, аж до машин з київськими номерами, викликало агресію.

Севастополь у дні анексії. Фото: Віктор Гурняк, Insider

Севастополь у дні анексії. Фото: Віктор Гурняк, Insider

Тоді ж я мало і не став жертвою зомбування з боку місцевого телеканалу. Після 40 хвилин перегляду місцевого телебачення я зрозумів, що в Івано-Франківську на вулицях стоять шибениці, в Києві заправляє нардеп від “Свободи” Ірина Фаріон, а Степан Бандера визнаний святим. Хоч це і виглядало абсолютною нісенітницею, але я встиг зловити себе на думці, що починаю вірити побаченому. І це за 40 то хвилин!

Виїзд з Криму був екстреним. На півострові почали активно затримувати українських активістів і журналістів, тому нам наполегливо рекомендували виїхати.

Джерело: INSIDER. 6 историй об аннексии Крыма, переклад з російської

*