Жива історія Пласту: Мирослав Сипа

1942 р., хімічна школа

Мирослав Сипа, син Євстахія і Ганни Пилипчук, народився 24 жовтня 1925 року в селі Погорільці Золочівського району на Львівщині. Початкову освіту здобув у рідному селі та в сусідньому селі Куровичі.

«Я в своєму селі закінчив 4 класи школи і поступив до 7-клясової школи в с. Куровичі, де ходив два роки – у 5 і 6 клас. Сім кілометрів кожний день туди і назад – і в дощ, і в холод».

Згодом поступив на філію Львівської академічної гімназії у Львові.

«Я був зачислений до гімназії і почав з 1 вересня ходити, але почалася війна і перші червоноармійці прийшли нас “визволити”. Походив я декілька місяців до гімназії… Директором був о. Зелінський — Замінили командиром Червоної армії, гімназію перейменували в 10-річку, і це був просто 7-й клас. Прислали піонервожатих, були мітінги – бурхливий 1939 рік. І батьки вирішили, що немає що мені до Львова їздити, як в Куровичах була така сама школа. І я закінчив 7 клас в тому селі».

З приходом німців навчався у Львівській фаховій хімічній школі.

«У 1942 році поступив в державну хімічну школу, яка знаходилась на вул. Гоголя в наріжному будинку від вул. Городоцької. Завданням хімічної школи було навчати учнів спеціяльності хіміків-нафтовиків. Я мешкав в гуртожитку на вул. Хшановської. Директором нашої школи був проф. Туркевич, а пізніше проф. Медвіцький, які були вчителями хімії. Українську мову і літературу викладала пані Горбачевська, вона була зі східних областей України і розказувала нам про визвольні змагання на Великій Україні 1917-1920 рр. Релігію вчив нас о. Клюс, настоятель церкви свв. Петра і Павла. Він був нашим духовним отцем і виховував нас в патріотичному дусі».

У Львові всі мешканці знали про терор німецького гестапо.

«Кожний львів’янин, пробуджуючись рано, по радіо слухав таке повідомлення: “Поздоровляєм львівських радіослухачів з добрим днем! Сьогодні за вбивство німецького офіцера буде розстріляно 30 закладників”… І це виконувалося прилюдно, перед людьми».

Студенти і учні мали відробляти місяць на роботах в Бауддінсті, в тому числі замітати сліди німецьких злочинів:

«Мешкаючи на вул. Хшановської в гуртожитку, ми були свідками, як з концтабору Цитадель вивозили італійських військових і солдатів на розстріл під автоматами німецьких есесівців, їх вивозили на горби за Львовом і там їх розстрілювали… Нам було доручено ті місця поховання італійських офіцерів засипати землею. Ми працювали на вузькоколійних, де був локомотив і такі вагончики, які самоскидалися. Вручну насипали в ті вагончики землю, а потім перекидали їх, засипали ті місця. Були засипані яри по 50-70 метрів глибини».

«Одної неділі прийшли на Службу Божу до церкви св. Юрія, бачили нашого старенького Митрополита Андрея Шептицького, якому ми цілували руку і перстень митрополичий. Служба відбувалася під відкритим небом, а німці підривали і знищували останнє жидівське ґетто. Це був якби фронт: постріли, зриви — так цілу Службу Божу. Ми дуже напружено слухали, і митрополит Андрей звертався до нашої інтелігенції, яка була присутня на тій Службі Божій, і просив нас молитися за тих невинних людей, яких убивають німецькі варвари».

В той час став членом Пласту (ВСУМу) та Юнацтва ОУН.

«Ми як пластуни допомагали працівникам Українського Допомогового Комітету роздавати воду та продукти в поїздах та тимчасових приміщеннях, де були розміщені біженці зі східних областей України та молодь, яку масово вивозили в Німеччину. Ми привозили в бідонах чорну каву і воду. Допомоговий Комітет організовував такий мармелад з буряків, з сахариною, і чорний хліб, і ми вивозили на ту станцію – не головну, а тут, на Скнилів. Ходив також в табір “Цитадель” – роздавати агітаційну літературу полоненим українцям з Червоної армії».

1942 р., хімічна школа

1942 р., хімічна школа. Стоять зліва: Мирон Лапка, пластун, жив в австралії, відійшов на Вічну Ватру; Савчак Теодозій; невідомий; Боцько (майбутній дивізійник). Сидить – Сипа Мирослав, пластун

1942 р., хімічна школа. Стоять зліва: Мирон Лапка, пластун, жив в австралії, відійшов на Вічну Ватру; Савчак Теодозій; невідомий; Боцько (майбутній дивізійник). Сидить - Сипа Мирослав, пластун

1942 р., хімічна школа. Стоять зліва: Мирон Лапка, пластун, жив в австралії, відійшов на Вічну Ватру; Савчак Теодозій; невідомий; Боцько (майбутній дивізійник). Сидить – Сипа Мирослав, пластун

Наприкінці 1943 року скерований у старшинську школу УПА ім. Григорія Піпського, де призначений стрільцем-кулеметником першої чоти другої сотні.

«Викладачами в старшинській школі були в основному старшини, бувші командири Червоної армії, які на Волині, в Рівненській області були фактично викрадені з таборів німецьких військовополонених».

Одного разу старшинську школу інспектував головний командир УПА Роман Шухевич, який прибув з групою охорони і іменувався майором.

«Він з портфеликом, в чорній блюзці і в кашкеті такому. Піджак чорний, а портфелик жовтий йому в руці. А недалеко стоїть його охоронець з автоматом. Їх десять було в нього, то називалося почот. Кулемета мали чеського і кожний мав ППШ».

Під час інспектування командир запитав бійців, чому вони п’ють зранку каву без хліба:

«”Бо нам хліб заважає, ми його з’їли вечором!” У нього аж усмішка появилася. Не жалувався, що ми голодні, хочемо їсти, бо з’їли цукор вечором, а що нам заважає! А як заважає – то вже друга філософська справа. Заважає, бо цілу ніч не спиш, бо в тебе той хліб є, не дотримаєш до раня, так чи інакше треба його з’їсти. Ну, а він сказав “заважає”, то просто ми всі чуть не зареготали. Але добре сказав!»

Брав участь у боях з німцями та мадярами.

«Мадярський підрозділ не хотів скласти зброю, переходячи з фронту в Мадярщину. Був договір, що вони нам дають зброю, а ми їх пропускаємо через нашу територію. Однак один загін, тобто гвардія гонведів відмовилася здати зброю, і нам прийшов наказ швиденько їх оточити і роззброїти. Був поранений один старшина. Забравши їх зброю і спорядження, в тому числі гірські кулемети, які були нам дуже необхідні, дали їм одну підводу і відправили. Три мадярських лікарі перейшли на нашу сторону. Звичайно, то були лікарі-євреї».

«В один час, коли я стояв на варті, почувши шорох кущів, відкрив вогонь з кріса, і мене закидали німецькі розвідники гранатами — 3 гранати, зв’язані докупи. Я був поранений, втратив притомність. Я був поранений неважко осколками тих гранат — в голову і в груди, і мене після перев’язки відправили в сотню. Але через декілька годин у мене піднялася температура — 39-40 градусів, бо я пролежав декілька годин на сирій землі, а це був травень, і почалося мокре лівостороннє запалення легень. Мене поклали в шпитальку. Пам’ятаю бій з німцями, які на нас напали, як прийшли дві сотні Чорного Ліса нам на виручку, і вже тоді почалися бої за гору Лопату».

Влітку 1944 року отримав диплом про закінчення старшинської школи із званням старшого вістуна УПА. У зв’язку з пораненням і запаленням легенів скерований на лікування додому.

«В шпитальці мене навідав мій четовий, хорунжий “Щит”, який вручив мені диплом про закінчення старшинської школи і ряд інструктивних документів і матеріялів по підривній справі, передав мені привіт від моїх друзів із моєї сотні, з чоти, і сказав, що незабаром будуть закінчені іспити в старшинській школі і буде присяга. Таким чином, мені без іспитів присвоїли звання, бо я добрим був стрільцем і на відмінно виконував всі завдання командирів. Він сказав мені, що мене відправляють на поправку додому, бо ця хвороба потребує дуже довгого лікування, і сказав легенду. Легенда була така, що зі Львова нас німці зловили і ешелоном на роботу в Німеччину, біля Кракова розбомбили літаки наш ешелон і я з того ешелону біля Кракова по дорозі захворівши на тиф, добираюся додому, до мого рідного села».

Дорогою його, ще хворого, арештувало НКВД.

«Я був арештований, відправлений в Перемишляни в підвал КГБ, яке мене допитувало. Присилали людей і з мого села, і з сусідніх сіл, — може, мене хто впізнає. Але оскільки я вчився цілий час у Львові в школі і не був зв’язаний з підпіллям в моєму рідному селі і довколишніх селах, мене, потримавши три дні, відправили на військкомат і включили в команду, похідну групу для відправки на фронт».

Новобранці під охороною перейшли до Золочева, а звідти на фронт.

«Десь біля 20 назбиралося всяких, старших і молодших, чоловіків, які входили в цю групу, і охороняла їх ціла рота війська. Говорити про щось, що я хворий, абсолютно не було можливості. Хто хворий, вишикували нас окремо і кажуть: “Присісти!” – присіли. “Встати!” – встали. “О, ви всі брехуни, ви всі здорові!” Ніхто ніякої температури, нічого нам не міряв.

В Золочеві нам зачитали військову присягу, дали нам на шиї якісь автомати поломані, вишикували і відправили прямо на фронт. Ми щоденно йшли по 60-70 кілометрів, в багатьох з нас вже ноги були з піхурами, багатьох непритомних підбирали підводи. Як ми йшли на польських землях, коли після важких переходів, один хлопець з Перемишлян, його прізвище Бобик, заснув, то вернулися розвідники і перед нашою групою його судили і розстріляли “за измену Родине”.

Ми замінили групу кавалеристів на фронті. Цілий фронт був під шаленим вогнем — це було на Сандомирському плацдармі за р. Віслою. В одній з контратак я був поранений в плече і відправлений в медсанбат, де мені зробили перев’язку і відправили за річку Вісла. Там погрузили нас в санітарні ешелони і відправили до Львова, де заклали гіпс і відправили в Харківську область, в селище Вільшаниця, де був шпиталь, колишня сільська лікарня районного значення, і ми там доліковували свої рани».

Служив у діючій армії до демобілізації у 1948 році.

Згодом працював робітником у Львові. Налагодив постачання харчами підпільників.

«Ми влаштувались працювати на млин № 2 – це біля вул. Б. Хмельницького, біля пересильного табору тодішніх політв’язнів. Я тримав зв’язок з УПА, з моїм другом з старшинської школи Богданом Пилипчуком, і ми старалися допомагати продовольством, яке я возив додому, а звідти забирали — манну крупу, муку. Ми мали організовано одного шофера, охорону двох-трьох, і я працював на роботі в млині. На вул. Гайдамацькій був пункт, в який ми носили продукти для допомоги іншим підпільним організаціям. Це була дуже таємна була справа. Поряд був гуртожиток, де були мої односельчани, тож наперед я заходив в цей гуртожиток, нібито відвідати, а потім на цю вул. Гайдамацьку, де жінка, учителька зі східних областей, забирала продукти. Одного разу мені односельчани сказали: «Не йди, бо там вже є охорона». Вона не знала про нас нічого – звідки ми, що ми. Згодом ми дізналися, що ця людина була арештована і дальше ми не знаємо, яка її була судьба».

Закінчив навчання у вечірній школі. Поступив до зооветеринарного інституту, який закінчив у 1959 році. До виходу на пенсію працював за фахом.

«Працював після закінчення інституту в різних радгоспах, державних підприємствах Львівщини. Мусив міняти роботи, бо хотіли, щоб я вступив в комуністичну партію, яка є для мене неприйнятною».

Наприкінці 1980-х років активно включився в Рух, мав намір вступити на службу в Національну гвардію.

«Нам було доручено під проводом Юхновського організувати Всеукраїнське об’єднання ветеранів, яке мало зіграти важливу роль в будівництві Української держави, бо це були всі учасники бойових дій: і УПА, і Дивізії, і Червоної армії, але всі українці — ми повинні були будувати державу, яка була під загрозою, бо комуністи брали верх».

Активний член осередку праці УПС станиці Львів, автор численних спогадів. Разом з товаришами — курсантами старшинської школи УПА «Олені» — відновив прапор школи, який зберігається в Історичному музеї у Львові.

Гасло: «В роках боротьби мені жить чи загинуть – Пластового стягу не випущу з рук».

* * *

Навчання сестри в польській школі

У мене була сестра, 2 роки від мене старша, вона ходила до гімназії сс. Василиянок і була стипендіянткою Митрополита Андрея, тобто всі витрати на навчання оплачувала митрополича канцелярія зі свого фонду. Вона закінчила 6 клясу у Львові в школі ім. Королеви Ядвіги, тобто чисто польській школі, і поляки хотіли її взяти до гімназії, але з умовою, що батько перенесе метрику сестри до костела – забере з церкви і занесе до костела. Але батько пішов до Митрополита просити, і Митрополит, безперечно, зачислив мою сестру стипендіянткою, так що вона доїжджала поїздом на навчання. Тоді була гілка Бережани – Львів, ще поїзд був не зруйнований. Після тим поїздом і я доїжджав.

Нова влада в селі

Мої батьки були суджені першим судом в с. Погорільцях, в приміщенні Народного дому, за антибольшевицьку агітацію. Бо вибрали головою ревкому такого чоловіка, який походив, можливо, з східних областей, можливо, це був розвідник, залишений в нашому селі, який там прижився, і він любив залазити в чужі комори. Зробили збори і зарекомендували, що Івана треба вибрати головою ревкому. Проти цього багато людей запротестувало, але чомусь почули тільки моїх батька і маму, бо батько сказав: “Як можна вибирати злодія головою?” Це досить відважна репліка. Негайно був організований виїзний суд з Глинян, і батька було засуджено на 5 років, а маму на 3 за антибольшевицьку пропаганду. Однак, дякуючи Господу Богу, їх не вивезли. Ми переховувалися, не спали по ночах, вже як відступала Червона армія, ночували в саду, в лісі, але якось нас та біда минула.

Урочиста зустріч війська

В сусідньому селі, в Станимирі, вже побудували таку арку з смеречини і вивісили червоний і синьо-жовтий прапор на зустріч, бо прийде Червона армія. А тут нагодився відділ польського війська, в якому було багато дівчат і жінок в польській уніформі. Поміщик Станимира на мотоциклі з польським майором на чолі везли той відділ в с. Станимир. Незважаючи, що радянські танки їздили за півтора кілометра, тут ще було польське військо, озброєне кулеметами. Співали пісні – я не хочу називати, які то були пісні, – вже були всі п’яні фірах, бо вже Польська пропадає. Під’їхали ближче – все село вийшло зустрічати, думали, що то вже Червона армія, а то ще польське військо. Правда, один тільки вистріл був, але поміщик заборонив розстрілювати натовп людей. Натовп скоро повтікав по домах. Не рухали вони тих прапорів… Поміщик порізав свиней, волів, і вони там відсвяткували закінчення своєї Польщі і поїхали по лісах десь – розтворилися. Через наше село з Перемишлян почала їхати Червона армія і, безперечно, дуже нам було цікаво. Діти виносили квіти червоноармійцям, хоча тут не було танків, а були бронетранспортери, були червоноармійці, які йшли босі – в середині колони два рядочки…

Трудовий табір за німецької окупації

Нам, учням хімічної школи, приходилось на 30 днів йти в табір Bauddienst-у, тобто, «служби батьківщині». Треба було будувати дороги, мости, виконувати важкі земельні роботи. 30 днів ми мусили відробляти. Старшими були фольксдойчери-поляки, які дуже знущалися над нами. Надзвичайно погано нас кормили, в дуже несприятливих таборах ми були. Безперечно, ми рано шикувались до молитви і вечором, але цілий день по 12 годин нам приходилось працювати: грузити землю на вагонетки і замасковувати злочини німецьких окупантів, засипати яри, де були розстріляні офіцери і солдати італійського війська, які стаціонували на Цитаделі. Звідти їх вивозили машинами арештованих. Я жив у гуртожитку на вул. Хшановської, то біля Цитаделі, ми то все бачили.

Перші враження від старшинської школи в Карпатах

Десь в кінці січня ми підійшли до гір Карпат. Почалися дуже великі снігопади. Нас зустрів сотенний 1 чоти хорунжий «Чмелик» зі стрільцями. Попереду нас мусили їхати двоє саней, щоб ми могли йти, бо сніг був майже в пояс. Надзвичайно романтично ми ввійшли в ті Карпати. Раніше я в Карпатах ніколи не був, а тут при ясному місяці, при такому снігу – а сніг ішов цілий час – між горами поблискували вогники, світилися хатинки, присипані снігом… Ми аж над ранок прийшли в наш табір. Наш табір був розташований в Карпатах, біля витоку річки Мізунки, за 1,5-2 км від вузькоколійки, в Болехівському районі.

Джерело: Жива історія Пласту

Публікується у співпраці з:

Музей-архів Пластового руху шукає добровольців, які б допомогли розшифровувати відеоінтерв’ю.

Контакти: Ольга Свідзинська

*