Іван Чмола та ідея збройної боротьби за волю України

Рідкісне фото військового вишколу, яке проводив Іван Чмола для перших пластунів у Карпатах в 1913 р.

Зростаюче в останніх роках перед першою світовою війною напруження в Европі поміж Центральними Державами й пізнішими Аліянтами викликало сильнішу реакцію, надиво, не в українських політичних середовищах, а в колах української студентської молоді.

Жваві дискусії на тему близької війни й участи в ній українського народу велися головно в гуртках мешканців «Академічного Дому». Майже незамітно, в кімнаті ч. 51 на першому поверсі створився осінню 1912 року невеликий гурток пропаґаторів ідеї збройної боротьби за волю України. Головним інспіратором був студент Іван Чмола, водночас один з основників «Пласту», пізніший сотник Українських Січових Стрільців, а згодом полковник київських Січових Стрільців.

До цього гурту належали студенти: Іван Кучерішка, Іван Лизанівський, Федір Калинович, Олена Степанів, Василь Кучабський, Осип Когут, Іван Жила, Степан Індишевський. Нагло й несподівано появився друком маленький журнальчик «Відгуки» і в ньому цей гурток з’ясовував необхідність підготови українського народу до збройного виступу в недалекій війні. Редаґували його Іван Чмола й Іван Кучерішка. Микола Голубець у своїм нарисі «Рік грози і надій 1914», виданому у Львові 1934 року, так пише про «Відгуки»:

«Без підтримки старшого студентства, що поклонялося «культурним цінностям», без капіталів і вироблених публіцистичних пер, виглядали «Відгуки» скромно, як формою так і змістом. По словам редакційної оповістки ставили собі «Відгуки» завдання «нести високо і витривало самостійницький прапор і під гаслом добуття духової і фізичної сили збірати під ним наймолодших синів України».

Десь при кінці 1912 року Іван Чмола звернувся до мене, тодішнього Голови Українського Студентського Союзу з пропозицією влаштувати зустріч «зо старшими громадянами». Така зустріч відбулася в редакції «Діла».

Чмола Іван

Чмола Іван

Взяли в ній участь члени редакції «Діла», тодішні «тузи» української журналістики – д-р Василь Панейко, д-р Осип Назарук, д-р Михайло Лозинський і Ярослав Весоловський, далі проф. Степан Томашівський, д-р Володимир Охримович і ще дехто. Від групи «Відгуків» на зустріч прийшли Іван Чмола з кількома своїми товаришами, Голова Українського Студентського Союзу Осип Навроцький, Голова «Академічної Громади» Володимир Пежанський, Голова «Академічної Помочі» Василь Паліїв і Голова «Бандуриста» Володимир Бандрівський.

Тези Івана Чмоли, що війна вибухне в найближчому часі та що українському народові треба поспіхом підготовлятися до неї творенням основ власної сили, не знайшли зрозуміння в старших громадян.

З немилосердним сарказмом і нищівною критикою всі чотири редактори «Діла», першорядні промовці і діялектики, накинулися на молодого студента, називаючи його мрійником і фантастом.

Вони доказували, що молодь повинна в першу чергу набирати знання, бо така нація, як українська, мусить творити передусім культурні ціннощі, щоб бодай тим способом зрівнятися з іншими европейськими народами.

Коли будемо мати – говорили вони – свої великі твори літератури, науки й мистецтва, свою національну оперу, що дорівнювала б операм західньо-европейських народів, а принаймні чеській опері, то в очах світу станемо тим самим державним народом і на власну українську державу довго чекати не прийдеться.

Одинокий д-р Степан Томашівський признав слушність Чмолі про можливість і правдоподібність скорої війни, але не висловився про потребу творити збройну українську силу. Зустріч не закінчилася ніякими висновками.

Чергову спробу пропаґувати свої ідеї зробила група «Відгуків» взімку 1913 року, на загальному студентському вічу в домівці «Львівської Руси» в будинку «Просвіти» на ІІ поверсі. Я був предсідником на тому вічу і тому добре пам’ятаю його перебіг.

Тоді різко станули проти себе «культурники» і «мілітаристи». Головний реферат виголосив Іван Чмола. Від «культурників» промовляв Федь Федорців, що різними арґументами старався ослабити враження промови Чмоли. Віче було бурхливе, як мабуть ніколи передтим. Дійшло до того, що запальний еміґрант-наддніпрянець, артист-різьбар Михайло Гаврилко, пізніший старшина УСС, в однім моменті промови Федя Федорцева замахнувся кріслом на цього чільного представника групи «культурників». Віче тривало від 6 ввечері до 3 над раном і теж не закінчилося ніяким позитивним вислідом.

Перша та остання сторінка "Відгуків", 1913

Перша та остання сторінка “Відгуків”, 1913

Одначе члени групи «Відгуків» не знеохочувалися і почали практично здійснювати свої задуми. Вони пильно студіювали військові підручники і притягнули до співпраці запасного старшину австрійської армії Миколу Нискосклона, адміністратора щоденника «Нове Слово». Під його командою переводили військову муштру і вправи, часто по ночах.

За Іваном Чмолою пішли перші члени «Пласту», пізніші «лицарі без скази» – Федь Черник, Микола Опока, Василь Андрух, Осип Яремович і багато других. Львівська повітова «Січ», що стояла тоді під проводом незрівняного і першого організатора міської ремісничої молоді у Львові, студента прав Романа Дашкевича, зорганізувала першу ремісничу сотню УСС. За «Січею» пішов «Сокіл-Батько».

Незабаром уся західня вітка України вкрилася сіткою стрілецьких товариств і на другому Січово-Сокільському Здвизі в червні 1914 року виступили вже в стрілецьких одностроях перші чети нового, модерного українського війська. Коли ж з вибухом першої світової війни зорганізувалися Українські Січові Стрільці, то перші чети і сотні повели в бій українські студенти, сподвижники ідеї збройної боротьби за волю України.

Єдине відоме фото військового вишколу, яке проводив Іван Чмола для перших пластунів у Карпатах в 1914 р.

Єдине відоме фото військового вишколу, яке проводив Іван Чмола для перших пластунів у Карпатах в 1914 р.

Недиво, що старші громадяни й редактори не трактували поважно тих молоденьких фантастів, коли і їхні товариші-студенти, старші віком і студіями, гляділи на «мілітаристів» звисока та з усмішкою. А з насолодою критикували журнал «Відгуки», що його редаґували молоді студенти, щоправда не з великим досвідом.

На сторінках львівських часописів появилася навіть, заява Головної Ради Українського Студентсього Союзу, що вона не бере відповідальности за журнал «Відгуки» видаваний «незнаною групою».

Євген Коновалець не приймав участи в тих контроверсіях. Справою військової підготови українського народу він цікавився, хоч і не захоплювався спочатку думками групи «Відгуків». Мушу признатися, що і я сам доволі скептично ставився до тих мрійників і змінив мою поставу щойно тоді, коли Українська Національна Рада проголосила мобілізацію Українських Січових Стрільців. Того самого дня я зголосився, неначе за кару, простим стрільцем до сотні Івана Чмоли, тепер уже сотника, того колишнього мого молодшого за мене на кілька років товариша з ґімназії в Бережанах і з університету, найближчого сусіда з Академічного Дому, де я жив у кімнаті ч. 51.

Натомість Євген Коновалець дуже швидко змінив свою поставу до ідеї творення української збройної сили і коли «Сокіл-Батько» почав творити відділи Українського Січового Стрілецтва, – з запалом включився він до їхньої організації. Одначе склалося так, що не довелося йому вступити в ряди, що їх він сам організував. Він був запасним старшиною австрійської армії і вже першого дня проголошення мобілізації мусів зголоситися до свого полку, а саме до 19 полку Крайової Оборони. Цей полк входив у склад ХІ австрійського корпусу, куди входили й Українські Січові Стрільці. Тож на Маківці вони стояли поруч себе і в перших боях за ту славну гору, під кінець квітня 1915 року, коли москалі її зайняли, Євген Коновалець попався в російський полон. Це було ще перед відомим протинастутпом УСС.

Ярослав Чиж, Парасковія Чмола, Василь Кучабський, Таісія Юрієва, Іван Чмола, Євген Коновалець. Ворохта, 1921 р.

Ярослав Чиж, Парасковія Чмола, Василь Кучабський, Таісія Юрієва, Іван Чмола, Євген Коновалець. Ворохта, 1921 р.

Після короткої зустрічі на Маківці, Євген Коновалець стрінув усусусів у російському полоні, в таборі полонених над Волгою, в Царицині, пізнішому Сталінграді, а тепер Волгограді. Привезли їх тоді москалі при кінці 1916 року, після відомого бою на Лисоні. В цьому кривавому бою усусуси мали тяжкі втрати – вбитими, раненими й полоненими. Раннім ранком москалі зайняли австрійські окопи на схилі Лисоні над річкою Ценівкою і команда австрійської бриґади кинула усусусів до про-тинаступу. Я був тоді при штабі полку, як комендант бойового обозу, в селі Посухів над Золотою Липою, напроти Лисоні. Далековидом слідкував я за протинаступом. В самій середині наступаючою розстрільної ішла сотня Андрія Мельника, я бачив напереді його високу постать. Розстрільна перейшла вершок гори і вибила москалів з окопів. Та незабаром москалі почали другий наступ, тим разом на мадярський полк, наліво від позиції усусусів, розбили його і тоді ззаду кинулися згори на позиції усусусів. Взяті в два вогні усусуси, здесятковані, попалися в полон. Між бранцями знайшлися: Андрій Мельник, Михайло Матчак, Василь Кучабський, Іван Чмола, Петро Пасіка і другі, загалом усі ті, що опісля опинилися в корпусі Січових Стрільців у Києві. Усіх їх москалі завезли спочатку до Царицина, а опісля до Дубовки. Євген Коновалець швидко подружився з ними всіми і став їх старшим товаришем не тільки тому, що був старший за них віком, студіями, громадським і політичним виробленням, але й тому, що вважався вже «місцевим» у таборі, куди всі інші прийшли, як новики.

Коли з вибухом революції вони – по-одному й групами – вирвалися з табору в Дубовці й добилися до Києва, то зразу вступили до Галицько-Буковинського Куреня, що з нього згодом створився Курінь СС, полк СС, Окремий Загін СС і вкінці Корпус Січових Стрільців. Євген Коновалець був комендантом кожної з тих формацій і тут виявився його небуденний військово-організаційний хист. З вибухом повстання проти гетьмана Павла Скоропадського очолював він, разом з полк. Андрієм Мельником, як Шефом Штабу, Осадний Корпус.

На пості командира Корпусу Січових Стрільців полк. Євген Коновалець виявив себе незрівняним організатором і справжнім воєначальником революційної доби, а водночас добрим товаришем для всіх, що були під його командою. Мав при тому щасливу прикмету – чого не можна сказати про кожного провідника – що не боявся біля себе розумних дорадників, навпаки, вмів добирати найбільш відповідних. Його співпраця з високими старшинами генерального штабу – генералом Марком Безручком і полковником Юрком Отмарштейном, що очолювали оперативний відділ Штабу – була наскрізь гармонійна. Вони відносилися до себе взаємно з респектом і водночас з симпатією. Мав я кілька разів нагоду бути приявним при його розмовах з отаманом Юрком Тютюнником і його ад’ютантом Добротворським, а один раз при зустрічі з полк. Юрком Отмарштейном, тож міг самий про те переконатися.

Те саме відношення було в полк. Коновальця і з другими старшинами Штабу та комендантами різних частин Корпусу. І тут полк. Коновалець зумів об’єднати біля себе ідейних, розумних і бойових старшин, справжніх побратимів зброї, і призначувати їх на відповідні для них місця, відповідальні штабові й командні пости.

Вистачить згадати такі прізвища: Андрій Мельник, полк. Роман Сушко, полк. Іван Чмола, полк. Роман Дашкевич, полк. Іван Рогульський, сотник Ярослав Чиж, сотник Михайло Матчак, сотник Василь Кучабський, сотник Федь Черник, сотник Іван Андрух, сотник Микола Опока, сотник М. Загаєвич, сотник М. Бісик, сотник Гриць Гладкий та інші.

Не наслідуючи зовсім звичаїв тодішнього часу, а з переконання про доцільність, створив полк. Євген Коновалець Стрілецьку Раду, і з нею обмірковував та вирішував найважливіші справи, як от виступ проти гетьмана Скоропадського, а вкінці розв’язання Корпусу в Старо-Костянтинові пізною осінню 1919 року.

Про все те розказували мені колишні члени Стрілецької Ради, мої побратими зо стрілецьких окопів над Золотою Липою і Стрипою, а говорили зо щирістю, великою пошаною і прив’язанням до особи свого колишнього командира.

Джерело: Осип Навроцький. Іван Чмола та ідея збройної боротьби за волю України
[Уривок з нарису «Полковник Євген Коновалець (Формування його індивідуальности в передісторії і початках Української Військової Організації)», опублікованого у праці З. Книша «Підґрунтя УВО»]

*