Полковник Василь Филонович: березневі дні Карпатської України

Полковник Василь Филонович

Коли візьмемо нашу історію, історію українського народу, історію боротьби за нашу волю, ми зразу відчуємо, як ця історія, ця наша боротьба просякла кров’ю. Ця кров ніколи не засихає, вона жиє і кличе до дальшої боротьби, до остаточної перемоги нашої української правди, нашої волі, нашої чести.
Кров наших предків запорожців, кров борців останніх наших Визвольних змагань розбудила, підняла і кинула у вир героїчної боротьби славних синів Срібної Руси – Карпатської України.

Цей клаптик української в Карпатах відвічно перебував в неволі, у чужому ярмі. Світова війна й розвал Австро-Угорщини дали волю їй. В силу тодішніх міжнародних умов карпатські українці приєднали себе і свій край до новоутвореної тоді Чехословацької республіки. Умови життя в новій державі були значно ліпші, ніж під Мадярщиною, однак за двадцять літ існування держави чехи зарозуміло дивились на українців з-під Карпат, дивилися як на щось нижче від себе, як на нарід, який «не доріс» до самостійного життя, і тому не додержали умов, на яких приєднали до себе наш край. Чехи мали оголосити автономію краю і скликати український сойм за три місяці по підписанню умов про приєднання, але йшли роки, десятки років і щойно під примусом обставин, по двадцяти роках підкарпатці українці дочекались оголошення тої автономії. Улиці міст і сіл вкривалися нашими українськими синьо-жовтими прапорами. Радісно віддихнули українські груди.

Хоч і куца, хоч і урізана була та автономія, але її зустріли підкарпатські з правдивою радістю і натхненням, бо це мав бути перший крок до волі. «Ми підкарпатські русини…» – неслося від Перечина до Ясиня, а на доказ братнього зв’язку з рештою українських земель з ще більшою урочистістю співали наші брати «Ще не вмерла Україна…».

Чеська влада в тяглости своєї 20-літньої централістичної політики в Карпатській Україні і на цей раз не спромоглася, бодай назовні, бути справедливою, призначила по оголошенні автономії владу для Підкарпаття майже виключно з мадяро-москвофільського табору, передавши її в руки мадярона Бродія, як голови уряду, та москвофілів Бачинського і Фенцика, давши лише два підрядні місця українцям – о. Волошину та Ю. Реваєві. Незадовго по тому і сама чеська влада і ціле Підкарпаття пізнало, кому власне була передана влада, бо Бродій зумів зразу таки продати мадярам за титул графа чи барона та маєтки і гроші свій рідний край під Карпатами. Однак не спали українці і своєчасно відкрили зраду пана Бродія. Його заарештовують. Повстає нова, друга з черги, влада на чолі з о. Волошином та міністрами Ю. Реваєм і москвофілом Бачинським.

Захисники Карпатської України під час боїв з угорською армією на підходах до Хусту

Захисники Карпатської України під час боїв з угорською армією на підходах до Хусту

Европа переживала чергову кризу. З закутин арсеналів почали вивозити на світ Божий гармати і кулемети. Ось-ось дійде до зудару, до боротьби, до пролиття крови. Німеччина, видвигаючи принцип самоозначення народів, домогається відрізання від ЧСР Судетів. Настає відомий всім Мюнхен, де рішено було чотирма державами відокремлення тих Судетів і проділення до свого матірного пня – Німеччини. Українці підняли і собі голови, бо ж на підставі того ж принципу мали б і вони право самовизначитись та жити своїм вільним життям, але настає сумної пам’яти віденський арбітраж, на якому Італія та Німеччина під тими ж гаслами прирікають відвічно наші українські найбільші міста Карпатської України, а між ними і її столицю – Ужгород-мадярам. Тут не пошановано було право народу й дано перевагу не тому принципу, во ім’я якого це все робилося, а праву сильнішого, старому окупанту – Мадярщині.

В обкроєній новій державі карпатських українців постає третій з черги уряд вже лише з українців. Заступлені в ньому, правда, були щойно два місця – о. Волошином і Ю. Реваєм. Третє місце по Бачинському було чеським централізованим урядом залишене вільним, на ньому чехи знову захотіли просадити, як це побачимо далі, свою ганебну централістичну політику.

Новий український уряд жваво взявся до праці в новій вже своїй столиці – Хусті. Цей уряд прирікає нову назву своїй державі – «Карпатська Україна» й переводить серед страшної протиукраїнської пропаганди вибори до першого українського сойму. Підкарпатські українці цими виборами сказали своє слово, свою волю, віддавши 92,4% голосів за свою українську владу, ясно тим заманіфестувавши, що українці з-під Карпат, сини Срібної Руси, хочуть мати свою державу, що вони хочуть жити в своїй, українській «хаті» і в ній мати «свою правду і волю», що вони мають на це право і за це право вміють одностайно встати.

Щоб закріпити, втримати в своїх руках здобуте собі право, треба було мати свою власну силу, треба було те право боронити, треба було захищати свій край. Цей обов’язок перебирає на себе «Організація Народньої Оборони – Карпатська Січ». Ця організація мала приправити кадри для майбутньої народної армії. Вже одне це слово – «армія» – ясно свідчило про те, що до такої організації мусіли прийти б люди, головно організатори її, які розумілись би на військовій справі, які ясно собі усвідомили б, чого від них хочуть, що саме вимагає сучасна історична хвиля від такої організації, мали б прийти люди твердої волі, люди з фаховим військовим знанням і досвідом. На жаль, так не сталося. Організація ця підпадає під виключний вплив молодих ентузіастів націоналістів, яким не можна відняти їхнього запалу, їхньої охоти до праці, їхнього патріотизму, але яким, без всякого сумніву, бракувало досвіду, а головно бракувало знань.

Джерело: Филонович Василь. Березневі дні Карпатської України / Підготовка тексту, передмова та примітки Олександра Пагірі. – Ужгород: Ґражда, 2009. – 96 с.

*

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *