Залишитись живим

Ластович Микола

Сьогодні 31 січня. Минулої ночі Україна віднайшла людину, яку вже не сподівалися побачити серед живих. Минулої ночі до нас повернувся Дмитро Булатов. Скатований, скривавлений, але — живий. Цьому раділи — без перебільшення — тисячі людей, які раніше не мали найменшого уявлення про існування такого чоловіка.

Мені також нещодавно довелось пережити щось подібне. Хоч, може, радість віднайдення не могли зі мною розділити тисячі.

Є люди, які з неймовірною легкістю заокруглюють до більшого число жертв і поляглих, для яких однаково, 30 полягло чи 300, чи 20 тисяч закатовано, чи 25. Ніби чим більша цифра, тим історія виглядатиме переконливішою? Але ж за цими цифрами — конкретні людські життя. Чиїсь батьки і діти, чиїсь відкриття, наукові праці, досягнення. Чиїсь радості, скорботи, чийсь біль, чиєсь щастя… Система не стане більш чи менш злочинною від кількості жертв, кат залишиться катом, незалежно від того, чи він замордував тисячу осіб, чи «лише» десять.

***

В реєстрі пластунів, що загинули в збройній чи підпільній боротьбі за Україну у XX столітті, ще й досі залишаються імена тих, чия доля точно не встановлена. Щоразу, коли дивишся на знаки питання на місці дати загибелі, коли читаєш стандартну фразу «подальша доля невідома», в серці спалахує вогник надії: а може, таки живий? А може, ми погано шукали? І, часом навіть від почуття безнадії, починаєш пошук спочатку…

Ластович Микола

Ластович Микола
(пл. псевд. «Чайка», псевд. «Багнистий»; 16.10.1923, с. Підвербці Тлумацького р-ну Івано-Франківської обл. — 11.12.1992, Сиктивкар, Республіка Комі, Російська Федерація)

Історія «Чоти Крилатих» говорить, що курінь «був заснований 1946 р. в Авґсбурґу (Німеччина), де після Другої світової війни опинилася велика кількість українців. Серед засновників куреня згадуються Адам Антонишин, Володимир Гайдук, Степан Петелицький, Микола Ластович, Володимир Гриньків, Василь Кушнір, Мирослав Шміґель, Дмитро Штогрин, Михайло Юзенів, Микола Василик, Володимир Горський, Онуфрій Цабанюк та інші». Члени куреня зберігають пам’ять про трьох своїх побратимів, які, за твердженням «крилатих», «ще в 1947 році перейшли із Західної Німеччини в Україну, щоб взяти безпосередню участь в нерівній боротьбі українського підпілля з російсько-большевицькими окупантами». Це були Михайло Романів («Ворон»), Микола Ластович («Чайка») та Петро Вірстюк («Сокіл»). На їхню честь названо ключі УПС та УСП куреня «Чоти Крилатих».

Про долю Михайла Романова і Петра Вірстюка невідомо нічого. Так само, як досі не встановлено, чи справді вони пішли через кордон в Україну і коли це було. Натомість про Миколу Ластовича згадувалося, що був спійманий і потрапив до радянських концлагерів. Один із нині живих засновників куреня, Дмитро Штогрин, стверджує, що Ластович ходив на схід двічі: «Ще треба уточнити, що Микола був відправлений до України два рази; перший раз його зловили на польсько-німецькому (Східньої Німеччини) кордоні і як єврея-спекулянта (яких тоді було багато) завернули до Авґсбурґу».

Зокрема, Степан Бакай з Канади свідчив, що його брат Йосип, який був ув’язнений в Інті, Норильску і Караганді, зустрів в концтаборах «Миколу Ластовича, якого ОУН з переселеного табору в місті Авґсбурґу (Німеччина) послала в Україну, а тут він потрапив до рук НКВД. Опинившись в одному концентраку, Ластович приніс вістку про ситуацію в Європі та світі». Як зараз з’ясувалося, Степан Бакай був близьким другом Миколи Ластовича і писав про нього в книзі «З Княждвором у серці» (Коломия: Вік, 1997).

Йосип Бакай, Йосип Сліпий, Дмитро Кузьменчук

Йосип Бакай, Йосип Сліпий, Дмитро Кузьменчук

Згодом в газеті «Наше слово» (видавець — Об’єднання українців у Польщі) з’явилася серія публікацій польського історика Ігоря Галаґіди під загальною назвою «Жертви “Зенона”». Зокрема, він коротко згадує там про перебування на території Польщі Миколи Ластовича на псевдо «Багнистий».

Вже зараз завдяки Володі Морозу змогла ознайомитися з повним текстом книги Ігоря Галаґіди (Halagida I. Prowokacja Zenona. – Warszawa, 2005). Це ґрунтовна монографія, присвячена діяльності Леона (Леоніда) Лапінського (псевдо в ОУН — «Зенон», агентурне псевдо, надане польськими спецслужбами — «Богуслав»). Саме через «Зенона» наприкінці 1940-х — на початку 1950-х велися всі зв’язки Закордонних Частин ОУН з Україною, а «Зенон» як агент MBP (Ministerstwo Bezpieczeństwa Publicznego) контролював усі інформаційні і людські потоки.

Книга Ігоря Галаґіди "Провокація "Зенона""Зенона"

Книга Ігоря Галаґіди “Провокація “Зенона””Зенона”

До рук «Зенона» потрапив у вересні 1950 року й Микола Ластович, який з наказу Богдана Підгайного-«Аскольда» перейшов німецько-польський кордон із завданням збирати інформацію про військові формування, розташовані на території Польщі. Як випливає зі звітів агента «Богуслава», що їх опрацював п. Галаґіда, Микола Ластович не завжди довіряв «Зенону». Зрештою, приблизно через рік Богдан Підгайний поставив вимогу відіслати Ластовича назад до Німеччини, чого «Зенон» не міг допустити. У звітах своїм провідникам в MBP він відкрито писав, що Ластович, потрапивши на Захід, може посіяти підозру і навіть викрити агента «Зенона»-«Богуслава». Польщі це було невигідно, тож вирішено було інсценувати «випадкове» затримання Ластовича на кордоні, причому чужими руками — групу відправлено в Німеччину через Чехію. Ластовича і двох його супутників (Євгена Марчака-«Малого» та Івана Сенька-«Сержанта») затримали 27 листопада 1951 р. на станції у Танвальді і передали радянським спецслужбам в Празі, звідки він був перевезений до СССР. В ув’язненні відмовився свідчити про будь-яку діяльність, через що спецслужби зверталися по допомогу до «Богуслава», який давав їм ідеї, як «розколоти» Ластовича.

Фото Ластовича з книги Галаґіди — помилково підписано «Михайло» замість «Микола»

Фото Ластовича з книги Галаґіди — помилково підписано «Михайло» замість «Микола»

На цьому місці інформація про Миколу Ластовича уривається, якщо не враховувати згаданого вище факту, що Йосип Бакай пізнав його в Інті.

…І ось вкотре, дивлячись на фото «крилатого» на псевдо «Чайка», вводжу в рядку пошуку google якусь нісенітницю типу «все жители Республики Коми Ластович» чи чогось подібного (направду, вже не можу пригадати цього пошукового шляху). Після кількох спроб система виводить мене на якийсь дивний реєстр користувачів «ВКонтакте» (що воно таке було — також, на жаль, не запам’ятала, а треба було!). І в тому реєстрі є декілька користувачів на прізвище «Ластович».

Спочатку навіть не знала, що з тим робити. Ну не реєструватися ж «ВКонтакте» задля якихось невідомих однофамільців мого героя… Але зрештою — де наше не пропадало? — вирішила такий йти до кінця. Знайшлось у кого попросити вхід в мережу, і пишу з чужої сторінки чемного листа російською мовою, пояснюю, хто я така і навіщо мені Микола Ластович. Листа надсилаю двом користувачам мережі, які за віком могли б бути Ластовичу дітьми. Чоловік зветься Ігор і живе в Інті, а жінка — Лариса (Леся) — в Сиктивкарі. Це «Леся» в дужках надто вже багатозначне… Хоча роки народження й насторожують, адже невідомо, скільки «американський» чи «оунівський» шпигун міг провести в радянському концлагері.

Відповіді жодної… Хоча десь всередині лишалося переконання, що відповідь таки буде.

Це було в неділю, 12 січня. Події, як кожного дня останнім часом, миттєво змінювали одна одну, а я сиділа при комп’ютері, намагаючись працювати, коли якийсь незнаний звук повідомив, що «десь щось прийшло». Це ж кожна соцмережа має свої звуки-нагадування. Я їх не люблю і намагаюся відключати, а це, як виявилось, якась новина відкрилася через «ВКонтакте», звідки ми кілька днів тому забули вийти (це ж треба — така легковажність!). Цей лист затьмарив усі новини…

«Добрый день, уважаемая Ольга! Николай Ластович — это мой отец…»

Далі співрозмовниця — Леся Ластович — розповідала про батькову родину, сестру і брата, про бабусю Тетяну, про маму Марію Майданську, про брата Ігоря, про далекі Печеніжин і Підвербці, звідки походили батьки… Про Степана Бакая, який приїздив з Канади 1992 року, про їхній переїзд з Інти до Сиктивкару 1987 року, про Йосипа Сліпого… Звісно, Леся Ластович знає українську мову, з нею навіть можна поспілкуватися в Skype — хоч зараз…

Фотографію Миколи Ластовича в однострої Леся впізнала. Каже — у нас теж така є, біжить з-за комп’ютера шукати фотоальбом. У фотоальбомі — багато рідних, і тих, що в Росії, і тих, що в Україні. Серед фотографій є й німецьких часів: Микола Ластович серед пластунів в Авґсбурґу 1946 року, в Реґенсбурґу 1949 року, на Святвечір в Ульмі 1950 року (на останньому фото за довгим столом сидять 20 хлопців, названих студентами; що вивчали — Леся гаразд не знає).

Про ув’язнення Лесі, як і більшості радянських дітей, не розповідали, ті документи, які були вдома, ретельно ховали. Знає, що батько мав сидіти «дуже багато», а потім був звільнений — правдоподібно, комісований. Що родини як батька, так і мами були вислані в Архангельську область на «спецпоселення». Там батьки й познайомились. Реабілітацію батькові отримати не вдалося — він так на все життя й лишився «ворогом народу». Маму реабілітували; вона навіть 1971 року змогла відвідати родичів у Канаді, там бачилась зі Степаном Бакаєм і з Патріярхом Сліпим.

Микола Ластович щоліта возив своїх дітей в Україну. Колись це було доволі просто і дешево. Востаннє він був у рідному селі 1992 року. Того ж року й помер від інсульту — 11 грудня, в Сиктивкарі. Батько і мати поховані в одній могилі на міському цвинтарі, де є, як каже п. Леся, «український куточок».

Коротка схема родоводу Миколи Ластовича, накреслена після розмови з п. Лесею.

***
Микола Ластович — не перший, чию долю вдалося встановити. У мене це називається «знайти серед живих». Дарма, що фізично людина вже 20 років як померла — в переліку загиблих пластунів тепер на одного менше. Це добре. Колишній старший пластун учасник на псевдо «Чайка» зумів виховати своїх дітей в любови до України і до свого коріння, яке вони не забувають, навіть живучи за 3 тисячі кілометрів, перед Уральськими горами.

Хоча ситуація з його «зникненням» дещо дивна, адже і в Україні, і в діяспорі були люди, які знали про його існування, а були такі, що хотіли його віднайти, але, певно, не дуже шукали. Часто в масштабі України доля одної особи може видаватись не надто важливою. Але це не так. Кожна людина, кожна доля — це плетиво української історії. Чим густіше воно буде, тим певніше ми ступатимемо в майбутнє.

А нам сьогоднішнім, що переживаємо такі буремні події, треба міцно триматися одне за одного, не давати нашим побратимам зникати безвісти, а імена наших загиблих глибоко закарбовувати в пам’ять поколінь.

Щоб герої жили у віках.

Автор: Ольга Свідзинська

*

2 Responses to Залишитись живим

  1. Володимир сказав:

    В мене також є це фото Миколи Ластовича. Я знайшов її в нашого односельчанина в Брістолі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *