Перший лещетарський табір

Слава Паславська, Терешка Бень, Ярослава Рубель

Автор: пл. сен. Ярослава П. Парахоняк-Рубель, ПС

Перші наші кроки не були легкі. Перешкодою були не тільки фінансові труднощі, а й дуже мале зацікавлення лещетарством.

Знайти охочих не було простою справою. Пригадую, скільки праці коштувало мені намовити 5-6 юначок з куреня, де я була зв’язковою, на такий «надзвичайний почин». Бувало так, що команда табору мала більше членів, як учасниць.

Діялося це в Німеччині — Баварії. Рік 1948, місяць січень, зимові ферії.

Головний двірець у Мюнхені. Група пластунок поспішає до поїзду. Веселі, усміхнені, хоч вулицями пливуть ріки, вони вибираються на лещетарський табір. Ще хвиля метушні — і всі усадовилися в зимному поїзді. Це їхала «форкоманда»: Терешка, Іцька, Стефа Король і я (та, що знала трасу).

Якщо знаєте Стеж, то, напевно, догадаєтеся, що вони робили. Гадайте до трьох! Скільки помилилося?

Отже, дуже ділово приступили до плянування і викінчування недокінченого пляну праці. На другій зупинці вже почали витягати шницлі і їсти, аж доїхали до містечка Шлірзе.

В Шлірзе падав сніг. Ми всі були щасливі. Перейшли скоро містечко, минули замерзле озеро і опинилися на доріжці, яка провадила до Боденшнайдгіте на горі Боденшнайд, де відбувався наш табір.

Згідно з нашими обчисленнями, як стемніє, ми повинні бути в гіті (колибі). Себто, та виправа буде тривати три години. Очевидно, не передбачали ми, що впаде новий сніг і нам самим доведеться робити стежку.

Спочатку всі жартували, співали та подивляли красу природи. Довкруги все вкрите білим пухом, безмежна тишина, тільки з неба падуть срібні платочки.

Чим далі в ліс, тим частіше доводилося відпочивати. Доріжка, яку перед хвилиною так подивляли, ставала неприємною, щораз тяжче було нею йти. Часто треба було зупинятися і добре розглядатися, бо ані знаків, ані дороговказів не було видно. В лісі скоро почало смеркати. Масарик сказав: «Дорога йде вперід, назад вертатися не можна», тому вперто йшли. Одна другу старалася піддержати на дусі, хоч кожна думала: «Якщо за тим горбком не буде гіта, то дальше не дійду».

Нарешті вийшли ми на поляну. Перед нами — сірі контури гір. Йти щораз тяжче. Треба було брести в глибокому снігу, а часом западати по коліна. Рішили наложити лещета, але перші кроки показали, що продовжувати будемо пішки. Тепер, здається, всі вже добре «спухли». Речі доводилося залишати, підносити кавалок і вертатися по решту. Сильніші помагали слабшим, а Терешка виказала подивугідну силу і витривалість.

Слава Паславська, Терешка Бень, Ярослава Рубель

Слава Паславська, Терешка Бень, Ярослава Рубель

Хтось сидів в снігу і вперто твердив, що далі не піде. За горами гас останній відблиск дня. Одне нас потішало: ми знали, що йдемо добре, бо нічого більше нам не залишалося, як тільки орієнтуватися по телефонічних стовпах.

Раптом хтось по-німецькому питає: «Котра година» — і чи ще далеко до гіти. Веселіше стало, що ми не самі, а ще інші душі вибралися в мандри.

Помучені, знесилені, ми далі продовжували боротися зі снігом і темрявою. Та ось блимнуло світло. Чи це справді наша мета, чи, може, перша зоря вийшла нас проводжати? Світло рухається, зближається до нас, й диво — наш «гураль» (так називали німця, якого зустріли по дорозі) вийшов нам назустріч.

Якось дивно стало легше, змучення зникло, а гураль помагав нам нести наплечники і лещета. Що за розкіш була прийти до теплої гіти, скинути наплечник, тяжкі черевики і відпочивати на лаві!

Пополудневим поїздом Дада виїхала з другою групою. Чи знайдуть вони дорогу в темному лісі? — турбувалися ми. Нічого не залишалося, як тільки чекати. За цей час розпакувалися і приготували нічліг для всіх.

Кімната була невеличка — «матераценляґер». На причі матраци поскладані рядом. Якщо всі в кімнаті, то руханку робити й розбиратися треба на ліжку. Вночі кожна старалася якнайтісніше спати коло сусідки, щоб було тепліше.

Цього вечора, хоч ми помучені, а годину вибило десяту, ми ще не спимо, чекаємо на наших. Вкінці вирішили, що Дада з цілою групою залишилася ночувати в Шлірзе, бо не хотіла в ніч лісом пускатися в таку погоду. І все заснуло тихим сном. Як довго ми спали — тяжко сказати. Нараз надворі хтось несамовитим голосом кричить; «Терешка!» Наші прийшли! Почалася метушня. Не можна знайти свічки, а пізніше надолині відчинити дверей. Нарешті відскочив замок, і в дверях стоїть Ліда — змучена, перестрашена. Де решта? Чи далеко? На першому закруті за каплицею, сидять під смерекою. Йти було тяжко, блудили, до того з ними дві юначки, яких хіба треба нести. Сидять і чекають на поміч.

Збудили ми господаря, а він каже, що ні за що в світі в погану погоду не піде. От розпука! Просимо, благаємо. Знаєте, що помогло? Американські папіроси! (Так на марґінесі: ми не курили, до сьогодні з тих, що там були, здається, ніхто не курить, папіросами ми завжди платили). Старий господар збудив двох синів, вони взяли псів, саночки, наложили «гусь-гусь» (лещета) і поїхали.

І так з пригодами майже всі були зібрані. Програма табору подібна до сьогоднішньої. Вдень лещетарство, а ввечері гутірки. Поділені ми були на дві групи. Очевидно, не на початківців і заавансованих, а тих, що мають черевики і виряд, і тих, що не мають.

Отже, перша група йшла рано, приходила на обід, скидала черевики, вітрівку, светер і давала тим, які йшли пополудні.

Витягів не було, тому за кожний раз треба було дряпатися на гору.

Ярослава Рубель

Ярослава Рубель

Склад команди добре не пригадую, але інтендантку тяжко забути, іцька, напевно, не раз своїх дітей нею страшить. Не можна взяти більше півложечки цукру або какао до гаферфльоків (вівсяних пластівців), які були головним меню. Все покрикувала: «Що ви собі думаєте, французькі песики, то табір, жадні вибрики!» Скільки ми не просилися, треба було їсти, що дала, і не дозволяла навіть свого власного сухарика витягнути з наплечника. А яку пишну горохову зупу варила, відразу приправлену. Думаю, що вона від того часу горохової зупи сама не їсть.

Про неї ми уложили пісню на мелодію «У лісі на полянці». Всіх куплетів не пригадую, було багато, але перший дасть вам образ про неї:

У Боденшнайді гіті — Чи знали ви таку? Приїхала з Мюнхену Лічи ка-ку, ка-ку («Лічи ка-ку» значить Лічи Крупка). Дальше в пісні співалося про сині очі, виїзд до Мюнхена, приїзд «Бурлак» і т.д. О, ви хіба догадалися, що на ім’я їй було Ліда.

Одного вечора при вечері зчинився гамір. Хтось крикнув «води», другий «несім до гіти», і заки інші зорієнтувалися, Люба, бліда, вже лежала на лаві (ще дихала). В той час, щоб бути пластункою, треба було виказатися багатьма добрими рисами. Не хочу всі ті риси вичислювати, але, між іншими, до них входили сильна воля і відвага. І як признатися, що буду боятися йти три години лісом, ввечері, зимою? Що, як заєць вискочить з-за куща, то серце моє втікає в п’яти? Це сором, а до того ж можуть не признати другої або третьої проби. Тому не дивуйтеся, що Люба рішила сміло й відважно іти. Спочатку так, як і нам, йшлося приємно, довкруги так гарно!

Та чим глибше в ліс, треба було чомусь підспівувати «Не сміє бути в нас страху», а далі пригадати собі щось веселе. Ті дерева такі страшні, їх високі сильветки немов простягають рамена та беруть в обійми. Залишу спимішок, тяжко нести. То, напевно, вже недалеко, але ось під тим деревом залишу наплечник, а далі в ім’я Боже. Ну, і що ж тепер залишилося, як не молитися «Отче наш», «Богородице Діво» й то не один, а кілька разів! Полянка, а там, далі, здається, хатка. Серце жвавіше забилося, сили назад повернули. Дивно, чому так тихо, чому темно, хіба ж всі поховалися? О, Боже, яке розчарування, все забите дошками! Нові лещета підпирають хатку; ну, що ж, треба йти далі. Темніє, як тихо довкруги… Моторошно на душі робиться. Та хіба не доведеться замерзати в снігу!

Таку хресну дорогу перейшла Люба, яку зомлілу знайшли перед дверима гіти. Може, зі змучення, а може, з радости, що добилася до нас.

По приході Любці рішено принести залишені речі, а саме наплечник і лещета. Не чекаючи ранку, Терешка і Стефа вирушили в дорогу. По довгих розшуках і щирих молитвах пізно вночі принесли залишені речі. Ніхто з учасниць табору не спав. Не чекаючи до ранку, Любця витягнула з наплечника «реванцлі» (солодкі тістечка), і ми зі смаком їх заїдали.

Ще одного дня прийшла Наталка в кальошах і мештах на високих обцасах, а в неділю відвідали нас п. Ганка і Слон.

Сьогодні Щедрий Вечір. Ми з Наталкою по обіді і без черевиків залишилися в гіті. Тому то мусимо приготовляти вечерю. Кутя — гаферфльоки, посипані цукром і, може, родзинками. Вареники — то вже більш скомплікована справа. Не було чим тачати тіста, тому були формою трошки більші, ну і чорніші, а до бараболі крім соли і перцю нічого більше не дали. До того ж, німцям треба було пояснювати, що то таке смішне ми робимо.

Зупу зварила господиня. Витягнули заховані реванцлі й сушені овочі. Столи прикрасили смерековими галузками, на столі палала свічка.

Як перша зірка зійшла, всі святочно поставали навкруги стола, помолилися і почалася учта. Навіть Ліда була добра, а гуралі тільки на нас споглядали. Цього вечора ми не були в них заінтересовані, бо ось за хвилю прийдуть «Бурлаки» та принесуть правдиву кутю.

Дарма, що ми всі чекали: вони не прийшли. Можливо, що деякі були розчаровані, але це нам не попсувало святочного настрою. По вечері гуторили про Різдво на рідних землях, а пізніше колядували і попивали шівассер. (Шівассер — то щось таке, як кока-коля; виріб її, очевидно, значно простіший: береться банячок снігу, додається трохи цукру або сахарини, трохи оцту і продається по 10 пфенінґів).

Нарешті прийшов час прощатися з білими горами, їхати домів та повертатися в школу.

Після закінчення табору на день чи два ще залишилися Терешка, Люба, Стефа, Дада, Ліда і я. Хоч велика шкода була покидати Боденшнайд, на нас прийшла черга їхати в долину. З гір з’їжджали ми на лещетах, хоч з наплечниками тяжко для таких заавансованих, як ми, було втримувати рівновагу.

На станції підозріло пусто. Поїзд повинен приїхати за кілька хвилин. «Страйк». Ідем на каву, нарада. Ніщо нам лихо ні пригоди: пішки, напрям Мюнхен (до Мюнхена приблизно 100 кілометрів).

День гарний, сонячний. На головній дорозі впевнилися, чи добре йдемо. Час до часу треба було питати перехожих. Як надходив гарний молодий гураль, ми приставали і питали, чи дорога йде на Мюнхен, як це далеко і коли, він думає, ми зайдемо. Він ставав, відкривав широко очі і рота, питався «Вас?», а пізніше вибухав сміхом і відповідав «Я, я». Трапилися охочі, що хотіли нас проводжати, але ми дякували і самі далі продовжували.

В наступному селі затрималися. Тут, здається, є американська квартира. Після короткої наради рішили, що треба просити авта. Очевидно, довго сперечалися, хто піде в делеґації, Люба чи я. Ми сперечалися не тільки, хто краще говорить по-англійськи, а навіть по-французьки. Накінець пішла відважніша — Люба.

Авта не дістали. Рішили, що тут заночуємо. Мусили ми досить голосно торгуватися, бо підійшов до нас елеґантний пан (мав англіки і великий сигнет з пластовою лелійкою) і спитав, чи може нам помогти. Заскочені, що стрінули українця, розказали про свої турботи, а він справді став у пригоді, знайшов одну кімнатку з одним ліжком. Хіба подивуєтеся, що Ліда і Терешка спали у ванні. Цього дня ми ходили на ковзанку, а вечором до кіна. На другий день приїхав поїзд.

Як бачите, сьогодні на лещетарський табір їхати простіше. Поступ в лещетарстві багато більший, вигоди кращі, виряд порядніший… Кожний час має свій чар. Як тоді для нас, так, напевно, теперішні табори залишають в учасників багато приємних, гарних переживань і споминів.

Джерело: Пластовий Шлях. — 2005. — ч. 1 (141). – С. 35-37

*

One Response to Перший лещетарський табір

  1. […] пластуни та пластунки на фотографіях з першого лещетарського табору, що відбувався в Баварії у січні 1948 […]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Запрошую підписатися

Друзі, час від часу ми формуємо листи з найцікавішими матеріалами та подіями.

пластун Цяпка

You have Successfully Subscribed!