Євген Маланюк: пам`яті Василя Тютюнника

Василь Тютюнник

Не знаю, чи залишила нам історія ім’я будівника храму Діяни Ефеської… Натомість ім’я Герострата відоме широкому загалові дуже добре.

Завше пригадується ця властивість людської психіки в зв’язку з пам’яттю (чи, вірніш, безпам’ятством) про Василя Тютюнника, 1-го помічника Начальника Генерального Штабу (оперативної частини) 1918 p., помічника Начальника Штабу Дієвої Армії і Командуючого Наддніпрянської Армії УНР 1919 р.

Химерний збіг прізвищ з розстріляним Юрком Тютюнником, анахроністична тепер, а по 1919 р. невідповідно забарвлена ранґа „отамана” (а проте, р. 1918 ця ранґа, як ранґа надана спеціяльним наказом Директорії, мала свій героїчний патос і державницький стиль!), а вірніш, певно – скромність Василя Тютюнника, та шляхетна і мужня скромність воїна, що так несподівано вражала на тлі революційного хаосу, поруч з щиро- чи частіш псевдо-революційним позуванням.

І от наслідки: жадних біографічних матеріялів, жадної згадки, жадної дати… Коли пишеться чи говориться про нашу збройну силу, її формування, її історію, її чини, то згадується всі ймення, часто такі випадкові, з примхи історії причеплені до неї, але ім’я ,,Отамана Василя”, як з пошаною звали його зовсім не сентиментальні повстанські ватажки, – бракує.

Що ж? Ми докладніше знаємо про діяльність Брюховецького, ніж Юрія Немирича, Максим Кривоніс – більше відомий за полковника Кричевського, – отже нащадки наші більше знатимуть про якого-будь Волоха, ніж про Василя Тютюнника.

1.
В міру збудована статура високого підполковника, однаково добра для піхоти і для кінноти. Явно професійна військовість постави на тлі досить строкатої військовости р. 1918 в Києві. В поклоні, в привітанні, в стиску руки.

Підіймаєте очі – і – який контраст! – простецьке „мужицьке” обличчя, наче з сірого каменю степового витесане. Не зовсім лагідний і ледве-іронічний усміх на простих устах. Очі – найхарактеристичніше в людині – не завжди беруть участь у цім усміху: вони зовсім не „карі” і не „рідні”, – постійна в них поважна глибина і та сіра сталевість, що є ознакою зовсім не української волі (слово, що в нашій мові, під виливом ріжних „земель і воль”, зовсім затратило свій природний сенс). Північні, неукраїнські, і майже не слов’янські – були варязькі очі Василя Тютюнника.

Таким бачимо його у кабінеті начальника оперативного відділу Генерального Штабу, що містився р. 1918 в Києві на Банковій вулиці.

Надзвичайно природна українська мова і при тім культурна (весна р. 1918!), цебто чиста і – навіть – стилева.

А поруч, тут-же – бігає якийсь брюнет досить цивільного вигляду хоч і з сотницькими відзнаками, і при кожнім спітканню з кимсь звикло, видно вже довший час, кидає: „Прабачаюсь!”

Зміст цього слова довелося взнати значно пізніше, хоч мене просто пекла цікавість. Брюнет, страшенно здивований запитанням, відповів обурено: „Ах, Боже ж мой, подівітесь в словнік: ізвініть – прабачіть, значіть ізвіняюсь – прабачаюсь. Ясно!?”

Треба, правда, зазначити, що в І-му генералкватирмайстерстві українська мова не „вражала” так, як в інших відділах Ген. Штабу, де всевладно лунала по-тодішньому „федеративна”, а по-теперішньому „всесоюзна”.

Начальники відділів – оперативного – бл. п. полк. Мєшковський і розвідочного – підполк. Колосовський, як і сам генерал-кватрм. – ген. пор. Дроздовський – вільно володіли державною мовою і завжди її вживали, що приводило інших часто до шалу (вєдь русскій офіцер, русскаво ґенеральново штаба – і подумайтє! – такая щірость!”). Тільки в Відділі Зв’язку, на радість явних і тайних аґентів російських, уперто ,,ґвардійонствував” якийсь джин-джикуватий і мало-військовий „льотчік”.

В мові Василя Тютюнника вразили нові для мене вирази: „бігме” і „прошу я вас”. Уживав він їх особливо, коли хвилювався.

Запам’яталася також акцентова виразність титулювання ним інших старшин (а тоді деякі ранґи були не дуже короткі).

– „Пане військовий старшина!”
– „Пане генеральний хорунжий!”

* * *
Рідко трапляється таке „припасування” начальника і помічника один одному, як це було між – тоді ще полковником – Е. Мєшковським (героїчно вмер р. 1920, поцілений російською кулею в нерівному бою) і тоді підполк. В. Тютюнником.

Не пригадую жадного моменту незгоди, „тертя” чи, боронь, Боже, фатально-української заздрости, ба навіть хвилевого незадоволення. Секрет цього простий: обидва військовики (вірніш – воїни, вживаючи старовинного, але до обох – дуже влучного означення) – з покликання, а не з „обставин життя”; обидва походженням з козацької Полтавщини, обидва видатні старшини; нарешті, обидва психологічно – „командири”, а не „начальники штабів” (два основні типи вищої старшини), цебто люди не „кабінету”, а – „поля”, і здібности працювати в „бойовому” (отже й революційному) ритмі.

Дивна доля зробила так, що на початку їх спільної служби начальником був В. Тютюмник (за Центральної Ради), а помічником його Е. Мєшковський, пізніше, аж до повстання проти російсько-німецької окупації р. 1918 – навпаки – начальником В. Тютюнника був Е. Мєшковський.

Євген Мєшковський

Євген Мєшковський

Але за місяць до своєї смерти В. Тютюнник, Командувач Армії, знову запросив Е. Мєшковського на посаду начальника штабу Армії до себе і вони з нелюдською енерґією кермували здесяткованою тифом Армією, що не мала запілля і була щільно стиснута зачарованим колом суцільного фронту радіусом яких 10 кілометрів, аж поки обох їх по черзі не звалив з ніг плямистий тиф.

Їх спільна служба – це була гармонійна співпраця двох видатних людей. Навіть для сторонньої людини, як видовисько, – рідка і прекрасна картина напружено-доцільної чинности двох сполучених спільною волею інтелектуальних енерґій.

Ніби сьогодні, чую виразний голос В. Тютюнника:
– Слухаю, пане полковнику, – точнісенько так, як у листопаді р. 1919 в протилежних ролях.
– Пане отамане! Генерального штабу полковник Мєшковський прибув згідно вашого наказу.

І пан отаман струнко стоїть під час рапорту „на позір”.

Це „обряд” – може дивний для цивільної психології, але істотний для війська.

А за вікном – брудний листопадовий Проскурів – фатальне місто, де російські есери спровокували відомий виступ жидів в початку р. 1919, що приліпив до нашої Армії провокаційну етикету „погромництва” і відограв рою фальшивого документу в паризькім суді р. 1927.

Тифозна слота; розпаношена волоховщивою гайдамацька анархія; за дві станції – денікінський „офіцерський Симферопольський полк”; кілька кілометрів на північ – „незалежна пашковецька республіка”. А – в резерві штабу Армії – …Спільна Юнацька Школа… остання ставка.

– Доброго здоров’я, пане полковнику! Ситуація така… – і обидва схиляються над мапою.

2.
Дар передбачення. Власне дар, а не набута здібність. В грудні ж р. 1918-го – точна прогноза щодо „соборности” в стратегії, точний термін евакуації Галицькою Армією рідної її території: „до квітня провоюють, поки набоїв вистане”. В грудні р. 1918 в Києві – пророче передбачення неминучости воєнного союзу з Польщею: „пошліть у Варшаву – за 2-3 тижні матимемо почесний мир, а за місяць-два очищення України від російських банд”. Це звичайно, тоді, в „трудово-конґресовій” атмосфері псевдо-патріотичної, а то й просто пораженської – щодо Росії – демагогії – було психологічно гласом во-піющого в пустині.

Порожні історичні ремінісценції на тему „ляхів” і далеко не порожні, бо свідомі нацьковування московських і місцевих росіян власне в цей бік, – робили своє.

У квітні р. 1919 пророкування про неминуче спіткання з військами Денікіна, ще тоді, коли Денікін щойно почав кільчитися. „Весна пригріє і Денікін ще розпухне, – треба вже тепер знати, чи ми б’ємося з ним, чи ні (сам В. Тютюнник був певен, що битися будемо, але він у вищій мірі був „аполітичний”, звичайно не в демагогічнім значінні цього слова, й засадничо ніколи не хотів робити натиску ст‐ратегією на політику уряду. Слова в наведенню – точна реконструкція мови В. Тютюнника. – прим авт.), тому треба негайно вислати нашого генерала (мав він на оці поважного й шляхетного ген. Янушевського) до Букарешту, щоб з’ясувати там, куди вітер віє. Бо, – додав, – не можна допустити ані на хвилину, прошу я вас, щоб наша армія стала проти другої і не знала, властиво, що їй робити. Одна година такого стану може загубити нас. А, бігме, так може трапитися”.

Історія дальших наших відносин з денікінщиною, немов історія старовинних Мідян – темна й малозрозуміла. Кульмінаційний момент цих „відносин” – трагічний контреданс у зайнятому нашими військами Києві р. 1919 – ще чекає на своє висвітлення… Одне ясно, що послухавши в свій час Тютюнника, мали б перед собою простішу й яснішу путь хоч серед причин непростимої неконсеквентности щодо денікінщини були такі головні:

1) Приспаний російським режимом національний інстинкт вкупі з ледачою хитрістю лукавого хахла: і вони, мовляв, проти большевиків, і ми проти, отже… (Точнісеньно так, як р. 1918, – і ми „ліві”, і вони „ліві”, отже…);

2) Несмертельне – „якось то буде”, бо, „що там гадати сьогодні? Коли наблизимося, – тоді й розжуємо”;

і 3) Об’єктивні труднощі (а коли їх не було і коли їх не буде?) і загальна скомплікованість становища, що, розуміється, погіршувала все в кілька разів.

Результати відомі:
1) Спіткання з денікінськими відділами притрапилося, само-собою, „несподівано”.
2) Революційне первородство наше, національний дух нашої Армії заламалися на проклятих „демаркаційних лініях” з денікінськими військами і Армія наша, дійсно, „не знаючи, властиво, чи їй треба битися, чи ні”, простояла на них значно більше, ніж годину.

Це і був той „опортунізм”, той брак принциповости, що тяжко карає всякий неконсеквентний рух, і за який завжди мститься історія.

Найменше вагання щодо денікінщини було б, взагалі, ознакою, що не промовляла б за міцність свідомости нашої. Якою ж страшною ознакою для нас було те довге, нудне й огидне вагання, що мало місце р. 1919!

Навіть, ще й тепер не всім з наших людей ясно, що денікінщина – державно-політично – була большевизмом другого сорту, „білим” ерзацом всеросійсько-босяцької „червоної” армії, яка разом з большевиками нищила в першу чергу „український сепаратизм”, і що Антон Іванович Денікін допоміг лише Льву Давідовічу Бронштейн-Троцкому – „собірать русскую зємлю”.

Будинок штабу Київського військового округу, в якому у 1918 р. розміщувався Генеральний Штаб Павла Скоропадського

Будинок штабу Київського військового округу, в якому у 1918 р. розміщувався Генеральний Штаб Павла Скоропадського

Один із видатних російських еміґрантів, Мілюков, обговорюючи історію й значення денікінщини, підносив як найголовнішу заслугу ген. Денікіна те, що він, „всупереч вимогам стратегії”, – не тільки не скоординував своєї чин-ности з „петлюрівцями”, а, навпаки, прислужився до нищення Української Армії і „боротьбу з большевиками” приніс в жертву „цілости Росії”, цебто свої ,,соціальні” інтереси занехаяв в ім’я інтересів імперіялістичних.

Варто над цим зупинитися кожному українцеві, бо в цім розгадка того, чому „большевики досі не збанкрутували” і чому Росія досі держиться, як казав Герцен, „чорт знаєт на чом”. Ми знаємо на чому: на стихійному велико-державницькому інстинкті Москви.

Всілякі розумування на тему „чи справились би ми з силами Денікіна”, що така боротьба була б „проти Антанти” і т. п., і т. п., – це вигадки, подиктовані, в колжім разі, не надміром хоробрости, бо, насамперед, ми напевно змели б денікінщину з нашого шляху, як зайве сміття, змели б її нашою революційністю і нашою державницькою волею. „Антанті” залишилося б хіба оплескувати переможця, а в кожнім разі – „прийняти факт до відома”.

Що це не безпідставні фантазії пост фактум, яскравою ілюстрацією служить блискучий удар кавалерії полковника М. Аркаса, який з дозволу, даного на власну руку бл. пам’яті Е. Мєшковським, на той час начальником штабу Південної нашої групи, так стусонув денікінських героїв, що вони, не оглядаючись, в рекордовому часі опинилися з-під Бірзули аж у Роздільній. Натурально, що таке „самоуправство” скінчилося для полковника Аркаса офіціальною доганою в наказі, для полковника Мєшковського, що поступив в данім разі лише, як військовий, – військово-польовим судом (шкода, що той суд не відбувся і справа була „припинена”, – може б ця справа своєчасно освітлила фатальну помилку нашої „політики”, але ці видатні наші старшини залишили нам солідний арґумент щодо того, „чи справимося ми з силами Денікіна”).

В. Тютюнника не послухали весною, не послухали й пізніш. І ото одного приємного літнього вечора штаб Юрка Тютюнника повідомив „несподівано” Штаб Армії, що передові наші частини спіткалися з роз’їздами Денікіна і… „жадають директив”.

Цілу ніч тяглися наради… А на другий день Штаб Головного Отамана видав наказ про „демаркаційні лінії”.
Формальна відвічальність за цей нещасливий наказ лежить ніби на бл. п. Головнім Отамані Петлюрі, але було б помилкою складати його лише на того, хто безперечно мав живий національний інстинкт і жадних ілюзій щодо реставраційно-імперіялістичних (хоч і „псевдо-антибольшевицьких”) і убійчих для України інтенцій денікінщини – не плекав. Можу посвідчити, що бл. п. Петлюра належав до тих, дуже небагатьох українців, що вже тоді не відчували субтельної різниці між „червоними” і „білими” росіянами. Без цієї властивости він не був би Національним Вождем. Але, на жаль, він був, повторяю, один з дуже небагатьох.

Мимоволі пригадалося пророцтво В. Тютюнника зовсім в іншій справі. Коли ген. Греків вів в Одесі „переговори з Антантою”, Тютюнник по апарту Юза з Жмеринки продиктував йому: „Будьте певні, що за 1-2 тижні банди Григор’єва скинуть антантський десант у море”. В ориґіналі було менше дипломатично, бо Тютюнник щодо тодішних і в тих обставинах, і з тією „антантою” переговорів – був великим скептиком.
За тиждень ген. Греков по телеграфу (але вже не з Одеси) відповів: ,,А ведь Ви, пане атамане, билі прави”.

Покійний Головний Отаман був Вождем занадто „одержимого” типу; істота його була наповнена горінням ідеологічного порядку, частина ж „технологічна” часто вислизала йому з рук. Зокрема йому бракувало хисту оцінювати людей взагалі, а тим більше – з так мало знайомої йому сфери військової (як певної породи людей). Він часто приймав на віру думку того чи іншого, в данім моменті присутнього, хоч би й цілком випадкового старшини. Персонал його штабу далеко не був таким, якого вимагав той відповідальний період нашої революції. У штабі тім було більше „виконавців” ніж „порадників”. Серед цього персоналу був і представник Галицької Армії на дуже відповідальній, можна сказати, керуючій ролі. Морально ця людина цілком відповідала своєму призна-ченню, фахова кваліфікація її була – достатня, але, як представник Армії, що нею безпосередньо керувала цілком самостійна, специфічно-галицька і в ґрунті речі зовсім і зовсім не антиросійська й антисхідня політика (чим далі – тим яскравіш), – людина ця на такий час була – нонсенсом.

Ця людина виконувала директиви свого зверхника (д-ра Петрушевича), що через свого окремого посла в Парижі (відомого політичного русофіла – Панейка) тоді, власне, в той героїчний час останньої виразности, останнього оформлення нашої боротьби з Росією, – провадив на паризькім ґрунті переговори з… російськими колами.

Ця людина, крім того, дуже слабо уявляла собі, що, властиво, твориться на території України, а що найгірше, ця людина (як зрештою, більшість командного складу Галицької Армії) не могла не дивитись на всяку російську озброєну силу очима бувшого старшини австрійської армії.

Є підстави думати, що саме ця людина була автором „демаркаційних ліній” з Денікіном.

Справедливість вимагає додати ще один, не менше характеристичний чинник: малоросійські ремінісценції частини наддніпрянського старшинства. Вони відограли свою фатальну ролю сприятливої „атмосфери”, у якій ідея „демаркаційних ліній” з’явилася й стала дійсністю. („Денікін – сила”, „Денікін – знаряддя антанти”, „воювати з ним – воювати з антантою” – і т. п. словесний реквізит, під яким ховалася малоросійська співзвучність з денікінськими малоросіянами, що творили більшу частину „вооружоних сіл Юґа Рассії”).

Отже, як і завжди буває в історії, була ціла низка причин, що змусила бл. п. С. Петлюру дати своє ім’я під цей наказ. Майбутньому історикові буде зручніше опрацьовувати тему про „кам’янецький період нашої історії”, – для нас вона ще досить темна. Ясно одне: національний дух нашої Армії переломився на проклятих „демаркаційних лініях”. Це був кульмінаційний момент у напруженні національної революції нашої – літо р. 1919. Потім крива цього напруження починає невблаганно йти додолу..

…А у Василя Тютюнника була хіба найяскравіша і – на ті часи – либонь трохи контрреволюційна риса: він був занадто дисциплінований старшина.

Військова місія штабу Східного фронту Армії УНР з британськими та французькими союзниками. Константинополь, серпень 1919 р. Василь Тютюнник в першому ряді, 6 зліва

Військова місія штабу Східного фронту Армії УНР з британськими та французькими союзниками. Константинополь, серпень 1919 р. Василь Тютюнник в першому ряді, 6 зліва

3.
Але було таке убійче явище р. 1919 в історії нашого війська, коли й дисциплінованість В. Тютюнника не витримала.

Це явище – язва т. зв. „державної інспектури” – інституту, що, без сумніву, остаточно донищив нашу Армію разом з її командувачем – В. Тютюнником.

Не знаю, хто був автором цього найприємнішого для нашого ворога і найфатальнішого для нас проекту про утворення „державної інспектури”.

„Ідея”, як і кожна теоретична ідея, – була чудова. Постала вона у зв’язку з проявами денікінської небезпеки – психологічної (вістки про денікінські війська дійсно викликали серед частини старшинства помітну „реакцію на малоросіянство”). Отже, мовляв, потрібним стає „помічне око” в частині, яке б контролювало й пильнувало моральний (в дійсності – більш національний, ніж державний) стан військових. На тодішнім жарґоні це називалося „охороняти від контрреволюції правих фахівців”, – ніби ця контрреволюція була гірша за контрреволюцію політично-військових кустарів з числа т. зв. „лівих”, а частіш псевдо-лівих, партійців.

У ті часи чомусь страшенно відріжняли „лівизну” совєтських банд від „правизни” – денікінських: тупа винниченківська політглупота, що побутувала ще довго в ріжних „укапізмах”, „боротьбізмах”, „незалежництві”, ба й нині ще догниває в „радянстві”, „українізації”, „укрмові” й „укркультурі”…

Але ідею „держінспектури” яко-тако ще можна було прийняти. Та автори її, ідучи (як завжди) по лінії „перелицьовування на малоросійський язик”, опрацювали закон про „державну інспектуру” так, що інститут цей, бувши природою своєю інститутом політичного комісаріяту, – при реалізації у нас – обернувся в інститут партійного інспекторату.

Такий „держінсиектор” наділявся 1) максимумом прав і… утримання, 2) мінімумом обов’язків – примітивно-донощицького характеру і 3) повною безвідповідальністю. Великої трагедії в цій малоросійській комедії не було б – навіть шкідливий паразит на тілі нашої Армії не дуже пошкодив би в тих часах, – страшно було те, що цей паразит силою закону ставав рівноправним командирові, другим господарем військової частини та ще й з правом вета в ділянці військово-оперативній. Приймаючи на увагу суцільну неграмотність „держ. інспекторського” персоналу у військовому ділі (головним „держінспектором” був земський статистик, а його заступником – народний учитель), – можна собі уявити, які гомеричні розміри прибирала в дійсності ця „державна”, законодатним шляхом введена в Армію анархія і заперечення основної аксіоми військової адміністрації.

Знаючи ж добре, що, крім того, являє собою „держінспекторський” персонал – морально (Досить назвати прізвище хоча б одного Гавришки, нині сов. підданого, що безпосередньо спровокував нещасного полковника Болбочана і в головній мірі, спричився до його розстрілу. Цей індивідуум осягнув максимум підлоти, виступаючи на паризькім процесі р. 1927, як „свідок’’ з боку Шварцбарта, присланий большевиками. – прим. авт.) (чесних людей в нім можна було перерахувати на пальцях однієї руки!), Василь Тютюнник жахнувся наслідків майбутньої діяль-ности цього інституту й відразу зайняв непримириму до нього позицію. А треба додати, що утворення його остаточно сталося в часі переведення В. Тютюнником весняного наступу т. зв. „З’єднаних груп” р. 1919 з Кремінця (що було єдиним тоді містом на нашій території) в напрямі на Старокостянтинів і Проскурів (одна з блискучих операцій Покійного, переведена ним особисто на фронті, неймовірно-ориґінальна стратегічно, бо ж наші сили вели наступ замкнутим рухомим колом, оточені з усіх боків ворогом, але ця сторінка біографії Покійного вимагала б окремої праці).

Василь Тютюнник був поставлений перед цим страшним фактом і апелювати було запізно: хитрий і в таких випадках завжди „безсловесний” ген. Осецький – тоді „наказний отаман”, фіґура оперетково-парадна, для якої українство було лише формою без змісту, звичайно аж ніяк не запротестував проти утворення „інспектури”, а скорше, навпаки, підтримав і прискорив її появу.

Та цього було вже забагато й для дисциплінованости В. Тютюнника: він об’явив „держінспектурі” боротьбу до переможного кінця. А що цієї боротьби не можна було вести просто, – він повів підкоп під найнебезпечніше місце ворога: почав підбирати чисто-карний матеріял про діяльність аґентів „держінспектури”, а матеріял цей щоденно прибував.

Звичайно, що це не було секретом і з того часу особа В. Тютюнника стає центром лютої ненависти цілого складу „державної інспектури”, всесильної організації, що наводила жах на цілий командний склад нашої Армії, який був запідозрений в „непевності”. Тільки один Тютюнник, котрому етикету „непевности” приліпити було занадто трудно, – міг відважитися виступити проти цієї жаднóї влади, безграмотної і в більшості аморальної партійної черні, що в своїй простоті, здається, не відала, що творила.

І в цій боротьбі він мав повну підтримку з боку всього чесного, що було в Армії, що стала раптом виграшкою в руках небезпечних невігласів, озброєних цілою повнотою влади і здеморалізованих безправністю командного складу, права котрого „витіснила” своїми правами „державна інспектура”.

Про боротьбу іншими, простішими й більш військовими засобами – і думати не можна було: справа стояла так, що кожний виступ проти „держінспектури” уважався б нашим урядом за стремління до „військового перевороту” – предмету вічної підозрілости нашого уряду до війська, при чім ці „переворотові евентуальності” з глибоким незнанням Тютюнника і непошаною до нього, завжди зв’язувалось з його ім’ям.

Чи думав коли В. Тютюнник про військову диктатуру – не знаю. Знаю лише, що ніколи жадним словом не промовився про неї, навіть в ті страшні моменти свого життя, коли проклинав „день і годину, коли я зв’язався з цими каліками”.., а такі моменти бували, здається, двічі, „коли б знав, ліпше було вмерти нині, аніж підписувати перший генералкватирмайстерський наказ 1-го листопада”…

В. Тютюнник був занадто вояком і занадто здисциплінованим старшиною, щоб піти на „переворот”… А, може, ще й занадто добре знав якість матеріялу, що з нього треба було б конструювати апарат диктатури…
Характеристична подробиця: поки В. Тютюнник був Командувачем Армії – єдине місце для цілої Армії, куди не відважився з’явитись „держінспектор”, був – Штаб Армії, хоч „закон” передбачав „держінепектора Штабу Армії”, – занадто знала „державна інспектура” ким є В. Тютюнник!

І от коли портфель з судово-слідчим матеріялом про чисто-кримінальну діяльність окремих аґентів „держінспектури” був повен, – підступно, негідно і лукаво спала „кара” на єдиного леґального представника цілої Армії в боротьбі цілої Армії проти явно руїнницької „держінспектури”. Командувач Армії дістає від своїх зверхників навіть не відставку, а усунення з посади, майже „виповідження”, як наймит, як слуга, хоч і з слугою не кожний господар поступив би таким способом. А спосіб був дійсно ориґінальний. Без жадної розмови, попередження чи повідомлення! Пімста „держінспектури”, очевидно, уплянована була зі смаком і насолодою.

Пригадується той вересневий день, коли Штаб Генерального Отамана викликав до апарату ген. В. Сінклеpa, Шефа Штабу Армії, і безпосередньо йому ознаймив: „До приїзду нового командуючого на Вас покладається коман-дування Армією”.

То був грім з ясного неба, а для ген. Сінклера несподівані моральні тортури, бо ж, бувши найближчим помічником В. Тютюнника, не мав ніколи з ним жадної розбіжности в думках і звик льояльно поділяти з ним відпові-дальність за всю роботу командування Армією. Пам’ятаю, що першим його рухом по цім телеграфічнім звідомленні було рішення податися до демісії разом зі своїм начальником, але В. Тютюнник рішуче стримав його від цього, вказуючи на необхідність зістатися на своїм становищі – тому, що замінити генерала Сінклера було ніким, і його демісія внесла б повну дезорганізацію в праці Штабу Армії, що працював під начальством ген. Сінклера, як добре налагоджена машина.

Єдиною сатисфакцією для В. Тютюнника була кепсько замаскована ніяковість Штабу Головного Отамана: „усунення з посади” прийшло не як військовий наказ безпосередньо Командувачеві, а як „півприватне” повідом-лення через людину, далеку, від закулісових махінацій „держінспекторської” німоти. Штаб Головного Отамана не мав духу одверто заявити В. Тютюнникові, що його усуває з командування Армією, бо усунення мусіло б бути наслідком якогось переступства, а „винайти” це переступство було неможливо.

В. Тютюнник з гірким усміхом призирливої поблажливости для людської сліпоти – прийняв цей – як на його лицарську гордість – тяжкий удар, удар незаслужений і недоцільний. Та особисто був для нього цей акт „усунення” скорше комічний, ніж трагічний. Засмутило ж його те, що цей, особисто проти нього спрямований, удар був насамперед і, найголовніше, ударом по Армії: хвороба „держінспектури” цілковито опанувала організм нашого війська, – усунення Тютюнника розпаношило „держінспектуру” – остаточно.

Випадок хотів, щоб саме в переддень „демісії” В. Тютюнник опрацював, як звичайно, лаконічну, але історичну своїм змістом доповідь про стан Армії, оперту як на ілюстративнім матеріялі, на доповіді начальника свого штабу ген. Сінклера, що обіймала точний підрахунок наших бойових ресурсів і живих, і матеріяльних. Шкода, що немає змоги навести цю доповідь (у свій час не прийшло на думку скопіювати хоч два-три такого значіння документів), та проте, пам’ятаю добре її зміст, і початок можу процитувати літерально:

„Стан обмундирування, кількість амуніційних і санітарних засобів, детально показані в долученій до цього доповіді Начальника Штабу, виразно вказують на те, що за один-півтора місяці наша Армія обернеться в похідний шпиталь. Потрібні негайні радикальні заходи”… (Був теплий кінець погожого вересня, сонце хоч і не палило, але й гріло, і світило так, що коли я читав це моторошне речення, – промайнула думка: „ну, тут, здається, пан отаман згустив фарби”.

З яким же жахом я на власні очі побачив, як нещадно-жорстоко за один лишень місяць здійснилися ці пророчі слова!). Вихід з цього становища В. Тютюнник бачив єдино в тім, щоб в цей „критичний момент політика нашого уряду прийшла на поміч стратегії” (так було в ориґіналі) – це був перший випадок, що „аполітичний” Тютюнник (до речі, дуже добре орієнтований політично й озброєний конструктивним політичним світоглядом) звернувся до політики за поміччю. У доповіді конкретно вказувався вихід: військовий союз. З ким? – це цілковито виразно полишалось компетенції уряду: „належить вибрати одну з діючих сил на терені Східньої Европи”, – вірний своїм вояцьким засадам, він пропонував нашому урядова самому розв’язати проблему Европи–Росії–Сходу–Заходу, постійна нерозв’язаність якої – є, була й, на жаль, буде найлютішим прокляттям української визвольної боротьби, почавши з 16-го в. нашої історії. Що більше, він конкретно перераховував державно-політичні планети, між орбітами яких ми вовтузилися тоді без жадних перспектив щодо витворення власної орбіти.

Але для кожного письменного українця у вересні 1919 р. було ясно, що військовий союз є неминучість, як неминучістю був і той, з ким цей союз належало негайно утворити.

І коли б ця історична й, дійсно, остання доповідь вже „демісіонованого” Вождя наших збройних сил (а доповідь цю, з наказу В. Тютюнника – вже не Командувача Армії, автор цих рядків відвіз паротягом в ту ж ніч до Кам’янця) була прийнята уважно, а не як виплід, мовляв, „ображеної амбіції”, „вічний песимізм вашого отамана” й „бажання настрашить”, – то військовий союз був би створений на півроку скоріш: і то в таких об’єктивних умовах, які радикально різнилися б від безтериторіяльно-капітуляційних умов сім місяців пізніше (вже не кажучи про те, що в квітні р. 1920 з альтернативної формули В. Тютюнника – „увійти в орбіту антиросійської політики Польщі-Румунії” – Румунія випала).

Після „демісії” – більше місяця – брудний номер жидівського „готелю” в Кам’янці, де бувший зверхник Армії харчувався огірками й хлібом (не було гроша ламаного) і, мов лев у клітці, бігав по покою. То була найстрашніша мука його: знати і не могти. Той місяць був місяцем моральної в’язниці.

А в вікно вже дивилася тифозна кам’янецько-проскурівська слота чорної осени р. 1919.

„Хмельницький і Дорошенко хоч Турцію мали в резерві, а ми тепер і її не маємо”, – гірко всміхався Отаман.
Без кінця шамотів дощ, одноманітним подолом звисаючи між болотом землі і тим, що мало бути небом, – здавалось, що неба тоді взагалі не було. Була порожнеча, тифозний туман, сіра вільготь і безнадія. Фронт обернувся в фантастику, в тифозне маячіння. Жмеринський двірець став армійською
трупарнею, дивізії – похідними шпиталями… Галицька Армія десь блукала „поза межами болю”, – між червоними й чорними, і намагалася в той ір-раціональний час розв’язувати свою окрему долю при помочі теорії імовірности.

Дух горів у тифозній гарячці і намагався маячити про щось оптимістичне. Мозок глухо казав: кінець. Але було якось „не страшно”: катастрофальність насичувала імлисте повітря. Все хутко зсувалося по високо-похилій площині вниз, в туман, у дощову порожнечу.

…Якось особливо сірого дня стук у двері.

„Головний Отаман Вас шукає зранку, – не знали Вашої адреси. Просить негайно прибути”.

В. Тютюнник одягає свою славнозвісну ще „сибірську” шинелю (служив в Сибірськім полку у великій війні). Довго не повертається… Нарешті!

– Будьте готові: вночі виїздимо до Штабу Армії… Ні, де там! – вже в Проскурові… Запитав, скільки залишилось багнетів. – Каже: „П’ять тисяч”. Не вірю, певно менше… А коли „демісіонували”, – залишив їм десять тисяч. Каже: „Рятуйте Армію, на всі Ваші умови згоджуюсь”. Еге. Кажу: умова одна, та, що й була: знищення державної інспектури. – „Робіть, що хочете”, – каже. Я просив дозволу наказати зараз же по телеграфу. – „Ні-ні, не пишіть, вже послав”. Сам. А цікавий кінець наказу: з бувших державних інспекторів сформувати ударний курінь (до цього куріня зголосився один‐єдиний державний інспектор, на жаль, прізвища цього дисциплінованого українця не пам’ятаю. Знаю лише, що він був військовий. Решта ж „держінспекторів” повтікала, з них більшість до ворога – навіть і до Денікіна.). Побачимо, хто з них дійсно патріот!

Нікчеми! Одягнути Армії не могли. А „державний інспектор постачання” з правами диктатора… якийсь „коопєратєль”. Козаки без чобіт. А кричав же, вимагав, попереджував. Що-що, а одягнути ще можна було. Тепер он – на вулицях реквізиції роблять, коли Армія в тифу!… Спробую. Плян такий: відірватися від Денікіна, від шакала. Хай поляки стануть на лінії: Кам’янець-Проскурів-Старокостянтинів. Армію стягнути за залізницю. Відділити хворих, – решту вимити в лазні, продезинфікувати, вичистити від вошей. Хай висплються. Шутка сказати – докотитися до Проскурова! Жмеринка, певно, вже залишена. І хто ж жене? – Денікін, що здохне за тиждень-два найбільше. Вже здох… Хай висплються. Дві-три доби дати відпочити.

Взяти в руки. І потім, – Денікіна вже нема, розумієте? – потім, по хвостах Денікіна, займаємо Правобережжя. Одеса, прошу я Вас, розумієте? – Медикаменти і набої. А потім – весна. Повстання… Отакий плян. Бігме. Спробую. Мєшковського – на Начальника Штабу… Спробую”.

Спробував. З поляками якісь непорозуміння: Кам’я-нець зайнятий, Шепетівка – теж, Проскурів – ні і ні, аж до взяття його „Сімферопольським офіцерським полком”.

Гайдамацька зграя п’яного анархією й самогонкою Волоха, – Проскурів фактично в його руках. Роззброїть! „Ні, Пане Отамане, я Вас дуже прошу не мішатися там, де Ви не розумієте. Гайдамацький полк – це демократичне військо! Ви цього, ніколи не хотіли зрозуміти. Ви не знаєте, як з ними поводитися. Це ж непорозуміння”, – гарячий, обурений, „ідеалістично”-вібруючий голос Головного Отамана… ні – милого Симона Васильовича, якому так трудно попрощатися з дорогою ілюзією.

Це „непорозуміння” тягнулося аж до… Любара. Там – „розвіялося”: Волох зробив „державний переворот”, украв скарбницю і втік до „радянської України”, щоб відпочивати на скромній посаді „смотрітеля харьковскаго се-лянскаго дома”.

„Пашковецька самостійна, ні від кого незалежна республіка”, – що несподівано вибухнула саме в районі уплянованого „випочинку” і дезинфекції Армії.

„Корпус Січових Стрільців” – самодемобілізувався з гаслом: „Куди хто хоче”… Армії вже не було.
Але ні! Він сказав: „Спробую”. Він так легко не скапітулює! Він покидає ешалон Штабу Армії, бере Начальника Штабу і двох старшин і їде автом по снігу до – Війська, яке ж мусить бути, чорт побери!
…Славнозвісний „передпарлямент” у Старокостянтинові… Гидкий сміх Волоха. (До речі, – постать цього „унтєрафіцера із малоросов” до ілюзії нагадувала Пуґачова. Віспувата пика, московська „бородіща” лопатою, ви-сока шапка з червоним верхом і перестуджений пуґачовський бас). Промова Головного Отамана – „не ті слова, що треба”, занадто „ораторська”, не для цієї авдиторії. Коротко – В. Тютюнник: „Тільки тиждень-два протриматися і Правобережжя наше”, але у відповідь – олов’яна втома очей, чавунна тяжкість замордованих безсонницею тіл і душ, незбагнена, глуха, непевна, двозначна мовчанка… Тільки Волох грюкнув дверима.

Війська вже не було. Ні „п’яти тисяч багнетів”, ні „двох” (як потім „додатково” вияснилося), ні навіть „одного багнета”.

Душа війська спала тяжким, безвладним тифозним півсном утоми – „хоч годинку, хоч п’ять хвилин – впасти – заснути – де б не було: на шляху, під копицею, в хліву, на снігу… тільки б заснути… спочити”.

* * *
– Нема терену. От біда. Переформуватися на марші. Один вихід – витягнути здорове, збить у купу і – перекинутися на Україну, вглиб. Там… заховати ядро Армії. Врятувати. Це ж.., це ж.., прошу я Вас… Це ж кінець. Врятувати Армію!

Гарячково опрацьовує диспозицію Зимового Походу.

…Мєшковський – в тифу. Залізний організм полковника бореться з хворобою, як з ворогом, – героїчно й мужньо.

– Щось у мене голова тріщить. От глупство!

Беру руку Отамана. Еге: він горить… Дістав десь термометра, ставимо – 39,8 ст. Для мене ясно, що з ним, але мовчу. Отаман ставить діягнозу: інфлюенція (еластичне слово!) і на цім переходить до порядку денного, себто – галова тріщить, а він сидить над мапою і вперто трасує шлях Зимового Походу.

Так він, на годину-дві прилягти на ліжку, – знову на ногах. Вночі – ходить по покою тремтячим кроком… Потім звалюється непритомний. В наказі про Зимовий Похід (наказі Штабу Армії, бо був ще короткий окремий наказ Головного Отамана – пізніше) в кінці стоїть: „З огляду на хворобу мою, командування обіймає старший з командирів груп”.

– Нам поможе Святий Юрій,
Ще й Пречиста Мати, –

співають за вікном відділи, виходячи в похід. Отаман пробує піднестись… Безсило падає з лютою злістю на слабість людського тіла.

Подають підводи. Зносять троє палаючих тифозною пропасницею тіл: Мєшковськото, Тютюнника, Мельника (пом. командира Січової групи) – найкраще, що Армія наша мала у вищім командуванні. Станція Миропіль. Той самий вагон, яким виїхали з Києва, – це був дійсно таємничий збіг обставин! Страшна ніч подорожі з маячінням трьох хворих, з нервовою тривогою ще здорових, з більшою безнадією, аніж братів, що пішли в непевне на сході.

* * *
Рівенський шпиталь. Мєшковський одужує, – виявляється, що всю хворобу він пробув на ногах і в подорожі, – дійсно залізний організм!

– З Тютюнником – зле. Ваш Отаман, видно, працював, вже будучи хворим, – у нього перепрацьоване серце. А тиф, знаєте, така річ, що все залежить від витривалости серця. Нічого не можу пророкувати.

Так каже ординатор-лікар. Наближується криза. Два дні шукаю по Рівнім „діґалену”. Знаходжу. Отаман – непритомний увесь час. Раз заходжу лише. Пізнав. Говорити не може. Тремтячою висохлою рукою намагається показати мені криву своєї температури на стіні – страшний спад кризи: з 40 на 35,5. Але свідомість того, що кризу перебув, – наповнює всіх надією, хоч вигляд хворого – невимовно жахливий. Це, дійсно, тільки тінь людини.

Василь Тютюнник

Василь Тютюнник

* * *
За два дні – ранком 19 грудня 1919 – несподівано (завжди смерть – „несподівано”) повідомляють: вмер. „Розрив серця” після кризи!

…Одягли в той самий френч (темнозелений), єдиний (у Командувача Армії), який всі пам’ятають, в якім був за Центральної Ради, за Гетьмана, за Директорії, за Головного Отамана. На труні – крива шабля в сріблі, – єдиний люксус (це був мій адьютантський подарунок, – з тією шаблею я перебув І‐шу світову війну. – прим авт.) в Отамана. – і славнозвісна сіра смушкова шапка, – також подарунок (здається, від пол. Чота Польського Війська. Ляфету не можна було в Рівнім дістати, отже – звичайна чорна карета, – зовсім не для генерала.

Вохка сальва в морознім повітрі.

Потім – простий дубовий хрест…

* * *
Біографії ніде нема. Рік народження невідомий (на запитання про свій вік – завжди посміхався і мовчав). Знаю, що скінчив Роменську Реальну школу й Тифліську Військову – за рік чи за два до Великої Війни. Колись р. 1918 до Києва приїздила мати (про неї згадував в маяченні весь час), але до Генерального Штабу, де працював син, – не пустив її полевий жандарм при дверях (,,Іди, іди, старушка, – нікакого тут твого сина немає”).

Кажуть, що на могилу Отамана ходять учні Рівенської гімназії. Гімназистки щороку садять квіти, Що ж? Може це – символ. Може нове покоління серцем чує в нім Свого.

В. Тютюнник – повний, нескалічений Українець в нашій революції.

Хиба його одна – завчасність: і народився – завчасно і завчасно ж, дуже завчасно, нас залишив.
1929.

Примітка. Цей нарис, написаний в 10‐ту річницю смерти Василя Тютюнника (19. 12. 1919) і надрукований свого часу в календарі‐альманасі „Дніпро” (Львів, 1930) з підписом „сотник Е. М.”.

Джерело: Євген Маланюк. Книги спостережень (Торонто, 1962. Т. 1; Торонто, 1966. Т. 2).

*

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *