Зі споминів Вікентія Шандора: до школи в Ужгороді

У першій класі академії вчився Михайло Лизанець, пристойний і рослий хлопець, але заглянений у себе. І він на перщій класифікаційній конференції провалився з одного предмета. Це означало втрату стипендії. А це привело в інтернат його тата, бідного селянина з Верховини.

Д-р Вікентій Шандор – представник уряду Карпатської України в Празі, відомий громадський та політичний діяч, науковець,належав до закарпатського Пласту. Народився 12 жовтня 1907 року в селі Баранинці під Ужгородом.

Через неуспіх сина він розплакався, бо треба було більше платити як за інтернат, так і за саму школу. Мені стало жаль цього тата, який у розмові з нами, учнями, просив якось допомогти йому і доглянути за його сином. Просив нас багатьох, у тому числі і мене. Я щиро пообіцяв нещасному батькові доглянути за його Михайликом.

А той звик після обіду зникати з інтернату, протягом усього часу перебування в інтернаті читав собі якісь книжки, тільки у підручники не любив ані подивитися. Тож я звернув на нього свою увагу. Незадовго, як був його тато в інтернаті, я зловив Михайла, як під час силенції читав не те, що треба було. Я викликав його з приміщення і наодинці промовив йому до душі, виразно підкреслив, яке майбутнє може чекати його самого, але й рідного батька, коли він такий легковажний. Та Михайлик досить нечемно, навіть сердито відповідав на мої слова. Тоді я теж поставився до нього гостріше, схопив його за барки, потряс ним і вліпив пару раз поза вуха, різко кажучи:

– Іди вчитися і кожного дня будеш показувати мені виконані завдання та відповідати навчальний матеріал з усіх предметів наступного дня.

Одночасно я попросив його учителів, аби звернули на нього увагу. Таким способом я муштрував його щось півроку. І не даремно. Михайло помітно поліпшився у навчанні та знов діставав стипендію. Його тато теж знов завітав у інтернат та сердечно дякував за допомогу.

Десь на десять років пізніше я був як офіцер запасу чехо-словацької армії на маневрах в Ужгороді. На вулиці до мене підійшов Лизанець із дамою під ручку і звернувся:

– Чи пізнаєте?

– Пізнаю, пан Лизанець, – відповідаю йому. А він до мене:

– Дозвольте представити вам свою дружину, професорку гімназії, – і звертаючись до жінки: – Це той пан, про якого я тобі розповідав, що зробив із мене чоловіка. Мені тепер приємно вам за все це щиро подякувати.

– Добре, що допомогло, і ви за це не сердитесь на мене, – відповів я і ми дружньо попрощалися.

Президент о. Агустин Волошин, члени уряду та Вікентій Шандор, Прага, квітень, 1939

Президент о. Агустин Волошин, члени уряду та Вікентій Шандор, Прага, квітень, 1939

Професор Михайло Велигорський був чи не одиноким із викладачів, хто намовляв випускників поступати вчитися у вищих навчальних закладах, зокрема у Вищу торговельну школу в Празі. Із попередніх випускників там вчилися В. Качуровський, В. Бора, І. Чирій, М. Русинка, а зпоміж моїх однокласників – А. Ґелетка, М. Попович. Я записався тільки тому, щоб дістати відстрочку військової служби на один рік.

Одного вечора мене запросили до професора Велигорського, де я зустрів професора Голоту, який передав мені ключі від своєї квартири, бо він готувався поїхати у Прагу, оскільки йому запитувало видворення із Чехо-Словаччини. Тактика була така ж сама, як і у випадку з професором Цьоканом. Голота поїхав у Прагу, де інженер Яромир Нечас, чех і великий приятель українців, допоміг йому отримати документ про чехо-словацьке громадянство. Голота повернувся в Мукачево як чехо-словацький громадянин, і всі його вороги опустили носи. Правда, прохання про видачу громадянства він подав раніше.

Час від часу ми сходилися по неділях у «Рідній ниві». Декламували, дебатували на літературні теми, займалися «мовним питанням», зрозуміло, відповідно до наших можливостей. Говорили також про нестачу підручників та взагалі фахової літератури. Шукаючи в міській бібліотеці потрібні мені книжки, в мої руки потрапила книжка «Цар голод», автора якої не пригадую. Прочитав її з цікавістю і, відповідаючи на годині народного господарства у професора Горбачевского, дещо зацитував із неї. Я і гадки не мав, що це комуністична пропаганда. Професор, замість того, аби запросити до себе в кабінет і вказати на мою наївну довірливість, порадивши при тому прочитати належну солідну літературу, поглузував з мене перед цілою класою. Мене це сильно вразило, бо народне господарство було моїм улюбленим навчальним предметом, і я хотів його знати більше, аніж викладали у школі. Однак професор поза навчанням не підтримував з нами, учнями, жодних стосунків і взагалі нами не цікавився.

Торговельна академія дійсно була на високому рівні. Мені особисто подобалося, що нас виховували в дусі національної та релігійної толерантності. За всі чотири роки навчання я ніколи не чув із уст своїх педаґоґів жодного слова ненависті до інших. Нас учили любити своє, але одночасно наголошували на повазі до чужого. Особливо професор Голота об’єктивно вказував, коїш і як треба поборювати в собі прояви ненависті до чужого. Учні ставилися до навчання серйозно і жадібно чекали на кожне розумне слово своїх педаґоґів, охоче сприймали їх настанови.

Хоч підручників у нас було мало, все ж недоброзичливі чеські орґани як тільки могли, перешкоджали їх виданню. Професор Приходько підготував до друку читанку на основі етимологічного правопису, бо фонетичним правописом не було дозволено видавати шкільні підручники. Я зробив коректуру цієї читанки, бо добре знав етимологічний правопис, але шкільні орґани і так не дозволили її друк. Робив я коректуру і пластових видань для професора Леоніда Бачинського і Павла Кукурузи, який видавав часопис «Пчілка».

Журнал для молоді "Пчілка" (окремо була в ньому й пластова сторінка)

Журнал для молоді “Пчілка” (окремо була в ньому й пластова сторінка)

Кукуруза вів дуже добру виховну роботу серед молоді. По його смерті написав я теплий спогад, який принесла газета «Свобода» в ЗСА 15 червня 1978 року. Його дружина, пані Марія, відома артистка Нової сцени в Ужгороді та Хусті, писала, що цей щирий спогад зворушив її до сліз. Кукуруза був дуже скромною, працьовитою і чесною людиною. Своєю копіткою працею піднімав та укріплював рівень національної свідомості молодого покоління.

Коли наближалися письмові роботи випускних екзаменів, чи то матури, як ми тоді казали, професор Голота сказав мені:

– Сідай так, щоб міг допомогти Соколовичу та Чаповцієві, передовсім з математики.

Обидва ці учні були національно свідомі та активні в гуртку «Рідна нива». Чаповцій грав лівою рукою на скрипці і був такий високий, що для нього не було в інтернаті придатного ліжка. Ноги йому звисали, і ми жартома радили, аби наніч давав їх на вішалку.

Я послухав професора Голоту, але на моє здивування, директор Штефан, розглянувшись по салі, наказав мені сісти до першої лавки. Уперше в житті сидів я в першій лавці, а коло мене найслабший учень класи – Райко. Я здивовано глянув на директора, а він, напевно, помітив це і посадив з другого боку від мене Михайла Андрашка, мого доброго друга. Це для мене було краще, бо я міг з ним контролювати результати задач із математики. Мені, таким чином, вдалося допомогти ще й іншим однокласникам, і рівно п’ятдесятьма роками пізніше окремі з них – Етвеш, Кевирова та Плоцова, усі з Чехо-Словаччини, – писали моєму другові Йосифу Парчану у Вашинґтон, питалися його і про мене та згадували, що й досі не забули про мою допомогу при письмових роботах у школі, головно під час випускних іспитів. Матуру в академії зробили усі, до того ж четверо із двадцяти шести – із відзначенням.

В останні тижні навчання мене запросив до себе професор Велигорський. На його запитання я сказав йому, що досі є три кандидати на дальше навчання у Празі у Вищій торговельній школі, між ними і я. А він на це повів мені: «Ви мусите йти па право, бо ви маєте найкращі передумови для того, щоб стати добрим юристом, правником». І він пригадав мені випадок з рікою при вступному іспиті. Далі продовжував: «Я вас чотири роки вчу, знаю кожного з вас, хто на що здібний. Пообіцяйте мені, що підете на право», – що я і зробив. Правда, це означало зробити ще матуру з гімназії – з латинської мови і філософічної препедевтики. Справа не така легка, бо ідучи до життя, прийдеться заробляти на себе…

Закарпатські діти у школі с. Богдан, 1937

Закарпатські діти у школі с. Богдан, 1937

У відступі шестидесяти п’яти років після матури вважаю доцільним вказати на деякі недоліки, пов’язані із школою. Ми жили один повний рік у Мукачеві і не відвідали із своїм професором історії жодного разу Мукачівський замок – відому історичну пам’ятку. Отак ми не довідалися про його історичне значення. Історію викладав професор Іван Брондзей, закарпатський українець. Він міг бути добрим паламарем або професором краснопису, де не міг чогось багато зіпсувати, але не професором історії. Як директор нашого інтернату він був також дивним. Завжди чомусь сердитий, ніколи не усміхнувся, все в нього виглядало якось вимушено, хоч в основі і не був поганою людиною. Тому що я був дуктором інтернату, вступав з ним у стосунки протягом цілого року, і всі справи ми полагоджували при повному розумінні. Повністю про значення Мукачівського замку я довідався аж в Америці, досліджуючи історію Закарпаття. І скільки б я не читав про цей замок, мене завжди охоплював жаль, що ніколи в ньому не побував.

Друга річ, яка мене по матурі, а відтак і в трудовому житті вражала, це факт, що нас пустили в життя без будьякої поради, інформації чи вказівки. А доброю настановою молоду людину без життєвого досвіду можна солідно спрямувати і, таким чином, оберегти від багатьох прикростей, навіть розчарувань, та правильно скерувати її життя. На мою думку, це було обов’язком дирекції школи. Ми не орієнтувалися в тому, які є в нас можливості. А щодо дальшого навчання я вдячний зокрема професорові Велигорському за його старання і пораду. Не думаю, що без тієї поради був би я колись став юристом.

Уже значно пізніше довідався я про інституції, в яких ми, закарпатці, могли дістати працю, а одночасно і фаховий вишкіл. Сюди належали такі установи, як. Загальне пенсійне забезпечення в Братиславі, Союз словацьких кредитних інституцій для Словаччини і Підкарпатської Русі в Братиславі, Дирекція залізниць у Кошицях, деревоторгова фірма «Дредома» у Братиславі, Земський банк у Братиславі та ряд інших установ. До всіх наведених установ ми належали економічно, вони представляли не тільки Словаччину, але одночасно і Закарпаття, але в них ми не мали ні одного свого представника, який би віддано відстоював наші інтереси.

Можливість заняття в Празі використали декотрі випускники торговельної академії, а саме в Чехо-Словацькому національному банку, у Міській ощадній касі і т. п. Якби ми були знали про згадані установи відразу ж після випускних іспитів, то життя багатьох із нас було б пішло зовсім іншим руслом. Однак, через брак інших можливостей, абсольвенти торговельної академії пішли учителювати у віддалені села як допоміжні учителі. Будучи свідомими громадянами, патріотами, вони і там виконували корисну для наших людей навчально-виховну та національно-культурну роботу, але занедбали свою спеціальність. Коли в 1938-1939 роках Карпатській Україні були потрібні спеціалісти з торгівлі та обробітку дерева – їх ніяк не було. Не було ні економів-транспортників, знавців тарифу, мита, зв’язку і пошти. Усі ці галузі ми були спроможні зайняти, але не було керівного центру, центральної дії та плану. У багатьох випадках і сьогодні ще працюємо таким стилем.

*

Джерело: Шандор Вікентій. Спомини. Том І. Карпатська Україна 1938-1939. – Ужгород: МПП «Ґражда», 1995. – 388 с: іл.

*

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *