Таборування і «Сокіл» у вихованні нового типу українця

Оселя “Сокіл” з висоти “пташиного” лету (20 - 40 роки ХХ ст.).

Табір на Соколі 1929 р. вимагає з декількох причин при з’ясовуванні суспільної функції Пласту і Лісових Чортів ширшого висвітлення. У ньому найкраще проявилися найсвітліші риси курінної історії, у тому поглибленому розумінні, коли в зв’язку з зовнішніми небезпеками перестала захоплювати форма, а полонював зміст.

У змісті вбачалося насамперед службу Батьківщині, і те бажання служби дозволило завжди сполучувати завдання Пласту з ширшим розумінням громадської роботи, від якої пластунові не можна було відмовитися. Та служба вимагала повного опанування тіла і духової концентрації, що були можливі тільки завдяки гартові, який виникав з довголітньої заправи, але вимагав також сили волі, – звичайно при повній фізичній справності.

Тоді моттом ставало часто «дальше», «вище», «швидше», «довше», не для рекорду, але для впевнення, що молодому поколінню стане сили, як цього буде треба, для якогось сподіваного «Маратону». Рекорд ставав тільки заохотою, а не метою.

Для такого самовияву ми мали саме тоді пригожі умовини, коли за нами була співдія при стоплюванні різних елементів у ЛЧ упродовж двох років. До цього ж нашому колективові ідеально відповідав наш тодішній комендант табору – скавтмастер Іван Чмола, який для мене особисто своєю згідністю слів і діл був найкращим пластовим виховником і зразком. Це був один з великих полковників славетної військової формації Першої світової війни – Січових Стрільців під проводом полк. Є. Коновальця. Коли полк. А. Мельник та полк. Р. Сушко після трагедій перейшли в підпілля у рядах УВО – я не маю певности, чи те саме зробив полк. І. Чмола. Але це нам зовсім не було істотне. Полк. Чмола був з раси провідників, які полонюють на кожному пості. Твердий для себе, твердим він був і для вихованців, яких полонював прикладом. Бувало, в перші роки пластування він на мандрівних «випадах» з табору заздалегідь перестерігав, щоб у тяжку туру не вибирався ніхто непідготований, і навіть старався «загубити» нездару вчасно, щоб не було пізнішого спинювання в дальшому марші.

Чмола Іван

Чмола Іван

Скупий на слова і ще скупіший на похвали, він умів дати пізнати, кого цінить. У нашому молодечому запалі (ми були у віці 21-23 рр., Чмола мав тоді понад 35 років – народжений 1892 р.) ми горіли, щоб не осоромитися перед «залізною людиною».

Моє початкове знайомство з Чмолою не ворожило спеціяльної симпатії. При представленні мене комендантові як секретаря табору він трохи згірдливо запитав: «Чи секретар зможе прочитати наказ так, щоб його можна було чути на крилах дворяду на вітрі, чи в часі дощу?». І питання його було настільки виправдане, що моя постава міщуха була далека від військової… Але ж у відповідь на питання я почув – щасливо для мене – стримуваний сміх всіх ЛЧ з булави, які добре знали, що що-як-що, але кричати я вмію. Зрештою, початкове недовір’я при першім наказі розвіялося. «Пробу голосу» я успішно склав.

Перші таборові дні були в мене зайняті всякою «канцелярщиною», якої зрештою Чмола негував, розуміючи, наскільки вона потрібна для загального схоплення справжнього стану чи пізнішого звіту для ВПК. Він пильно обсервував кожний крок, а мене бачив постійно. До речі, лінивства не любив на перехід. Але перед першою, короткою поки що, прогулянкою на найближчий верх коротко запитав: «Що писар робить?». На те я відповів, що кінчаю реєстри згідно з дорученням.

«Писар піде зі мною», – впало коротке вирішення, на що й була коротка відповідь: «Наказ». Звичайно, я вправді був стурбований, що реєстр трохи припізниться, але ж вирватися з канцелярії у верхів’я – це була справжня приємність. Ішли ми поруч легко, втягаючи повними грудьми гірське повітря. Чмола мовчав, приспішуючи кроку; приспішував з ним і я. Приспішувався в нас автоматично і віддих, але ж хто сповільнював би темп ходу, як верх наближався…

Друга проба була за мною. Але рік випав багатий на різні – багато тяжчі – проби. Почалися безнадійні гірські зливи, у той рік зокрема дошкульні. Опанувати настрій юнаків, які товпилися в куренях, – до речі, без відповідного спорядження – не було легко. На щастя, ми мали добрий інструкторський кадр. Гірше, що повені перервали єдине сполучення із зовнішнім світом: вузькобіжну залізничу лінію. За деякий час становище ставало загрозливим, бо не вистачало припасів у таборовому магазині. Ситуацію мала опанувати булава.

П’ятичленна стежа ЛЧ пішла пішком до найближчої місцевости з крамницями – Перегінська, віддаленого від Сокола яких 16 км. Звичайно, перейти цю дорогу не було тяжко, хоч і треба було обходити розмоклі насипи чи перескакувати розлиті потоки. У стежі, якщо добре пам’ятаю, були: Крушельницький, Мурмурандо, Рожанковський, Тарнавський і я. У Перегінську справилися ми доволі хутко із закупами. Гірше було звантаженням візків (двох), які мали бути поставлені на рейки. Припасів було приблизно півтори тонни. Попихати візки не було навіть тяжко, якщо дорога не підіймалася надто стрімко вгору. Але ж нас було тільки п’ять (двох на візок, п’ятий мав лямпу освітлювати дорогу), отже дорога таки довжилася, а тут і ніч надійшла – темна, що ледве можна було будь-що побачити. Сяк-так пробивалися ми в темряві до місця, де дорога була перервана. Там чекала вже друга стежа ЛЧ (4), і треба було переносити весь вантаж по намоклому схилі, в болоті – кількасот метрів. Від часу до часу переривав працю дощ, але баритися було ніяк. І тяжкі міхи ми переносили з закушеними в зусиллі зубами, дбаючи щоб у болото не скотився цінний вантаж. Світало, як ми добилися до табору. Гірська ніч у негоду була зимна, але ми були злиті потом.

Таборова брама на Соколі, 1926

Таборова брама на Соколі, 1926

Стійка при входовій брамі дала сигнал, і візки розвантажували вже інші таборовики, які таки добре непокоїлися за нас. Втомлені, але щасливі, що не розчарували у покладених надіях і що звільнили від відповідальности булаву, ми заснули міцним сном. Наш трохи старший ЛЧ – Петро Ісаїв переконував Чмолу, що ми заслужили на признання, але Чмола – зрештою вірно – уважав, що ми виконали тільки обов’язок. А проте було приємно таки почути після наказу теплі слова Виховника, що їх пильно ловили наймолодші юнаки, які таки добре налякалися марева «голоду».

З практичних потреб самого життя родилося справжнє розуміння пластової «елітарности» – бути «першим» не на «постах», але в твердій службі. І таки свідомість виконаного – зрештою таки нелегкого – обов’язку була найкращою нагородою.

А дощі не вгавали. Одного дня не можна було навіть знайти хвилини на нормальне закінчення дня наказом та молитвою на таборовій площі. Читання наказу перенесено до одного з будинків, молитву і звинення прапора із щогли припізнювано з години на годину, аж прийшла постанова, що до виконання цього обов’язку виступлять тільки старші пластуни (отже майже виключно ЛЧ). Густі хмари ще стемнювали тьму ночі, а дощ падав не краплями, а цілими струмами. Прапор на щоглі, насякнутий водою, лопотів грізно на дикому вихрі і поволі спливав згори вниз, не тільки тому, що такий був припис, але й тому, що трудно було втримати линви. А чота стояла німо й у безрусі, водячи тільки очима за прапором. Що тоді передумалося в тих хвилинах… І як бажалося, щоб колись прапор ми стягали як воїни українських збройних сил! А потім і молитва. Скільки разів сьогодні чую «Боже великий, творче всесвіту», зокрема у тяжкий час, коли тривога насяде на душу, моя думка лине у наше скобине гніздо у рідній не своїй землі. До куреня вернулися ми промоклі до нитки, але з почуттями, які несли ми згодом у тюрми й концентраційні табори, з гарячим бажанням у найтяжчий час ворожої наруги й знущання:

«Прапоре наш, замай нам в гордій славі,
Ще й золотом і сріблом заблисти!»

Ні, слів тоді не було треба, і ми, розвішуючи сорочки і дзвонячи в лихоманці зубами, ні звуком не виявили своїх думок, але кожний був такий щасливий, що й він був у чоті вибраних, щоб не занедбати урочистого церемоніялу, належного для символу наших змагань, але й не наразити здоров’я повірених нашій опіці юнаків.
Цей вечір був нашим найбільшим святом у таборі – з таким пієтизмом ми підійшли до нашого завдання. Але при перших проблисках сонця прийшли наші таборові будні. Чмола вирішив залишити тривку пам’ятку від таборовиків 1929 р. – для майбутніх.

Призначено день на поширення спортової площі (нівеляція грунту йшла досі пиняво), на проведення стежок, на обсадження їх деревами. Щоб викликати належну поставу всіх таборовиків, які мали віддати максимум зусиль, треба було ентузіязму булави, підтриманого всіма Лісовими Чортами, щоб побачити усміх вдоволення на устах коменданта. Як міщух, я сам не дуже рвався до робіт, на яких я мало розумівся, напр. рівняння доріг або садження дерев чи кущів (хоч це були фізично легші завдання). Але для мощення дороги треба було піску з пляжу над Лімницею. І я покірно носив на плечах міхи з піском, від ранку до вечірнього наказу (з перервою на обід). Раз-у-раз. Дорога не була близька, а з вантажем треба було йти круто вгору. Дорогу ту проміряв я туди й назад двадцять разів (як вирішив, стаючи до праці); а нагороду за це одержав яких 40 років згодом, коли мені цю подію пригадав один фаміліянт, який тоді дивився на цілу булаву очима юнака – таборовика. Він бачив у нас приклад: ми мали бути перші не в наказах, але у праці…

На Соколі був я згодом ще тільки раз – знову як член булави 1930 р. (обозний), і знаю, що стежки утрималися доволі добре, але дерева були ще малі. Звичайно, ми замінили ті, які всохли. Але ж оповідали ті, які приблизно за 10 років табір відвідували чи його організували, що дерева розрослися в алею. Сьогодні, мабуть, тієї «Алеї ім. Івана Чмоли» нема, бо багато пам’яток (навіть, здавалося б, триваліших) у Батьківщині знищено. Але хто може забути Виховника, що організації дав сотні зразкових пластунів і десятки провідників? Думаю, що наші спогади і сьогодні повинні спонукати нас поставити собі питання – наскільки ми йдемо далі вказаним шляхом…

Будова мосту на Соколі, 5 липня 1927 р.

Будова мосту на Соколі, 5 липня 1927 р.

Серед подібних зайнять – теренових вправ у природі, доповнюваних гутірками в куренях – нова подія змінила наші пляни. Ми саме готувалися з табором до мандрівки на найвищу гору у недалекій околиці – Ігровище, коли несподівано приїхали три курінні друзі зі Львова: сьогоднішній Начальний Пластун Юрій Старосольський у супроводі Піка Пясецького і Романа Мармаша. Ю. Старосольський і другий ЛЧ з табору – Є. Коропецький мали з доручення ВПК поїхати на Джемборі, що відбувалося в Англії. Але теж було доручення нам від проводу ОУН: перенести газету «Сурму» із Закарпаття до Львова. У тій виправі брав участь Пік Пясецький і організував цю виправу від самого початку. Із Закарпаття діяв у порозумінні з Піком ст.пл. Володимир Забавський.

Ті, що мали їхати на Джемборі, не могли одержати нормальних пашпортів, і їх треба було перекинути через «зелену границю». На Закарпатті, на «Чорноріцькому верху» мали їх очікувати друзі з Праги. Вістка про точну дату прийшла доволі пізно, і фаміліянти приїхали на Сокіл залізничкою опівдні, напередодні перед домовленою зустріччю. Отже часу було дуже мало, тим більше, що Є. Коропецький мав ще передати магазин на Соколі наступникові. На Чорноріцький верх провадив один з найтяжчих туристичних шляхів – попід Ґрофу і через Попадю. Кожний можливий «блуд» перекреслював цілий плян. Тому провід «виправи» мусів перейняти найбільше досвідчений і ознайомлений з тереном: ним був незаперечне В. Врецьона.

До того делегати мали зі собою різні інформативні матеріяли, призначені на імпровізовану виставку в Лондоні, багато гончарських виробів, подарованих тов. «Нова Хата» для роздачі різним скавтським провідникам. В сумі обтяження було доволі велике, і стежа ЛЧ мусіла бути більша. Часу на роздумування не було багато; ми швидко порадилися, і стежа мала мати – крім передбачених делегатів на Джемборі та обидвох фаміліянтів зі Львова – всіх Лісових Чортів, що були в найкращій формі: обидва Врецьони, Андрій П’ясецький, Старосольський молодший і я. Але ж треба було одержати згоду скавтмастра Чмоли як коменданта табору. У той час я вже мав найбільший контакт із Чмолою, і «дипломатичну місію» доручено мені. Вправді була це виправа з доручення ВПК і в загальнопластовій місії, але йшлося про те, що ми позбавляли табір на деякий час провідного кадру.

Звичайно, щодо відпущення Є. Коропецького не могло бути труднощів, але щодо звільнення двох членів булави і трьох інструкторів сквм. Чмола мав застереження. «Адже ж завтра йде мандрівка з тереновими вправами!» -заопонував він. Я реплікував, що залишаємо достатню кількість старших пластунів – приблизно одного на 10 юнаків, і це досить. «Добре, – признавав Чмола, – але ж після завтра є зайняття в таборі, і тут і обозний і ви необхідні!». Небагато надумуючись, я сказав: «Завтра ми є сяк-чи-так у таборі, і післязавтрішнім днем не потребуєте журитися».

Варто було бачити тоді міну Чмоли, який – трохи зачудований зухвалою самопевністю – тільки іронічно спитався: «Були ви на Попаді?». Ні, я не був справді і трохи послабив своє самопевне твердження: «Не гарантую, що будемо завтра ввечері, але після завтра стаємо до раннього наказу». Чмола любив риск, а може ще хотів випробувати, що з того вийде. Він погодився, кидаючи «визов». «Буде добре, якщо ви прийдете післязавтра на ніч». Я ще раз заопонував: «Прошу пам’ятати моє зобов’язання».

Шоста мандрівка членів пластовго куреня "Лісові Чорти"

Шоста мандрівка членів пластовго куреня “Лісові Чорти”

Наші наради, підготови й розмова з Чмолою забрали в сумі кілька годин, отже ми поспішали, і за декілька хвилин стежа була готова до вимаршу. Іти довелося без шляхів, збочами гір, а це тільки утруднювало завдання: ми оминали звичайні дороги, щоб не зустрінути поліційних стеж, частих у прикордонній смузі. Доки було ясно, ще не було проблеми. До бездоріж ми привикли. Але ж вийшовши з табору біля 17-ої години мали ми небагато годин до сумерку. Ми намагалися бодай побити за той час найтяжчий шмат дороги (узбіччями). Ніч була, на щастя місячна. Врецьона справді мав прекрасний туристичний інстинкт, основне – ніколи не показував вагань назовні. Зрештою, перед дорогою він вивчив цілу туру на пам’ять.

Коротко: до півночі ми мали найнеприємнішу частину обходження звичайних шляхів за собою, – почувалися отже теж безпечніше щодо можливости «зустрічі» з прикордонною поліцією. Сон був короткий, під зоряним небом. Встали зі світанком і – звичайно – розбудили себе у крижаній гірській воді. І минала година за годиною, з вантажем, з верха на верх, в постійному чергуванні згори вниз і знову навпаки. Для скорочення дороги – часто через жереб. Приблизно 9 годин тяжкого маршу, майже без зупинки, у постійному неспокої, що зійдемо зі шляху або спізнимося на домовлену пору. Але ж пощастило: спізнення було незначне – годинне, що в даних умовах не рахувалося. На умовленім верху чекали домовлені друзі.

Кадр з фільму "Срібна Земля": зустріч галицьких та закарпатських пластунів у спогадах Євгена Гладишевського

Кадр з фільму “Срібна Земля”: зустріч галицьких та закарпатських пластунів у спогадах Євгена Гладишевського

Спочивати не було коли. Перепаковано вантаж. Замість експонатів на Джемборі ми отримали відповідну кількість «Сурми», і взяли її друзі, які самі з підпіллям ніколи нічого спільного не мали. Але хто думає в таких умовах? Ледве був час підкріпитися, обмінятися кількома словами, побажати Парасілюсові і Балембі «доброго плаю», і пішли «спасати честь»: була год. 15-та, а ми мали приблизно 12 годин ходу, якщо навіть урахувати, що постановили не йти дебрами. У такому становищі найкраще взагалі не думати. Звичайно, успішне закінчення першої частини завдання підбадьорювало. Але ж мене особисто мучило дане слово. Ми сливе не спочивали, тільки коротко зупинялися, щоб з’їсти щось прихапцем. Добре було ще, коли краєвиди давали якесь відпруження. Гірше, коли зійшли до залізничих рейок і постановили йти ними, щоб через утому не збитися зі шляху. А тоді саме смеркало. На нещастя трапилася нагода дістати молоко у стаї, і ми понапивалися його, а це в дорозі мало ті наслідки, що дехто просто таки на ходу засипляв. А тут нудьга дороги: за поперечними бальками рейок нові й нові: десятки й сотні, які для скорочення часу рахується спочатку, але при тисячах лік уривається.

Я з розпукою глянув, як товариші на дорозі присіли: чи схочуть встати? Дехто й лаявся за зайву «амбіцію». Тоді я здетерміновано вирішив іти, – зблудити не можна було, а ніч була ясна. Врецьона здецидовано підтримав. Тоді вже ніхто не протестував. На мент ми ожили, побачивши біля насипу «льору»: малий візок без керми, тільки з отвором на дрючок, що ним гальмується; при схилі візок їде сам. Не багато думаючи, ми поставили візок на рейки, ледве всі могли на ньому з наплечниками поміститися, і рушили в дорогу: після повені, не знаючи, чи рейки не пошкоджені. Напів дрімаючи, ми мчали в невідоме.

Теоретично Пік мав гальмувати візочок; але ж практично всім нам було байдуже, за вийнятком одного: щоб дальше і щоб скоріше. Так ми заощадили з десяток кілометрів, але дорога могла скінчитися трагічно, коли ми в’їхали між два ряди поскладаних дерев’яних сяжневих полін, до висоти двох метрів. Щойно тоді схотіли ми спинити, а хоч звільнити біг візка, який мчав з нечуваною швидкістю. На увагу, що треба сповільнити темп, Пік щось невиразно пробурмотів, а коли ми його розбудили, всякі заходи були даремні. Візок мчав далі, без сповільнення. Один більший камінчик на рейках, і ми були б порозбивалися об ряди дерева.

Пішли в рух наші пластові палиці, якими ми стримували вже всі візок, але це виглядало наче тріскотіння скоростріла на площадці, коли палиці зіскакували з бальок. Після емоції, яка видавалася нам грізнішою ще й тому, що ми всі були півсонні, за деякий час таки пощастило візок спинити. Зорієнтувавшися, що ми недалеко Осмолоди, в якій була станиця поліції, ми скинули візок з рейок і, не звертаючи тим разом уваги на небезпеку, вийшли таки на шосе і перейшли попри дуже ясно освічену станицю; це нас трохи здивувало, бо тоді доходила північ. До Сокола мали ми ще 8 км. дороги, яку однак дуже добре знали; зрештою, це був уже битий шлях. В околиці відомої купелевої оселі (з митрополичим палацом) у Підлютім очікувала нас несподіванка: з темряви вийшли якісь дві постаті, як виявилося – виховники новацького табору, в тому числі моя пізніша наречена й дружина. Вони видимо зраділи, побачивши нашу стежу.

Виявилося, що в нашій відсутності на Соколі весь день був обшук поліції – можливо, що щось десь донеслося, що ми мали йти через кордон. На Соколі думали, що нас переловили по дорозі і тому поліція прийшла до табору. Знову ж Софія, перед кількома тижнями звільнена з тюрми після процесу «листопадівців», могла думати, що ми йдемо з «небезпечним вантажем» (це, зрештою, було правдою), і вважала своїм обов’язком нас попередити. Звичайно, ця вістка нас розбудила, і останні кілометри ми вже йшли знову швидше. Заки ми ввійшли до табору, ми скинули «компромітуючі» наплечники у схованку перед табором і полягали спати.

Була приблизно 2-га година ранку, і нам залишилося 4 години для відпочинку. Вранці ми з можливо найбайдужішими мінами (але не без скриваної гордости) зголосилися до зайнять, попрохавши тільки звільнення від ранньої руханки, якої ми мали досить попереднього дня: за нами були 72 кілометри мандрівки й маршу у найдикішій частині Ґорганів. Чмола також не виявляв «здивування»; але я добре пригадував його передбачування, що, мовляв, буде гаразд, як прийдемо 24 години пізніше… Наша пригода нас дуже зблизила. Звичайно, важило наше слово, але не виключаю, що ми не були б у силі його дотримати, якби ми його не дали саме Чмолі.

Серед сивих гір Ґорґан

Серед сивих гір Ґорґан

На останню велику мандрівку в часі нашого табору ми вибралися з Чмолою, який дуже радів нею: звичайно, він ішов тільки з вибраною групою і сам хотів мати на закінчення табору сильніше враження. Вибрано дводенну туру на Довбушанку, один із тяжко доступних верхів. Але ж сльота цього літа таки добре дошкулила. Два дні ми майже весь час мокли і насміхалися з «Дуська», який у нових туристичних чоботах обминав старанно калюжі, щоб не промочити ніг, поки не впав по коліна у воду… Але нові туристичні черевики сталися прокльоном теж і для Чмоли: вони йому так надавили ноги, що він, чи не вперше, не міг нам додержати кроку, а це нас остільки сповняло певною сатисфакцією, що учні, врешті, дорівняли незрівнянному майстрові… Інша річ, нам було прикро, що наша остання мандрівка кінчилася без мажорного визвуку. До того у мряках та «мжичці» ідеальна нагода, щоб мандрівників чеплялася «нечиста сила», і блуд нас водив знову.

За декілька днів ми мали прощатися, і при готуванні кінцевого наказу було приємно почути, що сктм. Чмола трьох з булави, що були одночасно членами Ради Стану, подав до відзначення до ВПК.

На жаль, сктм. Чмола не погодився на моє прохання перебрати комендантуру табору в 1930 р. Сумлінний у виконуванні своїх обов’язків, він готувався саме до вчительського іспиту, а три тижні вакацій були для нього занадто важливі. Правда, він був ще із стежею ЛЧ на зимовій лещатарській (лижварській) виправі у січні 1930 р. у Славську. Власне кажучи, це мав бути перший лещатарський табір УПУ, але охочих було замало. До цього й зима була химерна, і було мало снігу. Зате настрій присутніх був прекрасний. Перебуваючи у Славську, я мав ще раз змогу переконатися про послідовність Чмоли. Ми були гостями в домівці Карпатсько-Лещатарського Клюбу, яка складалася з двох кімнат. Одного вечора, коли ми вже лягали спати після форсовного дня у горах, приїхали зі Львова три відомі старші громадяни з КЛК і закурили у зайнятій нами кімнаті цигарки. Тоді Чмола різким голосом звернув увагу, що не слід курити в кімнаті, де сплять молоді пластуни, легені яких після мандрівки дуже вражливі на дим. Панове мовчки – без слова – вийшли з кімнати.

Табір на Соколі 1930 р., хоч у ньому взяло участь багато ЛЧ (але було нас тоді менше, ніж 1929 р.), не мав того розмаху і фантазії. Насамперед, напередодні табору згинув у боєвій акції Гриць Пісецький, для якого була передбачена важлива функція в таборі. Це нас дуже пригнобило. Булава не змогла також знайти з комендантом Романом Шипайлом того взаємного зрозуміння, яке панувало у 1929 році.

Зрештою, цілий настрій був якийсь пригнічений, бо більше відчувалося підзорливе око поліції (перед сумнозвісною пацифікацією). Можна тільки додати, що в лютім та березні 1931 р. проведено у зв’язку з табором ревізії, м. ін., у коменданта й у мене (двічі). Під одним з куренів селянський пастушок, який часто забігав до табору і якого ми завжди гарно гостили, знайшов дві гранати і повідомив про це поліцію. Однак ні поліція, ні судове слідство не змогли виявити ніякого зв’язку між знайденими гранатами й таборовим проводом. Слідство припинено.

У майбутнє понесли ми із собою таборовий настрій наших переживань, зокрема табору 1929 року, який відзначався тим, що численна участь старших пластунів під ідеальним проводом І. Чмоли – з провідницьким хистом і певною легендою минулого – надала йому відповідного динамізму, такого бажаного у вихованні молоді.

Володимир Янів

[Надруковано в книзі «Лісові Чорти».
Їх життя і буття. 1922-1945»]

*

Джерело: 20 котячих кроків: Альманах до 20-річчя куреня «Целібат Мурлики» / упор. І. Гоменюк. – 2011. – 208 с.+ 8 с. іл.

*

3 Responses to Таборування і «Сокіл» у вихованні нового типу українця

  1. Андрію, щось я ніде не знаходжу підпису автора. Чи то я заблукала? Я, припустімо, знаю, хто автор, але читачеві ніби треба сказать?

  2. […] Табір на Соколі 1929 р. вимагає з декількох причин при з’ясовуванні суспільної функції Пласту… У ньому найкраще проявилися найсвітліші риси історії, у тому поглибленому розумінні, коли в зв’язку з зовнішніми небезпеками перестала захоплювати форма, а полонював зміст. […]

  3. […] Табір на Соколі 1929 р. вимагає з декількох причин при з’ясовуванні суспільної функції Пласту… У ньому найкраще проявилися найсвітліші риси історії, у тому поглибленому розумінні, коли в зв’язку з зовнішніми небезпеками перестала захоплювати форма, а полонював зміст. […]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *