Хуст – нова столиця Карпатської України

Мапа Карпатської України

Спогади Володимира Бірчака

8. З УЖГОРОДА ДО ХУСТА
Мимо всяких запевнень і всяких сподівань дня 2 листопада утратили ми на основі Віденського арбітражу Ужгород, Мукачів і Берегово. Севлюш лишився при Карпатській Україні.

Якось невдовзі перед тим влада Чехословацької республіки була ув’язнила в Празі прем’єра Андрія Бродія під закидом державної зради; прем’єром став Августин Волошин, міністром остався Юлій Ревай, третій міністер — др Е. Бачинський не урядував.

Влада Карпатської України дала наказ, щоб усі столичні уряди евакувати до Хуста. Про свій переїзд з Ужгорода до Хуста написав я тоді фейлетон до львівського «Діла», з якого частини тут наведу.

Хуст. Ім’я мало знане. Вперше в моєму житті я з ним стрівся в 1907 р., коли «Молода Муза» задумала зробити прогульку на Карпатську Україну, чи як тоді називали — Угорську Русь. Наш шлях мав іти через Сенечів, Волове до Хуста. Але прогулька не відбулася, зачалася сльота; ми чекали тиждень на погоду й не вийшли до майбутньої столиці европейськими державами признаної Карпатської України.

Не в 1907 році, а в 1922 я зайшов уперше до Хуста. Не з Галичини і не як турист, а висланий Шкільним Відділом в Ужгороді на курси української мови для учителів народних та горожанських шкіл. Це вже щось було! На курсі в Хусті мав я тоді учителів, вихованих у мадярському дусі, які свій патріотизм виявляли тепер русскістю… Характеристична то була русскость! Співали в часі перерв українські пісні із збірника, виданого в Німецькому Яблінному нашими старшинами, але… але дописували до слів пісні тверді знаки, щоб пісня була вже не українська — а русская.

Нині я знову в Хусті.

Мапа Карпатської України

Мапа Карпатської України

Заки про нього, кількома словами розповім про обставини подорожі.

Найперш одно слово: несподіванки.

Перша несподіванка для нас, українців, які вважали Ужгород вже за столицю Карпатської України і зачали відповідно до цього господарити. Ще більша несподіванка для чехів. Приблизно від 1924 року Прага закладає в Карпатській Україні чеські школи, підтримує кацапів та мадярів — проти українців. На газетних шпальтах з’являється термінус технікус «українська ірредента», цей термін заступав деяким чеським партіям і програму. За чеськими часописами і мадярські місцеві часописи б’ють в українську ірреденту. А тут!

— Сакра! — каже мені кореспондент чеського столичного часопису. — Ми безкритичні, не бачили мадярської ірреденти, а били вас, українців.

Вони й справді не бачили мадярської небезпеки, а бачили тільки українську й били нас.
Іще одна несподіванка для чехів. Русскі, яких держава підтримувала проти українців і на яких опиралася, не витримали напору, і одні стали зараз по проголошенні Віденського присуду носити мадярські трикольорові відзнаки, інші видали одно число «Наш Путь», де заговорили про «венгерскорусское согласіє». Врешті, яка велика несподіванка й для самих мадярів, які ще перед півроком і не снили, щоб Ужгород до них вернувся!

Різно переживають люди евакуацію, це нагле викинення з рідної землі, чи тільки із звичайного місця осідку. Різно переживають люди залежно від того, що ставлять найвище. Людям, яким найвища річ — здорова голова, евакуація легка. Тим, що прив’язуються до дрібних предметів домашньої обстановки, евакуація тяжка та болюча. Літами можна себе їсти за стару добру мітлу або великий бляшаний горнець, якого ніяк не можна було вже забрати…

Українська еміграція в Карпатській Україні мала обмаль гроша, але вміла його щадити, і майже кожний українецьемігрант, урядовець чи робітник — колишній український стрілець, — мав свою власну хату. Дехто спромігся й на два і три доми, дехто мав, крім власного дому, ще й винничку. Навіть «Комітет допомоги українським збігцям» в Ужгороді мав свій власний дім. Коли візьмемо приблизне число 250 страчених домів на евакуйованій території в приблизній ціні 100000 кч, то дістанемо, що українська еміграція стратила яких 25 мільйонів чеських корон, тяжко запрацьованих.

А моральні втрати! Нераз спадало мені на думку, чому то інші народи мають так багацько пам’яток з давнини, збережених у величавих будівлях та творах мистецтва, — у нас цих річей так мало. Про цю річ писав котрийсь із наших козацьких літописців, що наші люди ліниві, не мають охоти записувати події. Я подав би ще й другу причину: за час нашої кривавої історії забагацько було всяких евакуацій та всяких еміграцій, в часі яких пропадали записки, пам’ятки, бібліотеки, будинки і вкорочувалося людське життя.

Дім прем’єра дра Волошина в Ужгороді, де він жив і де був теж сиротинець, вже сконфіскований і названий домом Гортія. Дім товариства «Просвіти» в Ужгороді сконфіскований, вивезено з нього бібліотеку, але ж скільки річей знищиться в часі пакування, перевозу…

Я мав ще в Дрогобичі бібліотеку, мав листи від наших різних людей і з часу, як був у Львові редактором «Світа». Я кинув це все. Пізніше стягнув я ці речі до Ужгорода, але до мене дійшла вже тільки частина моїх книжок, останок десь між добрими людьми. Частина листування пропала, але я мав ще в Ужгороді частину документів з часів нашої влади ЗУНР. В Ужгороді редагував я «Українське Слово» і мав з того часу теж різні матеріали — і це не міг із собою взяти. Але і в Кам’янціПодільському лишив я важні документи в університетській бібліотеці… (Де нині цей університет і його бібліотека?!)

Закарпатські діти у школі с. Богдан, 1937

Закарпатські діти у школі с. Богдан, 1937

Нині розумію, що треба мати свою хату, яка переходить з діда на сина, на внука, з покоління в покоління. Тільки так можна зберегти пам’ятки давнини. Всяка евакуація та еміграція — це тільки інша форма пастирського життя.

Вантажне авто — високий ідеал і тяжка проблема нинішнього евакуаційного дня. Вантажне авто, що забере всі твої речі, бо вже сюди не вернешся. Не можеш сказати сусідові: «Уважай на мої речі, а коли проженемо ворога, вернемося!»

Кожний громадянин хоче нині мати вантажника, тому йдуть вони майже на вагу золота. А що вони без упину їздять, то змучені люди, змучені машини й лізуть в рови, наїздять на стовпи при дорозі, вивертаються, встають і далі біжать задихані, спітнілі…

Військо вивозить усі уряди, але вивозить теж і приватні мешкання, їду на Ґалаго, ту чвертину Ужгорода, яку вибудувала ЧСР для урядів і на приватні мешкання урядовців. Красна частина міста, вечорами нагадує Будапешт над Дунаєм або й Венецію. Звичайно ця частина міста тиха, майже мертва, без руху, без життя, нині довгі ряди вантажних авт, одні вивозять урядження бюр, інші хапають і проковтують шафи, столи, крісла приватних помешкань і біжать, утікають з ними. Крім авт, вози селян, запряжені волами й кіньми, а то діти тягнуть малі візки, хапають, чого вантажні авта не в силі проковтнути. Ось порізане на зиму дерево, гірші, а то й ліпші меблі, за кілька корон продають власники, щоб тільки скоріше, щоб тільки далі відси, де в останніх днях стільки поденервування, стільки тривоги, неспокою!

— Хочете дістати вантажне авто аж до Хусту? То не йде. Вивозимо уряди, а приватним меблі тільки до двірця, або до якого найближчого села! — говорять у військовій канцелярії.

Треба, отже, старатися знайти приватне вантажне авто, але всі приватні вантажні авта зареквірувала держава. Отже, замовляю вантажне авто з Хусту і думаю, що зробив дуже мудру річ… Авто їхало до мене, але по дорозі зареквірував його урядовець, мій добрий знайомий, український емігрант. Авто перевезло його речі і їхало вдруге, аж знов його зареквірував інший добрий знайомий, теж… український емігрант. Я замовив нове, дістало кілька дефектів, вкінці в самому Ужгороді зламало собі вісь і сіло. Тоді перехопив я авто, яке приїхало за кимось іншим.

Закарпаття, с. Ізки, 4 квітня 1938 р.

Закарпаття, с. Ізки, 4 квітня 1938 р.

Вантажник наложений. Збігаються сусіди. Сусід мадяр відраджує виїздити.

— Вам нічого не станеться. Ви приїхали сюди як українець і ввесь час були українцем. Мадяри хіба будуть чіпатися тих, які були колись мадярами, опісля стали русскими, а нині вони знов мадяри. Я ще не ношу мадярського трикольору, вони його вже носять.

— Мадярів не боюся, але виїжджаю разом із своїм урядом.

З тим мадяромлікарем жили ми в згоді, бували один в одного. Його добра пані тепер плаче за нами. Бідніші сусіди збіглися купити те, чого не змістить вантажник. Про продаж не говорю. Коли за крісло можу дістати дві корони, то чи не ліпше дарувати? І так сюди не вернемося, хай мають сусіди пам’ятку по українцях — панах.

— Візьміть і мої речі! — прибігає знайомий. — Я меблі продав, візьміть тільки деякі дрібнички. Я зараз привезу їх.
Привозить слоїк із завареною паприкою, скриню з конфітурами, три подушки до сальону і гітару. Ясна річ, що сам мусить це все примістити, бо вантажник уже повний. Скриню з конфітурами він ставить боком, інакше вже її не вмістиш. Паприку помістив я сам, а гітару переймає др Рихло, який шоферує у своїм власнім авті, повнім людей, а біля корми тримає гітару.

Виїздимо. Ще раз оглядаюся за своїм домом. Цей дім сподобався редакторові Аріові із Штокгольму.

— Дарую його вам і кожної хвилинки можете собі його забрати, — але він його не забрав… Тепер спльовую у бік мого дому, це значить, що вже не маю дому і більш ним не журюся. Виїздимо.
У місті вантажники, військо, селяни, танки і загальне, поспішне перемальовування крамничних вивісок. Всі українські та чеські вивіски щезають. Із банків відбивають робітники великі відставні букви. На вулицях люди з мадярськими відзнаками; живу тут від 1920 року і знаю вже людей. Найбільші відзнаки носять жиди, далі давні комуністи і давні русскі, тому правдиві мадяри без відзнак.

— Прощай, Ужгороде! Найперше редагував я в тебе з Василем Пачовським тижневика «Народ», першу газету з українським словом, опісля чотири роки працював я тут у Шкільному Відділі, складаючи шкільні книжки, чотирнадцять років учив у гімназії української мови та філософії й читав латинських клясиків. Поза школою працював у «Просвіті», в управі театру, в «Українському Слові», в пласті та в інших товариствах, де міг та мав час. В тебе й написав я кілька книжок, може добрих, може злих, та це не твоя вже вина. Прощай і збережи в людських душах, що ми, українці, засіяли в тебе!

Виїздимо з міста на гладку, як стіл, дорогу. Ах, жаль її покидати. Проти нас відділи військ, перед нами й за нами вантажні авта. Шофери, лакомі на хвилевий заробіток, тепер їздять день і ніч. Ось авто зі зламаним колесом і розсипаними в осіннє болото меблями. Щоб його обминути, виїздимо на купу каміння і в рів. Сиджу на пачці конфітур.

— Знаєш, — кажу доньці, — сиджу на пачці з конфітурою і сухий, вона не тече.
— Певно, бо конфітура тече завжди вдолину, ніколи вгору.
У Мукачеві, як і в Ужгороді, загальне перемальовування вивісок. Вилазимо пообідати. Український пластун, що ось ще недавно був у пластовому таборі, тепер з великою мадярською відзнакою, робить на вулиці службу.
— Ну? — кидаю йому одноодиноке слово.
— Я завжди був мадяр, це тільки професори мене змушували, щоб я був українцем.
— А щоб ти повісився, брехуне!
Таких буде тут більше, в країні з ще не виробленим національним обличчям. Ці всі перескочать тепер знов до панівної нації і стануть денунціювати українцівемігрантів.

У Берегові вже всі вивіски на склепах тільки мадярські.

З Ужгорода виїхали о 9 год. ранку, до Хуста доїздимо о сьомій вечора. Перед самим Хустом запалюється наш вантажник, але ми його гасимо водою з холодника й не можемо їхати далі. Кінець кінцем таки добиваємося до нової столиці Карпатської України.

Склали речі на купу й виходимо на місто. Перші враження відбиваємо ногами, хідники діраві і в ямах повно болота. Треба йти серединою вулиці, вона мощена й гладка.

Публікується за книгою Бірчак Володимир. Карпатська Україна: Спогади й переживання /Післямова Романа Офіцинського. – Ужгород, Ґражда, 2007. – 200 с.

*

One Response to Хуст – нова столиця Карпатської України

  1. […] листопада 1938 р. до березня 1939 р. місто Хуст було столицею Карпатської України. 14 березня 1939 року […]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *