Володимир Бірчак: спогади про Карпатську Україну

В. Бірчак. Карпатська Україна

11. ЛЕҐЕНДИ
…Мушу розповісти про одну місцеву леґенду, яка постала в тому часі і яка запаморочила невинним людям голови.

Кожний час має свої леґенди про вибраність поодиноких людей чи груп, які мають спасти цілі народи, або про вибраність народів, що мають спасти цілу людськість. Одна така леґенда постала і в Карпатській Україні.

Це було переконання, що автохтони, уродженці Карпатської України, найбільш здібне, найбільш розумне, найбільш політичне вироблене з усіх українських племен і що саме цьому племені судила доля збудувати не тільки Карпатську Україну, але й перейти гори, й вибудувати велику соборну Україну…

Як зродилася ця легенда, це глибоке переконання й ця глибока віра?

Українці Карпатської України — це було щойно перше покоління, яке виступало на політичному полі, українці-емігранти — це було вже четверте покоління, яке мало вже традицію боротьби й досвід і вміло працювати.

Чеським державцям не було це на руку, й вони старалися при кожній нагоді відмежувати українських емігрантів від культурної та політичної праці автохтонів. Чеські державці воліли мати діло з автохтонами, ще політично неви-робленими, нерішучими, часто хиткими, боязкими.

Не без впливу був тут і давній спомин. При кінці XVIII віку мали закарпатські українці вже ла-тинські школи, де осягали освіту рівно високу, як в інших західньоевропейських землях. В Галичині в тому часі стояло шкільництво досить низько, стояло воно низько і в Україні та в Росії. Не диво, отже, що уродженці Закарпаття, укінченці латинських шкіл, ішли учителями до Галичини, в Україну й Росію (Михайло Балудянський — ректор універси-тету в Петербурзі, Іван Орлай — директор ніжинської гімназії, Петро Лодій — професор університету у Львові, опісля в Кракові, в Петербурзі, Іван Земанчик — професор університету у Львові та інші).

Закарпатські діти у школі с. Богдан, 1937

Закарпатські діти у школі с. Богдан, 1937

— Колись наші предки ходили за Карпати вчити українців розуму, а ми чи підемо коли, брате команданте? — питали мене пластуни в таборі.

— Колись були ваші предки розумніші латиною, тому йшли учити розуму, коли й ви будете чимось потрібним розумніші, підете й ви, і радо вас приймуть.

Чи не на весну 1938 року слухав я викладу в Ужгороді, коли прелеґент, пізніший міністер Ю. Ревай, толкував, що українці Карпатської України стали на полі культурнім, економічнім та політичнім вище за галичан, і що недалекий уже час, коли вони зачнуть в Европі заступати загальну українську справу. Я слухав цей виклад, і мені ставало соромно. Я хотів відповісти, що прелеґент не має поняття про річ, про яку говорить, але стямився: він думав на себе — посла, що це він буде заступати українську справу в Европі. Річ ставала гумористична, і я вже не промовляв. Тепер, коли ми були в Хусті, легенда про вищість українців Закарпаття росла, як Шевченкова тополя, все вгору та вгору… В Хусті доводилося мені та іншим часто почути такі перехвалки:

— Ви, українці-емігранти, будували українську державу, та не збудували, аж ми її поставили!

Або розмова в товаристві:

— За Карпатами немає жадної української інтелігенції, і нам прийдеться бути там високими урядовцями.

— Звичайно говорять, що сонце сходить зо сходу, цим разом зійде воно від нас! — говорив знов міністер Ревай.

— Ми маємо людей, яких немає в усій Україні, такий наш… і т. д., і т. д.

Оце почуття вищости, оці сни про майбутню велич і про сповнення великого завдання в майбутності казало всім місцевим дивитися на нас, емігрантів, як на нижчу породу людей, як на рабів, які вміють в урядах добре й пильно працювати, але яких не слід допускати до важних державних справ. А коли з конечности вже й допустили до якого високого місця, то він не сміє чим-будь наразити собі місцевих.

Хай це буде вияснення, чому пан міністер перекладав на секретаря пана прем’єра місцевого вчителя й чому думав, що вчитель, але місцевий, більш до того кваліфікований, як старий правник, але емігрант.

*

Публікується за книгою Бірчак Володимир. Карпатська Україна: Спогади й переживання /Післямова Романа Офіцинського. – Ужгород, Ґражда, 2007. – 200 с.

*

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Запрошую підписатися

Друзі, час від часу ми формуємо листи з найцікавішими матеріалами та подіями.

пластун Цяпка

You have Successfully Subscribed!