Його історія: Іван Черешня

Кришеник В. Його історія

Чи запитуємо ми себе зараз, яким вольовим напруженням молодій генерації тридцятих-сорокових вдалося пережити призначені долею важкі випробування. Нелегким здавалося навіть просте виживання, а тут належало зберегти себе та ні в чому не зрадити життєвим цінностям.

У ті роки середовище українського юнацтва плекало культ героїчного типу людини, обдарованої ґартованою волею та внутрішньою силою. Життя передвоєнної Європи було позбавлене м’яких тонів модної нині політкоректності та толерантності. Так у політичних протистояннях майже все вирішувалося брутальним напиранням сильнішого. Для прикладу надається занапащена мюнхенською угодою доля Чехословаччини.

Герої нашої оповіді – тогочасні громадяни республіки, – звичайні молоді люди, переважно вихідці із закарпатських сіл. Їм першим у своїх родинах далася освіта. Напевно, тому об’єднувало спільноту молодих інтелігентів гостре відчуття обраності. За основне вони вважали твердий обов’язок перед земляками та родиною.

У розбурханому морі першої половини двадцятого століття долати важкі життєві перепади випало багатьом закарпатцям. Історія життя згадуваного Івана Черешні сповнена дивовижних сюжетних вивертів. Іванове дитинство минало в звичайних турботах селянського хлопчини. Кмітливого, здібного до наук хлопця родина направляє з Вишніх Реміт у Берегівську гімназію. Виховання національно свідомої, пройнятої духом українського відродження учнівської молоді здалося найважливішим життєвим покликанням для переважної частини гімназійної професури. Научали берегівських гімназистів знані педагоги: українську мову й літературу викладали колишній професор Львівського університету Корнило Заклинський та відомий український поет Василь Пачовський, математику вели професор Київського університету Андрій Артимович та Євген Ретій, історію – професор Степан Ілляшевич, катехиту – майбутній посол Сойму Карпатської України Кирило Феделеш. Молодші віком педагоги Ретій та Ілляшевич увесь вільний час віддавали товариству гімназистів, особливо проймаючись діяльністю “Пласту”. Пластуни заснували журнал “Скоб”, редагуванням якого спочатку опікувався проф. Леонід Бачинський. Організація пластунів вводила молодь у світ українства, привчала до національної гідності та патріотизму, тренувала тілесну витривалість, здатність подужати незгоди. Недарма берегівські гімназисти значною кількістю пішли на захист Карпатської України, а згодом достойно відбули нелегкі життєві випробування.

Пластовий гурток ім. Довбуша,  Виноградів, 1930

Пластовий гурток ім. Довбуша, Виноградів, 1930

Коли рішенням Віденського арбітражу в листопаді 38-го значну частину Підкарпатської Русі передали Угорщині, берегівську гімназію довелось евакуювати. Тому-то Іван Черешня опинився в Білках (так само й гімназисти – Юрко Білинець, Іван Бокотей, Петро Кришеник, Василь Худанич, Петро Мадяр (у майбутньому – о. Павло Мадяр), Михайло Троян, Михайло Козуб та інші). У часі це збіглося з появою в селі команди Карпатської Січі.

Перший командант загону білецьких січовиків – Микола Ретій, вочевидь, рідний брат гімназійного викладача-математика. Багато студентів стають січовиками. Іван Черешня напрошується у найближчі помічники команданта Миколи. Спочатку загін залишався неозброєним. Ретій, а з ним молодий учитель Степан Бокотей та кілька гімназистів заявилися на квартиру начальника білецької жандармерії Богача і домагалися передачі їм хоча б чогось зі стрілецької зброї. Мотивували це потребою навчання січовиків та небезпекою можливого терористичного нападу на село. Богач зве на допомогу двох жандармів. Ті погрожують застосувати силу проти непроханих гостей. До них прискочив гімназист Черешня зі словами, що нічого такого не боїться, тож нехай стріляють у нього. Ретій ледве стримав запального хлопця, відіпхнувши геть від жандармів. Трохи згодом вдалося умовити чехів передати січовикам кілька револьверів.

За першої листопадової окупації, якою частину краю відтяли од Карпатської України, родинне Іванове село Вишні Ремети відпало до Угорщини. “Сободчопотівці” тільки перебралися з військовим обозом у село, вже хотіли йти до хати Юрія Черешні, щоб заарештувати його старших синів.

Курінь ім. Ф. Корятовича, Закарпаття

Курінь ім. Ф. Корятовича, Закарпаття

Допомога надійшла, звідки на неї не чекалося. Старий Черешня задовго до цього подружився з мешканцем Будапешта, який кілька разів гостював у Реметах, щоразу спиняючись на ночівлю в їхньому домі. Нині цей угорець – офіцер медичної служби, чия військова частина займає село. Медик випадково довідався про загрозу сім’ї Черешні. Хутко рушає до хати знайомця, пише на воротах фарбою знак червоного хреста та окрему засторогу про зараження обійстя черевним тифом. “Гості” не ризикнули увійти до двору.

Власне цей угорський офіцер допоміг згодом Іванові Черешні та Петрові Фірцаку уникнути розстрілу в Білках. Зважмо, спостережені драматичні повороти й непоодинокі сюжетні перегуки в долях тогочасних молодих людей не здаються винятковими, їх витворила хистка динаміка повсякчасних змін.

Після невдалого візиту напасників старші сини Черешні хутко перетнули кордонну лінію. Вона пролягла за селом, недалеко від дідизної земельної ділянки. Опісля Іван, Михайло та Юрій якийсь час тримаються далі від рідного обійстя. Вони – завзяті січовики. Юрій Черешня першим вступив до Хустського коша Карпатської Січі. У ніч на 14 березня 1939-го більша частина його загону загине у сутичці з чехословацьким гарнізоном Хуста. Січовикам будь-що необхідно було заволодіти зброєю, яка зберігалася в чеському арсеналі. Наскоком зробити цього не вийшло, кепсько озброєні атакувальники гинули один за одним. У завершальній атаці, якою здобуто будинок хустської жандармерії, Юрій отримав кульове поранення. Так утратив праву ногу, зостався інвалідом до кінця життя. Хвороби звели його в могилу на початку 50-х.

Нарешті завершимо оповідь про білецьку Іванову пригоду, коли тільки двоє бранців щасно уникнули розстрілу в Церківн?му лісі. Після повернення з Березників майже місяць відлежувався Черешня в домі Юрка Кришеника. Побита спина довго кривавила. Виходила юнака Ольга – старша донька господаря хати. На той час вона, ще підліток, енергійно поралася біля пораненого. Згадували, що ні на хвилину не відходила від постелі хворого. Особливих ліків не мали, тож рану змащувала смальцем, часто міняла перев’язочну тканину. Батькам помітна Ольжина дитяча закоханість у молодого героя, одначе ніяк на те не зважають. (Минуть роки. Їм суджено буде зустрітися. Щойно стало можливим ще перед розпадом Союзу відвідати батьківщину, Іван Черешня навідався до Білок. Свідків зустрічі двох вже немолодих людей вразила неприхована емоційність їх побачення, в якому не бракувало сліз та запізнілих освідчень про давні взаємні симпатії).

Від вересня 39-го з ліквідацією білецької гімназії перебирається Черешня для завершення навчання до Хуста. Українським духом також вирізнялася значна частка хустських гімназистів. У лютому 1940 р. створюється підпільна молодіжна організація “Юнацтво ОУН”. Місцеву секцію оунівців очолив студент Михайло Орос (тодішнє псевдо – Хміль). Черешня, а з ним і деякі його однокурсники (Василь Маркусь, Петро Мадяр, Юрко Білинець, Іван Бокотей, Петро Ковач, Василь Худанич та інші), активно долучаються до підпільної діяльності. Кожен з них у присутності двох членів ланки та очільника бойової п’ятірки давав присягу на вірність організації, поклавши руку на знак тризуба й український національний прапор. До знамена загорнуто ніж – символ опору чужинцям. Ставши членом таємної організації, для початку мав досконало вивчити історію України та діяльність Карпатської Січі. Для цього створено підпільну бібліотеку.

15 березня 41-го з руїн Хустського замку підпільники зірвали угорський та вивісили натомість український прапор. Пошила блакитно-жовтий стяг юна Марійка Бісун. Відомо, що готували зухвалу акцію не одні лиш безпосередні її виконавці. Задум повносяжно доводився до відома ланки Черешні.

Плакат часів Карпатської України

Плакат часів Карпатської України

Того ж березневого дня, у другу річницю відомих подій, біля села Велика Копаня на могилі загиблих січовиків юнаки-оунівці встановили дубовий хрест з написом “Борцям за волю України”. Відтоді угорська контррозвідка заходилася полювати на членів цієї організації. Сталися перші арешти. Весною-літом 42-го ними охоплено все Закарпаття. Найважче дісталося закатова-ному до смерті студенту Хустської гімназії Іванові Мельнику. Заарештований рідний брат – інвалід Юрій Черешня.

Івана дивом оминає доля десятків побратимів, яких жорстоко катовано в мукачівському Ковнер-каштелі. Черешня тільки-но у травні закінчив гімназійне навчання і одразу втрапив до лікарні з черевним тифом. Поки лікувався, каральні судові процеси завершилися, тому про нього й забули. Втім, восени хлопця мобілізують до угорського війська та відправляють на Східний фронт. Іванова частина дісталася передової незабаром після нищівного розгрому на Дону цілої угорської армії. Чи відомо нині, скільки молодого цвіту української інтелігенції Закарпаття побито кулями й вогнем артилерії у далеких придонських степах? Зрештою, напевно так сталося, що непоправні наші утрати задалися аж ніяк не сліпим мобілізаційним відбором весни 42-го?

Іванів підрозділ увесь наступний рік відступатиме на захід, пройшовши широкими вкраїнськими просторами від краю до краю. Наприкінці 43-го хлопця переводять до резервної частини. Його новий військовий статус потверджує особлива нашивка на рукаві (так званий “корпосоманьош”). Вона вказує на здобуту освіту та належність до штабних працівників. Добре володіння літературною угорською, гарний почерк і спритність у налагодженні міжособистих контактів дозволили Іванові перебрати на себе штабне діловодство. В обов’язки входив розбір офіційного листування. Якось потрапляє до рук депеша на ім’я командира частини. Там мовиться, що угорського солдата Івана Черешню, раніше причетного до так званої Січ-банди, належить негайно арештувати й передати до рук відповідної каральної служби. Не дочитавши листа, Іван кидає його до відкритого вогню печі. Чергова небезпека щасливо оминула хлопця.

Відступивши геть далі на захід, дісталися тої частини Австрії, якій належало увійти до зони окупації західних союзників. Лише тепер його резервний полк забажав здатися в полон. Війна минула, а Черешню і далі тримають у таборі для переміщених осіб. Тим часом напередодні потсдамською угодою західні “демократи” таки сторгували Радянському Союзу десятки тисяч підневільних людей. Табір розділили навпіл колючим дротом. Британська адміністрація вчинила перепис в’язнів, яким відділялися “чисті” од “нечистих”. Віднині громадян “братніх” країн, що потрапили до радянської зони окупації (Чехословаччини, Польщі, Угорщини тощо), належало передати східному союзнику. “Угорців”, “чехословаків”, “румунів” вивели з табору й позаштовхували в товарні вагони. Івана Черешню переправили на нові зимові квартири до Польщі. Отаким чином перейшов він у власність радянської табірної адміністрації.

Одначе меткий Іванів норов щораз вирятовував його зі всякої халепи. Якось у ранковому переклику випитували поміж в’язнів тих, хто володіє якимось ремеслом, особливо – техніків чи інженерів, що знаються на автомобілях. Іван доти не стикався з подібною технікою, однак обізвався спеціалістом із ремонту автівок. До табору завезли п’ять новісіньких “студебекерів”, отриманих згідно з договором ленд-лізу як американська допомога. Двигуни автівок ніяк не хотіли заводитися, тож віднедавна ця техніка простоювала в гаражі. Черешня увесь день порпався з автомобілями. Не одразу спромігся затямити до пуття, яким робом вдалося задіяти клятий двигун. Пізніше зумів почергово вивезти автомобілі за гаражні ворота. Повернутися на місце стоянки вдалося не з меншою морокою. Минуло кілька днів, допоки Іван утвердив свою славу тямущого табірного механіка й шофера.

Тим часом новонавченому водію знайшлося належне заняття. Черешня запропонував головному табірному охоронцю вигідний бізнес – обміняти табірне вугілля на самогон. Знайшов надійну клієнтуру в близьких польських селах. Таким поворотом зробилися ще теплішими його стосунки з комендантом табору. Якось увечері в’язня покликали до начальства. Його таємно сповістили, що табір назавтра покидає Польщу і перебиратиметься до Сибіру.

Морозне повітря весняного ранку наскрізь пронизали лайливі голоси охоронців. В’язнів вишикували в колону та відвели на залізничну станцію. Тільки-но столипінські вагони вщерть заповнилися людьми, як протяжно-хриплий гудок паровоза сигналізував про відправлення. Проти ночі поїзд заїхав на велику станцію (Брест). Аж раптом Іван помітив, що поруч неквапно відходить пасажирський потяг із надписом на вагоні: “Ленінград-Львів”. Миттю протиснув тулуб до щілини дверного вагонного засуву. Зумів правою рукою дістатися поруччя останнього вагона. Поїзд усю ніч перебирався на південь, і кожна година наближала хлопця до рідного дому. Квітневий морозець остудив до кісток охляле тіло, проте попри нестерпну втому руки не відпускали рятівних дверцят.

Небо освітилося ранковою зорею, коли вагоновод помітив нарешті утікача за брудними вікнами тамбура. Поїзд на хвилю зупинився, дійшовши до далекої околиці Львова. Місцевий провідник спробував заштовхнути задубілого на холоді Черешню всередину вагона. Зробити це вдалося не одразу, бо очманілий втікач не бажав вивільняти руки, якою досі мертво тримався вагонного поруччя. Залізничник заховав утікача в своїй клітці-купе, зверху накинувши на нього ряднину. До вечора зачинив усередині купе. Споночіло, як підійшли двоє залізничарів, щоб відвести хлопця на привокзальну квартиру. Іван відчув дорогою, що сильно заслаб. Тепер йому необхідно було хоч трохи відлежатися, щоб якось здолати тяжку застуду. За тиждень отримав фальшиву довідку для проїзду на батьківщину. Там йшлося про демобілізованого з війська солдата.

Але Іван передовсім не додому заскочив, а навідався у сусідню Липчу. Там його кохана – Юлина Бенца, дочка місцевого поштаря, з якою любилися ще в гімназії. Зійшлися, поговорили, аж раптом відчули обоє, що нова їх зустріч станеться не скоро, а, може, й наступних побачень не діждуться ніколи. Другого дня прийшов Іван у рідне село. Тільки перебув ніч зі щасливою ріднею, як заявляється сусід Іван Бучок. Хлопець звідкілясь довідався, що від учора втікача шукає СМЕРШ. До слова, цей сусідський хлопець одружиться згодом із милою його серцю Юлею. Стривожені батьки споряджають сина у невідому дорогу: дали дараб солонини, буханець домашнього хліба й пару цибулин. Зволікати з утечею не варто, одначе, куди йому тепер податися, не відає. Аж раптом Івана осяяло: є таке знайоме місце на світі, де радянські шукати не стануть.

Черешня прямує навмання лісами Карпат, беручи орієнтиром північно-східний напрям. Переходить кордон і мандрує путівцями вглиб Польщі, уникаючи перехожих і людського житла. Мучиться голодом, тіло ніяк не зігріється під вологою одежею, яку неспромога підсушити через ту дощовиту весну. Йому необхідно якомога скоріше дістатися знайомих місць, поруч яких сидів недавно в радянському таборі. У тих околицях все звичне та знане, там зможе порозумітися з поляками, котрі зарадять його біді.

Як гадав, так і сталося. Польські друзяки повели Івана на залізничну станцію, припросили паровозного машиніста пособити втікачу. Потягу саме час відходити на Вроцлав. Залізничники сховали Івана в паровозному тендері, у вузькому просторі прикритої дошками щілини, поверх якої накидано вугілля. Мусів перетерпіти повну добу, допоки доїхали на місце призначення. Надалі самотній мандрівник довго блукатиме лісами чеських Судетів. Йому належало будь-як дістатися тієї частини Німеччини, що перебувала поза владою радянської окупаційної адміністрації.

Геть втративши лік дням, схожий на вкрай змореного та знесиленого ловами звіра, дістався він берега прикордонної річки, за якою, здавалося, очікувана воля. Діждавшись сутінків, поплив холоднючим потоком неширокої річки. Виснажене тіло заклякло в судомі, заледве не потонув на мілкому прибережжі. Вибрався на берег не знати як. Відповз рінню до прибережного пішачка, далі – незмога звестися на ноги. Раптом почув скрип воза й хукання кінських горлянок. Насвистуючи пісеньку, немолодий чоловік неквапом гонив двох кляч надбережжям. Хто б це міг бути: чех або німець, врятує чи викаже? Черешня зважився подати голос. Проказав неголосно дві короткі фрази по-німецьки. Їздовий повернув голову, затим стало ясно, що наче порозумів. Ні про що не випитував, тільки доправив знеможеного в хату край села.

Лишень визоріло, а неговіркий німець понакидав сіна поверх воза, промовивши тільки: “Залазь усередину і мовчи”. Їхали довго, хлопець задрімав, зігрівся дорогою. Уперше за багато днів його подорожування сонце не ховалося за хмари й щосили вигрівало землю. Доїхали до якогось містечка. Тільки тут Івана про все розпитали, достоту з’ясували, що з ним таке сталося. Німці доправили Черешню в американську зону окупації, затим ще далі, в Баварію. Там, у Мюнхені, йому зустрілися співробітники Українського Вільного університету, що недавно емігрував з підрадянської Праги. З’ясувалося, що Іван хворіє на сухоти, усе це обтяжене задавненим запаленням легенів та важкою застудою. Професори-медики від УВУ майже рік опікувалися здоров’ям блукальця, його тримали під чужим прізвищем. Згодом вирішили — краще було б йому емігрувати до США. Важливо, що старший брат Василь – вже певний час є громадянином цієї держави.

Колись у 38-му до Вишніх Реміт завітала красива молода американка, щоб навідати ремітських родичів. Батьки дівчини залишили наш край, коли вона була ще маленькою дитиною. Оте гостювання зродило несподіване кохання із гожим сусідським Василем. Молоді твердо вирішили побратися, тож хлопець супроводжує наречену до берегів Атлантики. Напередодні Другої світової американський уряд настирливо радив своїм громадянам якомога скоріше покинути непевну Європу. Заледве чи не на останній емігрантській шіфі покинув старший Іванів брат голландські береги.

Американець Василь з охотою і радістю надсилає до Мюнхена запрошення брату перебратися за океан. У тих паперах вимушено подано чуже прізвище та несправжнє місце народження. У Штатах Іванові вкотре необхідно прилаштуватися до незнаного простору і нових життєвих обставин. Хутко вивчив англійську, щоб згодом стати до навчання в хіміко-технологічному інституті. Здобувши вищу освіту, влаштувався на роботу в солідну фірму, яка опікується нафтогазовими розробками. На новому місці його цінували як вправного винахідника й ініціативного інженера. У 60-ті напросився поїхати до Польщі, де Іванова фірма підрядилася шукати нафтові родовища. З верховин Підкарпатського воєводства привиділися йому здавна знайомі гори та полонини рідного Закарпаття. Втім, перепону залізної завіси здолати набагато тяжче, ніж бурхливі води Світового океану.

У рідній сторонці Івана Черешню мали забути раз і назавжди, для чужих він пощезнув світами безслідно. Ба навіть у листуванні із полишеною ріднею повинен був відцуратися себе, щоразу підписувався йменням старшого брата. Втім, закарпатські родичі не забули його округлого рівного почерку, розпізнавали знайому бесіду, що перейшла на папір предовгих листів чи куцих листівок-поздоровлень. У тих листах проривалася пам’ять родинного вогнища, правдиво молодого та щирого, назавжди ним покинутого й втраченого.

Отак і випадало багатьом нашим людям прожити вік у далеких “Масачужеціях”, припасувавши собі нові долі, як чужу одіж. Кому там дісталися які гаразди, не скажеш напевно, одначе очікуване їх благополуччя сплачене дорогою ціною.

Джерело:


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Запрошую підписатися

Друзі, час від часу ми формуємо листи з найцікавішими матеріалами та подіями.

пластун Цяпка

You have Successfully Subscribed!