Василь Маркусь: Село-Пласт на Закарпатті, 1930-ті

Село-Пласт у Руських Комарівцях

Василь МАРКУСЬ, професор університету ім. Лойоли, м. Чикаґо

У великій статті Юрія Старосольського про Пласт, опублікованій 1970 року в “Енциклопедії українознавства”, немає згадки про Село-Пласт.

Не знаємо досі, де і коли він існував у Галичині та хто були його організатори. Усім відомо, що деякі гімназисти і студенти селянського походження, коли приїжджали на вакації (канікули) на село, пробували знайомити сільську молодь з пластовою організацією. Цілком певно, що кілька таких відділів-гуртків існували в деяких сільських місцевостях Галичини, про що є деякі згадки в пресі, регіональних збірниках та спогадах.

Взагалі, пластова організація в Галичині – це була молодіжна формація для середньошкільної і високошкільної молоді – юнацтва та студентства. Кінцем 1920-их років були спроби деяких старших пластунів організувати в Пласті Галичини робітничу і ремісничу молодь (Володимир Горбовий та Василь Кархут), про що згадує той же Старосольський. Але ця ініціатива не дала значних успіхів, бо скоро Пласт був заборонений польською владою, а ця молодь підпадала під різні інші впливи – націоналістичні, радикальні, ліві, католицькі чи гуртувалася в неідеологічних товариствах, руханкових, спортивних, освітніх чи релігійних.

Село -Пласт
Безсумнівно, що відома вже у міжвоєнному періоді назва Село-Пласту постала в Західній Україні. Знайшла вона своє втілення зокрема на Волині, де за короткий час існування Пласту (до 1928) діяло кілька місцевих відділів-куренів Село-Пласту.

Та справжнього розвитку зазнав Село-Пласт на Закарпатті, де діяльність Пласту продовжувалася до 1939 р. На Закарпатті Пласт спочатку охопив у 1920-их роках тільки середні школи – гімназії, учительські семінарії й торговельну академію в Мукачеві, а також постав у деяких горожанських, тобто нижчих середніх школах. Відділи Село-Пласту потворилися і в деяких більших селах – Ясіні, Великих Лучках, Великому Бичкові, Білках, Нересниці та інших. Тут пластові відділи (коші, курені) об’єднували, крім шкільної молоді, здібніших підлітків, що закінчили народну школу та не мали змоги відвідувати середні школи. їх організували молоді учителі або пластуни-студенти, які знайшлися на селі і бажали працювати із сільською молоддю, частиною якої самі себе вважали. Багато семінаристів та гімназистів, що закінчили середню освіту й жили на селі, бажали продовжувати своє пластування й вести національно-освітню працю серед молодших від себе та однолітків.

Подекуди Пласт мав вплив на сільську молодь також через свої табори, які відбувалися в більшості у сільських околицях, де селяни, а головно молодь, приглядалися цим “паничам” під шатрами, що так само, як і чехи та інші приїжджі “панчуки”, мандрують з наплечниками. Але це були інші, бо розмовляли по-нашому, співали українські народні пісні, танцювали на ватрах, а навіть давали цікаві “представлення”.

Вчитель Дмитро Остапчук з пластунами, Старбичово, Закарпаття, 1933-1935

Вчитель Дмитро Остапчук з пластунами, Старбичово, Закарпаття, 1933-1935

Типовим осередком Село-Пласту була організація у Великих Лучках, де ще не було горожанської школи. Але тут Пласт заснували самі великолучани, що відвідували мукачівські академію та горожанську школу. Хлопцям та дівчатам із середніх шкіл часто допомагали сільські учителі. У Лучках Пласт заснував учитель Дмитро Остапчук. Село-Пласт у Великих Лучках, мабуть, був першою такою організацією на Закарпатті на початку 1930-их років, хоча, ясінський Пласт був заснований уже 1923 року, але це була, мабуть, організація для учнів середніх шкіл з Ясіня, що ходили до школи в інших містах. Про існування Великолучанського Село-Пласту мені відомо з молодіжних журналів “Пчілки” або “Пластуна”. Досі пригадую собі, що в одному з них був навіть знімок доволі численного гурту Село-пластунів у Великих Лучках.

С. Пап подає у своєму “Пластовому альманасі”, що Великолучанський відділ Село-Пласту постав 1929 року як курінь їм. князя Теодора Корятовича і нараховував близько 120 членів. Так само в 1929 році учні Торговельної академії заснували Село-Пласт у Підгороді, що біля Мукачева. Ю. Шерегій-Грім заснував кілька куренів Село-Пласту в селах Хустщини, а потім як учитель горожанської школи у Великому Бичкові, на Рахівщині. Юнацький курінь Село-Пласту засновано навіть у Хусті для хлопців, які не були учнями гімназії, в більшості сини хліборобів. Цей курінь став старшопластунським куренем Село-Пласту в 1938 році.

У половині 1930-их років постало ще кілька організацій Село-Пласту на Мараморощині. У селах Буштино, Тересва, Нересниця, Великий Бичків та моєму рідному селі Бедевля, що біля Тячева. Про ці організації знаю дещо більше з власної пам’яті, а також принагідних згадок в “Альманасі” С. Папа-Пугача. В Буштині і Тересві Тячівського округу Пласт постав десь у 1933-34 роках завдяки тому, що тут жили учні хустської гімназії та тячівської горожанки, які приїжджали щодня до школи поїздом, а жили в селі. Вони не поривали товариських зв’язків зі своїми ровесниками-селюками. Спільно бавилися, ходили до церкви, а старшенькі іноді вечорами і на вечірниці, мали спільних учителів. Дехто піддав думку, щоб заснувати Пласт, “такий, як у місті“. Такі гурти поставали і почали вести пластову, спортивну і взагалі культурну працю по селах, їм допомагали учителі народних шкіл, які також поривалися до народної праці, а Пласт був чудовим тереном для цього. Після деякого вагання селяни-батьки погодилися, щоб їхні сини-дочки прирівнювалися до майбутніх “паничів”. Не у всьому вони могли дорівнювати міським пластунам. Було важко за однострої, бо вони були надто дорогими для сільських хлопців; їхати на прогульки чи табори серед літа, коли кипіла на селі робота, також не могли собі дозволити.

У доволі примітивних умовах Пласт робив поступи в марамороських селах. Пригадую початки нашої пластової організації в Бедевлі. Це було восени 1934 року. До нас прибув молодий учитель, випускник Ужгородської семінарії на прізвище Адальберт Жидович. Він мав двадцять з гаком років і походив із Тересви (3 км від нашого села), його батько був директором народної школи. Це була багатодітна родина, що мала кілька синів і дочок. Всі вчилися в середніх школах. Старші були родом із Довгополя, що тоді належало Румунії. Не сумніваюся, що етнічно це була українська сім’я, тільки через виховання і міщанську настанову батьків у сімї вживалася угорська мова, як тоді було і в більшості сімей закарпатських попів та інтелігентів, так званих панів. Іван Жидович мав репутацію доброго педагога, яким скоро виявився і його старший син Адальберт, що закінчив учительську семінарію в Ужгороді під проводом о. А. Волошина.

Він мене вчив у сьомому та восьмому класах народної школи. Багато передового вніс цей молодий учитель у наш навчальний процес: завів учнівську стінгазету “Школярик“ , відкрив читальню у нашій доволі просторій класній кімнаті, провадив річні цілоденні весняні прогульки учнів, т.зв. маївки, а головне, заснував пластові гуртки, насамперед із хлопців старших класів. Збирав дітей після навчання, вчив їх пластового закону, доброї поведінки та типових пластунських вмілостей – розпізнавання слідів, азбуки Морзе, згодом першої допомоги тощо. Ми ще не мали одностроїв, але маширували босі з малими прапорцями і пластовими палицями. Це були типові початки Село-Пласту.

Вчитель Дмитро Остапчук з пластунами, с. Великі Лучки, 1930

Вчитель Дмитро Остапчук з пластунами, с. Великі Лучки, 1930. Фото з архіву акад. Миколи Мушинки, Пряшів

Символічним був перший зовнішній виступ нашого селянського Пласту. Було це 28 жовтня 1934 року в день чехословацького державного свята “Дня Свободи“. Ми, школярі, мали щороку таке “патріотичне“ свято. Декламували, співали, дехто з учителів мав урочистий виступ. Мені це свято добре пригадується, бо учитель Жидович доручив мені вивчити з журналу “Пластун” довгий вірш, щось на дві сторінки журнального друку. Не пригадую собі його назви, ані автора, але за змістом вірш був пов’язаний з річницею 28 жовтня. Щоб показати, що в нас уже є пластова організація, учитель приніс звідкись пластовий однострій, мабуть, свій із Ужгорода, включно із широким капелюхом, з-під якого ледве було видно моє обличчя, і наказав мені одягнути його та декламувати цей довгий вірш. Це була сенсаційна і дещо екзотична поява та маніфестація існування Пласту в Бедевлі.

Наступного року влітку відбулася окружна пластова зустріч у Тячеві. Прибули пластуни з осередків в Тересві, Нересниці, Буштині, а також гості з Хуста. Разом із тячівцями було близько 200 уніформованих пластунів, а серед них і ми, свіжоспечені пластуни-юнаки з Бедевлі. Ми вже на той час якось роздобули скромненькі однострої та відзнаки. Не було у нас широких капелюхів, бо вони були дорогі, але кравець, що пошив нам короткі штани та сорочки, також пошив з того ж матеріалу легкі шапочки на зразок чеських військових. Вони не зле виглядали. Для нас, селюків, це була велика подія – маширувати разом із міськими учнями. Окружне пластове свято під проводом крайового звітодавця Українського Пласту напрочуд гарно вдалося.

Після літургії, освячення прапорів відбувся похід містом, а тоді – спортивні змагання на торговиці чи на полі одного з двох тячівських футбольних клубів. Якось знайшовся час і на окрему стрічу нашого сільського куреня з командантом закарпатського Пласту Ю. Шерегієм-Громом. Про це вже подбав наш зв’язковий учитель Жидович. Ми зібралися в одному з класів української народної школи в Тячеві. Привітали по-пластовому брата Грома. Щось сказав наш зв’язковий, а більшу частину зустрічі зайняв Грім.

Пригадую, як він радів, що існує Пласт і в Бедевлі, хвалив нас і учителя Жидовича. Він сповістив, що старші пластуни і юнаки із Закарпаття поїдуть ще цього літа до румунського міста Брашов-Поляни на скаутське міжнародне Джемборі. Я вже знав, що таке Джемборі, бо десь вичитав у пресі про участь 1933 року українських пластунів Закарпаття на Джемборі в Ґеделе (Угорщина). Брат Грім заохотив нас до праці і обіцяв заїхати до Бедевлі чи то у пластових справах, чи з театром “Нова сцена“, який він організував в Хусті. Наш зв’зковий учитель Жидович також належав до “Нової сцени“. “А коли буде пластове свято в Бедевлі, – обіцяв нам Шерегій, – то обов’язково приїду“. Нам дуже запам’яталася ця обіцянка і, взагалі, всім заімпонував цей завзятий пластовий провідник та артист. Це свято було, мабуть, нашим “пластовим хрещенням“.

Уже не пригадую, чи наше пластове свято у Бедевлі відбулося перед великим хустським Святом Весни 1936 року, чи після нього. Мабуть, хустська пластова зустріч була в червні, а ми в Бедевлі мали своє свято у травні. Пригадую, було холоднувато. Ми дуже готувалися до цього свята. Мало бути посвячення пластового табору, прапора нашого куреня юнаків ім.Юрія Шерегія, та ми мали складати пластове приречення. Намічено похід селом, а після обіду – провести офіційну програму біля нової школи на Дуброві. А напередодні була пластова ватра в більшості з програмою пластунів-гостей. На цю ватру зійшлося чи не все село. Сміхові й реготу не було кінця, бо хустяни вміли розважати публіку. Там же отаборилися пластуни з Хуста, Буштина, Тячева і Тересви.
Брат Грім дотримав слова і приїхав на наше свято, держав святкове слово, прийняв від нас присягу та офіційно став опікуном нашого куреня Село-Пласту. Ця зустріч добре запам’яталася в Бедевлі. Ми тоді приєдналися до великої пластової родини Закарпаття. Познайомилися з іншими пластунами і ровесниками з інших місць. Для мене це було важливим, бо вибирався в червні чи липні до Хуста складати вступні екзамени до третього класу гімназії. А ще до того мав побувати в Хусті на святі Хустського Пласту, куди нас запросив провідник хустського коша. Вибралося нас з Бедевлі десь десять-дванадцять хлопців, моїх ровесників.

В гімназії вчився мій товариш із народної школи – бедевлянин Людвик Гіриц. Властиво, ми обидва були найактивнішими в курені, поділили між собою два головні гуртки. Він став гуртковим “Бурлаків”, а я – “Чумаків”. Гіриц закінчував третій клас гімназії, був добрим спортовцем, мав більший досвід у пластуванні, ніж я. Його найстарший брат Андрій студіював у Празі і там був старшим пластуном, а в 1936 році став крайовим звітодавцем Пласту на Закарпатті. Згодом був моїм “професором“ природознавства в хустській гімназії. Середущий брат Василь кінчав тоді гімназію, потім записався на медичний факультет у Братиславі і закінчив його вже, як Закарпаття підпало під угорську окупацію. Усі три хлопці Гірици були українських національних переконань і за мадярів не переходили на угорський відділ гімназії. Хоча для цього була приманка для батька, що був службовцем на залізниці, а мама чи не була угорського роду.

З Людвиком ми зберегли добрі стосунки, як він був студентом права в Дебрецені, а згодом, за радянської окупації 1945 року, працював в адміністрації Сигота, коли була спроба це місто приєднати до Закарпатської України. Він закінчив право й потім став радянським юристом, а в кінці – навіть Головою обласного суду в Ужгороді, помер 1989 року. Після втечі із Закарпаття я з ним не зустрічався і не листувався. Не знаю, які спогади він зберіг про мене, а я про нього – найкращі, хоча в 1941-42 роках не залучав його до українського підпілля.

Учні 7-Б класу Хустської гімназії (1940-1941 н.р.). У першому ряду по центру - Василь Маркусь

Учні 7-Б класу Хустської гімназії (1940-1941 н.р.). У першому ряду по центру – Василь Маркусь

Повертаючись до хустського Свята весни 1936 року, хотів би додати, що наш курінь скористався із запрошення і поїхав туди невеликою групою з 10-ти пластунів-юнаків. Знов же пригадується богослужіння, похід містом, в якому маширували і бедевляни зі своїм новопосвяченим прапором, спортові змагання на площі чеського “Сокола“. Пригадую, що ночували ми на соломі в гімнастичній залі хустської горожанки. Ще зберігся один мій спогад. Тоді я познайомився і мав розмову з викладачем гімназії Августином Чичурою, зв’язковим гімназійного коша, комендантом цього свята і моїм майбутнім “професором“ української мови та літератури.

Я мав за тиждень-два складати вступні іспити до третього класу гімназії. Він мені дав деякі поради, казав, що треба спеціально і твердо вивчити чеську мову, бо це буде головний іспитовий предмет. Поставився до мене дуже по-батьківськи, прохав не боятися, а відповідати прямо те, що знав. Усний іспит я склав дуже добре, бо вивчив все напам’ять, а письмовий не дуже вдався, чеський правопис був неймовірно складним для мене, бо в народній школі ми не вчили чеської мови. На вступний іспит я прибув у червні чи на початку липня з моїм новим другом з Тересви, пластуном у Тячівській горожанці, Іваном Неболою. Його старший брат Василь також був учителем у Бедевлі та був пластовим зв’язковим у Тересві, а середущий брат був учнем Торговельної академії в Мукачеві.

Ми обидва ночували, як приїхали на вступний іспит, у стодолі батьків Степана Папа, майбутнього коменданта Українського Пласту на Закарпатті. Як нас прийняли до гімназії, ми обидва протягом двох років доїжджали поїздом до Хуста й сиділи в одній лавці (парті). Потім, коли в п’ятому класі я став мешкати в гуртожитку, а він перейшов з класу Б до А, ми рідко стрічалися. Його я не залучав до підпільної ОУН. Там уже були два його старші брати, а найстарший Василь загинув від рук мадярів у березні 1939 року.

У 1937 і 1938 роках я був далі активним у Село-Пласті і не брав участі в Хустському коші. У жовтні 1937року відбувався на Закарпатті найбільший український масовий захід – Всепросвітянське свято. Закарпатський Пласт так само причинився до його успіху. Пластуни з різних осередків допомагали в його організації. Я вже був у четвертому класі й дуже хотів побувати на цих урочистостях. Якось вдалося мені намовити п’ятьох інших пластунів-юнаків із Бедевлі, і ми приєдналися до великої групи учасників, що їхали з Мараморощини цілим зарезервованим поїздом, де було дві тисячі учасників. Квиток коштував більш як 25 крон.

Таку суму вдалося випросити від батьків. Ми в Ужгороді приєдналися до великих колон маніфестантів, брали участь у поході, а далі – у вічу та в частині самодіяльної прогарами. Були горді, що і ми могли продемонструвати свою українськість у цій космополітичній столиці Закарпаття. На хлопців, моїх товаришів з Бедевлі, ця українська маніфестація зробила колосальне враження.

Похід пластунів на святі Матері, Хуст, 17 травня 1936

Похід пластунів на святі Матері, Хуст, 17 травня 1936

Улітку 1937 року відбулася ще одна подія, у якій я дуже хотів брати участь, але не зміг. Це був пластовий табір у серпні у близькому Буштині, що його влаштував місцевий Село-Пласт. Як я вже згадав, це був добре зорганізований курінь Село-Пласту, чи навіть два, також дівочий, бо там були активними дівчата. Знов буштинцям і нам попасти до нормальних і визнаних всезакарпатських пластових таборів, як у Солочині чи “Гуцульський табір“ у Вишній Апші, було і далеко, і дорого. Буштинське керівництво, членів якого я знав, а з деким і дружив, вирішило зорганізувати свій власний табір, отже, з участю юнаків з кількох близьких куренів. Засновником табору та взагалі душею буштинського Пласту був гімназист Михайло Орос, пізніший організатор Юнацтва ОУН і політв’язень угорських та совєтських тюрем і концтаборів. Він уже не живе, помер у 1994 році в Ірпені біля Києва.

Я радів, що зможу взяти участь у таборі (15 км від Бедевлі) і до цього дуже готувався. Та сталося так, що після шкільного року я раптово захворів на запалення легенів, і батьки побоювалися, аби це не було початком туберкульозу. Ходили зі мною до лікарів у Тячеві і в Хусті, але ті не послали мене до лікарні, а може, й батьки не дуже хотіли, а приписали відпочинок та лікарства. Таким чином я більшість літа пролежав на свіжому повітрі в селі (на оборозі, що був моєю “санаторією”), і не міг нікуди вибиратися, тим більше – до табору.

Якось, їдучи поїздом до Хуста, я побачив цей буштинськии табір з вікна вагона і мені було дуже жаль, що я не з товаришами-пластунами. Табір знаходився в ліску між селами Буштином і теперішньою Стеблівкою, недалеко від вишківської залізничної зупинки. Там протікав потічок, а недалеко – ріка Тиса. Це було ідеальне місце для малого табору, бо за два кілометри лежало село Буштино – база харчування й іншої допомоги для пластунів. Пластуни, десь зо 30 осіб, там гарно й корисно провели час, а такі, як я, що не могли прибути, тільки завидували їм.

Проте ранньою весною 1938 року наш курінь мав табір на території села Бедевля в присілку Обуч (Обіч). Це тривало тільки два дні, але це була наша власна ініціатива. Ми були горді з цього. На той час ми вже мали власні три шатра. Наступного року влітку я вже був здоровим і ми таборували одним більшим шатром у Випікові, на замковій горі, т. зв. Варгедь. Це було республіканське свято української молоді в околиці мінеральних купелів, за 12 км від Бедевлі на території великого села Вишкова.

Тут зібралися також пластуни з інших осередків Тячівщини. Ми нічого спільного в організаційному плані не мали з аграрною республіканською партією, але тому, що це організував український відділ цієї партії (бо провід партії на Закарпатті перебував у русофільських руках), ми рішили підтримати українську течію в цій партії. Влітку 1938 року я ще їздив, але сам, без моїх юнаків з Бедевлі, ровером (велосипедом) до Великої Копані на Просвітянський зїзд, бо важко було підлітків-селюків відтягати від літніх хліборобських робіт.

Отаким було пластування нашого Село-Пласту. Ще відбували ми регулярно тижневі сходини, проводили практичні заняття в природі, займалися спортом (футбол і відбиванка-баскетбол), здається, склали першу пробу. До другої не дійшли, бо її вже треба було відбувати в таборі. Але історія Село-Пласту в Бедевлі не була б повною, якщо не згадати неприємну справу, наш конфлікт із зв’язковим і засновником нашого Пласту -учителем Жидовичем.

Десь від початку 1938 року він став занедбувати свої обов’язки, не приходив на наші сходини, мало цікавився журналом “Ватра“ і взагалі якось похолодніли наші взаємини з ним. Ми схилялись у бік націоналізму, а йому це, мабуть, не було до вподоби. У той час пішли поголоски, що в Бедевлі незначна групка русофілів, а між ними був один чи два учителі, хочуть організувати “Русский скаут”. Цим наш зв’язковий не переймався, а може, й сприяв цьому; він уже в тому часі, здається, виступив із “Нової сцени”. Нас, хлопців, це бентежило і ми його підозрівали в антиукраїнстві й мадяронстві. Бажали позбутися його як зв’язкового куреня. Я та Гіриц зв’язалися з одним із керівників закарпатського Пласту, що жив тоді у Хусті, юристом Богданом Рубиновичем.

Нова Сцена, 1937. Фото з архіву МПП “Ґражда”

Він цікавився долею Село-Пласту і сприяв його розвиткові. Рубинович сказав, що все треба перевірити і це може зробити тільки крайова старшина. Порадив нам написати туди й подати факти. Ми це зробили. Я вже тоді був “ворохобником” і написав доволі гострого листа та підписав його разом з Людвиком. За якийсь час прийшла відповідь, Жидовича зняли з посади зв’язкового. Ми тоді звернулися до учителя Михайла Турка, дуже свідомого патріота, який погодився стати зв’язковим нашого куреня. Він багато нам не допомагав, бо, здається, сам у Пласті не був. До того ж був зайнятий женячкою. Але це нас влаштовувало, бо він годився з нашою лінією. Згодом він був переслідуваний угорською владою, пропав без сліду десь у 1944 році на радянському фронті, бо його, як військовозобов’язаного мадяри мобілізували й відрядили на фронт. Звідти він не повернувся.

Восени 1938 року я розпочав п’ятий клас гімназії в Хусті і замешкав у греко-католицькому гуртожитку “Алюмнеум”, директором якого вже довгі роки був свідомий український священик і катехит гімназії о. Дмитро Попович. Він ставився прихильно до Пласту. Я хотів жити в гуртожитку, бо у вищих класах гімназії були більші вимоги щодо навчання, а батьки зауважили, що щоденна подорож поїздом мене виснажує. Треба було щодня долати 70 км, тобто дві години сидіти в неогріваних часто вагонах, а до того ще й чекати дві години на станції чи на зупинці в Хусті, де навіть не було почекальні. Припинилася співпраця та участь у бедевлянському Пласті. Я відразу зголосився до хустського куреня.

Там мене радо прийняли і дали завдання бути курінним чи зв’язковим молодшого куреня юнаків. Але тому, що членами цього куреня були самі новаки, тобто пластуни-прихильники ще перед першою пробою, мені доводилося виконувати обов’язки курінного, не вибраного, а “наказного”. Я радо погодився на цей пост і присвятив багато уваги цьому куреню ім. полк. Є. Коновальця. Збиралися на тижневі сходини, підготовлялися до пластових проб, переймалися й цікавилися політичними подіями в краю і в цілому світі (чехословацька мобілізація, мюнхенська угода, автономія і уряд Підкарпатської Руси, Віденський арбітраж, перенесення столиці краю до Хуста й міністерства – до будинку нашої гімназії, а гімназії – до старої народної школи, Карпатська Січ, угорські терористи та інше). Двічі ми переривали навчання у зв’язку з цими подіями. Тому й сходин у Пласті регулярно не проводили.

Але завдяки моєму куреню в Хусті я мав нагоду бути учасником кінцем грудня 1938 року загальних пластових зборів у Хусті, де була обрана головна команда Українського Пластового Уладу Карпатської України. Відтоді не знаю, хто був курінним Село-Пласту в Бедевлі. Але певно знаю, що весь пластовий улад був визнаний поза законом новою окупаційною владою на Закарпаіті в березні 1939 року. Тоді й закінчився перший етап пластування в моєму житті.

*

Стаття Василя Маркуся опублікована у книзі “Пласт на Закарпатті в минулому і сьогодні“, вид-во “Гражда”, 2012.

*

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *