Гірняк Никифор: Моя праця в “Рідній Школі”

Спогади Никифора Гірняка, с. 163а, Тернопіль

Гірняк Никифор. Моя праця в “Рідній Школі” в 1922–1939 і 1941–1944

(…) В 1924 р. Верховна Пластова Команда доручила мені опіку 32-го куреня Юначок ім. Олени Пчілки. До нього належали учениці держав­ної і нашої гімназії.

Так після 10-річної перерви вернувся я знова до праці в нашому Пласті, яку перед війною провадив у рідно шкільній гім­назії в Рогатині. Рік пізніше, при розбудові організаційної сітки Пласту, ця сама установа навантажила мене обов’язками окружного зв’язкового подільської округи. До неї належали повіти: Тернопіль, Бережани, Ро­гатин, Скалат, Теребовля і Збараж. Був то час буйного розвитку Укра­їнського Пластового Уладу.

До нього включалася не тільки середньо­шкільна, але й селянська та міщанська молодь. Поза пластуванням, яке забирало їй доволі часу, вона брала також участь у різних імпрезах і церковних обходах, як Шевченківські і Франківські свята, свята могил, Водосвяття й ін. Особливою опікою оточувала ця молодь могили наших воєнних героїв.

Тернопільські пластунки й пластуни впорядкували близько півтора тисячі могил, які були на міському цвинтарі, бережанські висипали ви­соку могилу УСС-ам на горі Лисоні, а скалатські берегли таку ж могилу в Семиківцях над Стрипою.

Дуже добрим “виховником” нашого Пласту була польська поліція. Що більше вона придиралася до тієї організації, то з тим більшим за­палом молодь горнулася до неї. Особливо насторожувалася поліція до свят могил і пластових таборів. Вона й не знала, як цим вона саме під­бадьорювала нашу молодь.

Спогади Никифора Гірняка, с. 157а, Тернопіль

Спогади Никифора Гірняка, с. 157а, Тернопіль

Спогади Никифора Гірняка, с. 157б, Тернопіль

Спогади Никифора Гірняка, с. 157б, Тернопіль

До 1929 року ми влаштували в моїй окрузі три зустрічі-з’їзди пластової молоді: в Рогатині, Бережанах і Тернополі. Крім внутрішніх, організаційних конференцій і ватр, улаштовувала молодь свої прилюдні виступи-концерти, на яких вона виявляла свої пластові осяги перед громадою. В часі таких зустрічей молодь із різних сторін округи вза­ємно пізнавала себе, нав’язувала дружні зв’язки і в благородному зма­ганні підносила свій пластовий рівень та поглиблювала свою націо­нальну свідомість. Окружні зустрічі були все дуже численні й підносили на дусі старше громадянство, прибите шовіністичним режимом Польщі.

Референт безпеки при повітовому старостві, Кудеревич, часто придирався до мене за мою працю в Пласті. Це була офіційно затверджена шкільною владою організація і я не мав обов’язку звітувати поліції про мою працю. Я подавав мої звіти разом із звітом управи школи до кураторії.

Одного разу Кудеревич покликав мене до себе й вимагав вияснення в справі заповідженої ватри мого куреня, про яку він випадково дові­дався. Я заявив Кудеревичеві, що пластові ватри є в програмі виховання молоді, а він може дістати інформації в шкільній кураторії, якій я шість разів річно звітую. В розмові він поставив мені питання, які учениці є особливо діяльні в моєму курені. Я відповів йому: “Що ви сказали б про вчителя, який видає свої діти поліції? Та ви самі плюнули б йому в вічі”. На це Кудеревич: “Дуже перепрошую, цього питання я не поставив”.

В другій половині 20-тих рр. УВО стала втягати нашу молодь у свої дії. Я був рішучо проти цього, щоб молодих хлопців і дівчат втягати в таку акцію. В тій справі я обсварювався у Львові з відповідальними людьми, завважуючи, що вони повинні дати час молоді загартувати свій характер, поки вона дозріє до небезпечної підпільної дії, але мені від­повіли коротко: “Ми потребуємо активу”. Цим наше підпілля нанесло велику шкоду виховній справі, бо довело до передчасної ліквідації Пласту, що дуже добре вів виховання молоді в важких повоєнних роках.

До обов’язків окружного зв’язкового належало ведення широкого листування з повітами й Верховною Пластовою Командою. Я мав свою канцелярію в шкільному будинку, акти переховував у своїй шуфляді в конференційній залі. Моєю секретаркою була курінна, Галя Морозівна. Раз ми зійшлися із гімназії для полагоди біжучих справ і, коли я відкрив шуфляду, побачив три купочки купонів Б. Ф. (боєвого фонду УВО) та 5 і 2 злотих та по 50 сотиків. Я видивився на мою секретарку й спитався: “Чи ти, Галько, божевільна? Як можна такі речі держати в гімназії? Чи ти свідома того, що цим ти висаджуєш в повітря нашу гімназію”. На це Морозівна: “Пане професоре, тут найбезпечніше мі­сце, тут польська поліція не загляне”.

Зимою 1928-29 р. я хворів довший час і не ходив до школи. За той час мої пластунки (а може пластуни) вибили на моїм службовім циклостилі, який стояв у залі УШ кляси, якісь летючки УВО. Вони, очевидно, попали в руки поліції. Зачалося слідство, в процесі якого поліція по ниточках дійшла до мого цикльостиля. Мене кілька разів переслухували на поліції в цій справі, поки я переконав слідчого, що не мав нічого спільного з летючкою УВО.

Спогади Никифора Гірняка, с. 159а, Тернопіль

Спогади Никифора Гірняка, с. 159а, Тернопіль

Спогади Никифора Гірняка, с. 159б, Тернопіль

Спогади Никифора Гірняка, с. 159б, Тернопіль

В червні 1929 р. відбувся третій та останній окружний пластовий з’їзд в Тернополі. В його програмі було м. ін. посвячення прапора 32-го куреня. На це наше свято з’їхалося багато пластунок і пластунів з цілої округи й зі Львова, разом із Начальним Пластуном, Сірим Левом. При­були теж три посвячені вже прапори з інших кошів. Із Бережан при­їхала пластова оркестра й хор з численними пластунами й пластунками. Ми перейшли маніфестаційним походом головними вулицями міста до парафіяльної церкви, де в часі Богослужения співав хор і грала пре­гарна пластова оркестра. З церкви рушив похід на майдан “Сокола-Батька” й там відбулося посвячення прапора при великому здвизі гро­мадян. Коли по святі молодь уставлялася знов до походу, до мене при­ступив Кудерович та з люттю сказав: “Пане професоре, але вже досить тих походів!” Я на те: “Молодь вертається до школи”. Кудерович зали­шив нас у спокої.

Щоб забезпечити себе перед шиканами поліції, ми запросили на наше свято о. мітрата Базюка з львівської Консисторії. Він ішов у про­воді походу з хрестом і корогвами й поліція не мала до нас приступу. Похід кількох сотень молоді при звуках оркестри був справді дуже ве­личавий. Йому приглядалися тисячі наших громадян, в очах яких про­бивалося радісне зворушення; дехто мав сльози в очах. Після обіду, приготованого для наших гостей у будинку гімназії, відбувся на май­дані Сокола великий фестин, що затягнувся до пізнього вечора.

Це пластове свято припечатало мою пластову й, на деякий час, також виховну працю в гімназії. Влітку я вернувся з пласттабору в Підгородцях і застав удомі письмо Головної Управи “Рідної Школи”, яким мене повідомлено, що кураторія не тільки не погодилася на іменування мене вдруге управителем гімназії, але й узагалі не дозволяє мені вчити в цій гімназії. Тодішній голова Кружка й одночасно управитель гімназії, Ілярій Брикович, відмовився інтервеніювати в моїй справі в воевідстві, мотивуючи тим, що це, мовляв, не є громадська, а моя особиста справа.

В 1922-1929 рр., поза Пластом, я працював також на громад­ському полі, зокрема цікавився культурним сектором. Працював у фі­лії “Просвіти”, кружку “Рідної Школи” й деякий час очолював філію Т-ва “Учительська Громада” та філію Т-ва “Охорони воєнних могил” та “Опіки над воєнними інвалідами”.

Спогади Никифора Гірняка, с. 159а, Тернопіль

Спогади Никифора Гірняка, с. 159а, Тернопіль

Спогади Никифора Гірняка, с. 159б, Тернопіль

Спогади Никифора Гірняка, с. 159б, Тернопіль

Під час моєї громадської праці я мав деколи непорозуміння з тим самим Кудеровичем, про якого я вже згадував. Головна Управа УКТОДІ наказала одного разу всім філіям перевірити стан здоров’я наших во­єнних інвалідів і, в випадку потреби, справити висоту рент вниз, або вгору. Я проголосив це в пресі. Кудерович прикликав мене до себе й показуючи “Діло” з моєю оповісткою, спитався мене: “Що це, вій­ськова бранка?” На це я: “Хіба ви боїтеся й цих вояків? Це ж люди без рук, або ніг, хворі на легені. Прийдіть до комісії, там міський лікар, д-р Вітошинський буде переглядати наше “військо”. Погляньте, чи воно небезпечне для польської держави”. Кудерович не встрявав більше в цю справу.

З рамени ТОВМ ми заходилися коло того, щоб впорядкувати мо­гили близько 1.500 вояків УГА й УСС, похованих на міському цвинтарі. Вони лежали в одному місці на60 м. довгому й18 м. широкому. Управа міста довгий час вагалася з дозволом загородити те місце. Я просив найбільше впливових громадян помогти мені в управі міста. Зі мною пішли парох о. В. Громницький і проф. Ілярій Брикович до президента міста, яким був віцевоєвода Яворчиковський. Він признав нам, що впавші у війні вояки, це герої, яким належиться пошана, але боявся, чи наш задум не має політичного характеру.

Я заспокоїв його, що це зви­чайна гуманітарна справа. Коли ж він запропонував, щоб ми віддали ці могили під опіку воєвідського відділу охорони воєнних могил, я заявив, що ми вважаємо нашим святим обов’язком берегти могили наших героїв. Вкінці він погодився вислати міського інженера на цвинтар, щоб цей витичив нам точно місце. В розмові з цим інженером я пізнав, що він походить з Наддніпрянської України. Він потвердив мій здогад, сказав, що походить з Проскурова й служив за української влади в повітовому земстві.

Одного разу він їздив службово до Кам’янця Подільського і там був арештований. На моє запитання про умови арешту, він озна­чив точно день і я зразу догадався, що арешт був виконаний на моє зарядження, як мобілізаційного референта Військового Міністерства. Ходило про провірку мужчин військово зобов’язаних. По моїх вияснен­нях він усміхнувся і сказав: “О, коли так, то я відріжу вам трохи більше місця, щоб можна було обійти всі могили й насадити квіти на них”. Наддніпрянські Поляки не були такими шовіністами, як галицькі.

Спогади Никифора Гірняка, с. 163а, Тернопіль

Спогади Никифора Гірняка, с. 163а, Тернопіль

Спогади Никифора Гірняка, с. 163б, Тернопіль

Спогади Никифора Гірняка, с. 163б, Тернопіль

Президент Яворчиковський дав нам багато грубого шутру під фундамент огорожі й великий бочковіз на воду на потрібний час. Огорожу виконав за нашим пляном фаховий робітник, Безушко, а працю коло впорядкування могил виконали пластунки й пластуни нашого коша. Вони через цілу весну й літо, кожного дня по кілька годин, пополуднями працювали біля цього. До нас приїжджав делегат станиславівської філії ТОВМ, щоб узяти зразок для тамошнього воєнного цвин­таря. Та в Станиславові могили були порозкидані по різних частинах і наш проект не надавався для них.

Як тільки ми віддалили шабльони з огорожі, Поляки хотіли зни­щити її, однак не могли нічого вдіяти. По цій спробі залишилися сліди сокир на твердому цементі.

На середній могилі ми поставили високий на 11 метрів, дубовий хрест з громозводом, прикрашений вгорі вишивковим мотивом. На перехресті була синя таблиця з золотим написом відомих слів Лепкого: “Спіть, хлопці, спіть…” Хрест стояв у бетоновому фундаменті. Ми окували його два метри від землі кантовим залізом, щоб не зрубали його займанці. Але в часі пацифікації Галичини, коли Поляки збещестили наші воєнні могили в цілому краю, не минули й нашого хреста. Вони зрізали його повише окуття. Падаючи, хрест ударив по хребті головного “героя” тієї акції, голову “Стшельца”. Йому спараліжувало руки й він ходив від того часу з палицею, а по двох роках помер. Як залишок по цьому хресті остався високий на два метри стовбур, шо робив понуре враження на прохожих. Поляки рік-річно оглядали його на 1. листопада, коли вшановували пам’ять своїх вояків. Їхній цвинтар лежав безпосередньо перед нашим. Раз Кудерович радив мені усунути цей стовбур, кажучи, що він компромітує нас. “Не нас, а вас” – відповів я. “Христа неможливо рушити, бо треба б викидати кості похованих там, а цього ми ніяк не зробимо”.

В 10-ті роковини звільнення Пілсудського з німецької тюрми По­ляки підготовляли велику параду. Це було одночасно польське дер­жавне свято. Всі державні школи Тернополя, в тім і наша хлоп’яча гімназія, дістали наказ явитися на параду зі шкільними організаціями. До мене прийшов командант пластового куреня ім. П. Сагайдачного, Ярослав Романюк, просити поради, що їм робити. Я спитав його, чи він читав Салюста “Беллюм Юґуртінум”, а коли він притакнув, я сказав йому: “То йдіть так, як у Римі йшли “суб югум міссі” Романюкові за­світилися очі, він скрикнув радісно, що зрозумів.

На параду явилася наша молодь в старих, зношених одягах, заболочених черевиках, з насуненими на очі шапками й піднесеними вгору комірами плащів. В такій поставі учні продефілювали перед генералом і високими урядовцями безладно, як отара овець. По стрункім, бундюч­нім марші польської зорганізованої молоді валка учнів української гімназії зробила дуже погане враження. Поляки були цим обурені, з-поміж їхньої публики падали оклики: “Пощо було кликати цю бан­ду?”, або “Що це, присуджені на смерть йдуть?” Польські юнаки, “стшельци”, скавти й ін. зачали того ж дня вечором громити наших учнів, а ці не лишалися довжними. Так розпочалися бійки між молоддю обох народів. Це протягалося без кінця. Врешті директор нашої дер­жавної гімназії заборонив учням появлятися по 8-ій годині вечора. В половині березня Поляки знов приготовляли своє свято з нагоди іменин Пілсудського. Цим разом академію в залі їхнього “Сокола”. Наша державна гімназія отримала наказ прислати 20 хористів, тенорів басів для скріплення польського учнівського хору. Директор визначив поіменно по 10 учнів з VII і VIII кляс. І знову прийшов до мене Рома­нюк з проханням поради. На це я порадив їм таке: “Ви не можете не явитися, бо ж вас поіменно визначено, а ви стоїте перед матурою. Тому йдіть у товаристві поліції. Кажіть, шо вас на вулицях б’ють і ви вимагаєте поліційної охорони”. Так вони й зробили. На їх настирливу вимогу, директор телефонував по асисту поліції. Прийшло 8 поліцистів, озброєних у кріси з наложеними багнетами й, уставившись по двох зпереду, ззаду і по боках, відвели наших хористів на академію у честь Пілсудського. Після академії кожного хориста відвезли тайні поліціянти дорожками додому.

Щойно пізніше Поляки додумалися, що вони скомпромітовані. Порада І. Копача: “Ін бонум вертас” пригодилася мені вдруге.

Спогади Никифора Гірняка, с. 165, Тернопіль

Спогади Никифора Гірняка, с. 165, Тернопіль

При кінці січня, в дні іменин президента Польщі наша молодь рідношкільної гімназії дістала наказ взяти у Богослужбі в наміренні соленізанта. Досі ми влаштовували тільки академії в шкільному будинку. Учні української державної гімназії пропагували бойкот наказу влади. Це, очевидно, не втаїлося перед нами. Управитель школи доручив мені вплинути через пластунок на всіх учениць, щоб не бойкотували Богослужби, бо нам грозить замкнення школи. Я скликав пластунок після навчання й поставив їм питання, чи вони мають довір’я до мене. Коли всі голосно притакнули, я сказав: “Завтра йдемо всі до церкви”. Мої учениці опустили очі до лавок, деяким покотилися сльози з очей. Я дам їм час виплакатися, а опісля став спокійним тоном вияснювати їм, що вони мусять в інтересі школи це зробити й що не можуть брати на себе відповідальности за те, що сотні їх сестер будуть мати зачинений шлих до освіти. В церкві вони не мусять молитися за ворога, а повинні моли­тися за Україну. Лиця дівчат випогодилися, вони обіцяли піти до цер­кви й привести всіх своїх товаришок.

Чергового дня після Богослужби, в VIII клясі на моїй лекції я заповів, що ми перед матурою повторимо собі дещо зі складні. Потім на писав на таблиці стишок В. Самійленка:

“Дай нам Боже, щоб за ката
Ми вже більше не молились,
Щоб і тілом і душею
Всі ми вільними родились!”

Не входячи в зміст речення, я казав пошукати надрядного речення,  опісля підрядного і схарактеризувати сполуку речень. Про око ми займалися граматикою, але я завважив, як учениці повеселіли й зникло гнітуче враження попереднього дня.

Не було випадку, щоб учениці винесли поза стіни шкільної залі те, що говорили ми на лекціях. А таких прикладів я, звичайно, подам чимало з патріотичної лірики наших поетів. Наша молодь була дуже характерна.

В цьому шк. році я відійшов на два роки від гімназії (…)

Шляхами Золотого Поділля: Реґіональний історично-мемуарний збірник
Тернопільщини. Т. 1. 2-е видання комітету “Тернопільщина”. –
Філадельфія. – 1983. – С. 156-165

Матеріал надіслав ст.пл. Юрій Юзич, ОЗО


0 Responses to Гірняк Никифор: Моя праця в “Рідній Школі”

  1. […] закінченні студій Никифор почав вчити в гімназії Рідної Школи в Рогатині у вересні 1910 р. Попри шкільні обов’язки працював у […]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *