Пластова прогулька, 1912

Матеріал подала ст.пл. Оля Свідзинська

Джерело: Пластовий Шлях, ч. 4 (168), 2011

Автор: О[льга] С[итник-Сліпа]

Перша пластова прогулька трьох гуртків семинаристок ІІ і ІІІ року «Р. Т. П.» у Львові відбула ся дня 27. IV. 1912 р., лишаючи по собі як спомин милу відбитку того соняшнього пополудня, проведеного серед веселої, рухливої, гамірної инколи забави, бо гостинний ліс, серед якого довелось нам прогулькувати, подихами сьвіжого весняного вітру так і звівав дівчатам задуму з чола, а клав погідний усьміх на лиця і веселу пісоньку на уста.

Колиб йти з ходом подїй, так як вони відбували ся в часі, то з разу не пощастило ся нам, бо чотири нас з провідницею нашого відділу, на превеликий наш, а може й прочих товаришок, жаль, спізнили ся. Та від чого ми пластуни, щоби не відшукати нашої прогульки в лісі, от хоч би по слідах лише.

Графічне оформлення Ольги Ситник-Сліпої

Спізнили ся ми іменно завдяки тому, що я не знала, де саме отся збірним місцем назначена рогачка. Марійка і Людка чекали нас вже знетерпеливлені нашим спізненєм, і хоч йшли ми так скоро, як лиш могли, то таки прийшли на рогачку о 4 годині. Розчаровані товаришки готовили ся до повороту через Стрийський парк, а вина по моїй була стороні; треба було конечно направити лихо. Розпитавши у стражника, які дороги провадять до зубрицького ліса, запропонувала я товаришкам, щоби ми самі пішли відшукати нашу прогульку. Зразу товаришки неохоче і без віри в успіх нашої дороги приняли ся йти в напрямі ліса та постепенно набирали гумору ізза гадки, що саме тепер, приневолені спізненєм до досліджуваня дороги нашого гуртка, стали ся ми правдивими пластунами, та що певно стріне нас признанє зі сторони товаришок.

Йшли ми так, кермуючись усякими вказівками, доки за лїсничівкою, де то нас якийсь поганий псисько налякав, на слід на рілі не натрафили і слідом тим йшли, даючи час від часу знаки свиставкою, аж почули крізь гущавину дерев зразу невиразний, потім зовсім означений півголосний гамір і урадовані приспішили кроку, та, привитані веселим окликом «славно», злучили ся з нашим гуртком.

Ми прийшли саме на конець телєґрафованя хоруговками, а депеші були деколи забавно відчитувані, як, приміром, «Гонолюлю» місто «ходіть сюди», що викликало загальну веселість.

Опісля, розділившись на два відділи, два рази уряджували ми засідки. Оба відділи ріжними коловими дорогами бігли до одного місця, а котрий скорше прибіг, ставав тихо і неспостережено серед дерев у засїдцї, та коли скорше спостеріг противника, давав сиґнал на знак побіди.

Усяко воно бувало, заки добіжиш до засідки: то галузка, пущена рукою попередника, або таки своєю власною, нечайно по лици вдарить, то станеш несподівано перед багном чи ровом з водою на дні, то почуєш нагло немиле зимно, як нога глибше в багно потоне, а вода верхом до черевика наллєсь, аж в кінци стаєш у цїли задиханий і змучений, але вдоволений і усьміхнений.

По другій засїдцї ми випочали, похарчували, причім щоби не поминути і сумних фактів нашої прогульки, треба піднести, що Маня К. проти карности і на перекір найпримітивнійшим приписам гиґієни, та ще не тямлячи, що яко провідниця сьвітити повинна взірцевим поведенєм, сіла на мокру землю і, мимо упімненя, вперлась при тій своїй позиції.

Потім фотоґрафувались ми двома знимками, причім в браку триніжка до апарату за підставу служили великодушні товаришки Юльця і Мадзя. Підчас того товаришка Д. забрала пану професорови шапку і не хотіла віддати, пропонуючи виміну за свій капелюх, на що пан професор був приневолений згодитись: виглядав в широкім капелюсі фантастично, як мексиканець з американської пущі.

З поворотом йшли ми вже иншою дорогою домів, при веселім сьпіві, що гуртував ся довкруги Юльцї Б., і веселій балачці, котрої душею був звичайно наш дотепний пан професор.

І в повороті не залишували ми всяких скавтових вправ, а за кожду виконану вправу як, приміром, за найденє по дорозі незамітного предмету, спостереженє голим оком із значної віддали птаха на дереві, влучне відчитанє слідів, побіду в перегонах призначувалась нагорода в формі одної чи більше черт, записаних в нотесї провідниці чи пана професора. І так товаришка О., провідниця другого відділу, одержала дві черти за найдену підкову.

На тій прогульцї постановили ми знаки для кождого відділу. Наш відділ під проводом Мані Ковалівної мав знаком сороку, хоч нам страх як хотілось бути журавлями, другий відділ під проводом тов. Олешкович — зазулю, а третий, під проводом тов. Гевківної, — перепилицю.

Ми вступили ще з поворотом на площу «Сокола-Батька», де при входї повитали нас п. проф. Боберський і п. проф. Гайдучок окликами «а, скавт, скавт», а потім сповняли мн тоасти лімонадою на здоровлє нашого скавту і його орґанїзатора співами, засївши довкруги стола та подякувавши за гостину, зібрались йти вже скорійшим темпом через парк в напрямі міста домів, бо осьма була година і ми досить помучені, хоч розбавлені і веселі.

Учитель. Орґан Руського Товариства Педаґоґічного. –
20 серпня 1912. – Ч. 11—12. – С. 342—344

*

Довідка

Ольга Ситник, в заміжжі Сліпа, народилася в м. Струсів 27 липня 1894 року. Закінчила вчительську семінарію Українського педагогічного товариства ім. Т. Шевченка у Львові. На клас старше у цій семінарії вчилася її товаришка Олена Степанів. Залишила спогад про Олену Степанів, опублікований у біографічній книзі про Олену і Романа Дашкевичів, виданій 2009 року. Працювала вчителькою на Рогатинщині. Перекладала з англійської твори Шарлотти Бронте «Джейн Ейр», Дж. Кербуда «Алясканець», повісті Дж. Партер «Рябий» та ін. Померла 6 січня 1976 в Мельниці-Подільській, де й похована.

*

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *