Мирон Федусевич. Початки Пластового Руху у перспективі сорокліття. Частина 6

Сьогодні публікуємо останню частину зі спогадів Мирона Федусевича. Попередні частини можете прочитати тут: 1, 2, 3, 4, 5. Фото взяти зі сайту 100 річчя Пласту

Пластовий шлях. – 1951. – Ч.5. – С.9–28.

11. Мало що не палатна революція

Ця проблема “закон-лад” – чи “свобода-забава” виринула подекуди вже й у 1921 р. при різних нагодах, а головне при прилюдних виступах пластунів, абр при охоті молоді радше ходити за місто на прогулянку-вправи, ніж сидіти десь у кімнаті на сходинах гуртка й здавати щотижневі письмові “бюрократичні” звідомлення від кожного гурткового референта. Д-р Ол. Тисовський заступав більше теоретичну підготову пластуна, виходячи, мабуть, з того заложення, що годі пускати непривченого хлопця чи дівчину на теренові вправи або таборування. Інший погляд заступала вчителька Маруся Кекиш, дуже інтелігентна провідниця пластунок в гімназії СС. Василіянок у Львові. Вона ставила поглядову практику понад сіру теорію, твердячи, що в практичних вправах пластунка краще пізнає теорію.

1951 - Заприсяження хорунжого у Філадельфії

1951 - Заприсяження хорунжого у Філадельфії

А що я займав посереднє становище, цінячи рівно теорію й практику, то “практична партія” рада була бачити радше мене в проводі Пласту, аніж чистого, хоч як глибокого, теоретика. Але цій зміні у верхівці Пласту – ще й у таку загрозливу для нього добу, як це виказано вище, – я рішуче спротивився і через це не допустив до… ще одної палатної революції в історії України.

Зате на “низах” ішли подібні змагання: чи полковником або полковницею має бути дуже “прикладна” пластова одиниця – чи живого темпераменту людина, що хоч не належить до дуже зразкових пластунів, але зате вміє наказувати, дбає про дисципліну, або вміє займаво й весело вести сходини. Очевидно, що на цьому тлі розгривалися тихі, але не менш глибокі трагедії враженої амбіції, чи несправедливо заведених сподівань.

Згодом довша практика й у цьому напрямі виробила деякі вказівки й виявила велику виховну вартість Пласту.

12. Служба Україні в початках Пластового Руху.

У тісній сполуці з питанням: “теорія чи практика?”, виникнула опісля перед пластовим уладом юнаків дуже важлива проблема – як розуміти остаточний клич: “Служба Україні”. Щодо старших пластунів і сеніорів, це питання сьогодні ясне. З них кожний самостійно або в гуртку рішає як повинен, чи як хоче служити Батьківщині. Але інше було діло з трактуванням цієї проблеми у юнаків. Знову виринав запит, чи ці малолітні хлопці і дівчата мають покищо тільки теоретично готуватися до патріотичної служби, чи таки негайно ставати в ряди суспільних діячів або рядовиків? Для кожного педагога не підлягало ніякому сумніву, що передчасно заставити недорослого хлопця чи дівчину до праці там, де її мусять виконати зрілі люди, було б з кожного погляду недоцільним. Тільки в дуже критичну хвилину, коли вже нікому із старших діяти, може й повинен хлопець чи дівчина виконати обов’язок зрілих мужчин чи жінок.

Вирішення цього питання на всю ширину чомусь усі уникали – а тим часом у ті часи, коли я вже відійшов від Пласту, наша історична дійсність заставила була багато пластових юнаків перейти спершу в пластове підпілля, – а згодом, чи вже й одночасно, у революційні частини УВО.

А як воно дійшло до цього?

Патріотичне виховання молоді в крайових і державних галицьких школах за часів Австрії було дуже обмежене: з одного боку, програмовими вимогами в школах через приналежність Галичини до австро-угорської монархії, а з другого боку, – через польонізаторський натиск Крайової Шкільної Ради у Львові, що, спираючись на крайову автономію польської шляхти, опинилась майже виключно в руках поляків. Тільки нечисленні українські приватні народні школи та зав’язки наших середніх шкіл почали культивувати українське національне виховання в рамах доволі вже широкої австрійської конституції і то тільки кільканадцять літ перед першою світовою війною. Назверхні докази цього національного виховання не проявлялись ще в якихось збірних руханкових виступах, богослужбах, виставках, – тільки щонайбільше в Шевченківських концертах кожної школи зокрема. Тільки “Соколи” і “Січі” мали неначе привілей, чи радше моральний обов’язок, приголублювати до себе доріст – а навіть дріботу – та ось так підховувати собі патріотичний нарибок до майбутньої громадської праці, вважаючи “австрійську” школу в кожному її виді за нормальну, хоч не конче чисто національну основу виховання молоді.

1939 - Шептицький в Підлютому

1939 - Шептицький в Підлютому

Нічого дивного, що первопочини Пластового Уладу оперлись на цьому стані національного виховання, беручи від “Соколів” і “Січей” усі зверхні акцесорії українського війська з суспільно-патріотичними тенденціями, а з англійського зразка всю скавтську теорію і практику. Сьогодні перед пластунами на рідних землях та по всіх континентах розвернулось широке питання в небувалих розмірах: “Як зберегти для України або взагалі для українства українську молодь?

Очевидно, такого питання в 20-их роках Пласт не брався ще розв’язувати, бо, зродившись у Галичині, ставив собі куди скромніше, але може і важче завдання: “Як притягнути українську молодь по спольщених містах Галичини до свого рідного – коротко, як її національно воскресити і виховати?

Тоді навіть не було достатньої кількости допоміжних посібників у виді патріотичної, доброї лектури для дітвори і молоді, щоб її можна було в школі і поза школою використати для плекання національної свідомости. Взагалі все те, що тепер майже готове лежить перед пластовим провідником, треба було імпровізувати, похапцем дотворювати. Тому не дивуйтесь, що від 1911 р. до 20-их років перед пластунами не можна було ставити як перед молодиками непосильних для них вимог щодо “служби Україні”, бо тільки перша світова війна і безпосередньо зв’язані з нею польсько-українські змагання поставили перед нашими щонайбільше 17–18-літніми пластунами віч-на-віч реальне питання боротьби за українську державність.

Але його тоді вирішували армії на фронтах, покищо, австрійська і німецька, до яких пристали були обмежені австрійською владою “Українські Січові Стрільці”. Від 1917 р. на землях корінної України творилася вже Українська Держава, як, як зачувалось, то розпускала свої військові частини, як уже “непотрібні”, – то знову чомусь покликувала нові. В кожному випадку там щось творилося, чому ні помогти, ні перешкодити малочисельні ще галицькі пластуни не були в силі.

Аж 1 листопад 1918 р. пірвав їх на своїх державницьких бурунах, втягаючи їх до допоміжної служби як вістунів, чи як зв’язкових між військовими відділами. Зрештою, їх могла затруднити цивільна українська адміністрація в новостворюваній державній апаратурі. Через це ніде не позначалась виразно збірна пластова участь у будові західноукраїнської держави, бо ніде не мали пластуни змоги і потреби працювати громадно.

Та незабаром відійшла Галицька Армія за Збруч боротись далі за Соборну Україну, а частина її знайшла тимчасовий захист у чеській республіці. Осиротіла Галичина чекала на свій історичний присуд, – але ще жила великими сподіваннями, бо обидві згадані частини її армії ще не зложили зброї. Духове прилюдне життя українців у Львові та на провінції ніби завмерло під тиском польських військових окупантів, але правно діяли ще давні австрійські конституційні закони й закони т. зв. міжнародного права. На цій основі стали відроджуватись у першу чергу наші державні і приватні школи – а навіть творитись нові – як життьові вимоги “першої потреби”; – з простого духового спротиву проти польського гнету. А що не могли покищо відродитись “Соколи” і “Січі” як “політично обтяжені”, ані навіть читальні “Просвіти” не могли ще свобідно діяти як “політично підозрілі”, то їх ролю, принаймні в обмеженому ступені – для шкільної молоді, рішив перебрати на себе Пласт як інституція… з інтернаціональною вивіскою.

І саме в той же час (20-ті роки) розпочався пластовий ренесанс, про який я вже розповідав. Пласт як заступник усіх заборонених товариств став швидко поширюватись по Галичині і, очевидно, в деяких прилюдних виступах перебирати на себе обов’язки репрезентувати українські національні почування при церковних Богослужбах, процесіях, похоронах, панахидах, концертах тощо.

Але в нутрі пластових гуртків юнаків та юначок (бо інших уладів ще не було) покищо ішла – здавалося – менше патріотична підготова до першої проби (іспиту), щоб якнайшвидше стати справжніми пластунами, бо загал пластунів був тоді ще переважно тільки “прихильниками”. Найбільше журби викликали таємничі і не знати нащо кому потрібні морські вузли – або дилема, як на припадковій прогулянці за містом найпрактичніше викопати добру кухню в горбку. А під рукою не було ще заправлених у цьому ділі старших пластунів та й принагідні провідники не багато путнього могли в цьому порадити.

На “Верховній Пластовій Раді” – крім біжучих справ щодо кожного “полку” в Галичині, організації нових частин і кошів, підписування грамот новим пластунам або їх відзначень – стали поволі виникати справи, що заторкали сам зміст пластового життя. Побіч проблем, як оживити сходини гуртків, чим, поза піснею й уривками з історії України, дати їм український характер, як погодити пластові зайняття з вимогами школи щодо засвоєння учнями проробленого там матеріялу – насувалася теж нова проблема, як зв’язати з Пластом малята нижче 10-го року життя.

На ділі ці важливі для розросту Пласту проблеми вирішувало саме життя – практика поодиноких провідників, що короткою дорогою з самим д-ром Тисовським устійнювали потрібні приписи, підхід, методи тощо, а на Верховній Раді приймалося це тільки до відома. От, напр., молодий пластун О. Тарнавський, що один з перших у 1921–22 рр. став гуртувати малята, яким придавано назви то “вовченят”, то “жовтодзюбів”, а вкінці “новиків” (а не “новаків”, як сьогодні їх називають), виробив цілий скомплікований проект, як лучити новацькі гуртки в більші гурти, відділи і т. д., та які вони мали б носити окремі відзнаки та однострої, на палицях, і які ще окремі знамена на зразок козацьких хоругов та бунчуків, що придавали б цьому уладові екзотично-рідний характер. Шкода, що ця вартісна одиниця зашвидко повірила в “українізацію” радянської України та перейшла туди, щоб там працювати на всю ширину для рідного народу. Там він і пропав!

Сьогодні може викликати поблажливий усміх пригадка з того часу такого “важливого” рішення, чи пластуни при сповнюванні “доброго діла” на прилюдних українських імпрезах, напр., як почесні впорядники на залях, мають за це для каси Пласту брати винагороду, чи робити це безкорисно. Д-р Ол. Тисовський заступав думку, що пластуни повинні приучуватись бути корисним для свого з’єднання, призвичаючись щось для нього спільно заробити, а громадянство повинно приучитись не використовувати жертвенних одиниць та не жити дурничкою.

1942 - Вишкіл провідників ВСУМ у Криниці

1942 - Вишкіл провідників ВСУМ у Криниці

Я заступав протилежну думку, вказуючи, що всі наші національні здобутки довершено саме жертвенною, безкорисною працею одиниць, що ставали прикладом для такої спонтанної праці співгромадян. Мені вистачило вказати хоч би на розвиток читалень “Просвіти”. Доки їх основували і піклувались ними, хоч доривочно, запальні, віддані справі одиниці – просвітянський рух ріс, а від коли стали в центральній та повітових “Просвітах” оплачувати постійних “секретарів” чи “директорів” – діло стало йти “рівномірно”, але звичайно якось холодно, бюрократичною дорогою, і запал серед громадянства став остигати. Мені здавалося, що в пластунів треба було вщіплювати більше жертвенного патріотичного духа, аніж призвичаювати їх до думки: “Що мені, чи нам, з цього прийде?”

До сьогодні не знаю, хто з нас правильно думав, бо це питання ще мабуть дотепер відкрите й вирішиться аж тепер на просторах нашої земної кулі, де тільки буде слід української людини.

Признаю, що наше громадянство не навчилося й не навчиться доцінювати безкорисних громадських робітників, і я ладен теж підтвердити, що матеріяльна база є основою кожної організації, але треба підкреслити й другу правду, що все наше національне відродження від Котляревського впродовж цілого 19 ст. аж по першу світову війну 1914 р. в австрійській і російській займанщинах пройшло тільки завдяки такій жертвенній посвяті одиниць – аж до повного самовідречення.

Від того часу мене постійно разило (а може тільки особливо вражало) деяке дітвацьке хитрунство малих пластунів, що в погоні за щоденними “добрими ділами” (хрестиками) вміли дуже спостережливо добачити, як комусь випала хусточка, і її йому піднести (хоч бон-тон дозволяє цього не бачити), то одночасно той же пластун чомусь не доглянув, як якась старенька жінка мусіла сама двигати трошки затяжкий клунок до трамваєвої зупинки. Взагалі перечулення на тому пункті, що пластунові “треба”, а чого “не можна” робити, що “годиться”, а “чого не слід”, бо до цього є інші люди, спровола стало переноситися і в ділянку чисто національних, патріотичних робіт – і так воно залишилося досьогодні. За останніх двадцять кілька років як учитель завважую, що не тільки молодь, але й зразкових пластунів тяжче притягнути до “Служби Україні” в підготові, напр., якогось обходу, свята, оздоблення залі, приведення її до ладу, розсисання нот, роль і десяток інших “принизливих” робіт, аніж це було раніше. Ще коли така молода людина сама “пописується”, то ще тоді часом спричиниться дечим до влаштовання вечора – але й то тільки в зв’язку із своїм виступом, а про решту “хай інші подбають”.

Справа з полагоджуванням цих “дрібниць” ще погіршилась була, коли більше-менше від 1923 р. стали притягати молодь – а в ній і пластунів – до непосильної ще для неї, дуже відповідальної служби в тайних військових революційних організаціях на терені Галичини, а пізніше й на Волині. Хто перший звернув туди шкільну молодь та хто з пластового проводу мовчки на це погодився – не знаю, бо тоді я не був уже членом “Верховної Пластової Ради”. Але мені невимовно дивно, чому прямо на неповнолітніх дітей складено надмірний тягар цієї дуже серйозної праці, яку повинні були перебрати на себе старші громадяни, коли хотіли наслідувати особисті революційні дії Пілсудського і його товаришів.

Не місце тут вирішувати дилему, чи корисно було нам сліпо наслідувати революційні зриви поляків 1794, 1830, 1846, 1863 та вкінці 1945 років, які всі покінчились фатально з великим внутрішнім знищенням польського громадянства і що недвозначно виказали великі польські повістярі і науковці, як М. Бобжиньский, Т. Корзон, О. Ґурка, Ст. Жеромський, Вл. Реймонт, Берент та сучасні хронікарі, не вбачаючи на спізнений кожного разу підйом духа – у вияві національної жалоби. Коли підтягнемо паралелю до аналогічних обставин у Німеччині після її програних в 1918 і 1945 рр., де не добачуємо тепер широко закроєних повстанчих рухів проти окупантів серед шкільної молоді, без уваги на її суперпатріотичне виховання в бувшій “Гітлерюґенд”, – то прийдеться і за іншими противниками німців признати, що велич і сила Німеччини була не в її знаменитих когортах, тільки в здисциплінованості громадянства до постійної, щоденної праці, в замилуванні до порядку, в винахідливості, техніці, промислі, торгівлі, науці, мистецтві і взагалі в цілій культурі та цивілізації, які нам – без уваги на ввесь жаль до німців за кривди, нанесені нашому народові – сильно імпонують.

А що ввесь політичний світ рахується сьогодні з переможеною Німеччиною – то це не тільки задля її евентуальної мілітарної сили, але, як твердять американці, задля тієї бойової сили, спертої на економічно-культурних цінностях, прикметних для німецького народу. І не знаємо, чи німці були б такі дуже “пожадані”, якби в них заіснували, напр., невпорядковані балканські відносини і неспокої. Беручи до уваги ті всі світові вимоги, нашу національну спроможність і вартість та майбутні наші національні завдання, а в них і “пластову службу Україні”, мусимо зріло і глибоко замислитись, куди нам іти, кого з сусідів наслідувати, якщо хочемо вірити, що історія має бути “магістра віте”.

У зв’язку з цим приходять мені на думку такі рефлексії: Багато, дуже багато моїх малолітніх учнів і учениць, а між ними чимало взірцевих пластунів, загинуло марно тільки через те, що їх передчасно втягнено в ряди тайної військової організації. Що корисного принесли вони через це Україні, – крім свого прегарного ідеалізму? З похиленою, засоромленою головою часто перечислюю в моїй пам’яті цих юнаків і браві дівчата, бо чому ж вони повинні були загинути, коли сьогодні вони придалися б – чи то в організуванні нового українського життя по різних континентах, чи то, може, колись і на Україні! Хто заступить цих віруючих найкращих ідеалістів?

13. Підсумки пройденого для майбутнього

Думаючи над цим нераз, усю мою надію покладаю в дотеперішній солідній підготові пластового руху до національного нового життя. Хоч пластові історики вже в 20-их роках розрізняли три доби розвитку Пласту, а згодом інші брали ще до уваги два різні періоди в часі польської займанщини, то я дозволю собі в перспективі сорокліття Пласту добачити тільки три головні епохи: першу від самих початків до часів розв’язання Пласту – як ступневий розвиток цього уладу аж до триступневого наверствування, другу в підпіллі в Польщі під різними прибраними видами і вкінці новий буйний розквіт на еміґрації, який головно проявився в зовнішній розбудові всіх ланок Пласту, а ще може краще в його друкованому слові.

З цих моїх слів не випливає, що я примикаю очі на всі недоліки, які за цих сорок літ міг кожний завважити, або й тепер ще завважує. Я виразно підкреслив, що кладу надію тільки на солідну підготову, вже пророблену в минулих і сучасному десятиріччях – а все, що пророблено поверхово, чи тільки мимоходом, чекає на доповнення. По зрілих відзивах “старих”, заправлених в Пласті та в житті пластунок і пластунів я бачу, як у їх способі думання, аргументації, спостеріганні світу та в життьовій передбачливості пізнати солідну пластову підготову.

Саме цей бік пластового виховання я доцінював і доцінюю та надіюсь, що на ньому можна буде далі будувати. Зате з деяким докором запитався б я тих самих “старих” пластунів, чому вони “забули” про юнацький та новацький улади, чому (може я помиляюся) йде в цих уладах праця якось без переконання, немов з примусу? Чому між молодими пластунами нема того запалу, який бував між Вами, шановні старші пластуни й сеніори? Чи в тому винні наші діпівсько-таборові відносини? Думаю, що ні. Мені здається, що старші пластуни й сеніори надто зайняті своїми уладами, розроблюванням своїх напрямних для широко закроєної громадської праці, – але мені жалко нашої дітвори, яка, як завважую це теж по таборових школах, “нудить світом” і бідна не знає, “чого чепитися”.

Попробуймо і на цьому полі сповнити обов’язок служби Україні та попрацюймо над дітворою. Там, де треба, заступім їй рідну школу, – а де це вдасться, пригорнім, як це бувало в рідному краю, під опікунчі крила пластового скоба. Бо тепер у нас, хвала Богові, безліч “скобів” – старших пластунів, не так, як це бувало перед 30 і більш роками.

Оце доходить до мене вістка, що розроблено вже програми для засвоєння на чужині українській дітворі і молоді в школі та в позашкільному навчанні всього того, що дише Україною. Ці програми незабаром розійдуться по всіх закутках світу, де тільки найдеться громадка українців. Праця почесна і вдячна, саме підхожа і для пластунів. Тому “будьте готові!” – зберегти для Української Ідеї новий наш доріст і наших малят. Збирайте їх у нові гуртки біля Великої Соборної Ватри у всіх закутинах колись просторої, – а тепер уже затісної, земної кулі!

UA TOP Bloggers

2 Responses to Мирон Федусевич. Початки Пластового Руху у перспективі сорокліття. Частина 6

  1. […] Народилася 03 лютого 1909 у Станиславові в родині судді апеляційного суду Юліяна Федусевича і Марії з Левицьких. Її рідним дядьком був один зі співтворців Пласту Мирон Федусевич. […]

  2. […] (Львів) ч. 7-8 за листопад-грудень, 1923 р. б. справник С-Б Мирон Федусевич. Вони то дістали прапор, що по війні 1914-1920 р. став […]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *