Мирон Федусевич. Початки Пластового Руху у перспективі сорокліття. Частина 4

19 пластовий полк ім. Максима Залізняка, друга чета, 1923

Читати частини: першу, другу, третю

Фото: Пластовий Шлях, ч. 4 (156), 2008

6. Ренесанс Пласту від 1920 року
Роки 1914–1918 і дальша українсько-польська війна в Галичині 1918–1919 рр. та ще й большевицько-польська в 1920 р. на тому самому терені не сприяли розвиткові Пласту через виняткові воєнні обмеження та через близькість фронту. Пластуни в академічній гімназії у Львові та в її філії відбували свої сходини в клясах, отже пластування обмежувалось майже виключно до теоретичної частини.

Аж відносно “мирні” часи від осени 1920 р., тобто ще перед прилученням, Галичини до Польщі, дали змогу проводові Пласту трохи ширше розгорнути крила та подумати про реорганізацію всього уладу в Галичині. І почалась плянова праця по всіх галицьких середніх школах, де тільки знайшлась охоча людина з-поміж учителів даної школи, щоб піклуватись пластунами. Тоді постають одні за одними молодечі “полки”, – що кожний з них деколи тільки переступав число сотні учасників. Зрозуміло, що українське суспільство тоді ще ділилось на ворогів і прихильників Пласту. Прихильники “підсвідомо”, бо керовані хвилевим захопленням, бажали, щоб їхні діти масово “вписались” у пластові ряди. Але зрівноважена та досвідчена послідовність д-ра Ол. Тисовського не дозволила на таку масівку в пластовому уладі, –

приневолюючи всіх опікунів і провідників Пласту поширювати пластову ідею тільки крок за кроком, дорогою розрібки дібраних і окремо проваджених малих гуртків. Для суцільности, пляновости та доброго закорінення відроджуваної організації така самооборона перед солом’яним вогнем молодечого запалу була зовсім оправдана.

19 пластовий полк ім. Максима Залізняка, друга чета, 1923

19 пластовий полк ім. Максима Залізняка, друга чета, 1923

7. Несподівані хмари над Пластовим Уладом

В 1920 р. Пласт попав був у підозру в колах деяких наших духовників, що він “безбожницький”.

Відзеркалилося це доволі прикро на вчительській конференції академічної гімназії та її філії в травні 1920 р. Несподівано виринула на порядку нарад справа “Ученицької Читальні” при гімназії, якої безпосеренім опікуном був славний свого часу дир. Михайло Галущинський, а його заступниками д-р Ярослав Гординський, д-р Ол. Тисовський і я.

Хтось злобно доніс, що учень Андрій Охримович мав на сходинах цієї читальні доклад про Наталію Кобринську, при чому висловився безбожницько про бл. п. єпископа Пелеша. Нічого не помогло протилежне свідоцтво нас чотирьох опікунів, що Андрій Охримович – пластун, сам релігійний, син знаного адвоката д-ра Володимира Охримовича, вихований у релігійному дусі, не міг так висловитися і ми на докладі нічого протирелігійного не чули. Не поміг теж доказ “ад окульос”, що прелеґент тільки повторив дослівно слова о. проф. Ом. Огоновського з його “Історії літератури” про Кобринську і єпископа Пелеша.

На доручення шкільної кураторії (в цьому випадку українського інспектора) дирекція розв’язала читальню – ну, а ми, опікуни, зовсім невинно дістали по носі. Видно, що комусь залежало на скомпромітуванні “вільнодумних” опікунів дир. Галущинського і д-ра Тисовського, цього останнього як безпосереднього опікуна Пласту. Тому у висліді і Пласт заборонено у мурах академічної гімназії та її філії, бо обидві ці школи через воєнні дії мусіли разом приміщуватися в старих мурах “Народного Дому”. Ще раз мушу підкреслити, що це була велика кривда з боку таки своїх рідних заподіяна бл. п. Андрієві Охримовичеві, нам учителям як опікунам читальні та невинному в цьому випадку Пластові. Це було тим прикріше, що тоді на наддніпрянській Україні ще йшли криваві змагання обох українських армій з ворогами, а в Галичині, після нашої воєнної програної, Пласт як інституція з деякою інтернаціональною вивіскою міг вирощувати новий український патріотизм серед молоді.

Запрошуємо взяти участь в конкурсі публікацій “Мій гурток”, “Мій курінь”

Але розв’язка цієї дивної проблеми була таки недалеко. У шкільній крамниці академічної гімназії, веденої учнем Мохом, пізнішим видавцем “Доброї Книжки”, стали в тому часі появлятись дивні, з різноколірових паперчиків складені знаки якоїсь нової організації, що в скороті називалася “ДУХ”. Сьогодні не вмію вже пояснити повного звучання цих поодиноких букв, але доволі знати, що це була назва новоствореної організації молоді на чисто релігійному тлі, як опісля виявилось, – з чисто клерикальною партійною закраскою. Додати треба, що це стоваришення стало послуговуватись подібними гаслами і законами, які обов’язували в Пласті. Головний осідок цього нового товариства був у Духовній Семінарії, при вул. Коперника 36, в приміщенні під вежею церкви. Аж тоді я зрозумів, чому Пласт став “безбожницьким”.

На щастя, не всі повірили в поганство Пласту, бо такі священики і педагоги як о. Василь Лициняк, о. Євген Монцібович та й крил. о. Леонтій Куницький далі симпатизували з пластовим рухом. Коли я в цьому ж 1920 році перейшов як учитель до державної української вчительської семінарії у Львові, то її тодішній директор, о. Юліян Дзерович, коли я став творити перші пластові гуртки в його школі, прямо домагався, щоб відразу всю молодь семінарії втягнути до Пласту.

Отже, на цій ниві можна було далі розбудовувати Пласт по наших школах у Галичині, не дивлячись на те, що тут або там, якась дирекція не дозволяла на пластові гуртки в підлеглій їй школі. Тоді при таких школах творились т. зв. позашкільні відділи, – бо й так усі українські пластові частини в Галичині льояльно визнавали Верховну Пластову Раду, яку в той час покликав до життя й сам її очолював д-р Ол. Тисовський. Щоб дорешти обеззброїти клеветників у безбожництві Пласту, я в 1921 р. випровадив пластунок і пластунів львівського коша на свято Йордану, на львівський ринок, щоб там при традиційному освяченні води тримали почесну сторожу. Цей крок виявився вповні доцільним та в наслідках для Пласту подекуди рішальним.

Присяга пластунок на пластовому святі у Львові, 1925

Присяга пластунок на пластовому святі у Львові, 1925

Але зате з другого боку, стали підноситись проти Пласту закиди, що він виховує не національних, а радше церковних “лямполизів”. Помітне це було хоч би на зібраннях перестроєної під іншою опікою читальні учнів в академічній гімназії, в якій уже в 1921 і 1922 р. стали пробиватись покищо несміливі голоси прихильности до Радянської України, яка тоді проголошувала курс повної українізації. Отже така інституція, як Пласт, що рада була стояти понад усіма партіями, з уваги на недалеке майбутнє всієї України та з претенсіями поширити й туди свою організацію, опинилася неначе між молотом і ковадлом. З цього приводу підносились посторонні голоси, що може б Пласт, для загального добра всієї української молоді, в начальному своєму законі “Пластун вірний Богові і Україні” схотів обмежитись тільки до батьківщини. Аргументовано, що в статутах таких крайових українських організацій як “Просвіта”, “Українське Педагогічне Товариство” і інші, не висувається на перше місце служба Богові, бо це само собою розуміється, тільки якусь спеціяльну мету як: освіта, школа тощо. Але поодинокі члени Верховної Пластової Ради не пішли за цими арґументами та зберегли традицію пластових гасел, перенесену з Англії.


One Response to Мирон Федусевич. Початки Пластового Руху у перспективі сорокліття. Частина 4

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *