Дійшла черга до публікації ще одного пластового трафунку від Хитрого Нява (попередній трафунок дуже гарно змальовував таборові ранкові будні пластунів і бунчужних 😉 А цього разу мова піде про Крайовий Вишкільний Табір 2000 року. Зокрема, про мандрівну його частину.

А я нагадую, що своїми трафунками Ви можете поділицця ось тутечки!

Фото від ст.пл.вірл. Софії Будник

Плануючи табір (це про КВТ 2000), ми (провід) надумали обов`язково провести дводенну мандрівку, а щоб вирішити куди йти, розкинули на нараді карту – не Таро, а двокілометровку Ів.-Франківської області – тай почали пильно вдивлятись в “околиці” Соколу. Мій кум Іван, використовуючи замість курвиметра (то не то, шо ви подумали, а – прилад для вимірювання віддалі маршруту по карті) розчепірені пальці, цокнув язиком, примружив око тай прорік : “А онде Скит Манявський – день туди, день назад і подивитись є на що”.

Так і порішили. Ох, якби ж то знали чого в тій мандрівці надивимся, то і отого Івана обов`язково б з собою взяли. Отже, гаслом цього походу сміливо можна проголосити: “Язик до Києва доведе! Хоч треба в сусіднє село”. Вдягли ми зранечку на себе наплечники. У таборі лишили двох сторожів та й заповіли їм манку нам готувати на наступний вечір. Рушили.

Мандрівка на Скит Манявський. КВТ 2000

Зійшли до Гринькова, тай почали розпитувать в людей як на Маняву йти (бо ж по карті ніби недалечко, ясно що хтось тай ходив) – і тут перший сигнал (що мав би мене насторожити) – всі здвигають плечима. Та тут стрівся мені на дорозі пан Василь Годованець (місцевий житель, великий приятель пластунів, будівничий відновленого першого куреня на Соколі), та на моє запитання вказав: “Та тут можна одним урочищем через хребет перевалити на Гуту, ну а там ще тра трохи йти.”

Красно йому подякували. Як тра – то тра, а як йти то йти. І пішли ми урочищем, сонцем палимі. Дорога спочатку йшла рівно, потім помалу вгору, потім вгору, потім далі вгору, потім не йшла – скінчилася.

Видерлися ми на хребет, та не знаючи ще заповіді “Губити висоту не мож”, подерлися донизу, злизуючи воду з листочків ожини, та обсмоктуючи мокрі камені, бо всю воду вилакали ще на підйомі. Десь далеко по полудні викотились ми в долину, на край якогось села (ну, думаєм, вже майже прийшли), але людей на обійстях щось не видно було. Пройшли далі, вийшли на асфальтову дорогу (йой чом же на ній і не лишились), за якою текла річечка та височіла наступна гора, і тут бачимо на одному подвірї столи стоять, люди святкують.

“Шо за село?” – “Гута” – “Як на Маняву йти?” – “Та по дорозі і йдіть” – “А через гору не менше буде ” – “Та може й менше, але ж через гору”.

Ми пластуни, чи бульки з носа, щоб по асфальту мандрувати  – ясно ж полізли через річку (зразу і переправу потренувались організовувати; читай – намочилися по самі вуха;) тай в гору. Дерлись, лізли ще з чотири години – в лісі почало темніти, на душі також. Аж вдалині заблимало плесо ставочка, а за ним – людські хати. Ну, думаєм -ось вона Манява. Дійшли до крайньої хати: “Що за село?” – питаємо. “Гута”, – повідають Ой-вей, як же так!?!?!??????

То село охоплює, ту чудо гору майже півколом, а ми з одного кінця “зрізали” в другий. “А до Маняви ще далеко? ” – “Та ні. Пройдете наступне село, а там трохи полем тай буде.”

Наступне село проходили півтора години – такі собі коротенькі гірські села. На  дворі вже геть потемніло, почалась падучка (ноги вже геть не йдуть). Кажу – доходимо он до останнього вогника і за ним розбиваємо намети. Дійшли до нього, а це виявилась…

мушу бігти далі буде

Ну от прибіг і продовжую далі.

 

 

 

 

КВТ 2000 на мандірвці

 

 

 

 

Дійшли до нього, а це виявилась … лампадка на цвинтарній брамі. Але що ж робити, юнаки вже такі як нам треба (зомбі тай годі – дивляться жалібно неусвідомленим поглядом, з німим запитанням від Муму: “За чьто?”).

Вирішили зупинятись – відійшли метрів на 100, за потічок, перескочили придорожній рів, та зразу ж за кущами впали. Впали то впали, а вечеря по розпорядку – раз проголошена в денному наказі, то мусить бути. Лишили юнацтво ставити тенти – один дівчатам та один хлопцям, а я зі своєю майбутньою дружиною пішов у романтичну прогульку (озброївшись пустими казанами та сухою крупою) за цвинтар, щоб нагодувать стражденне пластуньство. Люди по селах рано лягають спати, тож не знаю що про нас подумали, коли зі сторони нічного цвинтару (ніч була тепла, але коли проходили повз – реально дрижаки брали) явились дві змордовані примари, та почали просити дозволу зварити на їхній кухні манки для діток, що сплять в тій стороні.

Дала нам господиня (щирі, все ж таки, у нас люди) і молока, щоб на воді не варили, і зацукрували добре, і розпитала яка ж то лиха доля погнала нас по світах тинятись. Зварили, подякували добрим людям та понесли голодним пташатам поживу – а ті вже валялись, хто де зміг впасти. Декого довелось і будити, щоб нагодувать. Ніч пройшла тихо (хоч по дорозі їздили машини та цигарки на жужжащих мотоциклетах без фар). Ніхто нічого не чув і не відчував, аж до ранішнього свистка. Встали бадьорі, побачили, де ночували та швиденько поснідавши з охотою побігли далі мандрувать.

За яку годину дійшли до Маняви, знайшли Скит. Отці прийняли нас дуже радо – завели відпочити до великого залу (головна церква ще тоді була в руїні), провели екскурсію по скиту, дали провідника до каменя з котрого капає свята вода (величезний сухий моноліт в горі, з центру котрого капа водичка), пропонували ще піти до озера (десь кілометр далі в гори). Але слово “піти” викликало гримаси болю на завзятих молодечих лицях.

КВТ 2000 р.

Отже Іван не збрехав – день туди; подивитись справді є що; а от як бути з днем назад? Діло доходить до обіду, а ми тільки зібрались у зворотню путь. Залишили похнюплене юнацтво з Ліною співати бадьорих пісень, а сам з Ігорем Маркуцом (таборовий бунчужний) пішов по селу реквізовувати підводи для ранених. Підвод не знайшли, але знайшли старенького рафіка (колись за советів такі санітарні машини були) без номерів, котрий за всі гроші, що були в наших кишенях (майже за ніщо) погодився закинути нас до Гути (бо в об`їзд до Гринькова дуже далеко виходило, та й даїшники там на дорогах трапляються).

Пригнали ми той Ноїв Ковчег, та й давай живність пакувати (а було нас разом 16 люду) – на дно наплечники, на них хлопців, зверху дівчат, а попри двері, зігнувшись під дах, виховники. Отак пішоавтомандрівка наблизилась до завершального етапу – попреду ще був зворотній штурм хребта, але для загартованих диких вовків, то вже байка.

Отак в горнилі випробувань куються скоби/вірлиці!

UA TOP Bloggers

Запрошую підписатися

Час від часу ми готуємо підбірку найкращих матеріалів і будемо раді поділитися

Чудово! Ми надіслали лсиста на вказану пошту, його треба відкрити і підтвердити підписку.