Продовжуємо публікувати Пластові трафунки. Сьогодні поринемо в атмосферу пластування початку 90-их років, в атмосферу сокільських спогадів з тих самих дев`яностих.

При нагоді дякую всім авторам, що надіслали і постійно надсилають свої історії. Особливо Хитрому Няву та другові Татові 😉 Обіцяю, що всі ваші творіння будуть донесені до читачів в найкращий спосіб!

Отже,

Автор: Дитина

Коли я вже автор і партнер сайту, то годиться щось цікавого розповісти. Аби місце було.

Отож розповім тим разом, як ми колись то з Ростиком Добошем діставалися з Сокола до Львова майже пішки 🙂 Тепер сказали б — майже автостопом, але хай це називається так, як сприймала я тоді.

Був травень 1996 року Божого. І славні Мурлики організували на Соколі свято — “Юр на Соколі”. Трапилось на тому святі і мені бути. Завершилось воно саме на Юра, 6 травня, і учасники-гості роз’їхались додому, лишились тільки друзі, які працювали над будовою оселі. Мені додому зовсім не хотілося — так приємно побути на Соколі в дружньому колі… Тим більше, що назавтра у мене були уродини, і не просто уродини, а 20-ліття. (Моя мама досі згадує цей день як уродини, коли я “пропала”, хоч і не невідомо куди). Що там було — не тема моєї розповіді, бо була прекрасна нічка над Лімницею, ватра, запалена від недопалка свічки і всякі-різні приємності.

На Соколі


Другого дня (того саме дня моїх уродин) час спливав неухильно — треба було вибиратись до Львова. Зі мною мав вибратися з Сокола Ростик Добош, у якого теж були якісь пильні справи. Мені ж у вівторок треба було обов’язково прийти в університет на одне заняття, бо молоду викладачку мали в той день атестувати, тож підвести людину було б негоже.

На Соколі вже майже рік тривало сливе безперервне будівництво, тож я була впевнена, що коли люди тут живуть, то мусять все знати. Друг Тато сказав нам, що автобус о третій, і ми зі спокійним сумлінням зійшли на трасу, добрели до зупинки і сіли собі на лавочку, про щось жваво балакаючи. Сиділи ми там хвилин із 20, аж надходить жіночка й питає: “А чого це ви, дітоньки, тут чекаєте?” “Автобуса”, — відповідає Ростик. “А автобус вже годину як пішов: він пів на другу”. “А наступний коли?” — “Наступний взавтра”.

Отакої!

І що робити? Сидіти далі на тій лавочці не було сенсу, тож виходи було два: або назад, або вперед. Повернутися назад означало як мінімум показати себе переможеним. Принаймні так подумалося мені. Було також почуття образи: чи то навмисне вони сказали неправильну годину, щоб ми спізнилися? Ні, я мушу бути у Львові. Сьогодні!

І ми пішли вперед. Скільки там тої дороги? Хтось та й підбере! Зрештою, сказав Ростик, поки є гори — є де й заночувати. Щоправда, гір тих не так вже й багато.

За Гриньковом, де Лімниця особливо бурхливо шумить вздовж дороги, є ще одна автобусна зупинка. На ній стояли люди і чогось чекали. Це “щось” мало над’їхати за півгодини. Ми попросили, щоб нас підібрали на дорозі, якщо “щось” над’їде, і попростували. Десь за годину автобусик із тими людьми спокійнісінько прокотився повз нас не зупинившись, хоч як ми йому махали руками.

Слід сказати, що дорога між Перегінськом і Осмолодою ніколи (за моєї пам’яті) не була рухливою. Єдине, що проїжджало попри нас, — вантажені смереками “КАМАЗи”. Та й усе.

В Ясені на зупинці нам сказали, що останній тамтешній автобус півгодини як пішов, тож розраховувати нам нема на що. Ростик все сподівався на якусь велику машину, на легкові автомобілі ми тоді уваги не звертали. Як потенційний транспорт розглядали навіть трактор, гусениці якого були накриті широкими підкрилками (як те діло у тракторів називається?), що там можна було сісти удвох і з наплечниками. Зрештою, той трактор ми потім наздогнали біля ясенівської пилорами.

За пилорамою нам зрештою зупинилася вантажівка з чарівним словом “люди”, який їхав у Вільхівку. На чому ми там в кузові сиділи — не пригадую, пригадую, що наші наплечники стрибали на кожній ямі, як м’ячики, так що Ростик в якийсь момент прокричав мені на вухо: “А я коли їду, теж так трясе?!”

Щойно ми вистрибнули з “людей” і витріпалися, як Ростик запримітив на дорозі автобус із гордим написом “Рожнятівський футбольний клуб”. Оце так пощастило: одразу до Рожнятова! Водій нас трохи розчарував — він їхав лише в Ціневу. Ну, нехай в Ціневу. “А там, — запевнив він нас, — рейсовий буде”. В Ціневі нам показали зупинку й скрутили кудись у провулок. На зупинці були люди, але чекати автобуса нам видалось задовго. Зрештою, куди він від нас дінеться? Наздожене!

Думаю, всі мандрівники помічали, що дорога між Рожнятовом і Ціневою — пряма-прямісянька, без жодного тобі закруту. З точки зору акустики це виявилося доволі цікавим явищем. Будь-яка машина, що виїжджала з села в нашому напрямку, гула так, ніби там, позаду, гнався танк. Ми раз-у-раз озиралися, але все виявлялось “не воно”. Ростик несподівано заявив, що дуже змучений, тож він поспить, а коли їхатиме автобус чи щось велике, я маю його збудити. Похилив голову, заплющив очі і так чимчикував далі. Напевно, йому снилось, що він за кермом, бо він весь час виходив на середину дороги, звідки треба було стягувати його на узбіччя. Признаюся, такий спосіб спання я бачила раз у житті, а самій мені його практикувати не доводилось. Напевне, й не наважилась би.

Перед самим Рожнятовом нас підібрав ікарус. Він їхав до Брошнева і міг доставити нас на автостанцію. Моєю думкою було одразу їхати в Долину, але Ростик вирішив — їдемо в Брошнів. Звісно, на автостанції йому сказали, що останній автобус півгодини як пішов. Ми лише зробили зайвий гак. Але що ж — тут жвавіша траса, мусимо якось вибиратися. Місцевість тут нам чужа, та й ночувати вже ніде.

Доволі скоро зупинився міліцейський “бобік”. Нам сказано було сісти позаду, і міліціонер піддав газу… Десь на середині дороги до Долини, коли ми злітали з одної гори і вилітали на іншу, я усвідомила, що біля мене недобре зачинена дверка. Ростик сказав сидіти й не рухатись, і так я й не рухалась, тримаючись за сидіння.

В Долині ми застрягли. На залізничному вокзалі довідались, що дизель… півгодини як пішов. Стали на трасі. Хоч від Долини вже було не страшно застрягнути, бо тут вже “є пластуни”, свідомість кричала: “Додому!” Вирішили спиняти будь-які машини, включно з приватними. Людей навколо нас доволі багато, охочих їхати на цілий великий автобус. Стоїмо, аж бачимо — їде “волинянка” (чи читачі ще пам’ятають таку машинку? :)). О, добре! Ростик підносить руку, машина не зупиняється, а одразу за нами повертає ліворуч у провулочок, якого ми навіть не помічали. Шкода!

Приблизно за 10 хв бачимо — їде ще одна “волинянка”. Ростик знову підносить руку, машина знову проїжджає повз нас і скручує в той самий провулок. Коли за 10 хв вся ця ситуація відбулася втретє, люди на зупинці почали сміятися. Хтось підійшов до нас: “Що ви його пиняєте — це наша патрульна машина!”

Зрештою ми виїхали з Долини в товаристві ще кількох мандрівників на машині швидкої допомоги з Болехова. В Болехові на нас вже виразно насідала втома. Ростик сперся на знак обмеження швидкості і сказав: “Далі цього знаку не піду, хай навіть тут ночувати доведеться”. Мені вже якось теж було важко стояти, бо на ногах у мене було щось пластикове, зовсім не призначене для мандрівок. Нас навіть не тішила думка, що в Болехові живе Професор.

І тут нам зупинився автобусик. Ростик за звичкою замовив Моршин — як найближчий населений пункт, а пасажири спитали: “Може, вам до Стрия треба?” Навпростець до Стрия — це було як подарунок! Нашими супутниками виявилися стрийські прочани, і вони саме поверталися з Гошівського монастиря. Десь саме перед Моршином над нами розверзлося небо — злива була неймовірна, блискавки били одна за одною, так що можна було бачити кожен листочок на деревах. То була моя перша гроза того року — ще один божественний подарунок на уродини. Як же я люблю грозу! А виходили ми з Сокола за яснісінької погоди.

В Стрию на вокзалі були лише калюжі. Ми взяли квитки на найближчу електричку, яка відходила через 20 хвилин. Вона була передостанньою. Остання, та, якою ми мали б їхати, якби встигли на автобус у Гринькові, пересіли на дизель у Креховичах, щоб чекати на неї в Моршині, прибувала до Стрия вже після нашого відправлення, а у Львові була б о пів на дванадцяту. Тож доїхати додому “сьогодні” цим стандартним маршрутом нам би не вдалося.

Я ж прибігла до хати за 20 дванадцята. Чого було вже бігти — не знаю, хіба що з цього дивного підсвідомого наказу: бути вдома сьогодні. В хаті застала цукерки і записку від свого найближчого друга Богдана Сітницького: “Чекав на тебе, але вже пізно, йду додому. Дзвонила Твоя мама, хвилювалася; я сказав їй, що Ти на Соколі”. Я була йому безмежно вдячна.

Наскільки ж це приємно — знати, що хтось на тебе чекає!

UA TOP Bloggers

Запрошую підписатися

Час від часу ми готуємо підбірку найкращих матеріалів і будемо раді поділитися

Чудово! Ми надіслали лсиста на вказану пошту, його треба відкрити і підтвердити підписку.